Межиріч, Лебединський район, Сумська область
Межиріч — село, центр сільської Ради, розташоване за 15 км на північ від районного центру і залізничної станції Лебединська. Дворів — 1420. Населення — 3596 чоловік. Межиріцькій сільраді підпорядковане село Гостробури.
Межиріч засновано 1642 року між річками Пслом і Олешнею, на місці давнього Городецького городища, козаками — вихідцями з Правобережної України. Для захисту населення від кримських татар тут було збудовано фортецю з сторожовими баштами і бійницями. З 1658 року Межиріч став сотенним містечком Сумського слобідського полку. 1732 року в містечку налічувалося 702 двори і проживало 2663 душі чоловічої статі. До 1712 року у фортеці постійно перебував гарнізон. Козаки охороняли південні кордони Російської держави від грабіжницьких нападів кримських і ногайських татар. Межиріцька сотня в складі Сумського полку брала участь у Північній війні 1700—1721 рр. Крім сторожової служби, козаки займалися землеробством. У містечку розвивалися промисли — селітровий, гончарний, тютюновий.
Наприкінці XVII—на початку XVIII ст. посилився феодально-кріпосницький гніт. В 30-х роках XVIII ст. тут налічувалося 494 виборні козаки, 1744 підпомічники, 335 робітних людей з числа розорених козаків. Не маючи свого господарства, останні наймитували у заможних козаків, працювали на місцевих селітрових, соляних та інших промислах. Так, у сотника Маркова і підпрапорного Лисенка працювало 17 чоловік, у підпрапорного Штепи — 22. Селян визискувало також і духовенство. В містечку налічувалося 8 церков, був Предтечинський монастир. Землю, що їм належала, обробляли робітні люди. Працювали вони і в господарствах місцевих попів. Становище їх майже нічим не відрізнялося від життя кріпаків.
У другій чверті XVIII ст. у містечку все більшого розвитку почали набувати товарно-грошові відносини. Поряд із землеробством розвивалися ремесла: бондарське, ткацьке, кравецьке, ковальське. Частина жителів займалася відхожими промислами — чумацтвом і солеварінням на Бахмутських промислах. Тричі на рік у Межирічі влаштовувалися ярмарки, двічі на тиждень — базари. Торгували металевими виробами, худобою, хлібом, гончарним посудом, полотном тощо.
1765 року козацьке самоврядування Слобідської України було ліквідовано. Виборних козаків і підпомічників позбавили козацьких привілеїв і перевели до стану військових обивателів. їх обклали подушним податком. Наступ на козацькі права, посилення феодально-кріпосницького гніту викликали незадоволення військових обивателів. У березні 1767 року, під час виборів довіреної особи до Сумських провінціальних зборів, вони виступили за ліквідацію подушного податку з дітей віком до 7 років, за відновлення козацької служби. Але місцеві власті лишили все це поза увагою. На військових обивателів були покладені нові повинності — ремонт мостів і гусарських конюшень у Сумах, доставка лісоматеріалів для спорудження фортець, будівництво самих фортець в Олександрівську, Бахмуті, Азові, Таганрозі, Кременчуці та інших місцях, де селяни знаходилися в тяжких умовах і чимало з них вмирало від хвороб.
У другій половині XVIII ст. Межиріч являв собою досить великий населений пункт. 1773 року в ньому налічувалося 743 двори і мешкало 7209 чоловік. За соціальним станом населення було неоднорідним. Тут проживало 6350 військових обивателів, 507 т. зв. підданих поміщицьких селян, 105 монастирських селян, 40 колишніх козацьких старшин, 154 духовні особи і 53 військовослужбовці та цивільні чини. З числа військових обивателів провадився рекрутський набір до гусарських полків. Крім того вони повинні були надавати постій солдатам, перевозити війська своїм гужовим транспортом.
Посилення феодально-кріпосницького гніту, дальше загострення суперечностей викликало серед найбідніших верств населення протест. Документи за 70-і роки XVIII ст. свідчать, що в Сумському гусарському полку були непоодинокими випадки дезертирства рекрутів. Селяни вчиняли порубки поміщицьких лісів, утікали на Дон та Волгу. Жителі Межиріча брали участь і в селянській війні під проводом Пугачова. Так, у березні 1775 року Саратовська воєводська канцелярія вислала етапом до Харкова цілу групу слобожан, учасників повстання. Серед них були С. Федоров та С. Підлісний з Межиріча.
В липні 1777 року в Межирічі завершилося генеральне межування, згідно з яким за поміщиками Штепою, Армашевським та іншими закріпили в спадкове володіння державну землю, а також землі з колишнього козацького фонду. Продовжуючи збільшувати свої володіння, поміщики й духовенство силоміць захоплювали громадські угіддя, що призводило до скорочення розміру подушного землекористування у військових обивателів. З невеликих клаптиків землі, оброблюваних примітивним реманентом, бідняки збирали низькі врожаї. Чимало військових обивателів, щоб прогодувати родину, вдавалися до ремесел. У другій половині XVIII ст. гончарний цех об’єднував 46 ремісників, кравецький — 45, ткацький — 40, ковальський— 17. А всього у містечку налічувалося 1772 року 447 ремісників.
