Путивль, Путивльський район, Сумська область
Путивль — місто районного підпорядкування, центр одноименного району. Розташований на правому березі річки Сейму, притоки Десни, за 100 км на північний захід від Сум та за 22 км від залізничної станції Путивль. Населення — 16 400 чоловік.
Місцевість навколо Путивля була заселена ще в IV тисячолітті до н. е. Неподалік нього виявлено поселення доби неоліту та бронзи, городище скіфського часу та ранньослов’янське поселення перших століть н. е., а на території міста — сіверянське (VIII—Хет.) та два давньоруські (XI—XIII ст.) поселення, які й поклали початок Путивлю. В XII ст. він був феодальною вотчиною новгород-сіверських князів Ольговичів і найбільшим містом у Посейм’ї. Вперше Путивль згадується під 1146 роком у зв’язку з усобицями між князями Святославом Ольговичем та Ізяславом Мстиславичем. Князь Ізяслав після тривалої облоги захопив Путивль, який належав Святославу, і пограбував його. Княжий двір Святослава на той час обслуговували 700 кабальних челядників. Лише в льохах тут зберігалося 5 тис. пудів меду, 80 корчаг вина тощо. Є згадки про шитий золотом одяг, книги та багато іншого добра. Місто було добре укріплене ровами і валами та кам’яними стінами, залишки яких подекуди збереглися в північній частині міста. Під час археологічних розкопок тут виявлено місце княжого двору з залишками жител і дев’ятьма погребами XII ст., а також фундамент кам’яного храму того ж часу. Жорстокі князівські усобиці продовжувались і після того, як Путивль був знову повернутий Святославу.
У квітні 1185 року новгород-сіверський князь Ігор Святославич, син Святослава Ольговича, домовившись зі своїми союзниками, виступив з Новгорода-Сіверського через Путивль на половців, залишивши за надійними стінами путивльської фортеці свою дружину Єфросинію Ярославну. Вісімнадцятирічний син Ігоря — Володимир очолив передовий загін руського війська. Після того, коли князь Ігор потрапив у полон, половці на чолі з ханом Гзою спалили села навколо Путивля і обложили його, зруйнувавши острог біля самого міста. Але Путивль вистояв. Половці змушені були відступити. Однак всі тяготи війни лягли на плечі смердів і горожан. Сіверська земля була спустошена, обезлюднена, села й міста випалені. Ігорів похід став історичною основою геніальної пам’ятки давньоруської літератури «Слова о полку Ігоревім». З Путивлем пов’язана й одна з найпоетичніших сторінок цієї поеми — славнозвісний плач Ярославни.
В умовах дальшого розвитку феодальних відносин на Русі в другій половині XII ст. тривало дальше роздроблення Сіверської землі. Путивль став стольним містом удільного князівства. Ослаблені феодальними міжусобицями, роздрібнені давньоруські князівства не могли стримати навали монголо-татар, які 1239 року спустошили уділи Сіверської землі. Монголо-татарське нашестя ослабило руські землі, призвело до занепаду господарство. Скориставшись цим, литовські феодали близько 1356 року захопили Чернігово-Сіверщину разом з містами Черніговом, Путивлем та іншими.
Наприкінці XIV ст. було проведено поділ українських земель на повіти й волості. З того часу Путивль став повітовим центром Литовської держави. 1500 року місто, визволене російськими військами, ввійшло до складу Російської держави. На той час це було значне торгове місто, з яким вели жваву торгівлю коломенські й можайські купці. Московський князь Василій III Іванович віддав Путивль в уділ князю Василеві Шем’яці, але 1523 року відібрав, ліквідувавши таким чином останнє удільне князівство, а в місто призначив воєводу. В другій половині XVI ст. на Путивльщині. поширюється помісне землеволодіння. Землі, якими раніше користувалося посадське населення, роздавалися служилим людям у тимчасове користування. 1594 року лише боярські діти (розряд дрібних феодалів) одержали 2049 десятин нив і перелогів.
Виділення земель у маєтне володіння сприяло класовому розшаруванню населення міста, покріпаченню селян.
З першої чверті XVI ст. Путивль став однією з головних фортець, яка захищала південні кордони Російської держави від нападів литовських феодалів, польської шляхти і кримських татар. Побудований з каменю путивльський кремль мав на озброєнні гармати. Чисельність путивльського гарнізону становила 1500 і більше чоловік. Перші відомості про спільну боротьбу українського й російського народів проти турецьких і татарських набігів згадуються в історичних джерелах середини XVI ст. У 1556 році два загони російських ратників і путивльських козаків вирушили в розвідку по Дону й Дніпру, щоб «добывать языков и проведывать про крымского хана». До дніпровського загону приєдналися 300 черкасько-канівських козаків. Об’єднаними силами вони завдали поразок туркам і татарам під Іслам-Керменем і Очаковом.
Місто дуже потерпіло під час Лівонської війни. Литовські феодали й польська шляхта нещадно спустошували все на своєму шляху. Тільки М. Вишневецький спалив понад десяток міст, і серед них Чернігів та Путивль.
