Чупахівка, Охтирський район, Сумська область
Чупахівка — селище міського типу (з 1956 року), центр селищної Ради. Лежить по обидва береги річки Ташані, за 29 км від районного центру і залізничної станції Охтирка. Через селище проходить автошлях Охтирка—Лебедин. Населення — 4100 чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Коновалик, Оленинське та Софіївка.
Чупахівка заснована наприкінці 30-х років XVII ст. переселенцями з Правобережної України та російськими служилими людьми. За користування землею переселенці відбували сторожову службу. В перші роки заселення краю землеробством займалися мало (через часті набіги татар). Слобожани пасли худобу, полювали, займалися рибальством та бортництвом. У другій половині XVII ст. почало складатися землеробське господарство, яке спочатку велося за перелоговою системою, потім — за трипільною. Вирощували зернові культури. Розводили також сади, вирощували городину та баштанні культури. Одночасно розвивалися різні промисли — млинарство, гуральництво, ткацтво, чинбарство тощо.
З 50-х років XVII ст., коли було сформовано козацькі слобідські полки, Чупахівка входила до Охтирського полку як село.
Життя козаків було нелегким. Тягар військово-сторожової служби, утиски з боку старшини та її намагання загарбати їхні землі й покріпачити вільних слобожан, а також сваволя царських воєвод породжували невдоволення, призводили до класових сутичок. Багато хто з поселенців йшов на Дон. Особливо масовими стали втечі мешканців Чупахівки наприкінці 30-х років XVIII ст., внаслідок чого село майже зовсім обезлюдніло — в ньому залишилось тільки 18 дворів. Після ліквідації полкового устрою Слобожанщини майже всі мешканці села потрапили в кріпосну залежність від поміщиків.
З 1780 року Чупахівка входила до Лебединського повіту, який до 1796 року був у складі Харківського намісництва, з 1797 Слобідсько-Української, з 1835 року — Харківської губернії.
В надрах феодального ладу поступово розвивався капіталізм. У першій половині XIX ст. поміщики почали будувати підприємства, на яких використовували працю своїх кріпаків. За даними 1846 року, в Чупахівці діяли винокурний і селітряний заводи, які давали власникам досить великі прибутки. 1851 року поміщик збудував у селі цукровий завод. Це було примітивне підприємство, де застосовувалася ручна праця кріпосних селян. За рік вироблялося на ньому всього 120— 150 пудів цукру, що забезпечувало тільки потреби поміщицького маєтку.
Життя селян було злиденним. Виснажлива праця, нестатки і відсутність медичної допомоги призводили до різних захворювань — у Чупахівці не раз спалахували епідемії. 1831 року в селі від холери померло 76, а 1848 — 53 чоловіка.
Внаслідок грабіжницьких умов реформи 1861 року економічне становище колишніх кріпаків залишалося й далі тяжким. За 1012 дес. землі вони мали виплатити поміщику 63 123 крб. У 1864 році поміщик відрізав від селянських наділів 371 дес. уже засіяної землі, заборонив селянам користуватися водопоєм, а в 1867 році під виглядом стягнення недоїмки домігся вилучення в них 49 коней і 3 корів. Селяни скаржилися губернаторові, а коли він покарав тих, хто подавав скаргу, від імені громади написали цареві. В скарзі вони писали, що всі кращі землі в селі залишилися за поміщиком, навіть навколо їхніх садиб все зорано, їм нікуди випустити курку, не кажучи вже про худобу й коней, а селянські наділи за 8 верст від села. Лебединський повітовий справник побив уповноважених, які добивалися справедливого вирішення справи. Ніякої допомоги не одержали селяни і з Петербурга. За капіталізму процес обезземелення поглибився — у 80-х роках на кожний двір припадало пересічно 3 десятини землі. Через малоземелля й безземелля селяни терпіли злидні аж до Жовтневої революції.
