Коротченкове, Шосткинський район, Сумська область
Коротченкове (до 1969 року — Погрібки) — село, центр сільської Ради, розташоване на лівому березі річки Десни, за 17 км від районного центру і залізничної станції Шостка. Дворів — 742, населення — 1030 чоловік.
Уперше Погрібки згадуються в царській грамоті 1552 року. За Деулінським перемир’ям 1618 року село відійшло до Польщі. В першій половині XVIII ст. ним володіли монахи-домініканці, а після возз’єднання України з Росією — монахи чернігівського монастиря. В 1679 році Погрібки були передані генеральному бунчуковому Є. Лизогубу. Село входило до Глухівської сотні Ніжинського полку. Після ліквідації полкового устрою воно в складі Івотської волості ввійшло до Новгород-Сіверського намісництва, з 1796 року — в складі тієї ж волості Новгород-Сіверського повіту — до Малоросійської, а з 1802 року — Чернігівської губернії. За переписом 1779—1781 рр. у селі налічувалося 36 дворів, у т. ч. виборних козаків — 4 двори, підпомічників — 16, посполитих монастиря — З і підсусідків 3 двори. Селяни займалися хліборобством, а також вирощували коноплі, виробляли оливу.
Під час Північної війни, коли шведські загарбники посунули на Україну, жителі Погрібків всіляко підтримували російську армію. Селяни постачали хліб, овочі, а місцеві козаки брали участь в обороні Новгорода-Сіверського. У Погрібках деякий час розташовувалася штаб-квартира Петра 1.
У зв’язку з секуляризацією монастирських земель 1786 року піддані монастиря стали державними селянами. Вони сплачували податки в казну й відбували різні повинності—підводну, шляхову, постійну та ін. Після скасування кріпацтва селяни одержали мізерні наділи, по суті, непридатної для обробітку болотистої землі. «На піску хоч який-небудь хліб та родить, на приладі (болотна земля) сам бог не угодить»,— справедливо казали вони. З 1863 року селян перевели на оброк, з 1885— на викуп, який вони мали сплачувати протягом 44 років.
Наприкінці XIX ст. в Погрібках налічувалося 205 дворів і 1386 жителів. Більше половини селянських господарств мали земельні наділи від 1,5 до 3 десятин. Щоб прогодувати сім’ю і заплатити податки, селяни змушені були орендувати землю в поміщиків та куркулів. За оренду вони віддавали третину врожаю, відробляли кілька днів на тиждень і ще сплачували певну суму від копи. Польова земля майже не удобрювалася, тому середня врожайність жита становила тільки 22 пуди з десятини.
Багато бідняків залишали своє убоге господарство і йшли працювати на Шосткинський пороховий завод або на заробітки в поміщицькі економії півдня України. Тяжке економічне становище й політичне безправ’я зумовлювали посилення революційних настроїв серед селян. Коли 22 листопада 1905 року в Шостці почався страйк, звістку про нього принесли робітники, що повернулися в село. В грудні селяни Погрібків брали активну участь у підготовці походу в Шостку для подання допомоги робітникам заводу.
Напередодні першої світової війни Погрібки лишалися глухим поліським селом, з кривими вузькими вуличками, убогими хатинами, з непрохідними болотами навкруги. Злидні, недоїдання створювали сприятливий грунт для пошесних захворювань, а по медичну допомогу треба було їхати до повітового міста. Більшість населення не знала грамоти. Тільки в 1899 році відкрито церковнопарафіяльну школу, яка містилася в звичайній селянській хаті, в 1905 році — земську, де навчалися діти заможних батьків. Бували випадки, коли староста виганяв із школи учнів, батьки яких не сплатили земських податків.
Після Лютневої революції селяни сподівалися, що одержать землю, але органи Тимчасового уряду й не думали вирішувати це питання. В село поверталися революційно настроєні солдати, які знали про партію більшовиків, про Леніна. Вони вели широку агітацію серед населення. З радістю зустріли жителі Погрібків звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції і створення робітничо-селянського уряду на чолі з В. І. Леніном. На початку січня 1918 року в Погрібках встановлено Радянську владу.