Тяжкий феодально-кріпосницький гніт, що особливо посилився наприкінці XVI — на початку XVII ст., викликав масові повстання селян і вилився у селянську війну під проводом І. Болотникова. Почалася вона влітку 1606 року повстанням низів Путивля. Найближчим соратником Болотникова був путивлянин Ю. Беззубцев. З міста розсилалися у всі кінці Росії «листи» до боярських холопів із закликами приєднатися до повсталих. Під час походу на Москву І. Болотников тримав постійний зв’язок з Путивлем. Навіть з Поволжя сюди доставляли полонених бояр і воєвод, над якими чинили суд. Навесні 1607 року на допомогу обложеному в Калузі Болотникову з Путивля виступили загони Лжепетра — донського козака Ілейки, що назвався сином царя Федора Івановича.
В роки польської інтервенції на початку XVII ст. місто було захоплене шляхтою, але за умовами Деулінського перемир’я 1618 року знову відійшло до Росії. В той час тут налічувалося 700 пустих дворів, покинутих жителями ще за часів польської інтервенції. Після перемир’я посадські люди почали повертатися до своїх домівок. Становище посадських було дуже тяжким — крім того, що землю у них відбирали для маетностей, Молчанський монастир також захопив частину земель і заснував на них дві слободи. За посадськими людьми залишилися тільки двори і городи. Щоб прохарчуватися, вони змушені були вдаватися до допоміжних засобів існування — ремесел, промислів. Деякі займалися дрібного торгівлею. В 20-х роках XVII століття у Путивлі з 237 існуючих у той час лавок і крамниць посадським належало лише 27. Місто поступово відбудовувалося, укріплювалося й перетворювалося в значний торговельний центр — 77 крамниць, 200 торгових лавок і трактирів налічувалося в Путивлі в першій половині XVII ст. Розвивалися найрізноманітніші ремесла — ковальське, теслярське, бондарське, шевське та інші. Багато лиха населенню Путивльщини завдавали татарські набіги. В листопаді—грудні 1645 року татари підійшли до самого міста, його не захопили, але спустошили багато сіл навколо нього.
Під час російсько-польської війни 1632—1634 рр. польська шляхта розпочала воєнні дії в напрямку Путивля і 14 травня 1633 року обложила місто. Путивльські воєводи писали, що поляки «шанцы и туры под город и под острог подкопали… и с тех шанцев по городу беспрестанно стреляли зажигательными ядрами и нарядными стрелами… и воду у путивльских людей отняли и приступали жестокими приступы с приметы многажды». Гарнізон і населення мужньо захищали місто. Польські війська так і не змогли захопити Путивль.
Посилення польсько-шляхетського гніту на українських землях було причиною переселення козаків і селянства на територію Слобідської України. Путивльський воєвода Плещеев в червні 1638 року писав царю, що кілька тисяч кріпаків князя Вишневецького прибули з Гадяча до Путивля. Російський народ по-братньому приймав українців. Особливо посилився процес переселення українців та частково білорусів на присеймські землі у 1648—1654 рр. У березні 1649 року до Путивля приїхав українець Ф. Середенко з листом від 500 чоловік, в якому вони просили російського царя «на вечное житье и землями устроить…». Менше, ніж через 2 тижні до міста прибули український полковник І. Дзиковський, його сотники та 2 тис. козаків Чернігівського полку. Царський уряд був зацікавлений зміцнити за рахунок переселенців південні кордони держави.
Через Путивль здавна проходив торговельний шлях з України до Москви. Завдяки цьому він перетворився на значний економічний, торговий, адміністративний і військовий центр півдня Росії. Путивльські купці вели жваву торгівлю з містами Лівобережжя — Переяславом, Ніжином, Миргородом, Ромнами та багатьма іншими. Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Путивль був одним з пунктів, через який Російська держава подавала економічну й військову допомогу українському народові. 21 березня 1649 року Посольський приказ зобов’язав путивльського воєводу Плещеева не брати мита з українських торгових людей.
У Путивльському повіті та інших окраїнних повітах українські купці закуповували для селянсько-козацького війська хліб, сіль, військове спорядження. Наскільки значними були закупки хліба для України у Путивльському повіті свідчить лист путивльського воєводи Прозоровського, який у грудні 1649 року писав у Москву, що в Путивлі не можна купити хліба для казни, бо він «пошол в литовскую сторону», тобто на Україну. За посередництвом путивльських воєвод Б. Хмельницький здійснював свої зносини з Москвою. 1 листопада 1653 року до Путивля прибуло велике посольство на чолі з боярином В. В. Бутурліним, яке направлялося до Переяслава на Раду, що мала вирішити питання про возз’єднання України з Росією. Майже 2 місяці воно перебувало в Путивлі. 20 грудня посольство вирушило з міста до Переяслава.
Після укладення мирних договорів у 1681 році з Туреччиною та в 1686 році з Польщею місто втратило значення фортеці. У 80-х роках XVII ст. у Путивлі налічувалося близько 4 тис. жителів. 1779 року місто відійшло від Бєлгородської губернії і ввійшло як повітове місто до Курського намісництва (з 1797 року — Курської губернії).
Все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт. У 50-х роках XIX ст. понад 36 тис. десятин землі і 5422 кріпаків мав у Путивльському повіті та за його межами князь Барятинський, поміщику Черепову належало 18 тис. десятин землі н 3630 кріпаків; до 7 тис. десятин землі і 1800 кріпаків належало Головіну. Посилення поміщицької експлуатації, дальше загострення класових суперечностей призводило до антифеодальних виступів. Найбільш значний з них відбувся в жовтні 1849 року. Повстання, в якому взяло участь 10 тис. селян, охопило весь Путивльський повіт. Для його придушення на територію повіту було введено чотири кавалерійські ескадрони і запроваджено воєнний стан. Найбільш активних учасників повстання заарештували.