В пореформений період в Чупахівці виникали нові підприємства. 1863 року споруджено пивоварний завод, але він існував недовго. В 70—80-х роках цукровий завод, що перейшов до акціонерного товариства, після реконструкції став потужним підприємством, з досконалим, як на той час, технічним обладнанням. На ньому працювало понад 400 робітників. Наприкінці 80-х років Чупахівський завод виробляв понад 200 тис. пудів цукру за сезон. Акціонерному товариству належало 3700 десятин землі. Щоб розширити свої володіння, воно намагалося прибрати селянські землі, що призводило до гострих конфліктів. На початку XX ст. прибутки акціонерів становили близько 1 млн. крб. У селі були також дві цегельні й три парові млини. Розвивалася й торгівля — щорічно відбувалися три ярмарки.
Становище робітників, що працювали на підприємствах та на бурякових плантаціях, було надзвичайно тяжким. Вони одержували мізерну зарплату. Власники зовсім не турбувалися про охорону праці робітників. За свідченням фабричного інспектора Харківського округу, 1885 року на Чупахівському цукровому заводі сталося 27 нещасних випадків. Сезонні сільськогосподарські робітники жили в жахливих антисанітарних умовах. Вони мешкали в бараках з довгими рядами дерев’яних нар, застелених соломою, яка кишіла паразитами. Харчування було непоживним — пісний борщ, пшоняна каша. Виснажені робітники часто хворіли. «Однією з причин захворювань гострим туберкульозом в даній місцевості є праця на бурякових плантаціях. Вересень і жовтень — місяці найбільш інтенсивної роботи за несприятливих умов праці і ночівлі дають значну кількість захворювань легень», — констатував фабричний інспектор.
Під час першої російської революції мешканці Чупахівки піднялися на боротьбу з визискувачами. На знак протесту проти розстрілу царськими військами мирної демонстрації в Петербурзі 9 січня 1905 року застрайкували робітники Чупахівського цукрового заводу. Вони також вимагали підвищення заробітної плати. Налякана адміністрація заводу скоротила робочий день з 13 до 10 годин і трохи підвищила зарплату.
За робітниками піднялися й селяни. 13 червня 1905 року вони висунули перед Чупахівською економією вимогу платити в косовицю не з четвертої, а з третьої копиці, погрожуючи в разі відмови забрати все сіно. Водночас селяни почали пасти свою худобу на сінокосах економії та сусідніх поміщиків. У зв’язку з заворушенням наприкінці червня 1905 року до Чупахівки були введені два взводи драгунів.
Медичне обслуговування коштувало дорого й було доступним в основному заможному населенню. Чупахівська лікарська дільниця охоплювала три волості (19 населених пунктів). На 15 тис. мешканців у 1910 році налічувалося лише чотири медпрацівники.
У 70-х роках XIX ст. повітове земство відкрило в Чупахівці початкове училище. 1891 року в училищі було 97 учнів і 4 вчителі. Однак переважна більшість дітей не могла здобути навіть початкової освіти. Та й ті, що навчалися, не всі закінчували школу, щороку з училища вибувало 20—30 учнів. 1911 року в училищі було 140 учнів, з них закінчили повний курс навчання лише 24. 1899 року в Чупахівці відкрита публічна бібліотека. На той час її книжковий фонд становив 626 томів.
У роки першої світової війни населення Чупахівки переживало величезні труднощі. Більшість чоловіків була відправлена на фронт. З перших місяців війни закрилось училище, в ньому розмістили госпіталь. На заводі та в економії працювало багато підлітків, їх примушували виконувати тяжкі роботи по 10—12 годин на добу.
З одержанням звістки про повалення самодержавства в селі відбувся мітинг, скрізь були знищені царські портрети, роззброїли поліцію. В серпні — вересні 1917 року селяни почали засівати землі Чупахівської економії, що змусило адміністрацію просити захисту в губернського комісара Тимчасового уряду.
Радо зустріли трудящі села перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції і проголошення України Республікою Рад у грудні 1917 року. Лебединська організація більшовиків роз’яснювала жителям Чупахівки декрети Радянської влади. В кінці грудня з допомогою харківських червоногвардійців повіт був очищений від гайдамаків, і в селах почали створювати органи Радянської влади.
