Охтирка, Охтирський район, Сумська область
Охтирка — місто районного підпорядкування, розташоване на річці Ворсклі, за 83 км від обласного центру. Залізнична станція. Через Охтирку проходить автошлях Суми—Харків. Населення — 42,4 тис. чоловік.
Територія міста була заселена здавна. Тут виявлено поселення доби мезоліту (13—8 тис. років тому), два неолітичні (IV—111 тисячоліття до н. е), одне — доби бронзи (11 тисячоліття до н. е.) та одне ранньоскіфських часів (VI—IV ст. до н. е.). Поблизу міста є кілька сіверянських городищ і поселень VІІІ—X ст. та часів Київської Русі.
За російсько-польською угодою 1647 року Охтирка відійшла від Росії. Дальший розвиток міста пов’язаний з масовим переселенням жителів Подніпров’я на південно-східні окраїни Російської держави. Зокрема, в 1654 році в Охтирці оселилася велика група втікачів з Правобережної України. До 1657 року сюди прибуло 446 сімей (1574 чоловіка).
Після запровадження на території Слобідської України полкового устрою Охтирка стала військовим, господарським і адміністративним центром Охтирського полку. У складі російської армії полк брав активну участь у боротьбі з турецько-татарською агресією, в кримських походах 1687, 1689 років.
З часу свого виникнення й до першої половини XVІІІ ст. Охтирка відігравала роль військового стратегічного пункту на південно-східному кордоні Російської держави. Взимку 1708—1709 рр. територія Охтирського полку стала ареною запеклої боротьби з шведськими загарбниками. В місті було збільшено гарнізон і зміцнено укріплення. Щоб прикрити шлях на Бєлгород і Харків, Петро 1 передислокував значну частину російської армії з Сум до Охтирки, а потім на південь, до Богодухова. В січні 1709 року, коли Карл XII почав зосереджувати військо поблизу Котельви, Петро 1 направив до Охтирки головні сили піхоти і 4 лютого прибув сам у розташування військ. Після битви під Опішнею значні шведські сили переправилися на лівий берег річки Ворскли і почали рух на Охтирку. 8 лютого вони зайняли с. Хухру, але не наважилися штурмувати фортецю. Охтирські козаки й селяни активно допомагали російським військам у розгромі загарбників.
Після ліквідації полкового устрою 1765 року Охтирка стала центром провінції Слобідсько-Української губернії, 1780—1796 рр.— Охтирського повіту Харківського намісництва, в 1797 році — повітовим містом Слобідсько-Української (з 1835 року Харківської) губернії.
Виникнувши як військове укріплення, Охтирка швидко перетворилася на осередок ремесла й торгівлі. Вже у XVII ст. широкого розвитку набули бджільництво, млинарство, ткацтво, бондарство, шевство. 1773 року в Охтирці проживало 11015 чоловік, з них 281 займалися ремеслом. В 1796 було вже 545 ремісників. 1718 року в Охтирці виникла перша в Росії тютюнова мануфактура, до якої було приписано кілька сіл (944 селянські двори). Проте мануфактура виявилася нерентабельною, і в 1727 році казна продала її приватним особам. У другій половині XVІІІ ст. вона остаточно занепала. В Охтирці були також гута, що виробляла посуд і віконне скло, та цегельний завод. Щорічно в Охтирці відбувалося 4 ярмарки, на які приїжджали купці з Курська, Воронежа, Тули, Полтави, Ніжина та інших міст. Торгували тут суконними й шовковими виробами, кіньми, рогатою худобою, рибою, сіллю, хлібом, скляним, залізним і дерев’яним посудом.
З кінця XVII ст. в Охтирці набуло розвитку декоративно-прикладне мистецтво. Місцеві майстри виготовляли кахлі з квітковим орнаментом, що нагадував килимові візерунки. Далеко за межами Слобожанщини були відомі охтирські килами.
Економічний розвиток Слобідської України взагалі, і зокрема Охтирки, супроводжувався невпинним зростанням поміщицького землеволодіння й закріпаченням козацької бідноти. В 1732 році в Охтирському полку був 1631 підсусідок, що становило 6,3 проц. усіх козаків. Поміщики Перехрестови мали 1421 кріпака, Лесевецькі — 2194. Великим землевласником був охтирський Троїцький монастир. У 80-х роках XVIІІ ст. в різних селах Охтирського і Краснокутського повітів йому належало 5774 десятини землі.
Слобожани чинили опір старшині, яка поступово перетворювалася на поміщиків. У 1679 році охтирці відмовилися коритися полковнику І. Перехрестову, поранили генерала Г. Косогова, який прибув, щоб придушити заворушення. З великими зусиллями бєлгородський воєвода «втихомирив» їх. Однак заворушення тривали до 1704 року. В червні 1759 року поблизу міста діяло кілька загонів гайдамаків, у одному з них налічувалося понад двадцять чоловік.
В Охтирці 1675 року відкрита перша на Слобожанщині школа. В 1732 році в Охтирці при церквах було чотири школи. 1790 року відкрито народне училище, а пізніше — парафіяльне й повітове. В 1837 році тут налічувалося 5 навчальних закладів, в яких працювало 18 учителів і навчалось 339 учнів. Основна маса дітей шкільного віку лишалася поза школою. В першій половині XIX ст. у місті діяла невеличка лікарня.
