Бережани, Бережанський район, Тернопільська область
Бережани — місто районного підпорядкування, центр району, розташоване по обох берегах річки Золотої Липи, притоки Дністра, за 52 км від Тернополя. Залізнична станція на лінії Тернопіль—Ходорів. Населення — 13,5 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані села Рай та Лісники.
Місцевість, де розкинулося місто, була заселена здавна. На його околицях виявлено залишки трьох стоянок доби пізнього палеоліту.
Перша письмова згадка про Бережани датується 1375 роком. В 1530 році польський король віддав їх шляхтичеві Синявському, одночасно надавши статус міста і магдебурзьке право. У 1534 році Синявський заклав тут замок-фортецю, спорудження якої тривало 20 років. Замок був зведений між двома рукавами річки Золотої Липи і обнесений високими валами з бастіонами.
Вигідне географічне розташування Бережан, які лежали на торговому шляху між містами Львовом і Теребовлею, значно сприяло швидкому розвитку ремесла і торгівлі. Місто одержало привілей на проведення щороку двох ярмарків та щотижня торгів. 1570 року місто мало 40 будинків; населення досягало 200—260 чоловік, серед яких було 20 ремісників — зброярів, столярів, шевців, слюсарів, бляхарів, кравців, цеглярів, римарів, кушнірів, ткачів. Частина жителів займалася торгівлею, візництвом, землеробством, обслуговувала замок. Серед купців, які оселилися тут, переважали поляки, євреї, були й вірмени. На місцеві ярмарки зі своїми товарами приїжджали купці з багатьох галицьких міст, а також польських воєводств, Угорщини, Росії. Вони торгували тканинами, жіночими прикрасами, коштовною зброєю, а місцеві ремісники й торговці — гончарними, шкіряними, дерев’яними виробами, медом, горілкою, зерном, худобою, рибою, яку розводили в двох великих ставках.
У XVII столітті за користування землею, за худобу, пасіку, за право на торгівлю міщани вносили плату власникам міста Бережан. Крім того, вони повинні були відробляти по 3 дні панщини на жнивах, а комірники — по дню в замку. Селяни виконували панщину 5—6 днів на тиждень. Населення мусило ремонтувати вали навколо міста, будувати й лагодити мости, греблі, вартувати в замку, давати підводи для перевезення вантажів феодала.
Жителям українського походження заборонялося оселятися в центрі міста. їх також не допускали до органів міського самоврядування. Служителі костьолу, спорудженого 1600 року, провадили насильницьке покатоличення корінного населення. Все це загострювало антифеодальну боротьбу міщан проти польської шляхти. Особливо вона посилилася під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. У 1648 році загони селянсько-козацького війська, очолюваного Богданом Хмельницьким, при підтримці місцевого українського населення оволоділи Бережанським замком. Згодом, коли в липні 1649 року татари обложили замок, жителі взяли активну участь в його захисті. Відступаючи, татари спустошили місто, спалили понад 50 будинків, багатьох людей забрали в полон. Восени 1655 року селяни й міщани Бережан радо зустріли російське військо і українські козацькі полки, що йшли на Львів, подали їм допомогу продовольством, фуражем, підводами. Це було виявом братнього ставлення українського населення до російського народу.
В 1695 році в Бережанах налічувалося 404 будинки й 3475 жителів. За наступні 12 років кількість мешканців збільшилася до 3720 чоловік. На початку XVIII ст. місто було забудовано переважно дерев’яними будинками.
1772 року Бережани підпали під владу Австрії. У 1781 році за новим поділом вони стали центром циркулу (округу), до складу якого ввійшло кілька повітів. Наприкінці 80-х років XVIII ст. у місті налічувалося 346 будинків, 5 винниць, корчма, млин. На місці старої дерев’яної ратуші тут в 1811 році зводиться кам’яна з баштовим годинником. Її нижній поверх займали крамниці і склади найбільш впливових і багатих купців. На другому поверсі містилася міська гімназія. При церкві й костьолі існували школи. Всі урядові посади в місті займали австрійські чиновники й польська шляхта, які разом вели наступ на права місцевого населення, відбирали в нього землю. За даними 1787 року, панській економії в Бережанах належало 727 моргів польової землі, 332 морги лук і пасовищ, 761 морг лісу, 560 моргів під ставами. Міська громада мала в користуванні всього 32 морги польової землі, 38 моргів під городами і луками.