На початку січня 1918 року робітники цукрового заводу обрали колегію, якій доручалось управління заводом, встановили 8-годинний робочий день. З числа передових робітників організували охорону заводу. Одночасно створили волосний ревком, який взяв під свій контроль землі економії. Частину землі роздали селянам-біднякам, а на основному масиві створили радгосп, який складався з трьох відділків: Чупахівського, Оленинського й Духівничанського. В селі розгорнулась культурно-освітня робота: читались лекції, влаштовувались антирелігійні диспути, молодіжні вечори.
Лебединський повітовий комітет РСДРП(б) 2 лютого 1918 року створив на Чупахівському цукровому заводі партійний осередок.
В кінці березня 1918 року село захопили австро-німецькі окупанти. Багато робітників і селян Чупахівки пішли до лав Червоної Армії захищати здобутки Великої Жовтневої соціалістичної революції, інші вступили до партизанського загону, організованого братами Харитоном та Андрієм Фроловими за завданням лебединського більшовицького підпілля. Загін діяв на території повіту, руйнуючи ворожі комунікації, перешкоджаючи вивозити награбоване майно до Німеччини. Окупанти повісили колишнього моряка — партизана Якова Душенка. Це викликало нову хвилю народного гніву.
Після краху австро-німецької окупації на території повіту на деякий час встановилася влада Директорії. На початку січня 1919 року об’єднані сили сумських і лебединських партизанів визволили Чупахівку та ін. села від петлюрівців. Влада перейшла до ревкому. Він наділяв селян землею, налагодив роботу заводу.
Відбудова народного господарства була знову перервана цього року навалою білогвардійської армії Денікіна. В червні 1919 року чупахівці для відсічі ворогові сформували кінний загін, до якого увійшли активісти села. Однак йому довелося відступити з Червоною Армією. На початку серпня денікінці захопили село і зразу ж розпочали грабежі й жорстокі репресії. Вони розстріляли волосного військового комісара більшовика П. П. Кращенка та багатьох інших активістів. Проте недовго протрималися денікінці в селі. На початку грудня 1919 року Червона Армія визволила Чупахівку. 13 грудня створено волосний революційний комітет, який в січні 1920 року реорганізовано у волвиконком. Головою волвиконкому став X. І. Різниченко. Було обрано також Чупахівську сільську Раду, головою якої став П. Федченко. В лютому 1920 року оформилася комсомольська організація. Першим секретарем її був П. Т. Нагорний, колишній наймит. Партійний осередок Чупахівки в цей час налічував 5 членів і 2 кандидатів. Влітку 1920 року в Чупахівці організовано комітет незаможних селян. Під керівництвом комуністів радянські і громадські організації завершили наділення селян землею, подавали допомогу бідноті й сім’ям червоноармійців. У першій половині 1920 року повністю відремонтували, забезпечили паливом і підготували до виробничого сезону цукровий завод. В лютому 1921 року створили цукрокомбінат, до складу якого, крім заводу, входив і радгосп.
Трудовій діяльності жителів Чупахівки перешкоджав куркульський бандитизм. 10 травня 1921 року до села вдерлася банда Махна. Махновці пограбували завод, його склади. Від їх кривавих рук загинуло 18 червоноармійців та радянських активістів. Наступного дня на світанку махновці були вибиті з села Лебединською частиною особливого призначення. Місцеві банди не раз нападали на Чупахівський цукровий завод, але їх наскоки відбивала охорона заводу, якій активно допомагали сільські комсомольці. 19 червня 1921 року від рук бандитів загинули червоноармійці волосного військкомату М. Волков, Т. Мостовий, Є. Кураленко, В. Гутенко. Пізніше в боях з бандитами загинув начальник місцевої міліції Бублик, похований в центрі Чупахівки. Наприкінці року з бандами було покінчено.