Уродженцем Охтирки є український і російський гравер Г. Сребреницький (1741—1773). Тут народився і навчався в повітовому училищі український поет Я. І. Щоголів (1823-1898).
Незважаючи на певний економічний і культурний розвиток, Охтирка все ж залишалася поселенням сільського типу. В першій половині XIX ст. в ній було 2460 дерев’яних будинків і лише 7 кам’яних. У 1837 році з 14 205 жителів міста 10 582 займалися сільським господарством. Після скасування кріпацтва пожвавився економічний розвиток міста. Тут виникли невеликі підприємства, де виробляли свічки, мило, цеглу, обробляли шкіри. В 1894 році побудовано два парові млини, на яких працювало 98 чоловік. На 1903 рік в Охтирці існували 2 друкарні, 6 цегельних і 2 миловарні заводи, воскобійня, 2 заводи воскових свічок, 4 млини, ковбасна фабрика та бойня. У 1907 році виник чавуноливарний завод. Всього в 1912 році на охтирських підприємствах налічувалося понад 200 робітників. Переважну більшість населення становили селяни й дрібні ремісники.
Під час революції 1905—1907 рр. в Охтирці активізувався селянський рух, були випадки порубки поміщицьких лісів. У листопаді 1905 року селяни розгромили двір Троїцького монастиря.
Царські власті не дбали про охорону здоров’я і освіту трудящих. У місті діяла лише одна повітова лікарня на 60 ліжок. Зате було 40 шинків, 13 церков і монастир. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Охтирці відкрилося кілька нових навчальних закладів: у 1871 році — чоловіча прогімназія, перетворена 1900 року на гімназію, в 1875 році — жіноча прогімназія, в 1899 — жіноче парафіяльне училище й чоловіче початкове училище. Працювала також бурса. Більшість цих закладів мала становий характер, кількість учнів у них була обмежена, тому на кінець XIX ст. лише 30,9 проц. мешканців знали грамоту, в т. ч. серед жінок — 16,2 проц. Видатний український поет-революціонер П. А. Грабовський, який в 1874—1878 рр. навчався в Охтирській бурсі, а в 1882—1885 рр. періодично жив у місті під гласним наглядом поліції, в статті «О развитии школьного образования в Ахтырском уезде Харьковской губернии» писав: «училищные здания представляли из себя в большинстве случаев сырые, грязные полуразвалившиеся хижины или же ютились под одной кровлей с расправами и кабаками; отапливались они крайне плохо, никогда не ремонтировались, оставались без всякого присмотра и более служили источником всякого рода заразных болезней, нежели рассадниками народного образования…».
Близько півстоліття працював в Охтирці вчителем український краєзнавець О. Д. Твердохлібов (1840—1918). Він опублікував багато праць, створених на місцевому матеріалі. Це, зокрема, «Охтирський повіт напередодні XIX віку», «Охтирка», «Котельва», «Ще про Гаркушу» та ін., записав кілька народних дум і пісень. З Охтирки вийшов український агроном, професор А. Г. Терниченко (1882-1927).
Звістка про повалення самодержавства активізувала суспільно-політичне життя Охтирки. Поряд з органами Тимчасового уряду, які очолював повітовий комісар, 9 квітня 1917 року була створена Рада робітничих і солдатських депутатів.
У редакційній статті «Пролетарія» за 9 травня більшовики закликали селян в союзі з робітничим класом боротись проти поміщиків, відбирати у них землю, не чекаючи Установчих зборів. На заклик більшовиків утворювати Ради селянських депутатів чи волосні земельні революційні комітети робітники Охтирки брали активну участь у створенні Рад і роботі на селі.
Наприкінці травня в Охтирці оформилась більшовицька група в складі 10 чоловік. Керівником її став робітник І. Ф. Гончаренко.
В умовах двовладдя більшовики Охтирки чимало зробили, щоб привернути маси на свій бік. Вони роз’яснювали ідеї ленінської партії, викривали антинародну політику Тимчасового уряду.
Під час корніловського заколоту контрреволюційні сили Охтирки намагалися розгромити більшовицьку групу і розігнати Раду. Місцева буржуазія створила збройний загін. Але більшовики зірвали плани контрреволюції. На початку вересня група комуністів, очолювана G. А. Романенком і П. Козобродом, роззброїла контрреволюціонерів. Під керівництвом більшовиків Рада запровадила 8-годинний робочий день і повела боротьбу з спекуляцією. Наприкінці вересня більшовики організували загін Червоної гвардії.
Дізнавшись про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, охтирські більшовики 10 листопада провели надзвичайні збори охтирської організації РСДРП(б), які обрали повітовий революційний комітет на чолі з І. Ф. Гончаренком. Ревком оголосив додатковий набір добровольців до загону Червоної гвардії. Почалася напружена боротьба за встановлення Радянської влади в місті і повіті.
Після проголошення 1 Всеукраїнським з’їздом Рад України Республікою Рад, 29 грудня 1917 року, збори робітників, селян і солдатів, що повернулися з фронту, схвалили рішення передати владу не лише в місті, а й у повіті Охтирській Раді робітничих, солдатських і селянських депутатів.