Влітку 1797 року Межиріч став державною слободою Сумського округу. Військові обивателі підлягали Сумському суду, а ремісники й міщани — Охтирській міській ратуші. Через 5 років слобода як центр волості увійшла до Лебединського повіту Слобідсько-Української губернії. Наприкінці XVIII ст. місцеве населення зобов’язали вирощувати тутові сади. Шовкова пряжа мала надходити до казни в рахунок сплати державних податків. Але розведення шовкопрядів не набуло розвитку. Сади швидко запустіли. Малоземелля (наділ на ревізьку душу не перевищував З десятин), віддаленість наділів (нерідко вони були за 20—25 км від слободи) призвели до того, що хліборобство не забезпечувало видатків. Придбання реманенту коштувало дорожче від вартості землі, а зібрана продукція з наділу не окупала затрат праці. Селянам ніде було взяти грошей на сплату оброчного податку. Щоб якось вийти з становища, вони почали вирощувати на своїх землях тютюн і збувати його на ярмарках через скупників. Частина селян змушена була шукати заробітку на стороні. Вони йшли на Дон, Волгу та в інші місця Росії. Широко застосовувалася в Межирічі праця кріпаків у винокурінні, яким займалися місцеві поміщики. На початку XIX ст. в слободі працювали 2 солодові заводи. Тяжке становище переважної більшості селянства ускладнювалося частими (1821 р., 1833 р., 1848 р.) стихійними лихами (посухами, пожежами), епідеміями (1831 р., 1848 р.). Тільки 1831 року від холери загинуло майже 100 чоловік, а посушливого 1848 року від тієї ж хвороби померло 226 чоловік.
Напередодні реформи Межиріч являв собою типовий населений пункт Слобожанщини. Житлові, адміністративні будинки були дерев’яними під солом’яними стріхами. Медичного закладу в слободі не було. У виняткових випадках допомогу подавали працівники військового госпіталю. Лише 1855 року в Межирічі було відкрите міністерське початкове училище. 6 червня 1859 року, їдучи до Лебедина, у Межирічі побував Т. Г. Шевченко.
Після скасування кріпосного права на колишніх військових обивателів поширилося «Положення про державних селян». Поміщицькі селяни та військові обивателі у Межирічі одержали по півтори десятини землі на ревізьку душу, тобто вдвічі менше, ніж вони мали до реформи. Дворові люди взагалі не одержали ніякого наділу. Протягом двох років вони залишалися тимчасовозобов’язаними і продовжували працювати в поміщицьких маєтках. За десятину селянин мав сплатити суму, що в 4 рази перевищувала ринкову ціну. З цієї причини кілька чоловік відмовилися від наділів. У громадське користування були виділені земля та угіддя, за які селяни вносили до казни оброчний податок. Із загальної суми платежів Межиріцької громади він становив 44 проц. Крім того, селяни сплачували різні платежі й податки. Тільки податок з десятини землі дорівнював майже 69 проц. її прибутковості.
Розвиток капіталістичних відносин на селі у пореформені часи прискорив процес обезземелення та соціального розшарування на селі. Непосильні державні повинності призвели до розорення більшості селянських господарств. Так, у 1879 році в Межирічі на 1864 селянські двори припадало всього 574 коней та 60 пар волів. Не маючи тягла й реманенту, селяни здавали землю в оренду, а самі або йшли у найми до поміщиків та куркулів, або вдавалися до ремесел і кустарних промислів, або залишали село, шукаючи роботи на стороні. 1881 року в Межирічі наймитувало понад 200 селян. За рахунок зубожіння основної частини населення збагачувалася заможня верхівка села. Чималу кількість землі мали багатії Дігтярі, Шумило, Коломієць та інші. Малоземелля, безземелля, жорстокий визиск штовхали сільську бідноту до боротьби. 11—14 червня 1905 року відбувся виступ селян. Вони захопили сіножаті, пасовиська і ліс, що належали куркулям. У виступі взяло участь 600 чоловік.
Напередодні першої світової війни в Межирічі налічувалося 1900 дворів з населенням 12 тис. чоловік. Працював цегельний завод, на якому було зайнято 15 робітників; діяли млин, 41 вітряк, 2 крупорушки; торгувало кілька крамниць. Ці невеличкі підприємства були побудовані на кошти кредитного товариства, заснованого тут 1909 року сільською буржуазією. Ринкового значення набрав у Межирічі гончарний промисел. Понад 100 гончарів виробляли посуд, який розходився по всьому повіту.