В результаті адміністративно-територіальної реформи 1923 року Чупахівка стала центром району, який увійшов до Охтирського, а з 1925 року — до Сумського округу. Після ліквідації округів Чупахівка, як і інші районні центри, підпорядковувалася безпосередньо республіканським органам влади, а з 1932 по 1939 рік входила до Охтирського району Харківської області. В 1939 році Чупахівка в складі Охтирського району відійшла до новоутвореної Сумської області.
На початку 1924 року в парторганізації району налічувалося 18 комуністів. Під час ленінського призову лави її зросли до 48 чоловік. Районна комсомольська організація в жовтні 1924 року налічувала 69 членів ВЛКСМ1. Створення районних партійних та радянських органів сприяло пожвавленню господарського і культурного будівництва. На кінець 1924 року Чупахівський цукровий завод за обсягом виробництва досяг довоєнного рівня, а 1927 року виробництво цукру збільшилося на 50 проц., патоки — на 801 2. Для підготовки кваліфікованих робітників з 1923 року при заводі діяла школа фабрично-заводського навчання. 12 її вихованців за путівками комсомолу було послано на робітфаки, згодом вони стали кваліфікованими спеціалістами народного господарства.
Протягом відбудовного періоду певних успіхів досягло і сільське господарство. Запровадження продовольчого податку стимулювало матеріальну заінтересованість селян у збільшенні виробництва сільськогосподарських продуктів. Цьому сприяло й розгортання кооперації. 1925 року сільськогосподарською та споживчою кооперацією було охоплено більше третини чупахівських селян. А на кінець 20-х років у районі було дев’ять товариств взаємодопомоги, в них налічувалося 842 члени. Зароджувалася й вища форма кооперації — виробнича. 1923 року в Чупахівці організовано сільськогосподарську артіль «Прогрес», в якій об’єдналося 69 чоловік. Артіль користувалася 50 десятинами землі, мала 8 коней і 7 корів. Головою колгоспу обрали колишнього матроса, активного борця за Радянську владу Д. М. Никоненка.
В Чупахівці 1925 року відкрито районну лікарню. Поступово змінювалося культурне обличчя села. Діти навчалися в двох початкових і семирічній школах. Організували товариство «Геть неписьменність!», у селі діяло сім пунктів лікнепу. Почали працювати клуб, бібліотека, книжковий фонд якої становив 3 тис. примірників. На кінець відбудовного періоду в селі діяли поштово-телеграфне відділення, телефонна станція, ветеринарний та агропункти.
В період індустріалізації було реконструйовано й розширено цукровий завод. На кінець першої п’ятирічки завод систематично перевиконував планові завдання. В 1932 році почалося будівництво вузькоколійки, яка з’єднала завод з селами Олешнею і Комишами, наступного року — з Охтиркою. Таким чином була вирішена проблема підвезення сировини і вивезення готової продукції. Неухильно зростали виробничі потужності заводу. Якщо в 1932 році тут вироблялося 57,1 тис. цнт цукру, то в 1938 — 220 тис. центнерів.
Курс на колективізацію сільського господарства, визначений XV з’їздом ВКП(б), селяни Чупахівки активно підтримали, адже вони мали яскравий приклад переваг колективного господарювання. Артіль «Прогрес» невпинно зміцнювалась. Вона обробляла 3 тис. га землі, мала понад 500 коней, 65 дійних корів, 112 овець, 87 бджолосімей. Колгоспники збудували добротні стайні, корівники та ін. приміщення. Постійно поповнювалися й лави членів артілі — на початок 1931 року їх вже налічувалося понад 740. А коли почалася суцільна колективізація, на території сільради виникло ще три колгоспи: «Селянин», «Шлях Шевченка» й «Нове життя». Щоб допомогти новим господарствам, при Чупахівському цукро-комбінаті створили кінно-тракторну станцію, яку 1931 року перетворено на МТС. Вона мала 34 трактори, якими обробляла землі колгоспів, розташованих на території 15 сільських Рад. Політвідділ МТС допоміг колгоспам впровадити бригадний метод праці, нормування й відрядну оплату праці, підготувати кадри, а також пропагував передовий досвід. Газета політвідділу «Колективіст» широко висвітлювала патріотичний рух за підвищення продуктивності праці, що розгорнувся в період другої п’ятирічки. Трудівники МТС показували зразки ударної праці— тут налічувалося 127 ударників (усього колектив складався з 345 чоловік). Чупахівська МТС наприкінці 30-х років обслуговувала 40 колективних господарств, її машинно-тракторний парк складався з 102 тракторів, 24 комбайнів.