Напередодні реформи 1861 року в Путивлі налічувалося 6169 чоловік, з яких 1762 були державними селянами. Після реформи указом 1866 року за ними закріпили за сплату оброку в безстрокове користування земельні наділи, які були у них ще до реформи. Становище селян значно погіршилося після 1885 року, коли їх в обов’язковому порядку перевели на викуп. У пореформений період економіка Путивля розвивалася досить повільно, бо місто було осторонь залізниць і не мало будь-якої сировинної бази. Наприкінці XIX ст. тут діяли 13 дрібних підприємств — салотопні, по переробці шкір і тютюру. Зайнято на них було 40 робітників. Крім того, в Путивлі діяли крупорушки й маслобойні. У місті переважали ремісничі майстерні, в яких працювали 1885 майстрів, 580 робітників і 460 учнів. Як і раніше, помітне місце в економіці Путивля посідала торгівля. Торгували хлібом, прядивом, конопляним сім’ям, худобою та полотном місцевого виробництва. В місті відбувалися 4 річні ярмарки та 2 щотижневі базари.
З розвитком капіталізму дрібні ремісничі майстерні занепадали. На ринках все частіше з’являлися більш дешеві фабричні вироби, з якими ремісничі не могли конкурувати. Заробіток чорнороба, а також робітника, що не мав кваліфікації, дорівнював 50—80 коп. на день. Капіталістичні відносини поширилися й у сільському господарстві. Селяни все більше розуміли, що здобути землю і позбутися пут поміщицької кабали вони зможуть лише в союзі з робітничим класом.
Чималу роль у пробудженні класової свідомості найбідніших верств населення відіграла Путивльська група РСДРП, що виникла наприкінці 1903 року. Путивльські соціал-демократи встановили зв’язок з Курською соціал-демократичною організацією. Путивльська група була однією з найактивніших у Курській губернії. Гектограф та нелегальну літературу, що належали групі, переховували в одному з будинків по вулиці Соборній (нині — Карла Маркса, № 28). Листівки, випущені місцевими соціал-демократами, закликали трудящих міста й сіл повіту до боротьби проти експлуататорів, за встановлення демократичної республіки. Так, у листівці, що була розповсюджена в місті у жовтні 1905 року, йшлося про підтримку трудящим населенням Жовтневого всеросійського політичного страйку й організацію демонстрації під лозунгом повалення царизму. 26 жовтня робітники, ремісники та учнівська молодь з червоними прапорами вийшли на демонстрацію. Проти них було кинуто козаків, які нагаями розігнали демонстрантів.
Більшовики готувалися до збройної боротьби. Була створена бойова дружина. Путивльські соціал-демократи активізували роботу в грудневі дні 1905 року. 12 грудня 1905 року під керівництвом групи РСДРП трудящі міста спільно з дружинниками обложили поліцейське управління. Відбулася сутичка з поліцією. 13 грудня селяни вирубали близько 50 десятин лісу Молчанського монастиря і погрожували розділити все його майно. На прохання епіскопа генерал-губернатор прислав до монастиря збройну охорону. Після грудневих подій 1905 року до міста прибули три козачі сотні, яких не виводили звідси до 1907 року. Почалися арешти.
Але група РСДРП не припиняла роботу. У червні 1906 року вона звернулася до селян з відозвою: «Брати-селяни! Брати голодні! Покиньте ви спати. Вас багато, ви — сила, їх мало, їх — купка. Беріть приклад з ваших братів — робітників. Створюйте і ви спілки…». У січні 1907 року напередодні виборів у Державну думу соціал-демократи закликали виборців голосувати за представників від народу — захисників інтересів робітників і селян. Путивльська група РСДРП, незважаючи на репресії з боку властей, діяла й у роки реакції і тільки влітку 1910 року була розгромлена поліцією.
1897 року в місті проживало 12,8 тис. чоловік, з яких (за даними 1893 року) 45 проц. становили міщани, 42 проц.— селяни. Путивль на той час мав непривабливий вигляд — з 3472 житлових будинків тільки 177 були кам’яними, лише 26 проц. міських вулиць забруковано. Місто не мало каналізації, водопроводу. Понад 40 вулиць освітлювали тільки 100 гасових ліхтарів. На початку XX ст. тут працювали лікарня й аптека. Низький рівень охорони здоров’я призводив до високої смертності, особливо серед дітей. Лише 1861 року з 888 новонароджених померло 123. Крім того, у тому ж році померло 168 дітей віком від 1 до 5 років і 50 дітей — віком від 6 до 10 років. З навчальних закладів у місті були жіноча прогімназія, 3 початкові школи. Переважна більшість бідняцьких дітей залишалася поза школою. Діяла бібліотека-читальня.
Трудяще населення міста з надією зустріло Лютневу буржуазно-демократичну революцію. Та незабаром воно переконалося, що Тимчасовий уряд захищає інтереси буржуазії й поміщиків. Створена в червні повітова Рада робітничих і солдатських депутатів, більшість місць у якій захопили есери, підтримувала політику, яку проводив уряд Керенського.