До 1901 року в Межирічі не було жодного медичного закладу. Час від часу сюди навідувався фельдшер з Ворожби. 1901 року в селі відкрито фельдшерський пункт, а через 8 років — лікарську дільницю, яка обслуговувала 13,6 тис. чоловік. Медичну допомогу подавали лікар, 2 фельдшери, акушерка. Через нестачу коштів (на хворого відпускалося 14,2 коп. на рік) та обмаль медикаментів населення не одержувало належної медичної допомоги. Особливо це відчувалося під час масових захворювань. Так, протягом 1901—1903 рр. від скарлатини та дифтериту в селі померло майже 50 чоловік. У 1900 році однокласне училище перетворили на двокласне. Крім нього, тут працювали однокласне училище, 4 церковнопарафіяльні школи. При двокласному училищі в 1897 році заснували бібліотеку.
Перша світова війна призвела до дальшого розорення селянських господарств— більшість годувальників було мобілізовано в армію, бідняцькі земельні наділи позаростали бур’яном. Підскочили ціни на товари першої потреби. Революційно настроєні солдати, які після поранення поверталися додому, роз’яснювали селянам, що у війні зацікавлені тільки багатії. Вони знайомили односельців з програмою більшовиків. Після повалення самодержавства в селі у березні 1917 року був створений волосний тимчасовий громадський комітет, до якого ввійшли представники сільської буржуазії. Сподівання селян па одержання землі та закінчення війни не здійснилися . У селі проходили сходки бідноти, на яких виступали прибулі з Лебедина більшовики. Вони викривали зрадницьку політику есерів, меншовиків і українських буржуазних націоналістів. Демонстрація, яка відбулася 1 травня, показала, що селянська біднота цілком підтримує більшовицькі лозунги й засуджує контрреволюційну політику Тимчасового уряду та Центральної ради.
Ранком 27 жовтня 1917 року до села надійшла звістка про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Відбувся багатолюдний мітинг, на якому трудяще селянство гаряче обговорювало питання про перехід влади до рук народу. Солдати-фронтовики І. Г. Хвостенко, І. Й. Лисенко, К. К. Шумило, І. С. Покутній та інші, що повернулися додому, взяли активну участь у революційних перетвореннях на селі. Радянську владу в Межирічі встановлено на початку січня 1918 року. Волревком очолив уродженець села, робітник Миколаївського цукрозаводу І. І. Лисянський. Насамперед волревком приступив до здійснення ленінського Декрету про землю. Члени земельного комітету взяли на облік землю і розпочали роботу щодо перегляду розмірів земельних наділів. Перші заходи волревкому викликали шалений опір куркулів. Вони саботували розпорядження волревкому, підбурювали селян виступати проти його рішень, погрожували розправою активістам, всіляко перешкоджали заготівлям продовольства для Червоної гвардії та промислових центрів.
Початок революційних перетворень на селі перервали австро-німецькі окупанти, які захопили Межиріч у ніч з 3 на 4 квітня. Підняли голову куркулі. Почалися розправи над радянськими активістами. До Німеччини вивозилися зерно, худоба. В липні 1918 року І. І. Лисянський створив підпільну групу з комуністів і співчуваючих РКП(б), яка згодом стала ядром Межиріцького партійного осередку. Волосний ревком, що пішов у підпілля, для боротьби з окупантами й гетьманцями влітку сформував партизанський загін. До нього влилося близько 40 чоловік. У листопаді кайзерівські війська залишили село, але владу в ньому захопила контр-революційна Директорія. В листопаді раптовим нападом на петлюрівську комендатуру, що містилася в Межирічі, партизани зірвали проведення примусової мобілізації селян у «січовики». На початку 1919 року частини 2-ї Української радянської дивізії вигнали петлюрівців з села.
Радянську владу в Межирічі було відновлено в січні 1919 року. Для боротьби з контрреволюцією волосний ревком, очолений І. І. Лисянським, сформував спеціальний загін, командиром якого призначили К. К. Шумила. По селу проводився запис добровольців до лав Червоної Армії.
У лютому оформився волосний партійний осередок. На середину березня партосередок налічував у своєму складі 45 чоловік, серед них 15 членів партії, решта — кандидати в члени партії та співчуваючі. Комуністи очолили боротьбу з бандитизмом, саботажем, спекуляцією. Партосередок спільно з ревкомом прийняв ряд рішень щодо обмеження куркульського землекористування. Поновилася робота по наділенню селян землею. Багато уваги приділялося виконанню планів продрозверстки. Комуністи села все більше залучали молодь до громадського життя.