Охтирський ревком з перших днів існування почав здійснювати ленінський Декрет про землю. Було обліковано всі землі, що підлягали конфіскації, а також сім’ї, що потребували землі. Однак здійснення цих заходів перервав наступ австро-німецьких військ. У місті формувалися військові загони, до яких на 8 березня 1918 року записалося 150 чоловік. Значна частина охтирців вступила до полку Червоного козацтва, який під командуванням В. М. Примакова з запеклими боями відступав через Охтирку на Харків. Для організації на місцях партизанських загонів і диверсійних груп у березні з Харкова в Охтирський повіт було відряджено 15 чоловік на чолі з В. М. Михєєнком. 2 квітня німецькі війська захопили Охтирку. Почалися грабежі й насильства. Для боротьби з окупантами був створений підпільний ревком, до нього ввійшли В. С. Залавський, І. В. Доля та інші, а також партизанські загони під командуванням О. Г. Васильченка і М. Н. Лазаренка, які діяли в місті й на території повіту. Підпільники й партизани знищували окупантів, зривали заходи німецького командування, перешкоджали вивезенню худоби й хліба.
Після краху австро-німецької окупації владу в Охтирці в грудні захопили ставленики буржуазно-націоналістичної Директорії. Але 22 січня 1919 року 9-й полк 2-ї Української радянської дивізії визволив місто від петлюрівців. Відновилася діяльність ревкому. 26 січня обрано повітовий виконком, у ньому переважали більшовики. В січні оформилась повітова комсомольська організація, яка розгорнула роботу серед молоді. В березні на базі колишніх партизанських загонів сформувався Охтирський радянський полк. До нього ввійшли майже всі комсомольці міста. Проте мирний період тривав недовго. В червні наблизилися денікінські війська, і в Охтирці оголосили воєнний стан. На початку серпня під натиском переважаючих сил ворога радянські частини відступили, залишивши в Охтирці групу партійних працівників на чолі з О. Морозом. На території повіту діяли загони повстанців. Денікінці жорстоко розправлялися з активними борцями за владу Рад, розстрілювали без суду й слідства. В серпні вони схопили й закатували О. Мороза, розстріляли також групу комсомольців.
Завдяки переможному наступу Червоної Армії 4 грудня бійці 65-го полку 41-ї стрілецької дивізії визволили Охтирку від денікінців. За участю політвідділу 41-ї стрілецької дивізії був створений тимчасовий військово-революційний комітет Охгирського повіту. Головою обрали О. Г. Васильченка. 8 грудня створено повітову робітничо-селянську міліцію. Першорядним завданням ревкому була організація допомоги Червоній Армії. 12 грудня 1919 року призначено тимчасове бюро повітового партійного комітету в складі 5 чоловік, яке дбало про розстановку партійних сил, створення низових осередків.
Комітету довелося працювати в надзвичайно складних умовах. Не вистачало кадрів, бракувало досвіду, в повіті діяли банди. Харківський губком допоміг комітету зміцнити партійний апарат і розгорнути радянське будівництво. 15 квітня 1920 року IV повітовий з’їзд Рад обрав повітвиконком на чолі з Фірсовим, головою Охтирського волосного виконавчого комітету Рад став Є. К. Світличний.
Оформлялися громадські організації. Зростали лави комсомольців. У серпні 1920 року обрано волосний комітет незаможних селян. Першим його головою був Я. Г. Позняков, якого в листопаді вбили бандити.
Партійні, радянські та громадські організації спрямовували всю свою діяльність на зміцнення влади трудящих і революційної законності, на організацію громадських і політичних кампаній. Лише протягом 1920 року в місті проведено тижні праці, допомоги найбіднішим селянам. Регулярно проходили тижні допомоги фронту і сім’ям червоноармійців. Коли почали наступати польські інтервенти, комсомольці повіту сформували молодіжний червоноармійський загін і відправили його на фронт. Всього з Охтирки до Червоної Армії пішло 700 добровольців.
Нормальній роботі партійних і державних організацій перешкоджали залишки куркульських банд, які особливо активізувалися влітку 1920 року. Діяльну участь у боротьбі з бандитизмом взяли комсомольці й комнезамівці. 12 жовтня 1920 року був сформований ескадрон незаможників, який, з’єднавшись із сумським і лебединським загонами, створив Охтирський полк незаможних селян, яким командував О. Г. Васильченко. До кінця 1921 року в Охтирському повіті банди повністю ліквідовано. За успішну боротьбу проти бандитизму постановою ВУЦВК Охтирський повіт нагороджено Червоним прапором, а О. Г. Васильченка і М. Н. «Назаренка — орденом Червоного Прапора.
У зв’язку з адміністративно-територіальною реформою 1923 року Охтирка стала центром округу. В 1925 році він був розформований, і місто відійшло до Харківського округу як центр Охтирського району. З 1932 року — районний центр Харківської області, а з 1939 року — Сумської.
Після закінчення громадянської війни партійна організація, в якій налічувалося 80 комуністів, та радянські органи зосередили всю увагу на питаннях господарського й культурного будівництва, виховання трудящих у дусі колективізму.
