Сумщина після возз’єднання України з Росією
Навесні 1648 р. український народ під проводом Богдана Хмельницького піднявся на визвольну війну проти польсько-шляхетських загарбників. Улітку селянсько-козацькими військами були визволені від ворога землі Конотопщини, Глухівщини, Роменщини та інші. Після Білоцерківського договору 1651 р. польська шляхта почала повертатись на Лівобережну Україну. Вона жорстоко розправлялася з населенням. Це викликало нову хвилю повстань і спричинило до масового переселення українців на Путивльщину й Слобідську Україну. В лютому 1652 р. глухівські козаки на чолі з сотниками Сахном і Чорним-Лихом розгромили польський загін і рушили до Росії. У березні 1652 р. з наближенням до Конотопа двотисячного загону польського війська населення залишило домівки й рушило до Росії шукати кращої долі. Влітку 1652 р. Ромни були одним з центрів селянського повстання, спрямованого проти польських феодалів.
З самого початку визвольної війни Російська держава подавала українському народу широку військову й економічну допомогу. Вона сприяла розвиткові безмитної торгівлі між Росією й Україною, завдяки чому Україна ширше залучалася до всеросійського ринку. Більшість транспортів з продовольством та військовим спорядженням йшло через Путивль. Через путивльського воєводу Богдан Хмельницький підтримував зносини з Москвою. 1 листопада 1653 р. до Путивля прибуло й перебувало тут майже два місяці повноважне посольство на чолі з боярином В. В. Бутурліним, яке російський уряд направив для оформлення історичного акту возз’єднання України з Росією. 22 грудня 1653 року російське посольство, що прямувало до Богдана Хмельницького, вітало населення першого на шляху до Переяслава українського села Карабутового (тепер Конотопського району). У січні 1654 р. жителі Конотопа, Глухова, Кролевця, Ромен, Глинська, Липової Долини та багатьох інших населених пунктів склали присягу на вірність Росії.
Возз’єднання України з Росією, незважаючи на те, що на чолі Росії стояли тоді цар і поміщики, мало величезне прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів. Історичне значення рішень Переяславської Ради для долі українського народу полягало насамперед у тому, що з’єднавшись з Росією в межах єдиної Російської держави, Україна була врятована від поневолення шляхетською Польщею і поглинення султанською Туреччиною. Актом возз’єднання український народ закріпив свій тісний і нерозривний історичний зв’язок з російським народом, в особі якого він знайшов великого союзника, вірного друга і захисника в боротьбі за своє соціальне і національне визволення. Возз’єднання сприяло зростанню продуктивних сил Росії і України, культурному взаємозбагаченню двох братніх народів.
У другій половині XVII ст. південна окраїна Російської держави — Слобідська Україна інтенсивно заселялася численними вихідцями з Правобережної України, що тікали, рятуючись від гніту польських панів та переслідувань католицької церкви. Серед новосельців Слобідської України були також російські селяни-втікачі, які рятувалися від кріпосної неволі російських поміщиків. Переселенці в 50-х роках заснували населені пункти Суми, Лебедин, Терни, Ворожбу, Журавне, Боромлю, Тростянець, Стецьківку, Сироватку та інші. В 60-х роках виникли населені пункти Велика Писарівка, Миропілля, Марківка, Низи, Річки, Штепівка та ін. Переселенський рух на Слобожанщину з Правобережної України, яка за Андрусівським договором залишилась під владою Польщі, ще більше посилився в 70—80 рр. XVII століття. На цей період припадає заснування Білопілля, Бишкиня, Висторопа, Михайлівни, Кириківки, Славгорода, Рясного та інших населених пунктів.
Після возз’єднання України з Росією південно-західна й північна частини сучасної Сумщини (за винятком Путивльського повіту), а саме Ямпільська, Воронізька, Кролевецька, Конотопська, Шаповалівська, Глухівська сотні входили до Ніжинського полку, Глинська, Смілівська, Роменська, Костянтинівська, Липоводолинська до Миргородського, а з 1658 року — Лубенського полку, Грунська і Кузьминська — до Гадяцького полку. Південно-східна частина сучасної Сумщини входила до Слобожанщини і в адміністративних та військових справах підлягала бєлгородському воєводі. На цій території існувало два слобідські полки— Охтирський і Сумський. Путивльщина входила до складу Росії.