Коли постала загроза денікінщини, волосний партійний осередок звернувся із закликом до всіх активістів волості вступити у Лебединський пролетарський полк і в його лавах захищати владу Рад. У серпні 1919 року Межиріч захопили денікінці, які відновили буржуазно-поміщицькі порядки на селі. Вони відібрали у селян землю, переслідували радянських активістів. Та «хазяйнували» вони тут недовго. Вже 29 листопада частини 365-го стрілецького полку вигнали білогвардійців із Межиріча. Того ж дня на сільській площі відбувся багатолюдний мітинг. У прийнятій резолюції селяни зазначили: «З радістю вітаємо вступ Червоної Армії і повернення Радянської влади, влади селян і робітників, влади рідної по духу і плоті». 29 листопада було обрано волревком, який розгорнув широку роботу щодо зміцнення Радянської влади на селі. Одним з основних питань було питання про землю. Багато уваги приділялося допомозі Червоній Армії продовольством, фуражем. Земельна комісія провела підготовку до перерозподілу наділів. Згідно з законом Всеукрревкому від 5 лютого 1920 року безземельним і малоземельним селянам Межиріча виділили 160 десятин землі (з розрахунку 1,5 десятини на їдця). В березні в заможних господарствах були реквізовані надлишки великої рогатої худоби.
Навесні 1920 року відбувся волосний з’їзд Рад робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів, на якому обрали волосний виконавчий комітет. Велику допомогу членам волвиконкому в соціалістичній перебудові села подавали межиріцькі комуністи. За активною їх участю в травні 1920 року організовано комсомольський осередок. Очолив його колишній батрак, партизан громадянської війни І. І. Донченко. Першочерговим завданням волвиконкому, партійного та комсомольського осередків була всебічна допомога Червоній Армії. На боротьбу з польськими інтервентами та врангелівцями з Межиріча пішло 311 добровольців. Населення збирало і надсилало для потреб фронту продовольство, одяг. Волвиконкому та партосередку чималу допомогу в цьому подав волосний КНС, заснований у червні 1920 року.
Після закінчення громадянської війни трудящі Межиріча почали відбудову зруйнованого господарства. Багатогранною в той час була робота КНС. Комнезамівці організували прийом дітей з охоплених голодом центральних губерній Росії. Завдяки проведеному в 1921 році перерозподілу куркульських земель бідняки одержали додатково ще 112 десятин землі. Бідняцьким господарствам та сім’ям червоноармійців подавалася допомога у проведенні польових робіт. Значну увагу приділяли волвиконком, партосередок і КНС кооперуванню селян та об’єднанню їх у колективні господарства. В Межирічі працювали сільське споживче товариство (ССТ) та сільське кредитне товариство. На базі останнього було створено радгосп, якому виділили 35 десятин землі. Крім того, кредитне товариство 1920 року побудувало в селі паровий млин і шкіряний завод. Комнезамівці стежили за виконанням договорів по найму бідняків куркулями. Вони слідкували також за тим, щоб куркульські елементи не проникали в кооперативні об’єднання. Волосний КНС очолював талановитий організатор, комуніст І. І. Лисянський— людина, цілком віддана справі революції. На І Всеукраїнському з’їзді КНС, що відбувся у 1920 році, його обрали членом Центрального комітету КНС3. Д. 3. Мануїльський оголосив на з’їзді лист І. І. Лисянського, в якому той розповідав про роботу КНС Межиріцької волості, боротьбу незаможників за соціалістичні перетворення на селі.
Великою перешкодою в ліквідації господарської розрухи і будівництві нового життя був куркульський бандитизм. Вороги вдавалися до терористичних актів проти сільських активістів, радянських працівників. Від їх рук загинув П. П. Лисенко, член волосної земельної комісії. Куркулі неодноразово вчиняли замах на І. І. Лисянського, а в ніч з 12 на 13 листопада 1920 року спалили мужнього комуніста разом з дружиною в його хаті. Тієї ж ночі бандити вбили помічника начальника міліції комсомольця В. Солоху, зруйнували шкіряний завод. Партійний і комсомольський осередки, волосний виконком і комнезам з участю широких трудящих мас подолали опір куркулів.
В умовах гострої класової боротьби радянські органи під керівництвом комуністів робили перші кроки в галузі охорони здоров’я, культурного будівництва. У селі працювала лікарська дільниця. 1921 року, в зв’язку з епідемією чуми, було відкрито лікарню. Налагоджувалася робота шкіл. Все більше дітей і підлітків сідали за парти. Якщо в 1921 році у семи трудових школах набували знань 680 учнів, то вже 1925 року навчанням було охоплено 800 дітей. В школах працювало 19 учителів. 1923 року виникла Межиріцька піонерська організація. Для малят організували двоє дитячих ясел. Гостро постало питання про ліквідацію неписьменності серед дорослого населення, 48,4 проц. якого у 1921 році не знали грамоти. В листопаді 1923 року почали діяти пункти лікнепу. Організована з молоді бригада культармійців влаштовувала концерти, лекції на антирелігійні теми, доповіді про становище в країні. Кошти, виручені за платні вистави, йшли на культурне будівництво. З 1921 року в селі працювало дві бібліотеки, 6 хат-читалень. Органи Радянської влади всіляко сприяли залученню широкого кола населення до громадсько-політичного життя. Своєю активністю виділялася колишня батрачка, учасниця громадянської війни, член КНС Є. К. Дергачова. Вона неодноразово обиралася делегаткою на районні та окружні з’їзди КНС, а в 1930 році — на 7-й Всеукраїнський з’їзд КНС.