За реформою 1848 року бережанці за викуп одержали у власність ті мізерні земельні ділянки, якими вони користувалися раніше. Велика кількість халупників, комірників, що не мали жодного клаптика поля, перетворилася на пролетарів.
У 80-х роках XIX ст. в місті працювали сірникова фабрика, броварня. В. 1906 році діяли вже 3 цегельні заводи, З кар’єри для добування гравію, лісопильний завод, дві друкарні. Існували невеликі заклади шевців, кравців та інших ремісників. Робітники промислових підприємств зазнавали жорстокої експлуатації: робочий день тривав 12— 14 годин, а заробітків ледве вистачало на прохарчування сім’ї. Через відсутність охорони праці частим явищем були каліцтва і загибель робітників.
На початок XX ст. в Бережанах і повіті посилилася класова боротьба. Великий вплив на її розгортання мала перша російська буржуазно-демократична революція 1905—1907 рр. 22 травня і 16 жовтня 1905 року відбулися мітинги трудящих. Виступи не припинялися і наступного року. 30 січня та 12 лютого 1906 року на великі віча зібралися селяни з усієї округи—майже 15 тис. чоловік. Наприкінці квітня 1906 року в Бережанському повіті прокотилася хвиля страйків. Для керівництва виступами створювалися страйкові комітети. Трудящі почали сміливіше висувати не тільки економічні, а й політичні вимоги. На масовому мітингу, який відбувся в місті 1907 року, його учасники рішуче заявили, що «коли уряд не виконає вимог народу щодо запровадження демократичного виборчого закону, то народ зробить те саме, що зробив у Росії».
Напередодні першої світової війни в Бережанах проживало 12,3 тисячі чоловік.
Міська біднота мешкала на околицях в жалюгідних халупах, нерідко по кілька сімей в одній кімнатці. Через велику скупченість, жахливу антисанітарію тут часто спалахували епідемії інфекційних хвороб, які забирали в домовину багато людей. Особливо високою була смертність серед дітей. Міські власті не дбали про налагодження медичної допомоги трудящому населенню. У лікарні на 18 ліжок, в якій працювали 2 лікарі, і в чотирьох приватних лікарів, що практикували в місті, лікувалися переважно заможні жителі. Для трудящих недоступною була й освіта. В двох п’ятикласних школах і гімназії, за навчання в якій бралася велика плата, викладання велося польською мовою. У ці навчальні заклади потрапляло дуже мало дітей робітників, селян, бідних ремісників. Незважаючи на шовіністичний дух, що панував у гімназії, з її стін вийшло чимало талановитих діячів науки, культури. У різні часи її закінчили видатний український поет-демократ Маркіян Шашкевич, український радянський письменник Михайло Яцків. З гімназією був тісно зв’язаний український письменник, культурний і. громадський діяч Осип Маковей. В Бережанах жив і працював український письменник Андрій Чайковський, в якого кілька разів бував І. Я. Франко. Тут народилися український поет і перекладач С. А. Твердохліб, радянська художниця Олена Кульчицька.
Під час першої світової війни місто, яке кілька разів переходило з рук у руки, зазнало великих руйнувань. Згоріло більше третини будинків.
Після розпаду Австро-Угорської імперії в листопаді 1918 року Бережани ввійшли до складу т. зв. Західноукраїнської народної республіки. Виступаючи проти антинародної політики буржуазно-націоналістичного уряду ЗУ HP, трудящі міста рішуче ставили політичні вимоги. 7 травня 1919 року учасники двохтисячного мітингу в місті одностайно висловилися проти війни, що її вів зунрівський уряд разом з Петлюрою проти Радянської Росії. Вони зажадали від уряду ЗУНР конфіскації похміщицької землі і передачі її трудящим селянам, запровадження демократичного виборчого закону. Величезний вплив на зростання революційної свідомості мас, зокрема солдатів УГА, мала революційна пропаганда. Навіть військові чини констатували, що «досить однієї більшовицької бесіди, щоб потягнути за собою всю масу». Це позначилось і на галицьких стрільцях, розквартированих в місті, серед яких зрів протест проти антинародної політики уряду ЗУНР.