Радо вітали трудящі Путивля перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. 1 грудня за ініціативою більшовиків Путивльська Рада робітничих і солдатських депутатів створила військово-революційний комітет, до якого ввійшло 6 чоловік. Очолював військревком робітник-більшовик І. Я. Гузєєв. Того дня в місті було встановлено Радянську владу. Земська повітова управа звернулася по допомогу до Центральної ради. 10 грудня до Путивля прибув т. зв. курінь смерті. Члени військово-революційного комітету та більшовики пішли в підпілля. Трудяще населення міста відмовлялося визнавати владу Центральної ради. На засіданні підпільного військревкому 1 січня 1918 року було прийнято рішення терміново роз’їхатися по волостях повіту і проводити агітаційну роботу серед селян та солдатів-фронтовиків, щоб вони 12 січня з’явилися зі зброєю в руках у розпорядження ревкому. На допомогу трудящим прийшов Перший московський загін особливого призначення під командуванням А. Знаменського, який уже 10 січня вибив з міста гайдамаків.
12 січня 1918 року перший повітовий з’їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів проголосив відновлення Радянської влади в місті й повіті. На з’їзді було обрано виконком Ради, головою якого став Т. П. Хільченко. В середині лютого Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів, одержавши від командуючого 5-ю Українською армією Р. Ф. Сіверса телеграму, в якій йшлося про організацію загонів Червоної гвардії і відправку їх на фронт під Конотоп для боротьби з наступаючими кайзерівськими військами, звернулася до населення Путивльського повіту із закликом стати грудьми на захист революції.
На заклик відгукнулося близько 3 тис. чоловік. Було створено надзвичайну трійку, яку згодом реорганізували в штаб по формуванню Червоної гвардії. Організований Путивльський червоногвардійський загін очолили С. А. Шитіков та Т. П. Хільченко. В березні путивльські червоногвардійці разом з 1-м партизанським Луганським соціалістичним загоном під командуванням К. Є. Ворошилова вирушили з Ворожби на фронт.
Австро-німецькі окупанти 24 квітня захопили місто.
Почалися грабежі. Зі станції Путивль до Німеччини відправлялися ешелони награбованого добра. Переслідувалися радянські активісти. 23 травня 1918 року газета «Правда» повідомляла, що в Обояні й Путивлі було розстріляно 130 чоловік. Більшовики, які пішли в підпілля, очолили боротьбу проти окупантів і гетьманців. Наприкінці вересня на Шалигинському цукровому заводі було створено підпільний Путивльський ревком. Тоді ж організувався Перший Путивльський партизанський загін у складі 1 тис. чоловік. Командиром загону став Г. І. Коняєв. Ядро загону становили більшовики міста. Партизани діяли в контакті з загонами Грайворонського, Рильського та Суджанського повітів.
В останніх числах листопада Перший Путивльський партизанський загін визволив Путивльщину від окупантів, але владу в місті захопили петлюрівці. З грудня Путивльський підпільний ревком у відозві «До громадян Путивльського повіту» повідомив населення, що влада в повіті належить тільки йому, ревком знаходиться на Шалигинському заводі, й ніякі розпорядження будь-яких інших властей недійсні. 16 січня 1919 року путивльські партизани вибили з міста петлюрівців. Наступного дня відбулися перші організаційні збори комуністів повіту, на яких обрано повітовий партійний комітет у складі 5 чоловік. 21 січня було створено повіт-ревком, до якого увійшло 117 чоловік. 2 лютого вийшов перший номер органу Путивльського комітету РКП(б) газети «Красный Путивль». Селянами Пригородної слободи взимку було організовано першу в повіті сільськогосподарську комуну.
Наприкінці літа, коли ускладнилося становище у зв’язку з наступом денікінських військ, у Путивлі було сформовано комуністичний батальйон, який з боями відступив у вересні в напрямку Глухова. Місто захопили денікінці. Білогвардійці відновили буржуазно-поміщицькі порядки, відбирали у населення продовольство, проводили масові репресії, розгромили сільськогосподарську комуну. Було розстріляно братів Нестеренків, батька і сина Бабичевих, П. 1. Лаврова, Д. Георгієвського та інших. 14 листопада частини Червоної Армії визволили Путивль від дені-кінців. У місті відновилася Радянська влада. На другому повітовому з’їзді Рад, що відбувся одразу ж після вигнання білогвардійців, було обрано повітовий виконком. При ньому створили відділи соціального забезпечення, праці, народної освіти, охорони здоров’я, фінансів, землеробства. Наприкінці листопада 1919 року організовано Путивльський повітовий комітет РКСМ. Першим його секретарем стала Н. 10. Бутова. Активно працював серед молоді завідуючий політосвітою Путивльського повіткому РКСМ Є. Л. Файнберг (згодом — секретар ЦК комсомолу Узбекистану, а у 1935—1937 рр.— секретар ЦК ВЛКСМ).
Населення Путивля всіляко підтримувало Червону Армію. На боротьбу з внутрішніми й зовнішніми ворогами Радянської влади йшли сотні добровольців. На фронт відправляли теплий одяг, продовольство. В особливо тяжкий для молодої республіки Рад час добровольцяхми на фронт записувалися всі комуністи призовного віку.