Завдяки великій організаторській роботі комуністів, комсомольців, членів КНС у селі створювалося все більше кооперативних товариств, колективних об’єднань. Протягом 1923—1928 рр. виникли кооперативні товариства — садово-городнє, тваринницьке, торф’яно-меліоративне, машинно-тракторне. Почали діяти ковальсько-слюсарно-колісна артіль «Кустар», артілі шевців, деревообробників. Працював цегельний завод, перетворений згодом на промислово-кооперативну артіль «ХІХ-річчя Жовтня».
Виконуючи рішення XV з’їзду партії, комуністи Межиріча розгорнули підготовчу роботу серед населення щодо суцільної колективізації селянських господарств.
3 членів партійного та комсомольського осередків, КНС, депутатів сільради створили ініціативну групу. Її члени вели роз’яснювальну роботу серед жителів Межиріча, викривали провокаційні дії куркулів. Щоб покінчити з малоземеллям, КНС протягом 1926—1927 рр. переселив 57 селянських господарств, що об’єднували 300 чоловік, на землі Катеринівської сільської Ради Штепівського району. Великі зрушення сталися в житті села наприкінці 20-х років. 25 травня 1927 року в Межирічі створено 4 ТСОЗи, до яких увійшло 80 сімей. Активними організаторами цих товариств були селяни-бідняки Ю. Г. Денисенко, М. Є. Сорока, П. X. Галат, Г. Я. Любивий, І. І. Донченко та інші. ТСОЗ ім. І. І. Лисянського став ядром першого колгоспу, який 1929 року об’єднав понад 45 проц. господарств, що налічувалися в селі. Суцільна колективізація завершилася в селі у березні 1931 року. Було створено 5 колгоспів — ім. К. Є. Ворошилова, ім. І. І. Лисянського, ім. Т. Г. Шевченка, «8 Березня», «9 Січня». Всю увагу територіальна партійна організація (з 1933 року були створені колгоспні партійні організації), сільська Рада, правління колгоспів зосереджували на зміцненні економіки колгоспів, підготовці необхідних кадрів. Відкрилися курси, де готували механізаторів, ланкових, бригадирів. Поля межиріцьких колгоспів обслуговувала Лебединська МТС.
З року в рік зміцнювалася економічна й технічна база місцевих артілей. У колгоспі ім. Т. Г. Шевченка протягом 1931—1936 рр. споруджено три ферми для великої рогатої худоби, свинарник, млин, гараж, клуб. Колгосп придбав три вантажні автомашини. Артіль ім. І. І. Лисянського досягла значних успіхів у розвитку зернового господарства й громадського тваринництва. Вже 1939 року колгоспи ім. Шевченка та ім. І. І. Лисянського експонували на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві племінну велику рогату худобу! Передові доярки колгоспу ім. Т. Г. Шевченка П. І. Литвиненко та М. І. Чичина були відзначені Великою срібною медаллю ВСГВ.
Зростала громадсько-політична активність населення. Як народні свята пройшли дні перших виборів до Верховної Ради СРСР в грудні 1937 року, до Верховної Ради УРСР — в червні 1938 року та місцевих Рад депутатів трудящих — у грудні 1939 року.
Межиріцька лікарська дільниця проводила значну роботу по профілактиці захворювань. Медичну допомогу подавали лікар, 3 фельдшери, 2 акушерки. Крім того, в село систематично приїжджали працівники районної лікарні. За роки перших п’ятирічок сталися зрушення і в галузі освіти та культури. В 1929 році відбувся перший випуск учнів семирічної школи, роком пізніше відкрила двері друга семирічка. 1938 року в Межирічі почала працювати середня школа. 1938 року в межиріцьких школах 34 вчителі навчали понад 900 учнів. На 1935 рік неписьменність у селі була ліквідована. Межиріцькі трудівники проводили своє дозвілля удвох сільських та трьох колгоспних клубах. Тут виступали гуртки художньої самодіяльності — хоровий, драматичний, музичний. Побували у Межирічі театральні митці з Харкова й Сум. Любителі книг користувалися послугами 7 бібліотек — 4 колгоспних, сільської та 2 шкільних.