Трудящі Охтирки палко підтримали ленінську ідею створення багатонаціональної союзної держави. їхні делегати на VII Всеукраїнському з’їзді Рад М. І. Бондарев і М. В. Дружинін проголосували за негайне втілення її в життя. Голова Охтирського повітвиконкому І. М. Лабаторін і секретар повіткому комсомолу Ф. Д. Фебенко разом з делегатами усіх національних республік на 1 Всесоюзному з’їзді Рад ухвалювали Договір про утворення СРСР і Декларацію про утворення СРСР4.
З початку відбудовного періоду партійні та радянські органи міста головну увагу зосередили на раціональному використанні наявних дрібних підприємств. Завдяки націоналізації утворився державний сектор промисловості міста, який у 1921 році складався з двох цегельних заводів, млина, бойні, крупорушки, овочесушарні та міської електростанції. У період непу в Охтирці діяли дрібні кустарні підприємства, що виробляли чавунне литво, цеглу, гончарний та жерстяний посуд, канати, сідла, діжки, свічки, шкіри та ювелірні прикраси. На всіх підприємствах працювало 498 робітників.
В результаті запровадження в життя ленінського Декрету про землю селянські наділи пересічно становили 4, 8 десятини. Але багато господарств не мали достатньо реманенту і робочої худоби, щоб обробити землю. Велику допомогу біднякам подали комітет незаможних селян, різні кооперативні товариства, створювані в цей час. Через них надавалися кредити, машини, здійснювався збут сільськогосподарської продукції.
В цей період відбулися значні зрушення в галузі охорони здоров’я. Якщо напередодні революції в місті існувала одна лікарня на 60 ліжок, то в 1925 році — три лікарні на 118 ліжок. Збільшилась і кількість медичного персоналу.
В 1920 році в Охтирці відкрито педтехнікум і народну музичну школу. Наприкінці відбудовного періоду в місті діяло 12 шкіл (у т. ч. одна семирічна), в яких працювало 74 вчителі і навчалося 2428 учнів. Для ліквідації неписьменності серед дорослих відкрили школи й пункти лікнепу. В колишньому Троїцькому монастирі 1923 року створили дитячу колонію, в якій виховувалося понад 900 дітей, серед них — майбутній український радянський поет П. М. Воронько.
Поступово складалася мережа культосвітніх закладів. У лютому 1920 року відкрився Охтирський краєзнавчий музей, навесні — молодіжний клуб «Юний пролетар» та «Пролетарська драматична студія», на основі якої був створений пересувний театр. Популярні були також хорова капела і духовий оркестр. В Охтирці 1927 року від кобзаря 1. Чернігівця записана одна з перших народних дум про В. 1. Леніна «Хто ж той Сокіл, товариші!». Крім щоденної газети «Известия», в Охтирці видавався журнал «Трудова освіта», орган повітового відділу народної освіти (вийшло 20 номерів). У березні 1923 року відкрився партійно-професійний клуб.
У відповідності з рішеннями XIV з’їзду ВКП(б) будувалися сучасні промислові підприємства й в Охтирці. На базі невеличкої ливарної майстерні створено чавуноливарний завод (пізніше — ливарно-механічний). У 1935 році завод уже випускав продукцію 37 найменувань. У січні 1932 року розпочалося будівництво труболиварного заводу, який 30 листопада дав першу продукцію 2. Паралельно відбувалося кооперування дрібних приватних підприємств. Протягом 1926—1930 рр. виникли промислові артілі: взуттєва «XІІІ років Жовтня», швейна «8 Березня», деревообробна ім. С. М. Кірова.
Розвивалися харчова й легка промисловість. На базі броварні створено пивоварний завод, наприкінці 30-х років стала до ладу взуттєва, в 1940 році — швейна фабрики. Швейна фабрика була оснащена 135 універсальними машинами. Тут працювало близько 300 робітників. Фабрика виробляла продукцію на суму 2,5 млн. крб. на рік.
Кінець 20-х — початок 30-х років став переломним періодом у житті хліборобського населення Охтирки. Члени KHG створювали ініціативні групи для організації колгоспів, боролися з куркулями, готували кадри керівників колективних господарств. Під час масової колективізації на околицях міста виникло 8 колгоспів. Це були дрібні господарства з невеликою кількістю землі й реманенту. Створена в 1931 році Охтирська МТС подавала значну допомогу колгоспам не тільки машинами. Її політвідділ зміцнив колгоспи кадрами. Протягом 30-х років МТС стала великим підприємством. Її машинний парк з 34 тракторів зріс до 118 тракторів, 32 комбайнів, 47 молотарок, 28 двигунів тощо. П’ять кращих механізаторів були учасниками Всесоюзної наради передовиків сільського господарства в 1935 році. Всі вони відзначені урядовими нагородами, зокрема орденом Леніна — І. А. Гнида.
Досягнення в галузі економіки зумовили дальше трудове піднесення серед робітників і колгоспників Охтирки. Тут значного поширення набув стахановський рух. В авангарді його йшли комуністи, загін яких на цей час зріс більш як у 8 разів. У 1936 році стахановцями стали третина робітників труболиварного заводу і половина — ливарно-механічного. В усіх справах комуністам допомагали комсомольська організація (в її лавах налічувалося понад 2500 членів ВЛКСМ) і районна газета «Соціалістична перебудова», яка підтримувала й пропагувала все нове, передове на виробництві і в побуті.