У той час, коли на фронтах громадянської війни відстоювалися завоювання Великого Жовтня, повітовий виконавчий комітет разом з комуністами робив перші кроки в соціалістичному будівництві. 20 лютого 1919 року Курський губраднаргосп для відбудови народного господарства виділив Путивльському повітовому раднаргоспу 100 тис. крб. Господарство Путивля було вкрай розорене роками імперіалістичної та громадянської воєн. Населення міста скоротилося до 7 тис. чоловік. У дрібних ремісничих майстернях працювало всього 38 робітників.
Зразу ж після закінчення громадянської війни в Путивлі і повіті почалася відбудова народного господарства. Цією роботою керував повітовий партійний комітет. Серед його членів найбільш активними були І. Я. Гузєєв і член партії з 1907 року К. Я. Бауман (згодом радянський партійний діяч). У Путивлі він працював з листопада 1919 року по серпень 1920 року. Спочатку Бауман керував відділом народної освіти, а потім його обрали головою повітвиконкому. Важливу роль у підтримці бідняцьких та маломіцних середняцьких господарств відігравали товариства взаємодопомоги. Стали виникати прокатні пункти машин; селяни могли одержати там сортове насіння, добрива, будівельні матеріали. У 1920 році виник ТСОЗ «Соціалістична культура». В роки непу набула розвитку місцева промисловість. 1923 року в Путивлі налічувалося вже 79 невеликих промислових підприємств.
Повітовий комітет партії багато уваги приділяв партійному будівництву на селі. В ряди партії приймали передових людей, відданих Радянській владі. Для молодих комуністів та сільського активу організовувалися школи політграмоти. На XI Курській губернській партконференції відмічалося, що школами політграмоти в повіті охоплено 400 членів партії. Важливу роль у політичному вихованні трудящих відіграла радпартшкола, відкрита 1922 року. її випускники направлялися на партійну, радянську та політосвітню роботу.
Активними помічниками повітової парторганізації були комсомольці. Багато роботи провели вони в голодні 1920 і 1921 роки. 1921 року до Путивля з голодуючого Поволжя прибуло 525 дітей. Для них у місті організували 6 дитбудинків. Шефство над ними взяли комсомольці. Робітники та службовці Путивля відраховували для дітей частину своєї зарплати. На 1 вересня 1921 року в комісію допомоги голодуючим надійшло 12 тис. пудів зерна і 5 млн. крб. Значну увагу радянські органи приділяли розвитку охорони здоров’я, освіти, культури. На кінець відбудовного періоду медичну допомогу населенню міста подавали 4 лікарі, 3 фельдшери, акушерка. Працювала лікарня. Турботою й піклуванням були оточені діти. Для них уже 1920 року відкрили 2 дитячі садки й 4 дитячі будинки для дітей-сиріт. В 1920 році відкрито 8 шкіл 1-го ступеня, 3 школи 2-го ступеня. Навчанням було охоплено 1449 дітей, працювало 85 учителів. Через 3 роки відчинили двері 2 дев’ятирічні школи, профтехшкола, педагогічні курси. Проводилася велика робота по ліквідації неписьменності серед дорослого населення міста. З метою підготовки інструкторів влітку 1920 року почали діяти спеціальні курси. Трудящі Путивля мали змогу подивитися вистави у народному театрі, двох клубах. У місті працювало 5 бібліотек.
1926 року, згідно з постановою ВЦВКу, Путивль був переданий до складу УРСР. Місто ввійшло як центр району до Глухівського округу (1932 року відійшло до Чернігівської, а з 1939 року до Сумської областей). Після відбудови народного господарства місцеві партійні та радянські органи спрямовували всі зусилля на дальший розвиток місцевої промисловості. У 1929 році збудовано маслозавод, де в 1933 році працювало 173 робітники. У 1932 році дав першу продукцію сушильний завод. Зайнято на ньому було 400 чоловік. Працювали в Путивлі райпромкомбінат, 4 промартілі, вальцьовий млин, підприємства, що виробляли будматеріали. Соціалістичне змагання, яке розгорнулося в роки першої п’ятирічки, було виявом зрослої політичної активності й свідомості трудящих. Перед у змаганні вели комуністи. На Путивльському маслозаводі приклад у праці показували комуністи В. В. Масленников, Н. Н. Олексіна, К. М. Асмьоткіна, М. М. Боєва. По-стахановському працювали не лише окремі виробничники, а й цілі колективи. Так, звання стахановського 1936 року завоював маслоцех. Цьому колективу вручено перехідний Червоний прапор тресту м’ясо-молочної промисловості УРСР. Стахановський рух поширився й серед робітників сушильного заводу. Перехідний Червоний прапор тресту «Укрпромплодоовоч» завоювала стахановська зміна, де майстром була Н. Г. Чайковська. Вона обиралася депутатом міської та районної Рад депутатів трудящих. На цьому підприємстві переможцями соціалістичного змагання стали десятки передовиків виробництва.
Керуючись настановами XV з’їзду ВКП(б), районна партійна організація, міськрада багато уваги приділяли залученню селян до колективних господарств. 1929 року на околиці Путивля була організована артіль «Свобода». Після об’єднання її у 1930 році з ТСОЗом «Соціалістична культура» створено колгосп «Культура». Очолив господарство посланець Дніпропетровської партійної організації двадцяти-п’ятитисячник Т. С. Будаговський. Вирішальне значення в економічному зміцненні колгоспу відіграла Путивльська МТС, організована у 1932 році.