Тяжким випробуванням для радянського народу стала війна, нав’язана фашистською Німеччиною. З кожної родини проводжали на фронт або батька, або сина, чоловіка чи брата. У колгоспах залишилися працювати, головним чином, жінки, літні колгоспники, підлітки. З наближенням фронту назріла необхідність якнайшвидшої евакуації колгоспного майна та худоби у глибокий тил. Напружено працювали комуністи, готуючись до цього відповідального завдання. Евакуація розпочалася в середині серпня. Для боротьби з ворогом наприкінці вересня на околиці Межиріча була закладена партизанська база підпільної партійної групи з с. Миколаївки-Вирівської (нині — Жовтневе). Керував цією групою уродженець Межиріча Т. С. Кошовий.
У ніч з 9 на 10 жовтня 1941 року фашисти захопили село. За час окупації вони стратили 21 чоловіка, серед них членів підпільної групи Т. С. Кошового, жителів села Є. Г. Сіробабу, І. І. Донченка, І. І. Суховія, Д. Ф. Крамара, І. Ф. Сіро-бабу, активістів періоду колективізації П. О. Худолія, І. М. Скляренка, секретаря сільської Ради П. М. Синицю та інших. До фашистського рабства було вивезено 253 чоловіка. Але ні терор, ні звірства окупантів не похитнули віру радянських людей у перемогу. Патріоти чинили опір — підтримували зв’язки з партизанами, подавали їм допомогу, молодь розповсюджувала серед населення зведення Радянського Інформбюро та листівки. В районі колишнього хутора Пашки, що біля Межиріча, партизани загону ім. Сталіна (командир К. Г. Карпов) знищили у жовтні 1941 року автомашину з німецькими солдатами.
2 вересня 1943 року частини 180-ї стрілецької дивізії 40-ї армії та 202-го танкового полку визволили Межиріч від гітлерівців. 1150 жителів села мужньо захищали Батьківщину на фронтах Великої Вітчизняної війни, 558 з них полягли смертю хоробрих, понад 300 — відзначені бойовими урядовими нагородами. Командиру взводу протитанкових рушниць гвардії лейтенанту комсомольцю П. В. Парфилову за винятковий героїзм, виявлений під час прориву оборони німців на території Польщі в районі Наревського плацдарму та при розгромі Бромберзького угруповання ворога, посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Полковник В. О. Троян нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом «Вітчизняної війни» 1-го ступеня та багатьма бойовими медалями.
Фашисти завдали селу значних збитків — зруйнували господарські будівлі артілей, початкову школу, лікарню, сільський клуб, спалили 19 хат колгоспників. З перших днів визволення відновила свою роботу сільрада, яка мобілізувала трудящих на відбудову господарства. Відроджені колгоспи ім. Лисянського, ім. Шевченка, ім. Ворошилова, «8 Березня» та «9 Січня» не мали жодного комбайна, трактора. Необхідно було відновлювати поголів’я громадського тваринництва. Артіль ім. Т. Г. Шевченка 1944 року мала всього 7 коней і корову, колгосп ім. І. І. Лисянського на кінець 1945 року — 20 робочих коней та 6 корів. Не кращим було становище й в інших господарствах. За таких складних умов колгоспники взялися виконувати державні плани. Люди виявили справжній трудовий героїзм під час осінніх польових робіт 1943 року та у весняну посівну кампанію наступного року. Орали власними коровами, більшість зораної землі було засіяно й зібрано врожай вручну. Зерно на поля доставляли на плечах жінки та підлітки.
Настав довгожданий День Перемоги. Вчорашні воїни повернулися до села й включилися в роботу по дальшому відрожденню колгоспів. Наприкінці 1945 року відновили свою роботу партійні організації у колгоспах ім. І. І. Лисянського та ім. Т. Г. Шевченка. Комуністи поширювали і впроваджували у виробництво досвід передовиків. У посушливий 1946 рік вони, працюючи на вирішальних ділянках колгоспного виробництва, згуртували навколо себе трудящих села. Бригада з колгоспу ім. Т. Г. Шевченка, яку очолював комуніст М. О. Марченко, одержала в 1947 році врожай зернових по 13 цнт з га, в колгоспі ім. І. І. Лисянського бригада комуніста Т. Ф. Приходька зібрала по 14 цнт з га. Долаючи труднощі, колгоспники боролися за кожний кілограм хліба. Партійні організації разом з правліннями колгоспів і зоотехніками дбали про комплектування ферм великої рогатої худоби тваринами породної групи. Завдяки героїчним зусиллям трудівників села в 1949 році посівні площі в межиріцьких колгоспах досягли довоєнного рівня. Чимала заслуга в цьому належить Михайлівській МТС. На полях артілей ім. І. І. Лисянського, ім. Т. Г. Шевченка та ім. К. Є. Ворошилова працювало в ті тяжкі роки 5 тракторів.