Райком партії та райвиконком багато уваги приділяли поліпшенню охорони здоров’я. В 1935 році значно розширено районну лікарню, згодом відкрили протитуберкульозний диспансер.
Сталися значні зрушення і в розвитку освіти й культури. В 1932 році одна із семирічок була перетворена на середню школу, а напередодні війни в Охтирці працювало чотири середні, три семирічні й дві початкові школи (близько 3 тис. учнів, 199 вчителів). Зросла мережа і середніх спеціальних навчальних закладів. Крім педагогічного технікуму, діяли медичний (з 1929 року) та індустріальний (пізніше — технікум механізації сільського господарства), відкритий 1930 року. До середини 30-х років неписьменність серед дорослого населення в основному ліквідували. Районний будинок культури (з 1932 року) став справжнім центром культосвітньої роботи в місті. Важливу роль у розвитку культури відігравали бібліотека, краєзнавчий музей, клуби. 1930 року розпочав діяльність Робітничо-селянський пересувний український драматичний театр Харківщини (нині — Тернопільський обласний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). В його репертуарі були п’єси багатьох радянських драматургів. За виставу «Останні» М. Горького театр 1937 року на республіканському огляді одержав першу премію. В ньому працював О. М. Льдов — тепер заслужений артист УРСР.
З гнівом і обуренням зустріли трудящі Охтирки повідомлення про віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Всі чоловіки призовного віку пішли на фронт. Під керівництвом партійних організацій перебудовувалася на воєнний лад місцева промисловість. Труболиварний завод у короткі строки організував виробництво корпусів для мін і снарядів. Швейна фабрика переключилася на пошиття військового обмундирування. Із співробітників районної лікарні був сформований медсанбат.
Коли над містом нависла загроза фашистської окупації, було вивезено в глиб країни устаткування ливарно-механічного і труболиварного заводів та Л1ТС. Підприємства евакуювали до Ульяновська, Кірова, а колгоспи — до Воронезької, Саратовської і Челябінської областей, дитячий будинок — до Самарканда. Росіяни, комі, узбеки як брати зустріли охтирців.
14 жовтня 1941 року фашисти захопили Охтирку. Перед відходом наших військ райком партії сформував партизанські загони (командири загонів І. Є. Горобець, М. М. Фененко), але вони не змогли розгорнути широких бойових дій — більшість патріотів загинула в перші місяці. В нерівному бою полягли й закинуті в тил ворога для створення партизанського загону Д. Я. Кащеєв та І. П. Завірюха.
Життя завмерло в окупованому місті — не працювали школи, магазини, лікарня. Гітлерівці почали грабувати населення, розправлятися з активістами.
В центрі міста вони повісили групу вчителів, у дворі млина вирили дві величезні ями, які заповнили трупами. В зруйнованому приміщенні кінотеатру від знущань, холоду й голоду гинули радянські військовополонені. Всього за час окупації фашисти закатували 2234 чоловіка, 479 вивезли на каторгу до Німеччини.
У місті діяла розвідгрупа, створена штабом Південно-Західного фронту, яку очолював охтирський робітник П. А. Михайленко. Радисткою в групі була російська дівчина Люба Лебедева (Ася), надіслана сюди восени 1941 року штабом. До групи входила також Є. С. Голубенко. Л. Лебедева влаштувалася в комендатурі прибиральницею, і всі добуті дані передавала у штаб фронту. В ніч на 19 квітня 1942 року гестапівці схопили Михайленка, Голубенко й Лебедеву (вони загинули в гестапівських катівнях).
Тисячі охтирців билися на фронтах Великої Вітчизняної війни. Серед них М. Ф. Дьяков — учасник героїчної оборони Брестської фортеці, дивізією, що обороняла Мамаїв курган у Сталінградській битві, командував уродженець Охтирки генерал-майор М. П. .Батюк, який загинув у 1943 році. За бойові заслуги в боротьбі з гітлерівськими загарбниками В. Д. Шандиба нагороджений орденом Слави трьох ступенів.
Після розгрому німецьких військ під Сталінградом передові частини Воронезького фронту 23 лютого 1943 року визволили Охтирку від фашистів. Але ворог підтягнув свіжі сили, і 11 березня радянські війська знову залишили місто. В першій половині серпня 1943 року правий фланг Воронезького фронту наблизився до Охтирки, біля якої гітлерівці зосередили великі сили. Розгорілися запеклі бої. Місто кілька разів переходило з рук у руки. Безпосередню участь у боях за Охтирку взяли частини .20-го стрілецького корпусу (командир генерал-майор М. І. Бірюков) та ін. з’єднання. За період з 16 до 24 серпня льотчики 2-ї повітряної армії, громлячи охтирське угруповання ворога, зробили 7900 бойових вильотів, провели 205 повітряних боїв і збили 182 фашистські літаки.
Пліч-о-пліч з українцями тут билися росіяни А. Ф. Прошкін, М. П. Тараканов, узбеки А. Вахабов, Арипов, казах Дуйсагалієв, удмурт В. А. Сидоров та представники багатьох інших національностей Радянської країни. За мужність і відвагу, виявлені в боях на охтирській землі, були удостоєні звання Героя Радянського Союзу О. М. Гайдаш, Г. М. Головін, І. А. Терещук, М. Б. Багіров, В. А. Сидоров, В. А. Жуков і О. Варданов.