Міська Рада чимало уваги приділяла дальшому благоустрою міста. Вулиці обсаджувалися молодими деревами. Восени 1939 року завершилося будівництво шосейної дороги довжиною 22 км і моста через ріку Сейм. Завдяки цьому місто з’єдналося з залізничною станцією Путивль. Перед Великою Вітчизняною війною в Путивлі діяли районні лікарня та поліклініка, санепідстанція, дитяча консультація. Середній медперсонал готувала медична школа. Працювали десятирічка, 2 неповні середні школи, вечірня школа для дорослих, школа радгоспних бригадирів, технікуми плодоовочевий та педагогічний. До послуг населення в місті були будинок культури, 2 бібліотеки, будинок учителя. Для школярів відкрили будинок піонерів. Працював краєзнавчий музей.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна трудящі Путивля, як і всі радянські люди, Сталина захист Батьківщини. З призовних пунктів мобілізовані й добровольці йшли на фронт. Навколо міста розгорнулося будівництво оборонних споруд. Для боротьби з диверсантами було організовано винищувальний батальйон під командуванням колишнього голови районної Ради Тсоавіахіму С. В. Руднєва. Його заступником та начальником штабу призначили колишнього директора Путивльської неповної середньої школи № З Г. Я. Базиму.
На початку вересня 1941 року бої розгорнулися на території району. 10 вересня радянські війська залишили Путивль. Багато лиха й горя завдали гітлерівці за час окупації. За два роки вони розстріляли і повісили 3282 жителі Путивля й району. Понад 150 путивлян вивезли на фашистську каторгу. Матеріальні збитки, завдані окупантами, становили майже 380 млн. карбованців.
Радянські люди піднімалися на боротьбу з ненависним ворогом. У вересні 1941 року створено підпільний райком партії, секретарем якого призначили І. І. Висоцького, а в місті була створена підпільна молодіжна організація. Керувала нею комсомолка В. Д. Георгієвська (після визволення пішла на фронт, в квітні 1945 року загинула в бою за м. Бауцен). Путивльські підпільники підтримували зв’язок з партизанами. Вони врятували життя двом тяжкопораненим радянським льотчикам М. М. Калініну та М. Г. Воскресенському, літаки яких були підбиті фашистами у повітряному бою під Путивлем. Радянські патріоти подали їм необхідну медичну допомогу, а після одужання переправили на Велику землю.
18 жовтня 1941 року, створені у вересні партизанські загони С. А. Ковпака, С. В. Руднева та С. Ф. Кириленка, об’єдналися у Спадщанському лісі в один Путивльський партизанський загін. Командиром його став колишній голова Путивльської міськради С. А. Ковпак, комісаром — С. В. Руднєв, начальником штабу — Г. Я. Базима. Обране партбюро очолив колишній завідуючий оргвідділом Путивльського РК КП(б)У Я. Г. Панін. Перший бій партизанів відбувся 19 жовтня, коли в Спадщанський ліс увірвалися два ворожі танки. Одну з машин народні месники захопили, а друга підірвалася на міні. Протягом жовтня — листопада партизани провели ще декілька успішних бойових операцій. Важкий бій витримали ковпаківці 1 грудня 1941 року. Фашисти сконцентрували навколо Спадщанського лісу близько З тис. солдатів й офіцерів, яких підтримували артилерійським і мінометним вогнем. Протягом дня партизани мужньо відбивали атаки ворога, а опівночі вийшли в рейд у напрямку Брянських лісів. У цьому бою смертю хоробрих загинули комуністи В. В. Іллін, І. Т. Челядін та комсомолець М. А. Воробйов. Радянські люди поповнювали ряди народних месників, щоб зі зброєю в руках громити ненависного ворога. Протягом зими 1941—1942 рр. загін виріс у з’єднання партизанських загонів Сумської області. Очолило його командування колишнього Путивльського загону. На 22 люте 1942 року воно складалося з загонів: Путивльського, Глухівського, Шалигінського, Кролевецького, Конотопського. До штабу Сумського партизанського з’єднання від путивльських підпільників надходили цінні розвіддані. Зв’язок із з’єднанням підтримувався через Радія Руднєва. 26 травня 1942 року партизани визволили Путивль від німецько-фашистських загарбників і майже дві доби утримували його в своїх руках. Уже 1942 року з’явилися народні пісні, де оспівувалися ратні подвиги ковпаківців. В одній з пісень, яка співалася на слова поета-партизана П. С. Рудя, говорилося:
… ходили назустріч боям
На страх і загибель лихим ворогам,
Як била катів богатирська рука
Під сивим Путивлем, де Сейм протіка.
За час героїчного рейду від Путивля до Карпат ковпаківці з боями пройшли по тилах ворога багато тисяч кілометрів, розгромили більше 80 гарнізонів противника, знищили понад 25 тис. фашистських солдатів і офіцерів. В жорстокому бою з німецько-фашистськими загарбниками в Карпатах смертю хоробрих поліг комісар Сумського партизанського з’єднання генерал-майор С. В. Руднєв. Йому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Звання двічі Героя Радянського Союзу удостоєний С. А. Ковпак.