Багато трудівників радгоспу і колгоспів Чупахівської сільради включилися у рух п’ятисотенниць. Ланкова колгоспу «Шлях Шевченка», делегат II Всесоюзного з’їзду колгоспників-ударників У. М. Буряк за високі врожаї зернових і технічних культур нагороджена орденом Леніна. В 1939 році доярка радгоспу К. Ю. Юхименко відзначена орденом «Знак Пошани».
Медперсонал Чупахівської лікарні в 30-х роках складався з 14 чоловік, у т. ч. двох лікарів.
У 1934 році на базі семирічки в Чупахівці створено середню школу. Крім неї, була ще одна початкова. В обох школах працювало 37 вчителів, навчалося 840 учнів. Книжковий фонд чотирьох бібліотек становив 15 тис. примірників.
З початком Великої Вітчизняної війни мешканці Чупахівки, як і всі радянські люди, стали на захист Батьківщини. Жінки і підлітки прийшли на зміну чоловікам. Під час збирання врожаю влітку 1941 року в полі машини працювали по 20 годин на добу. Для збирання сіна і хліба були залучені учні старших класів, домогосподарки, члени сімей робітників заводу й радгоспу. За короткий час евакуювали цукровий завод до м. Беково Пензенської області. Радгосп евакуювали спочатку до Воронезької області, а в липні 1942 року — до Киргизької РСР. Техніку МТС вивезли в Совєтський район Саратовської області. Місцеві жителі привітно зустріли трудівників з України і зробили все можливе для їх нормальної праці і побуту.
На початку жовтня 1941 року німецькі війська вдерлися до Чупахівки. Вони встановили режим терору й грабежу. На каторжні роботи до Німеччини примусово вивезли 156 чоловік. В березні 1942 року штаб партизанського руху на Україні направив до Охтирського району розвідувально-диверсійний загін, в складі якого були й працівники Чупахівського цукрозаводу О. І. Овчаров, Я. С. Шумило, П. М. Бойко, М. Ф. Литвиненко та А. Я. Волошенко. Але зрадники виказали радянських розвідників. Перших чотирьох гітлерівці схопили і розстріляли, а Волошенко загинув, відстрілюючись до останнього. Мешканці Чупахівки всіляко підтримували партизанську групу, створену з червоноармійців, що потрапили в оточення. В лютому 1943 року партизани визволили село, але під натиском фашистів і поліцаїв через кілька днів змушені були відійти в ліси.
23 лютого 1943 року радянські війська визволили Чупахівку від німецько-фашистських загарбників, та через два тижні змушені були її залишити. З ними пішло багато місцевих патріотів, які влилися до регулярної армії і продовжували боротьбу з німецькими загарбниками на фронті. 25 серпня 1943 року Чупахівка остаточно визволена. В бою за село полягли 83 радянські воїни, які поховані в братській могилі в центрі Чупахівки. Серед них росіянин А. Ф. Губанов, українець К. С. Руденко, білорус Я. Д. Арешкевич, киргиз К. Асанов, узбек Р. Багалієв, вірменин Г. Бежанян та представники інших народів CPGP. 1955 року на братській могилі встановлено пам’ятник. Боронили Батьківщину на фронтах Великої Вітчизняної війни 557 чупахівців. 185 односельців полягли на полі бою, серед них — колишній робітник цукрового заводу, ветеран громадянської війни генерал-майор П. Я. Коваленко. 240 чупахівців нагороджено орденами і медалями, а Д. М. Хоменко став повним кавалером ордена Слави.