На тій частині Сумщини, яка належала до Лівобережної України, в перші роки після возз’єднання України з Росією мало місце деяке послаблення феодального гніту. Тут було ліквідоване велике землеволодіння польських магнатів. Але невдовзі козацька старшина, духовенство відновили жорстоку експлуатацію селян, козаків і міської бідноти. Так, борзенський сотник, згодом генеральний обозний П. Забіла, одержавши за гетьманським універсалом 1656 р. села Обтове, Клишки, Погорілівку, Реутинці та інші, перетворив селян, які тут мешкали, на своїх підданих. Він жорстоко визискував хліборобів, чинив всілякі насильства. Привласнюючи землі і майно кріпаків, Забіла та його нащадки нічим не гребували. Так, наприкінці XVII ст. Д. Забіла звів наклеп на реутинського селянина Дениса Чорного, звинувативши його в злочині. Привселюдно побивши селянина киями, він відібрав у нього землю, пасіку, млин. Коли Чорний звернувся зі скаргою до гетьманського уряду і добився письмового наказу про повернення відібраного майна, Забіла заарештував Чорного, і відтоді той безслідно зник.
На Слобожанщині в 1677 р. сумському полковнику Г. Кондратьеву належало 2150 дес. орної землі і перелогів, 7 сіл і хуторів, 11 млинів. Охтирський полковник І. Перехрест захопив до 40 тис. десятин землі. Він самовільно віддав козаків і селян с. Півнів у «підданство» своєму родичеві С. Бугаєнку, який примушував їх тяжко працювати вдень і вночі та сплачувати великі податки.
В другій половині XVII ст. в маєтках поміщиків і козацької старшини поряд з землеробством і скотарством розвивалися промисли: млинарство, гуральництво, броварство, виробництво поташу, селітри, дьогтю. В 50-х р. XVII ст. виникло кілька буд но берегах річок Хухри й Груні. Гути побудували на території Конотопської, Глухівської, Кролевецької, Лебединської сотень. На берегах річок Івот, Есмані, Реті діяли рудні. У містах зростала кількість ремісників.
Важливу роль у російсько-українських торговельних зв’язках відігравали Путивль, Глухів, Кролевець, Ромни, Суми. Тут два-три рази на рік відбувалися ярмарки, куди привозили товари купці з Росії і з-за кордону. Майже кожного тижня відбувалися базари.
Посилення феодального гніту, дальше покріпачення селянства привело до загострення класових суперечностей. Навесні 1658 р. на Роменщині спалахнуло селянське повстання, яке очолив Лукаш Клименко. Повстаннями були також охоплені Кролевець, Глухів. Того ж року півтори тисячі повстанців під проводом сотника Полтавського полку Михайла Зеленського і його сподвижника Дзюка напали на Глухів, щоб знищити глухівського сотника та іншу козацьку старшину. В 70-х роках на Сумщині знайшла відгук селянська війна в Росії під проводом Степана Разіна. В цей час біля Ромен, Конотопа, Сум з’явилися групи повстанців. У 80—90-х рр. запеклі сутички між селянами і охороною полковника Перехреста сталися в Охтирці й навколишніх селах.
У другій половині XVII ст. шляхетська Польща, намагаючись повернути під свою владу всі українські землі, посилила загарбницьку політику. Агресивну політику щодо України вела й султанська Туреччина та її васал — Кримське ханство. Російський і український народи спільно боролися проти іноземних загарбників. Активну участь у цій боротьбі відіграло населення Сумщини. Народні маси одностайно виступили проти зрадника І. Виговського, який прагнув відірвати Україну від Росії, відновити на всій Україні польсько-шляхетське панування. Влітку 1659 р., коли великі сили татар, закликані І. Виговським, рушили на територію Сумського й Охтирського полків, населення рішуче піднялося на боротьбу. На початку 1662 р. до Путивля підступав з ордою кримський хан, але гарнізон міста успішно відбив напад ворога. Активно боролося населення під час нападу польського війська Яна Казимира III на Лівобережну Україну. В січні 1664 р. відбулися запеклі бої поблизу Глухова, де російські війська і українські козаки завдали нищівного розгрому загарбникам. Місцеві жителі подавали найактивнішу допомогу російській армії і козакам.