Вирішуючи питання відбудови народного господарства, партійні організації, сільрада одночасно приділяли велику увагу питанням охорони здоров’я, освіти, культури. В 1944 році було відбудовано лікарню. Роком раніше відновили роботу дві з чотирьох шкіл — середня й початкова. Навчання проводилося у дві зміни. У 1947 році почали працювати ще дві початкові школи, з яких одну наступного року перетворили на семирічну. У 1943 році відновив роботу клуб колгоспу ім. Т. Г. Шевченка, а через рік після відбудови — клуб колгоспу ім. І. І. Лисянського. Згодом при клубах відкрилися бібліотеки. Багато уваги приділялося житловому будівництву. В 1949 році в селі звели 10 будинків для сімей, що не мали своїх домівок. Крім того, відремонтували 38 будинків колгоспників. До послуг жителів Межиріча були відкриті швейна і кравецька майстерні. У селі працювали два млини, 9 магазинів сільського споживчого товариства.
Дальший розвиток сільськогосподарського виробництва гальмувала роздрібненість межиріцьких колгоспів. Протягом 1950—1951 рр. відбулося об’єднання місцевих господарств. Було утворено 2 колгоспи — «Червона Україна» та ім. В. І. Чапаева. Завдяки самовідданій праці колгоспників, допомозі держави та шефів—робітників Лебединського заводу поршневих кілець і торф’яної артілі «Теплоенергія» значно поліпшилася механізація трудомістких процесів. Комуністи, депутати сільради зосередили головну увагу на підвищенні врожайності всіх культур, збільшенні продуктивності праці та зниженні собівартості продукції. У 1958 році валовий збір зерна зріс у півтора раза проти 1953 року. Зростало поголів’я худоби. З 1965 року колгоспи Межиріча перейшли на грошову оплату праці. В усіх бригадах і фермах запровадили внутрігосподарський розрахунок.
У роки восьмої п’ятирічки в артілях «Червона Україна» та ім. В. І. Чапаева збирали в середньому по 25 цнт озимої пшениці з га. 1970 року межиріцькі колгоспи одержали 569 тис. крб. чистого прибутку. Зростання неподільного фонду колгоспів дало можливість збільшити виробничі фонди та капіталовкладення. В обох колгоспах працювали 51 трактор, 22 комбайни, 21 вантажна машина. Збудовано було чотирирядні корівники, свинарники, вівчарню, зерносховище, склади для мінеральних добрив, водонапірні башти та інші господарські приміщення. Будівництво нових ферм і механізація основних виробничих процесів дали змогу колгоспам збільшити поголів’я худоби. 1970 року на фермах обох господарств утримувалося понад 3,2 тис. голів великої рогатої худоби, 2,8 тис. свиней, 1,5 тис. овець. За самовіддану працю групу колгоспників відзначено урядовими нагородами. Доярка В. В. Любива удостоєна ордена Леніна, доярка К.Т. Чередниченко — ордена Трудового Червоного Прапора, 127 передовиків нагороджені ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».
Партійна та громадські організації разом з сільською Радою і правлінням колгоспів мобілізували сільських трудівників на виконання планів дев’ятої п’ятирічки, накреслених XXIV з’їздом КПРС. Виходячи з інтересів виробництва, члени колгоспів «Червона Україна» та ім. В. І. Чапаева в лютому 1972 року вирішили об’єднатися в одне господарство — ім. В. І. Чапаева. Головою колгоспу обрали агронома кавалера ордена Леніна комуніста П. М. Іванченка. За господарством закріплено 8815 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 5009 га орної землі. В колгоспі набуває розвитку виробництво м’ясо-молочної продукції. З метою зміцнення кормової бази для тваринництва 1969 року на державні кошти почалися меліоративні роботи на зволожених луках. З окультурнених ділянок уже в 1971 році одержали по 40 — 45 цнт сіна з гектара.
Другий рік дев’ятої п’ятирічки трудівники села завершили успішно. Колгосп перевиконав план продажу зерна та м’яса державі. Незважаючи на несприятливі погодні умови, колгоспники доклали всіх зусиль, щоб соціалістичні зобов’язання, взяті на честь 50-річчя утворення Союзу РСР, були також перевиконані. Зернових одержали з га по 27,5 цнт замість запланованих 26 цнт; кукурудзи вирощено на кожному гектарі 36,1 цнт (замість 33 цнт, що планувалися). Дотримали свого слова і тваринники — вони надоїли на корову по 2915 кг молока, виробили на 100 га сільгоспугідь по 82,7 цнт м’яса.
Колгосп ім. Чапаева має дружні економічні зв’язки з Чепецьким і Федорівським ліспромгоспами Кіровської області, колгоспом «Октябрь» Семенівського району Горьковської області, Няндомським ліспромгоспом Архангельської області. Російські трудівники надсилають для колгоспних будов лісоматеріали, від українських друзів одержують насіння конюшини та інших трав, а також переймають досвід їх вирощування.