Після визволення села відновлена сільська Рада розгорнула роботу щодо відбудови господарства й організації допомоги фронту. З ініціативи працівників Чупахівського цукрокомбінату в лютому 1944 року в Охтирському районі проведено збір коштів на будівництво танкової колони «Охтирчанин на Сумщині». Працівники комбінату внесли понад 200 тис. карбованців.
Держава асигнувала 2 млн. крб. на відбудову цукрового заводу, і в сезон 1943/1944 року завод вже дав продукцію. Почала надходити із східних областей техніка. В 1946 році автоколона заводу одержала 25 автомашин. Поступово впорядковувався внутрізаводський транспорт. У 1947 році завод уже перевиконав план. 1950 року він переробляв 10 тис. цнт буряків на добу, що відповідало довоєнному рівню виробництва.
Внаслідок окупації в особливо тяжкому становищі опинилася МТС. Фашисти вщент зруйнували приміщення майстерень, вивезли верстати, динамомашину, спалили частину машинного парку. Робітники із запчастин склали двигун, відремонтували кілька тракторів і зорали 926 га колгоспних ланів. Завдяки державним асигнуванням і трудовому ентузіазму вже 1945 року зросла технічна озброєність МТС. На кінець четвертої п’ятирічки тут налічувалося 20 тракторних бригад, які мали в своєму розпорядженні 72 трактори і систематично перевиконували планові завдання.
Радгосп Чупахівського цукрокомбінату вже в 1944 році повністю освоїв довоєнні площі, а в 1947 році тракторний парк радгоспу досяг довоєнного рівня. Ланкова радгоспу Г. Н. Самохіна за одержання 31,1 цнт з га жита на площі 21,8 га в 1948 році удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Наприкінці четвертої п’ятирічки в радгоспі досягли високих надоїв молока — по 4 тис. кг на фуражну корову.
Держава всіляко сприяла зміцненню колгоспів. 1945 року артілі «Прогрес» і «Селянин» були повністю звільнені від податків. У разі потреби колгоспам знижували розміри обов’язкових поставок м’яса і молока, надавали кредити. Це давало можливість усі кошти артілей спрямовувати на відродження господарства. 1948 року колгосп «Нове життя» на площі 22 га зібрав по 16,5 цнт озимої пшениці. «Шлях Шевченка» в 1949 році зібрав з гектара по 159 цнт цукрових буряків, що було на той час найвищим урожаєм в Охтирському районі.
Успішно подолавши труднощі післявоєнних років, мешканці Чупахівки це тільки відбудували зруйноване господарство, а й досягли дальших успіхів. 1960 року почалася реконструкція цукрового заводу. Його обладнано насосами, виготовленими в Білорусії і Молдавії, пресами і вакуум-фільтрами з РРФСР, з Удмуртії надійшли вагони і тепловози, з Узбекистану — турбогазодувки.
Завдяки цьому значно збільшився випуск продукції. Якщо в 1941 році завод переробляв 10,4 тис. цнт буряків за добу, то в 1972 — 18 тис. центнерів. За самовіддану працю багатьох робітників заводу відзначено урядовими нагородами, зокрема орденом Леніна — апаратника В. А. Буряка.
З 1963 року в селищі працює відділення «Сільгосптехніки».
Швидкими темпами розвивається сільське господарство. На початку 1951 року колгосп «Шлях Шевченка» приєднався до колгоспу «Прогрес». Це дало можливість централізувати матеріальні та людські ресурси і ширше розгорнути капітальне будівництво. Протягом 50-х років зміцніли й інші артілі. А в 1959 році чупахівські колгоспи були перетворені на відділки радгоспу. Вони спеціалізуються на вирощуванні зернових, цукрових буряків та виробництві продуктів тваринництва. Радгосп — один з розплідників лебединської породи корів. Зоотехніку І. К. Згурському за розведення й вдосконалення цієї породи присуджено Державну премію СРСР й присвоєно звання заслуженого зоотехніка УРСР. За систематичне перевиконання планових завдань і дострокове завершення восьмої п’ятирічки багатьох трудівників Чупахівки відзначено урядовими нагородами. Орден Леніна одержали комбайнер С. П. Кубатка, доярки А. А. Кваша та Є. І. Коров’яківська; орден Жовтневої Революції — шофер Ф. М. Лисовенко. 147 чоловік нагороджені Ленінською ювілейною медаллю.