Під час австро-німецької окупації України село опинилося в «нейтральній зоні». Для боротьби з загарбниками в Погрібках організовано партизанський загін, який очолив Д. С. Коротченко. Партизани підтримували тісний зв’язок з військовим загоном петроградських робітників, що перебував у той час у Новгороді-Сіверському. За розпорядженням командира загону матроса Власкіна російські брати допомогли партизанам зброєю. Коли окупанти захопили Новгород-Сіверський, погрібчанський загін утримував оборону на Десні, щоб не допустити ворога на лівий берег. Улітку 1918 року за наказом В. Н. Боженка загону було видано 100 гвинтівок, кулемет і достатню кількість патронів і гранат. У серпні погрібчанські партизани об’єдналися з партизанами сусідніх сіл і в грудні під командуванням Д. С. Коротченка взяли участь у наступі на Новгород-Сіверський, захопили на Десні пароплав «Рассвет» з німецькими солдатами й гетьманцями, розгромили німецький гарнізон у маєтку поміщиці Рогальської біля села Дробишева. Після вигнання німецьких окупантів і гетьманців з Новгород-Сіверської землі партизани влилися в регулярні частини Червоної Армії.
20 листопада 1918 року в Івотській волості була створена партійна організація в складі 8 чоловік, куди входили жителі Погрібків Д. С. Коротченко й О. С. Мойсеєнко. В січні 1919 року виник партійний осередок у Погрібках, очолив його О. С. Мойсеєнко. Працювати доводилося в складних умовах. У навколишніх лісах діяли куркульські банди, які тероризували населення, і все ж селяни йшли за комуністами. На початку 1919 року в селі організовано комітет бідноти, головою якого обрали Д. П. Стегайла. Земельна комісія розподілила між селянами землю. Виникло споживче товариство. Налагоджувалася культурно-освітня робота, відкрилися бібліотека, хата-читальня, сельбуд. За ініціативою комуністів Н. І. Теслюкової, Д. П. Стегайла і Л. П. Фролова у квітні 1919 року створено першу сільськогосподарську артіль, яка налічувала 32 чоловіка працездатних.
Дальшому розгортанню соціалістичних перетворень перешкодив наступ дені-кінців, які у вересні 1919 року захопили село. Однак їх влада тут протрималася недовго — в жовтні Червона Армія вибила білогвардійців. У селі було відновлено Радянську владу й обрано сільську Раду. З серпня 1920 року Погрібки в складі Івотської волості відійшли до новоутвореного Шосткинського повіту, з 1923 року — до Шосткинського району Новгород-Сіверського округу.
Партійний осередок і сільрада вживали всіх заходів для подолання післявоєнної розрухи. Значну допомогу їм подавали шосткинські робітники. Під час суботників і недільників вони брали участь у ремонті хат, зруйнованих денікінцями, організовували мітинги, концерти. Шосткинський пороховий завод допоміг будівельними матеріалами. Активним провідником політики партії і Радянської влади в селі став комітет незаможних селян, створений улітку 1920 року. Він організував взаємодопомогу під час проведення польових робіт, допомагав бідноті придбати реманент, худобу, захищав бідняків від експлуатації куркулів. У 1921 році в селі відкрито медичний пункт, де працювали фельдшер і акушерка.
Надійним помічником партійного осередку й КНС була комсомольська організація, створена 1921 року. Комсомольці залучали молодь села до участі в громадсько-політичному житті, вели культурно-масову роботу, брали активну участь у ліквідації неписьменності. У 1925 році в селі працювали початкова школа й школа лікнепу.
Після XV з’їзду ВКП(б) перед партійним осередком і KHG постало особливо важливе завдання — здійснення колективізації в селі. В грудні 1928 року на зборах партосередку, який налічував 19 комуністів, на зборах КНС та на загальному сході селян широко обговорювалися питання колгоспного будівництва. Тоді ж комуністи ухвалили організувати колективне господарство. На початку 1929 року в селі був створений колгосп «Червоний партизан», до якого першими вступили комуністи й комнезамівці. В 1931 році виникла друга артіль «Волна революции», яка того ж року об’єдналася з артіллю «Червоний партизан». Очолив колгосп Д. А. Фатун.
В організаційно-господарському зміцненні колгоспу значну роль відіграли робітники Шостки. Вони допомагали в проведенні польових робіт, ремонтували інвентар, вели масово-політичну роботу серед колгоспників. У 1932—1933 рр. колгосп «Червоний партизан» мав найвищі показники в районі, за що одержав перехідний Червоний прапор Шосткинського РК КП(б)У. В 1935 році колгосп зразково провів весняну сівбу, одержав по 15 цнт пшениці, 12 цнт ячменю та 150 цнт картоплі з гектара. В 1936 році артілі вручено акт на вічне користування землею. За господарством було закріплено 3435 га землі.