Промислові підприємства, розташовані в Межирічі, на основі підвищення продуктивності праці, ефективного використання обладнання, запровадження нової техніки і технології з року в рік добиваються виконання планів виробництва та реалізації продукції. На місцевих підприємствах працюють 268 робітників. На 83 проц. механізовано роботу в Межиріцькому лісництві. Щорічно проводиться насадження як у зоні лісництва, так і на непридатних для сільськогосподарського використання землях колгоспу ім. В. І. Чапаева. Цегельний завод № 2 Лебединського заводоуправління будівельних матеріалів виробляє щорічно понад 5 млн. штук цегли. Торфодільниця торфопідприємства видобуває понад 7 тис. тонн торфу. 1970 року став до ладу гончарний цех райпромкомбінату, де виробляють гончарний посуд і сувеніри.
Рік у рік поліпшується добробут сільських трудівників. Місячна зарплата чабанів становить 80 крб., доярок і механізаторів — 110 крб., свинарок — 130 крб. Індивідуальні забудовники споруджують добротні будинки, криті бляхою, шифером, черепицею. Село повністю радіофіковано й електрифіковано. В 1972 році створено дві дільниці роздрібно-торговельних підприємств, які разом мають 16 магазинів, автолавку. Працюють сільська пекарня, цех безалкогольних напоїв. До послуг трудящих — кравецька майстерня, їдальня.
Добре налагоджено медичне обслуговування населення. В селі є лікарня з пологовим відділенням, амбулаторія з стоматологічним кабінетом, аптека. Працюють 2 лікарі і 15 медпрацівників з середньою освітою. При лікарні є машина швидкої допомоги. Малята виховуються в трьох дошкільних закладах.
У середній і восьмирічній школах 45 учителів навчають 603 учні. Школи мають обладнані кабінети й майстерні. При середній школі учні заклали фруктовий сад. Юні натуралісти неодноразово були учасниками Виставки передового досвіду в народному господарстві. З випускників Межиріцької середньої школи 218 стали вчителями, 28 — агрономами і зоотехніками, 12 — лікарями та іншими спеціалістами. У Межирічі народилися професор 1. О. Калашник, доктор медичних наук О. І. Кудіна.
Культосвітні заклади Межиріча проводять плідну роботу по комуністичному вихованню трудівників села. У Межирічі є сільський будинок культурнім. І. І. Лисянського, сільський клуб ім. Т. Г. Шевченка, 2 бригадні клуби, 3 профспілкові червоні кутки, народний краєзнавчий музей. Перед жителями Межиріча виступають учасники художньої самодіяльності. Самодіяльні колективи демонструють свою майстерність перед трудівниками сусідніх сіл Михайлівни, Ворожби, Лифиного, Груні. До Межиріча приїжджають сусідні самодіяльні колективи та професіональні митці з Сум. Працівники сільської бібліотеки організовують літературні вечори, читацькі конференції. У польових станах працюють бібліотеки-пересувки. В 1972 році населення Межиріча передплатило 3975 примірників газет та журналів. Первинна організація товариства «Знання» знайомить жителів села з досягненнями науки, пропагує політичні знання. У побут села ввійшли нові обряди і традиції — вшанування передових людей праці, проводи до лав Радянської Армії, проводи зими.
Керівною і спрямовуючою силою трудівників села є 2 партійні організації, які на 1972 рік налічували 97 комуністів. їм в усьому допомагали 3 комсомольські організації, що об’єднували 155 членів ВЛКСМ. У селі в трьох школах основ марксизму-ленінізму, двох семінарах з основ комуністичного виховання підвищують свій ідейно-політичний рівень понад 140 комуністів, комсомольців і безпартійних.
Депутати сільської Ради, а їх тут 51 чоловік, приділяють велику увагу питанням господарського розвитку підприємств, колгоспу, шкіл, лікарні, культурно-освітніх закладів та благоустрою села. 1972 року на дальший розвиток охорони здоров’я було витрачено 59,7 тис. крб., на потреби шкіл — 94,2 тис. крб. У шести постійних комісіях сільради працюють 106 активістів.
У скверах Межиріча височать три пам’ятники: комуністу І. І. Лисянському і два — воїнам, які полягли в боях з гітлерівськими загарбниками, визволяючи від них територію сіл, що підпорядковуються Межиріцькій сільраді, в роки Великої Вітчизняної війни. На честь полеглих воїнів-односельців встановлено меморіальну дошку, на яку занесено їх прізвища.
Трудящі села наполегливо борються за виконання взятих соціалістичних зобов’язань, щоб бути гідними продовжувачами справи тих, хто в героїчній боротьбі за нове життя заклав основи революційних, бойових і трудових традицій.
М. Ф. СОРОКА