Жителі міста допомагали воїнам-визволителям усім, чим могли, часто ризикуючи життям. 11 серпня 1943 року в бою над містом був збитий літак молодшого лейтенанта Н. В. Весьолкіна. Льотчик викинувся з палаючої машини на парашуті, приземлився на околиці Охтирки біля будинку С. Ф. Ков’ярової. Радянська жінка подала контуженому льотчикові першу допомогу і сховала до приходу своїх частин. За патріотичний вчинок С. Ф. Ков’ярова відзначена медаллю «За бойові заслуги».
Остаточно Охтирка була визволена від окупантів 25 серпня 1943 року. За період майже дворічної окупації фашисти завдали величезної шкоди господарству міста. Вщент зруйнували всі промислові підприємства, 309 житлових будинків, шкільні приміщення, лікарню, пошкодили 168 будинків. Збитки перевищили 24 млн. крб. Незважаючи на тяжке становище, трудящі міста включилися в патріотичний рух допомоги фронту. За короткий час вони внесли на побудову танкової колони «Охтирчанин на Сумщині» понад мільйон крб. Танкова колона була передана 1-му Українському фронту.
Одразу ж після визволення міста почалася відбудова господарства. Всього у вересні 1943 року в місті діяло 11 підприємств місцевої промисловості. Наприкінці року стала до ладу МТС. Широко розгорнулася відбудова ливарно-механічного заводу, і через рік вже стали до ладу п’ять його цехів. 15 квітня 1944 року дав першу продукцію труболиварний завод, пізніше перетворений на завод «Сільгоспмаш». Робітники, інженерно-технічні працівники, керовані комуністами, працювали не шкодуючи сил, щоб найскоріше загоїти рани, завдані фашистським нашестям.
У 1946 році на ливарно-механічному заводі налічувалося близько 250 передовиків. Завдяки самовідданій праці трудящих промисловість Охтирки вже в 1949 році досягла довоєнного рівня.
Успішно відбудовувалося й сільське господарство. Держава надавала колгоспам кредити для контрактації худоби і капітального будівництва, встановлювала пільги по обов’язкових поставках. До 1948 року колгоспи освоїли довоєнні посівні площі. За високі виробничі показники в 1947 році 14 чоловік удостоєні урядових нагород, з них ордена Леніна — працівники МТС М. Д. Данилич, А. О. Квітчастий, І. Й. Кривенко.
Вживалося термінових заходів до відбудови медичних закладів, комунального господарства. Протягом року було відремонтовано 25 тис. кв. метрів житлового фонду. Через два місяці після визволення працювали вже лікарня, дитяча консультація і протитуберкульозний диспансер. Організовано кілька суботників і недільників, щоб упорядкувати місто, зокрема насаджено 35 тис. дерев.
Робітники меблевої фабрики виготовили для шкіл меблі. Було відремонтовано шкільні приміщення. Для дітей фронтовиків та сиріт райпромкомбінат пошив взуття. Завдяки цьому всі діти шкільного віку сіли за парти. В 1943/1944 навчальному році в педагогічному училищі налічувалося 183 учні, в медичному — 1272. 1943 року відновили роботу районний будинок культури, міський кінотеатр і краєзнавчий музей, повернувся з евакуації Державний український драматичний театр ім. Т. І. Шевченка (колишній Робітничо-селянський пересувний драматичний театр Харківщини). Знову почали діяти гуртки художньої самодіяльності. Хоровий колектив будинку культури був відзначений на республіканських оглядах 1945 і 1947 років.
Ще більших успіхів добилися трудящі Охтирки в роки наступних п’ятирічок. Ливарно-механічний завод на початку 60-х років перетворений на завод «Промзв’язок». Він став одним з найбільших у Радянському Союзі серед заводів такого типу. 1958 року завод мав виробничі площі в 2,8 раза більші, ніж до війни, обсяг його продукції зріс у 34 рази. Завод освоїв 50 видів нових складних виробів. В 1972 році номенклатура продукції заводу включала понад 300 найменувань. Завод удостоєний Дипломів 1-го і 2-го ступенів ВДНГ, а 25 інженерно-технічних працівників і робітників нагороджені золотими, срібними та бронзовими медалями ВДНГ. Колективу підприємства присвоєно звання комуністичного. 1966 року його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Завод підтримує виробничі контакти з підприємствами усіх братніх республік. З Російської Федерації, Білорусії, Казахстану, Грузії, Вірменії, Латвії, Естонії підприємство одержує метал, електрообладнання, лісоматеріали тощо. В свою чергу, завод поставляє їм засоби механізації та обладнання для підприємств зв’язку. Продукція, виготовлена охтирцями, здобула визнання не тільки в нашій країні— вона експортується в 28 країн світу. На заводі побували спеціалісти з Куби, Польщі, Чехословаччини, Угорщини. Працівники заводу виїжджали для подання допомоги та обміну досвідом у Чехословаччину, Польщу, Румунію, Болгарію.