Колгоспники рік у рік добивалися нових успіхів у піднесенні всіх галузей виробництва, зростав прибуток господарства. Якщо в 1938 році він становив 112 тис. крб., то в 1940 — 141,6 тис. крб. Колгоспники одержували на трудодень по 3 кг хліба, по 10—12 кг картоплі та інші сільськогосподарські продукти. Сім’я колгоспника П. Фролова, яка виробила 1500 трудоднів, одержала близько 5 тонн хліба, 10 тонн картоплі, мед, овочі та інше.
За другу п’ятирічку були створені сприятливі економічні умови для дальшого розвитку господарства. В 1938 році артіль мала 300 коней, понад 200 корів, 1000 овець, 120 бджолосімей, побудувала добротні господарські приміщення. Голова правління колгоспу Ф. С. Коротченко 1939 року був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Серед хліборобів широкого розмаху набуло соціалістичне змагання. Колгосп «Червоний партизан» змагався з артіллю с. Івота. Колгоспники боролися за одержання високих урожаїв зернових і технічних культур. Виросли справжні майстри сільськогосподарського виробництва. Імена таких людей, як С. М. Рудий, Д. Г. Клещенко, Є. К. Коротченко та багатьох інших, були відомі далеко за межами села. В 1940 році молочнотоварна ферма колгоспу брала участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці.
Поліпшилось медичне обслуговування населення, зріс культурний рівень села. Тут була вже лікарня на 7 ліжок, де налічувалося 5 медпрацівників. 1932 року початкову школу перетворено на семирічну. В 1940 році в ній навчалося понад 200 учнів і працювало 9 учителів. Багато жителів здобули середню й вищу освіту. За самовіддану працю вчитель П. І. Теслюков був нагороджений орденом Леніна.
Мирну творчу працю радянських людей перервала навала гітлерівських орд, які 30 серпня 1941 року захопили село. Настали страшні дні фашистської неволі. Майже всі чоловіки призовного віку пішли на фронт, багато влилося в партизанський загін, серед них голова колгоспу Ф. С. Коротченко і один з організаторів колгоспу І. С. Фролов. Жителі села допомагали партизанам, постачали їм продукти харчування, були зв’язковими, збирали потрібні відомості про ворога.
5 вересня 1943 року частини 6-ї гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Д. П. Онупрієнка визволили Погрібки від фашистських загарбників. Одразу ж відновили роботу сільська Рада й правління колгоспу. Відкрилися лікарня, амбулаторія, клуб, бібліотека, почалися заняття в школі.
Ліквідуючи наслідки окупації і війни, колгоспники водночас робили все, що могли для остаточної перемоги над ворогом. Вони виділяли продукти у фонд Червоної Армії — на кінець 1943 року тільки картоплі здали 430 цнт. Збирали також гроші на побудову танкової колони «Колгоспник Сумщини», посилали воїнам подарунки тощо.
На фронтах Великої Вітчизняної війни билися з ворогом 223 жителі села, з них 147 віддали життя за свободу й незалежність Батьківщини. 173 чоловіка за стійкість і відвагу нагороджені орденами й медалями. Особливу мужність і героїзм виявив сержант М. Н. Фролов. Під час форсування річки Одера він першим з роти переправився на протилежний берег. Своїм кулеметом Фролов відбив шість ворожих атак, знищив близько 100 фашистів. Гітлерівці спрямували на нього самохідну гармату. Підпустивши її близько, гвардієць підвівся й кинув зв’язку протитанкових гранат. Самохідка зупинилась, оповита полум’ям. У нерівному бою він був смертельно поранений. 17 квітня 1945 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Односельці свято шанують його пам’ять. У Коротченківській середній школі ім’ям Фролова названо одну з піонерських дружин.
Партійна організація і сільрада мобілізували всі зусилля трудящих на відбудову господарства. Важко довелося хліборобам у перші післявоєнні роки. Фашисти зруйнували колгосп, забрали 456 голів великої рогатої худоби і коней, спалили господарські будівлі. Збитки, заподіяні окупантами, становили близько 1,5 млн. крб. Після вигнання загарбників у колгоспі лишилося 10 коней, машин не було, тому колгоспники орали поле власними коровами. Завдяки допомозі держави, яка надала довгострокові кредити й надіслала 25 коней та насіння основних культур, і самовідданій праці хліборобів у 1947 році колгосп відновив посівні площі, валові збори зернових і технічних культур досягли довоєнного рівня. Наполегливо працювали в ці роки тваринники. Так, у 1947 році доярка G. Козлова надоїла понад 2 тис. кг молока від кожної корови, свинарка Є. Шепель одержала від кожної свиноматки по 12 ділових поросят.