У Сумському партизанському з’єднанні проти гітлерівських загарбників боролися представники багатьох національностей Радянського Союзу — росіяни, українці, білоруси, грузини, вірмени, азербайджанці, казахи, комі, туркмени, ойроти.
Під час перебування партизанів у Старій Гуті до з’єднання влилася велика група угорців-антифашистів на чолі з лейтенантом Габором. Поряд з ковпаківцями воювали чехи, німці, поляки. Одному з них, німцю Р. Клейну присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
З вересня 1943 року після запеклих боїв частини 121-ї Рильської дивізії під командуванням генерал-майора І. І. Лодигіна визволили Путивль від фашистів.
Радісно зустріли воїнів Червоної Армії путивляни. На вул. Куйбишева, де проходили радянські війська, та на Гузєєвській площі стихійно виникали мітинги. 5,5 тис. путивлян відважно боролися проти ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни, близько 530 з них полягли смертю хоробрих, майже 2 тис.— відзначені орденами й медалями. В. І. Приходцеву — уродженцю с. Кубера, що підпорядковане Путивльській міській Раді, присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Серед захисників Брестської фортеці був путивлянин І. Д. Гіанарін.
Одразу ж після визволення Путивля відновили свою роботу райком партії, райвиконком, міськрада. Вже в жовтні почали працювати школи, плодоовочевий технікум, лікарня, пошта, телеграф, магазини. Щоб прискорити розгром ненависного ворога, трудящі міста та району в 1944 році з своїх заощаджень внесли 4,5 млн. крб. на танкову колону «Колгоспник Сумщини».
Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни у відбудовчу роботу включилися демобілізовані воїни. На початку 1946 року був пущений у дію сушильний цех плодозаводу. До 1 жовтня 1945 року колектив Путивльської МТС виконав річне завдання. Механізатори відремонтували 43 трактори, 10 молотарок та інший сільськогосподарський реманент. Протягом 1946—1947 рр. повністю відбудовано плодозавод. Велику допомогу подавала держава. Тільки на відбудову й реконструкцію місцевої промисловості у 1947 році було витрачено з державного бюджету майже 657 тис. крб. Ставали до ладу медичні та культосвітні заклади. В травні 1946 року відкрив двері Путивльський будинок піонерів. Наступного року в місті працювали вже всі лікувально-профілактичні заклади, було відкрито рентгенкабінет. Багато уваги приділялося озелененню міста. Лише в 1948 році трудящі міста висадили на вулицях 30 тис. дерев. 1950 року відбудовчі роботи у місті в основному було завершено.
В роки четвертої п’ятирічки путивльські підприємства значно збільшили випуск продукції. По-ударному працювали трудівники міста. На плодозаводі у 1949 році 160 робітників із загальної кількості 201 перевиконували виробничі норми. З ентузіазмом трудилися колективи й інших підприємств Путивля — маслозаводу, артілі «Індпошиття», райхарчокомбінату. Широкого розмаху набрав рух за раціоналізацію та комплексну механізацію виробничих процесів. На маслозаводі ввели потокову лінію; на плодозаводі реалізація однієї лише пропозиції слюсаря М. Н. Стегнищева вивільнила трьох робітників і дала 7500 крб. економії.
Випуск продукції на плодозаводі (з 1954 р.— консервний завод) зріс за 1951 — 1955 рр. майже в 1,5 раза. Поліпшилася якість продукції. З Вірменії, Воркути на адресу заводу надійшли листи, у яких висловлювалася подяка за якість одержаної продукції. І в наступні роки колектив консервного заводу удосконалював техніку й технологію виробництва. До ладу стали фабрикатний та консервний цехи. Завдяки впровадженню рацпропозиції слюсаря О. А. Дацька та старшого електрика 0. А. Тельонкова було реконструйовано овочесушильний цех і здійснено механізацію всього технологічного процесу. За їх кресленнями сконструйовано й встановлено потокову лінію доочистки і транспортування овочів. Однією з передових на підприємстві стала бригада комуністичної праці фабрикатного цеху, очолювана депутатом Сумської обласної Ради С. Ф. Боевою. 1961 року дівчата виступили з рацпропозицією щодо упаковки готової продукції. Впровадження цієї пропозиції дало підвищення продуктивності праці у 1,5—2 рази. Члени бригади брали активну участь у громадській роботі. Так, Г. Суховєєва та К. Єфремова були членами групи сприяння народному контролю; В. Беляева брала активну участь в агітколективі, обиралася членом комітету комсомолу. С. Ф. Боєва була секретарем комсомольської організації заводу.
Реконструкція Путивльського маслозаводу почалася у 1959 році. Почав випускати продукцію цех сухого молока та продуктів широкого вжитку тощо. На підприємстві розгорнувся рух за звання ударника комуністичної праці. Його завоював одним з перших кавалер ордена Леніна В. Г. Касперович та інші. У лютому 1963 року дав першу продукцію Путивльський біозавод, у червні наступного — хлібозавод. Працює побуткомбінат. Місто має широку мережу підприємств громадського харчування.
1960 року створено радгосп, який спеціалізується на відгодівлі великої рогатої худоби і свиней. У господарстві є 1031 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 918 га орної землі. За рік у радгоспі відгодовується 1200 голів великої рогатої худоби та 6 тис. свиней. На радгоспних полях вирощують зернові культури, картоплю, багаторічні трави.