Під час Північної війни населення Сумщини у 1708—1709 рр. активно боролося проти шведських загарбників і зрадника українського народу Мазепи. Його агентів всюди заарештовували. Селяни забезпечували російське військо транспортом, продовольством. Вони розвідували розташування ворожих військ і відомості про це передавали російському командуванню. Героїчний опір інтервентам чинили жителі Смілого, Недригайлова, Тернів, Куземина, Охтирки, Хухри, Олешні та інших міст і сіл. Так, 19 листопада 1708 р. загін російських військ разом з міщанами і казаками містечка Смілого розгромив шведські піхотні полки. Було знищено понад 500 і полонено 400 ворожих солдат і офіцерів. Спільна боротьба проти іноземних загарбників сприяла зміцненню союзу й дружби російського та українського народів.
Основну роль у господарському житті XVIII ст., як і раніше, відігравали землеробство й скотарство. Вирощували із зернових культур: жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, з технічних — тютюн. У другій половині XVIII ст. почали саджати картоплю. Поширювались городництво й садівництво. Врожаї, як правило, були дуже низькими. Великої шкоди сільському господарству завдавали стихійні лиха — посуха, морози, град, нальоти сарани.
У XVIII ст. далі зростає феодальне землеволодіння, відбувається остаточне закріпачення селян. Царський уряд роздавав великі земельні володіння російським вельможам. Наприкінці XVIII ст. Голіцину в Сумському повіті належало понад 32 тис., Барятинському — 17 тис., а в Охтирському повіті Неплюєву — до 8 тис. десятин землі. Зростало монастирське землеволодіння. Так, на території Воронізької сотні Гамаліївський монастир володів 7 селами, кількома хуторами, 6 млинами, гутою, великою кількістю земель. Головним джерелом зростання поміщицького, старшинського й монастирського землеволодіння було пограбування кріпаків і козаків. Примушуючи їх продавати свої землі, поміщики, козацька старшина часто вдавалися до насильств. Наприклад, конотопський сотник Лизогуб прикував ланцюгом козака до печі й сім тижнів обкурював його димом.
Феодальна власність на землю була основою експлуатації селян. З них стягували численні податки натурою й грошима на користь феодалів, старшинської адміністрації, духовенства. Все більш поширеною ставала відробіткова рента-панщина. Як свідчать дані перепису 1732 р., відробіткова рента, наприклад, у селах Бездрику, Бобрику, Рясному, Краснопіллі, Михайлівці становила по 3 дні, в Терешківці — по 4 й більше, у Висторопі, Олешні — по 6 днів.
Гноблення зазнавало й населення міст та містечок. У 1708—1715 рр. сотник Піскуненко примушував ремісників Вороніжа задарма працювати на себе, а міщан — щодня виконувати різні роботи в його дворі, топити в хаті печі. Коли 1734 р. один кролевецький житель відмовився працювати на сотника Огієвського, останній жорстоко побив його. Часто гетьманський уряд віддавав міста в рангове володіння представникам козацької старшини. Саме на таких правах з 1751 по 1781 рр. Кочубей володів Конотопом, населення якого, крім козаків, він перетворив на своїх підданих.
Селяни, міська біднота продовжували боротися проти гноблення. Ця боротьба набирала найрізноманітніших форм — від утеч, подання скарг до повстань, підпалу панських садиб, вбивств поміщиків, відмови виконувати панщину. Навесні 1765 р., доведені до розпачу великими поборами й повинностями, втекли від поміщика 150 селян села Криничного. Понад 11 років (з 1779 по 1790) селяни Карабутового, Великого Самбора, Малого Самбора відмовлялися виконувати повинності на користь поміщика Розумовського. 1767 р. повстали селяни Межиріча, а селяни Недригайлова розгромили маєток графа М. Головкіна. Особливо загострилася класова боротьба під час селянської війни під проводом О. Пугачова. В Сумській і Охтирській провінціях розповсюджувалися його листи й відозви. У війську Пугачова були селяни-втікачі з Сумщини. 1774 року відбулися селянські повстання в Груні, Василівці, Катеринівці та інших населених пунктах. У другій половині 70 рр.— першій половині 80 рр. на Сумщині діяли загони гайдамаків на чолі з Семеном Гаркушею. Повстанці вчинили сміливі напади на поміщицькі садиби в Білопіллі, Воронежі, Конотопі. Двічі — 1776 і 1784 рр. селяни Верхньої Сироватки, Пени та Угроїдів повставали й чинили відчайдушний опір військам.