Рік у рік зростали потужності і поліпшувалася якість виробів інших підприємств Охтирки. На міжнародній виставці сільськогосподарських машин у Москві восени 1966 року завод «Сільгоспмаш» удостоєний золотої медалі і Диплома 1-го ступеня. Завод медичних меблів, створений у 50-х роках
на базі колишньої меблевої фабрики, тоді ж нагороджений Дипломом 3-го ступеня Міністерства паперової, целюлозної, та деревообробної промисловості УРСР. Протятом 60-х років у 2,1 раза зріс обсяг продукції швейної фабрики, яка спеціалізується на пошитті верхнього чоловічого одягу та одягу для школярів. Охтирська взуттєва фабрика виробляє дитяче взуття. її вироби експонувалися на багатьох промислових виставках, а також на міжнародних ярмарках у Генуї і Лейпцігу. Охтирський комбінат хлібопродуктів є одним з найбільших на Україні.
Пивний завод, райхарчокомбінат, м’ясокомбінат, маслозавод, фабрика художніх виробів, завод будівельних матеріалів, райпромкомбінат, райпобуткомбінат також успішно виконують планові завдання. З пуском у 1959 році Охтирської ТЕЦ у районі створено власну енергетичну базу. В 1967 році ТЕЦ включена в Харківську енергосистему.
На базі нафтових та газових родовищ, відкритих поблизу сіл Качанівки, Рибальського та Хухри, 1961 року створено Охтирський нафтопромисел. Качанівське родовище зв’язане з Охтиркою нафто- та газопроводами. Ведуться роботи щодо повної газифікації міста.
В 1950 році чотири міські колгоспи: ім. Г. І. Петровського, «Червоний пахар», «Червоний партизан» та «Комсомолець» об’єдналися в один колгосп ім. Г. І. Петровського. В 1958 році до нього ввійшов також колгосп «Шлях до комунізму», а в 1972 році — колгосп «Іскра» (с. Пологи). Об’єднання колгоспів дало змогу краще використати резерви, поліпшити культуру землеробства, розширити капітальне будівництво. Колгосп нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. За останні 10 років прибутки зросли майже в 3,5 раза. Середній урожай зернових у восьмій п’ятирічці становив 31,1 цнт з гектара, цукрових буряків — 280 цнт. Тваринницькі ферми повністю механізовано. В 1972 році колгосп мав 54 трактори, 29 комбайнів різних типів, 30 автомашин. Очолює колгосп Ф. С. Муратов. За самовіддану працю та вміле керівництво господарством він нагороджений двома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, йому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Значних успіхів досяг також колгосп «Червона зоря», створений в 1950 році на базі артілей «Радсело», «Нове життя», «Певний шлях» і «Червоний комунар». Господарство спеціалізується на виробництві курячих яєць. Птахоферма колгоспу розрахована на 24 тис. штук птиці з виробництвом яєць до двох мільйонів на рік. У 1972 році колгосп мав 33 трактори, 17 різних комбайнів, 31 автомашину. Голова колгоспу І. П. Огреб нагороджений орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора, а в 1971 році йому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Нову хвилю політичного і трудового піднесення у трудящих міста викликала підготовка до 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Виробничі колективи брали підвищені соціалістичні зобов’язання, які з честю виконали. За трудові досягнення багатьох охтирців відзначено урядовими нагородами. Звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно бригадирові колгоспу «Червона зоря» М. М. Бездрабку. Орденом Леніна нагороджені слюсар заводу «Промзв’язок» К. І. Задніпровський, робітниця швейної фабрики О. Г. Ганжа, бригадири колгоспу ім. Г. І. Петровського І. М. Бова і І. П. Ткаченко, зоотехнік І. Д. Попінака, ланковий колгоспу «Червона зоря» М. П. Кисіль, 15 передовиків відзначено орденом Трудового Червоного Прапора. На честь 50-річчя Радянської влади колгосп «Червона зоря» був нагороджений пам’ятним Червоним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС, завод «Промзв’язок» — пам’ятним Червоним прапором Міністерства зв’язку СРСР і ЦК профспілки працівників зв’язку, райпобуткомбінат — пам’ятним Червоним прапором ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради. З неменшим піднесенням працювали охтирці, ставши на трудову вахту на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Всі виробничі колективи виконали свої соціалістичні зобов’язання, 2180 чоловік було відзначено медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».
За успішне виконання плану восьмої п’ятирічки звання Героя Соціалістичної Праці удостоєний старший майстер управління бурових робіт І. П. Мазур, орденом Леніна нагороджені робітниця швейної фабрики Г. Д. Пилипенко, робітник заводу «Сільгоспмаш» М. А. Шрамко, слюсар заводу «Промзв’язок» М. С. Громак, бригадир колгоспу «Червона зоря» В. О. Ткаченко, бригада якого протягом тривалого часу вирощує зернових по 32 цнт на гектарі, цукрових буряків — 292 цнт, соняшнику — 26 цнт, і доярка колгоспу ім. Петровського Т. Є. Пахоленко, що надоювала від корови в середньому по 4469 кг молока на рік; орденом Жовтневої Революції — майстер взуттєвої фабрики А. М. Голець, слюсар заводу «Сільгоспмаш» Ф. Т. Мащенко, машиніст нафтогазодобувного управління Ф. М. Дейко, директор заводу «Промзв’язок» 3. П. Гафанович, тракторист І. Й. Кімлик та бригадир І. П. Ткаченко з колгоспу ім. Петровського; 36 чоловік нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Готуючи гідну зустріч 50-річчю утворення СРСР, трудівники Охтирки виконали підвищені зобов’язання, завершивши виробничі плани 29 грудня 1971 року. На З млн. крб. реалізовано понадпланової продукції.