Підприємства Путивля успішно завершили завдання восьмого п’ятирічного плану. В останньому році п’ятирічки розгорнулося соціалістичне змагання за гідну зустріч 100-річчя з дня народження В. І. Леніна та XXIV з’їзду КПРС. За успішне виконання взятих соціалістичних зобов’язань 50 передовиків промисловості й сільського господарства відзначені орденами і медалями. Серед них орденом Леніна нагороджено О. М. Орєхова, орденом Жовтневої Революції — В. О. Бур-сова, Т. І. Жогу, П. П. Викова, орденом Трудового Червоного Прапора — 12 чоловік.
Успішно справилися трудящі Путивля з виробничими планами перших двох років дев’ятої п’ятирічки. Обсяг реалізованої продукції збільшився на 31,6 проц., а план валової продукції виконано на 103 проценти.
Багаторічна дружба триває між трудящими двох районів — Путивльського й Льговського Курської області. Між підприємствами і колгоспами укладаються договори на соціалістичне змагання, хід виконання яких систематично перевіряється. Під час підготовки й відзначення славного ювілею — 50-річчя створення СРСР — міста Льгов і Путивль обмінялися делегаціями. 20 передовиків з Путивльського району були відзначені почесними грамотами Льговського райкому партії й райвиконкому. Від імені Путивльського райкому партії та райвиконкому Пам’ятний червоний прапор вручено колективу пенського заводу ім. Карла Лібкнехта.
Міста-побратими обмінялися пам’ятними подарунками.
В місті широкими темпами йде житлове будівництво. Тільки за 1972 рік тут зведено 40-квартирний будинок, гуртожиток для студентів педучилища та інше. Всього на житлове й комунальне будівництво 1972 року було витрачено 654,1 тис. крб. Про зростаючий добробут путивлян свідчить товарообіг міського споживчого товариства — 1972 року він становив 16,1 млн. крб. До мережі медичних закладів міста входять районна лікарня з поліклінічним відділенням, дитяча лікарня, дитяча консультація, кістковотуберкульозний санаторій, санепідемстанція та інші. Медичну допомогу населенню міста подають 44 лікарі та 192 середні медпрацівники. Малята виховуються у чотирьох дитячих садках і яслах.
Сучасний Путивль є значним культурним центром області. В місті працюють 7 загальноосвітніх шкіл (4 середні, 2 восьмирічні, початкова). Охоплюють вони понад 3713 учнів, яких навчають 187 вчителів, серед них заслужена вчителька УРСР А. М. Витєсова. Середня школа № 1, де вчився Радій Руднєв, названа ім’ям юного партизана. 1560 чоловік набувають знань у Путивльському педагогічному училищі ім. С. В. Руднева, Путивльському плодотехнікумі, міському професійно-технічному училищі № 9. Крім того, у місті діє Путивльська сільськогосподарська бухгалтерська школа. Для юних громадян міста є будинок піонерів, дитяча бібліотека, музична школа.
Своє дозвілля трудящі Путивля проводять у будинку культури. В місті працюють широкоекранний кінотеатр «Ярославна», 5 бібліотек, краєзнавчий музей та інші культурно-освітні заклади. Визначними архітектурними пам’ятками міста є Молчанський монастир (заснований у 70-х роках XVI ст.), Спасо-Преображенський собор (збудований в першій половині XVII ст.) і Миколаївська церква (дата спорудження—1770 р.). Вони збереглися й перебувають під охороною держави. Встановлено в місті пам’ятники двічі Герою Радянського Союзу С. А. Ковпаку та Герою Радянського Союзу С. В. Руднєву. Уродженцями Путивля є російські революціонери, народники, одні з організаторів «Землі і волі», члени виконавчого комітету «Народної волі» О. Д. Михайлов(1855-1884) та О. І. Баранников (1858-1883). У місті народилися академік АН УРСР П. О. Свириденко, доктор медичних наук, професор В. С. Брежнєв доктор сільськогосподарських наук М. П. Дяченко, доктор медичних наук О. І. Мєщанінов.
Авангардна роль в економічному й культурному житті міста належить парторганізаціям, що налічують у своїх рядах 1247 комуністів, які завжди на найвідповідальніших ділянках виробництва. Вірними помічниками комуністів є комсомольці, яких у Путивлі 3830 чоловік. Чималу роль у житті міста відіграє районна газета «Ленинский путь». За плідну роботу по вихованню трудящих у дусі пролетарського інтернаціоналізму та мобілізації їх на виконання завдань господарського й культурного будівництва і в зв’язку з 50 річчям випуску першого номера газету у 1969 році нагороджено Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Багатогранною є робота міськради. До складу 7 постійно діючих комісій входять 50 депутатів, серед яких 25 комуністів, 9 членів ВЛКСМ. До своєї роботи депутати Ради залучають широке коло активістів. З бюджету на 1972 рік виділені значні кошти на дальший розвиток охорони здоров’я (811,7 тис. крб.), освіти (1953, 8 тис. крб.). Введено в дію міський стадіон.
За роки Радянської влади місто розквітло, щасливо й радісно живуть його трудівники — активні будівники комунізму.
Ю. Я. МАЗУРЕНКО, Я. С. П’ЯТИШКІН