У 1950 році колгоспи «Червоний партизан» та ім. Другої п’ятирічки (с. Свірж) об’єдналися в один, якому дали назву «Більшовик». Головою колгоспу обрали К. О. Цибенка, який до того часу працював начальником управління Міністерства сільського господарства УРСР. 1956 року до колгоспу «Більшовик» приєдналася артіль ім. Кірова (с. Остроушки Новгород-Сіверського району). Тепер господарство мало 5668 га землі, в т. ч. орної — 3351 га, сіножатей і пасовищ — 1022 гектари.
Об’єднання колгоспів дало можливість раціональніше використати кошти, техніку. Правління колгоспу розробило заходи щодо поліпшення грунтів. У заплавах річок Івотки та Десни було осушено близько 300 га заболочених земель. Колгоспники спорудили ставків, підняли грунтові води. Замість маловрожайних ярих пшениці та ячменю розширювалися посіви озимої пшениці, кукурудзи, бобових культур. 1951 року почали вирощувати кормовий люпин, який приніс колгоспу заслужену славу. Лише в 1953—1954 рр. артіль надіслала понад 200 тонн насіння люпину колгоспам не тільки України, а й Литви, Чувашії, Смоленської та Ярославської областей.
Для розвитку всіх галузей господарства партійна організація і правління колгоспу велику увагу приділили впровадженню комплексу агротехніки, повнішому використанню землі. Протягом 1951—1955 рр. посівні площі під озимою пшеницею зросли в шість разів. Значне місце в сівозміні посіли коноплі. Для поліпшення організації роботи й трудової дисципліни у виробничих бригадах були створені партгрупп. В результаті вжитих заходів валовий збір зерна за п’ятирічку зріс у два рази, грошові прибутки — більш як у 10 разів. У 50-х роках колгосп кілька разів був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
Значних успіхів досягла артіль і в галузі тваринництва. Молочні ферми поповнювалися високопродуктивними коровами лебединської та холмогорської порід, свиноферми — поголів’ям свиней кролевецької породи. Була створена міцна кормова база. Для худоби колгосп побудував добротні приміщення, обладнані автонапувалками, підвісними дорогами, електродоїльними агрегатами. Але вирішальну роль у розвитку громадського тваринництва відіграли кадри доярок і свинарок. Правління колгоспу організувало трирічні зоотехнічні курси, на яких працівники ферм вивчали основи зоотехніки й передовий досвід кращих тваринників області. Колгосп відвідала двічі Герой Соціалістичної Праці доярка М. X. Савченко. Ії послідовницями стали доярки М. . П. Шевцова, М. П. Кліщенко, М, Р. Отрошко, Г. А. Коротченко та багато інших, які надоювали по 2—3 тис. кг молока за рік від кожної закріпленої за ними корови. За самовіддану працю в 1958 році 17 колгоспників удостоєно урядових нагород, зокрема ордена Трудового Червоного Прапора доярок М. П. Шевцову, М. Н. Кліщенко, М. Р. Отрошко. Голові колгоспу К. О. Цибенку присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці. Він обирався депутатом Верховної Ради СРСР IV, V й VI скликань.
Виробничі успіхи, яких добився колгосп у 50-і роки, стали міцною базою для дальшого піднесення громадського виробництва й зростання добробуту колгоспників. Партійна організація і правління колгоспу головну увагу приділили питанням спеціалізації виробництва й підвищенню його ефективності. З цією метою в бригадах і на фермах запроваджено госпрозрахунок, позмінну роботу. Систематично працюють школа механізаторів і курси підвищення кваліфікації з різних галузей. З 1960 року колгосп за власний рахунок посилає молодь учитися до вузів і технікумів.
Ще більших успіхів досяг колгосп за восьму п’ятирічку. Значно зросла культура землеробства. Внесення органічних і мінеральних добрив порівняно з 1953 роком збільшилося майже втричі, завдяки чому різко підвищилася врожайність зернових і технічних культур. Включившись у всенародне змагання за гідну зустріч 100-річчя з дня народження В. І. Леніна і XXIV з’їзду КПРС, хлібороби колгоспу «Більшовик» в останньому році восьмої п’ятирічки зібрали зернових більш як по 22 цнт з гектара, на окремих ділянках — до 40 цнт з гектара, картоплі — по 200 цнт, овочів — 230 цнт. Середній удій на кожну корову становив понад 2 тис. кг, а доярка М. М. Юр’єва надоїла від кожної з 22 закріплених за нею корів по 3503 кг молока, доярка А. І. Попелуха — по 3095 кілограмів.