За успіхи, досягнуті в змаганні на честь 50-річчя СРСР, Охтирське управління бурових робіт нагороджене Ювілейним Почесним знаком ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС.
Невпізнанною за післявоєнні роки стала Охтирка. Більшість підприємств міститься в нових, сучасних корпусах. Озеленено і впорядковано вулиці й площі. Поліпшилося побутове обслуговування населення. Протягом останніх 15 років зведено 47 багатоповерхових та 700 індивідуальних житлових будинків. Розгорнулися газифікація й теплофікація міста. На початку 1973 року 1120 квартир користувалися природним газом, понад 5 тис. квартир — газобалонними установками.
У місті є 46 магазинів і 27 кіосків, ресторан, чайна, 7 їдалень. За останні п’ять років товарооборот змішторгу і райспоживспілки зріс у півтора раза.
У місті є районна лікарня на 515 ліжок, дитяча лікарня, водолікарня. В цих закладах працюють 90 лікарів і 400 чоловік середнього медперсоналу. Влітку діти трудящих оздоровлюються в чотирьох піонерських таборах, розташованих на мальовничих берегах Ворскли, для малюків створюються оздоровчі майданчики, для старшокласників — табори праці й відпочинку.
В Охтирці створені всі умови для навчання і виховання підростаючого покоління. Тут є п’ять середніх, п’ять восьмирічних і початкова школи, школа-інтернат, вечірня і заочна школи. В них навчається 7799 учнів і працюють 426 учителів. Крім того, є технікум механізації і електрифікації сільського господарства, медичне училище, міське профтехучилище, дитяча музична школа. При заводі «Промзв’язок» створено опорний пункт Українського заочного політехнічного інституту. Для наймолодших охтирців відкрито 20 дитячих ясел і садків.
Мережу культурно-освітніх закладів Охтирки становлять районний будинок культури, два палаци культури (заводу «Промзв’язок» і колгоспу ім. Г. І. Петровського), два колгоспні і два профспілкові клуби, два кінотеатри, дві районні й дві міські бібліотеки, будинок учителя, будинок піонерів, краєзнавчий музей. У середній школі № 1 створено клуб інтернаціональної дружби ім. Е. Тельмана. При будинку культури організовано драматичний театр. В 1959 році йому надано звання народного. Популярний самодіяльний художній колектив будинку вчителя. Для спортивних занять у місті є стадіон на 1500 місць, 2 спортивні зали, 7 баскетбольних і 14 волейбольних майданчиків.
Провідну роль у досягненнях трудящих міста відіграють 2600 комуністів, об’єднаних в 78 первинних партійних організаціях, та 5500 комсомольців.
Важливий вклад у господарське і культурне життя Охтирки вносить міська Рада депутатів трудящих. У її складі 140 депутатів (з них 60 жінок). Серед обранців народу 70 комуністів.
56 років тому почала виходити районна газета, яка тепер називається «Прапор перемоги». В 1967 році газета нагороджена Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Міцно ввійшли в життя охтирців нові радянські обряди: урочиста реєстрація шлюбу і новонароджених громадян, свято проводів зими і зустрічі весни. Учасники художньої самодіяльності районного будинку культури влаштовують новорічні щедрівки.
Свято зберігають жителі Охтирки пам’ять про воїнів, що віддали своє життя за свободу й незалежність Батьківщини. На кошти охтирських колгоспів у 1965 році там, де відбувалися запеклі бої на заключному етапі Курської битви, споруджено великий меморіал — Курган бойової слави (архітектор Б. Бердник, скульптор Н. Дерегус), до 50-річчя Великого Жовтня збудовано Монумент безсмертя (архітектор Б. Бердник, скульптор К. Годулян). У місті встановлено пам’ятники героям громадянської та Великої Вітчизняної воєн. Стали традицією урочисті зустрічі молоді Охтирки й Харкова на Кургані бойової слави.
В Охтирці збереглася цінна пам’ятка архітектури XVIII ст.— Покровський собор, споруджений у 1753—1763 рр. за участю російського архітектора Д. В. Ухтомського, під керівництвом архітектора С. Дудницького.
Охтирка дала країні ряд учених, митців, діячів культури. За роки Радянської влади з міста вийшли такі вчені, як український радянський економіст, член-кореспондент АН УРСР О. О. Нестеренко (народився в Пристані — тепер околиця міста), український радянський археолог, доктор історичних наук М. Я. Рудинський (1887—1968), доктор медичних наук Б. Я. Задорожний, кандидат історичних наук С. Т. Попов, член Спілки художників України І. К. Мандрика, народний артист СРСР П. С. Білинник, радянська співачка заслужений діяч мистецтв РРФСР, професор Московської державної консерваторії Є. Ф. Петренко (1880—1951).
Під керівництвом комуністів трудящі Охтирки успішно виконують усі завдання, поставлені сучасним етапом будівництва комуністичного суспільства.
Б. Л. КОРОГОД, С. О. МАНОЙЛЕНКО, П. Д. ХОРОШУН