У XVIII ст. в надрах феодально-кріпосницької системи, зароджуються капіталістичні відносини, 1718 р. в Охтирці було відкрито першу в Росії тютюнову мануфактуру, на якій працювали наймані люди. У 1719 р. почала діяти Путивльська суконна мануфактура, а в 1739 р. в Шостці став до ладу пороховий завод. До найбільш відомих на Україні цегелень належала Глухівська, заснована в середині XVIII століття. Вона випускала щороку до 600 тис. штук цегли, тут працювало близько 70 робітників, головним чином вільнонайманих. Кадри робітних людей формувалися за рахунок зубожілих і безземельних селян. Становище робітних людей було надзвичайно тяжким, вони зазнавали жорстокого гноблення й експлуатації. Робітні люди Охтирської тютюнової мануфактури одержували дуже низьку зарплату (від 3 до 10 крб. на рік), яка до того ж виплачувалась нерегулярно. На гуральні в містечку Вороніж робітників за найменшу провину били, а один з майстрів убив робітника Рибалку.
Ремісники об’єднувались у цехи. За неповними підрахунками на початку 70 рр. XVIII ст. в Сумській і Охтирській провінціях налічувалося понад 3200 ремісників, серед яких переважали ткачі, шевці, кравці та ковалі. Серед ремісників і кустарів посилювалося розшарування, окремі з них вже мали по кілька найманих робітників та учнів.
Майже в усіх повітах поширеним був деревообробний промисел. Селяни Глухівського й Кролевецького повітів займались візникуванням. У Конотопському, Лебединському, Охтирському та ін. повітах поширювалось чумакування. З кінця XVIII ст. поряд з дрібними чумаками все частіше з’являються чумаки-підприємці, які володіли великими багатствами і експлуатували чумаків-наймитів. 1778 р. в Білопіллі були чумаки, що накопили грошей до 1000 крб., а деякі навіть від 1000 до 5000 крб. В торговельних зв’язках між Лівобережною Україною, Слобідською Україною та центральними районами Росії значну роль відігравали Путивль, Ромни, Суми, Кролевець, Глухів.
В другій половині XVIII ст. на Сумщині налічувалося близько 500 населених пунктів, в яких мешкало понад 350 тис. жителів. У 60—70 рр. в Охтирці проживало 11 тис. чол., в Сумах — 9,8 тис., у Ромнах — 8,7 тис., в Глинську — 8,1 тис. Найбільшим містом був Глухів, де в 1764 р. проживало 27,5 тис. жителів.
1781 р. скасовано адміністративно-полковий устрій. 1782 року були засновані намісництва: Чернігівське (до нього входили, зокрема, Конотопський, Роменський повіти) і Новгород-Сіверське (входив Глухівський повіт). Зазначені повіти 1796 року включили до складу Малоросійської губернії. 1802 року Малоросійську губернію перетворили в Малоросійське генерал-губернаторство, яке поділялося на Полтавську й Чернігівську губернії. До складу Полтавської губернії увійшов Роменський повіт, а Чернігівської губернії — Глухівський і Конотопський повіти, а з 1803 р. і Кролевецький повіт. 1765 року ліквідовано самоврядування й на Слобожанщині. Колишні полкові центри Суми й Охтирка перетворились на провінціальні міста Слобідсько-Української губернії, а з 1780 р.— на повітові міста Харківського намісництва, реорганізованого 1796 р. в Слобідсько-Українську губернію. До складу Слобідсько-Української, а з 1835 р.— Харківської губернії входили Лебединський, Охтирський, Сумський повіти. Путивль з 1780 р. став повітовим містом Курського намісництва, а з 1797 р. Курської губернії.
Населення Сумщини брало активну участь у Вітчизняній війні 1812 року. З самого її початку у всіх повітах формувалось народне ополчення. Жителі міст і сіл допомагали російським військам продовольством, перевозили вантажі. Хоробро билися з ворогом Сумський, Охтирський гусарські, Глухівський кірасирський полки. Бойові заслуги Сумського полку відзначив головнокомандуючий російською армією М. І. Кутузов. Відчутних ударів по ворогу завдавав партизанський загін під командуванням селянина села Мефодівки Є. В. Четвертакова. Бойові подвиги уродженців Сумщини в роки Вітчизняної війни уособлювали бойову співдружність російського й українського народів у боротьбі з іноземними загарбниками.