За високі показники в соціалістичному змаганні другій тракторній та садово-городній бригадам і молочнотоварній фермі вручені ювілейні прапори. 85 колгоспників нагороджено медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна». За досягнення у восьмій п’ятирічці 6 чоловік нагороджено орденами й медалями, з них бригадира тракторної бригади А. Д. За-мулу — орденом Леніна, голову колгоспу А. Т. Мисенка — орденом Жовтневої Революції, його заступника А. Г. Ольховика й доярку М. М. Юр’єву — орденом Трудового Червоного Прапора.
Новими досягненнями зустріли хлібороби 50-річчя утворення СРСР. Незважаючи на несприятливі кліматичні умови 1972 року, вони одержали пшениці по 18,4 цнт з гектара, а на окремих площах — 29—30 цнт, жита — 23,3 цнт, картоплі — понад 200 цнт з гектара. Колгосп достроково виконав план продажу державі м’яса, молока та інших продуктів.
Розвиток колгоспного виробництва, зростання доходів і капіталовкладень забезпечили створення міцної матеріально-технічної бази. В 1972 році господарство мало 38 тракторів, 7 комбайнів різних типів, 30 вантажних автомашин, понад 100 електромоторів та багато іншої техніки. Повністю механізовано тваринницькі ферми, на коноплезаводі, побудованому в 1957 році, механізовано найбільш трудомісткий процес — замочування конопель. Завершено спорудження зрошувальної системи, побудовано кормоцех, нові приміщення для худоби, сховище для фруктів та ін.
Виросли кадри механізаторів, спеціалістів сільського господарства. Активно працює на землеробській ниві сім’я Козлових: комуніст О. П. Козлов—механізатор, його син Павло, комсомолець — тракторист. їх батько й дід — П. Ф. Козлов тепер па пенсії, а його другий син П. П. Козлов — голова колгоспу ім. Леніна Шосткинського району. В колгоспі працює близько 30 чоловік з вищою й спеціальною середньою освітою.
Розвиток економіки колгоспу створив умови для переходу на гарантовану оплату трудодня, а з 1957 року колгосп «Більшовик» перейшов на гарантовану грошову щомісячну оплату праці. В 1972 році вона становила 3,24 крб. за кожен людино-день.
Всі питання колгоспного виробництва вирішує правління колгоспу разом з партійною організацією, яка в 1972 році налічувала 65 комуністів. В 1967 році створено партком. Надійними помічниками комуністів є комсомольська організація, яка об’єднує понад 40 членів ВЛКСМ, профспілкова організація, жіноча рада.
Колгосп підтримує широкі виробничі зв’язки з колгоспами та промисловими підприємствами братніх республік: з Білорусії він одержує високосортне насіння зернових, з Російської Федерації — машини й механізми. Колгоспам цих республік він постачає насіння трав.
Невпізнанним стало за післявоєнні роки село. Воно повністю перебудоване. Виросли широкі зелені вулиці, добротні будинки, криті бляхою чи шифером. 1969 року його перейменовано на Коротченкове на честь уродженця села видатного партійного й радянського діяча, Голови Президії Верховної Ради УРСР, Героя Соціалістичної Праці Д. С. Коротченка (1894—1969).
Значні зрушення сталися в галузі охорони здоров’я й освіти. В селі є лікарня на 50 місць, приміщення для якої збудоване на кошти колгоспу. Тут налічується понад 20 медпрацівників, у т. ч. 2 лікарі. 1953 року семирічну школу перетворено на середню. В ній навчається 232 учні й працює 21 учитель. За останні 10 років 86 випускників школи здобули вищу й середню спеціальну освіту. В 1972 році тільки на кошти колгоспу у вузах і технікумах навчалося 20 дітей колгоспників.
Центром культурно-освітньої роботи став палац культури, зал якого розрахований на 550 місць. Тут працюють хоровий, драматичний, танцювальний та спортивний гуртки, що охоплюють майже всю колгоспну молодь. Книжковий фонд сільської, трьох колгоспних і шкільної бібліотек становить 18 510 примірників.
Велику роль у господарському й культурному розвитку Коротченкового відіграє сільська Рада депутатів трудящих, до якої обрано 35 депутатів, з них 18 комуністів. Серед обраних — 16 жінок. У своїй роботі Рада спирається на широкий громадський актив. На сесіях вона розглядає найважливіші питання життя села — виробництва, благоустрою, дотримання соціалістичної законності.
У відповідь на постійне піклування партії трудівники села докладають усіх зусиль, щоб з честю виконати накреслення XXIV з’їзду КПРС, внести свій вклад у створення матеріально-технічної бази комунізму.
М. В. МІРОШНИЧЕНКО, В. М. ПЕТРЕНКО, М. Я. СТОЖОК