За післявоєнні роки невпізнанною стала Чупахівка. Віднесення її до категорії селищ міського типу сприяло дальшому розвитку, поліпшенню благоустрою. Велику роботу щодо цього здійснює селищна Рада депутатів трудящих, 50 проц. складу якої — робітники. В 1960 році в селищі збудована електростанція, яка повністю задовольняє виробничі й культурно-побутові потреби в електроенергії.
Протягом 60-х років проведена реконструкція вулиць, прокладено асфальтовані тротуари, широко розгорнулося житлове будівництво. Зведено також приміщення лікарні, дитячого садка, двох магазинів, хлібозаводу. З ініціативи партійної і комсомольської організацій цукрозаводу поблизу селища на 35 га закладено лісопарк. Мешканців Чупахівки і навколишніх сіл обслуговують 33 магазини.
Медичне обслуговування трудящих здійснюють лікарня на 25 ліжок, амбулаторія та два фельдшерсько-акушерські пункти. Всього в них працює 19 чол., у т. ч. 4 лікарі. Завдяки регулярним профілактичним заходам та поліпшенню культурно-побутових умов населення вже багато років в селищі немає випадків інфекційних захворювань.
Тепер у Чупахівці діє середня школа (1958 року семирічку об’єднали з середньою). В ній 60 вчителів навчають 940 учнів. Близько 2 тис. юнаків та дівчат вже закінчили її. Багато з них здобули вищу освіту і працюють у різних галузях народного господарства.
В селищі є клуб, три стаціонарні кіноустановки (одна широкоекранна), три бібліотеки з загальною кількістю 37,5 тис. книжок.
Зростає добробут мешканців Чупахівки. Майже кожна сім’я має телевізор чи радіоприймач, пральну машину, холодильник. У будинках робітників встановлено 500 газових плит. Проте, що дала Радянська влада трудящим, яскраво свідчить сім’я О. М. Алексеева. Соціалістичне суспільство не тільки дало їй заможне життя, а й необмежені можливості культурного розвитку. Всі діти О. М. Алексеева — три дочки і син — здобули вищу освіту і працюють інженерами та вчителями. Робітниця Л. П. Прокопенко, чоловік якої загинув на фронті, лишилася з двома малими дітьми на руках. Радянська влада не тільки допомогла виростити дітей, а й дала обом вищу освіту. Син Юрій став інженером, Станіслав — артистом.
Життям трудових колективів Чупахівки керують чотири партійні організації, які налічують 214 комуністів, та дві комсомольські (438 членів ВЛКСМ).
У 20-х роках на Чупахівському заводі деякий час працював М. Л. Духов (1904— 1964), згодом конструктор радянських танків, член-кореспондент АН СРСР, генерал-лейтенант інженерно-технічної служби, тричі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської і п’яти Державних премій СССР.
Як і всі радянські люди, мешканці Чупахівки урочисто відзначили славний ювілей в житті нашої багатонаціональної Батьківщини — 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. На честь знаменної дати робітники цукро-комбінату виконали підвищені соціалістичні зобов’язання. Члени первинної організації товариства «Знання» читали односельцям лекції про утворення СРСР, дружбу народів, соціалістичний інтернаціоналізм, а колективи художньої самодіяльності провели кілька вечорів, у програмі яких знайшла відображення багатонаціональна культура народів нашої країни.
За роки будівництва соціалістичного суспільства Чупахівка із відсталого села перетворилася на квітуче селище. Будівництво комуністичного суспільства відкриває перед його трудівниками нові перспективи.
Б. Л. КОРОГОД, М. Я. ЛЕБЕДИНСЬКИЙ, І. О. ШУДРИН