У середині липня 1919 року Бережани були окуповані військами буржуазно-поміщицької Польщі. В місті почався голод, спалахнули епідемії.
Трудящі Бережан з великою надією чекали приходу Червоної Армії, що влітку 1920 року погнала польські війська на захід. 20 серпня до міста вступила 179-а бригада 60—ї стрілецької дивізії 14-ї армії. З перших днів визволення вся повнота влади перейшла до повітового революційного комітету, куди ввійшли представники від робітників, селян, трудової інтелігенції. Наприкінці серпня створено повітовий партійний комітет. Радянські і партійні органи, взявши на облік поміщицьку й церковну землю, приступили до її розподілу серед трудящих селян, вживалися заходи до трудов лаштування безробітних; провадилася боротьба зі спекуляцією тощо. Проте в кінці вересня 1920 року Червона Армія через тяжку обстановку на фронті мусила залишити Східну Галичину. Бережани знову захопили польські окупанти, які відновили старі порядки.
За часів окупації міста буржуазно-поміщицькою Польщею частина зруйнованих або напівзруйнованих під час війни підприємств так і не відновила роботи. В 20—30-х роках у Бережанах працювало лише 2 цегельні і лісопильний заводи, 2 млини, друкарня та кілька невеликих кустарних майстерень. З кожним роком погіршувалося становище робітників. Реальна заробітна плата в 1921 році дорівнювала лише 90 проц. від рівня 1914 року, в 1922 році—81 проц., в 1923 році— 64 проц. Розорені селяни навколишніх сіл шукали роботу в місті, але її не вистачало і для місцевих робітників. 1931 року в місті налічувалося 349 безробітних, на утриманні яких було 630 членів сімей. У 1935 році кількість безробітних зросла до 460, а через 2 роки їх стало вже 600 чоловік.
Трудове населення міста всіляко саботувало виконання розпоряджень окупаційних властей, відмовлялося брати участь у політичних кампаніях, що проводилися польським буржуазно-поміщицьким урядом. Першим організованим виступом бережанців був бойкот виборів до сейму, що відбулися 5 листопада 1922 року. Поліція кинула за грати 15 робітників, які вели активну агітацію проти виборів.
Боротьбою трудящих проти окупантів керувала місцева організація КПЗУ, створена на початку 20-х років, а з середини 30-х років — повітовий та районний комітети КПЗУ.
Напередодні 15-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції в місті було розповсюджено листівки, які закликали робітників і селян до революційного виступу проти фашистського режиму Пілсудського.
Широкого розмаху набрав страйковий рух. З 20 по 29 травня 1928 року страйкували 120 робітників-будівельників, які вимагали збільшення заробітної плати й в результаті одностайності добилися часткового задоволення своїх вимог. 31 липня 1933 року стався виступ цегельників. 5 грудня того ж року припинили роботу, вимагаючи підвищення плати, 200 робітників лісових розробок. 29 жовтня 1935 року оголосили страйк 40 поденних робітників, зайнятих на спорудженні водопроводу. З 6 по 16 листопада 1936 року не працювали будівельники водогону. їх лозунгом було: «Страйкуємо до перемоги». Комуністи поширили листівки, в яких закликали водопровідників створити страйковий комітет. Протягом 10 днів травня 1937 року не виходили на роботу цегельники. 28 березня 1938 року відмовилися працювати муляри, вимагаючи підвищення заробітної плати.
Багато міської бідноти, яка наймитувала в навколишніх поміщиків і осадників, брало участь у страйках сільськогосподарських робітників. 21 вересня 1930 року двохтисячний загін поліції було направлено в Бережанський та інші повіти для «втихомирення бунтівників».
Місцеві власті чинили жорстоку розправу над членами КПЗУ і тими, хто їм співчував. Так, у травні 1932 року в місті відбулися масові арешти робітників і учнівської молоді. В червні поліція заарештувала групу бережанців за приналежність до КПЗУ. 18 серпня того ж року в Бережанах було заарештовано представника ЦК КПЗУ. Особливого розгулу набрав поліцейський терор у 1936 році. Тоді в місті були схоплені і ув’язнені члени Тернопільського окружного комітету КПЗУ, представник ЦК Комуністичної Спілки Молоді Західної України, який прибув для організації окружного комітету комсомолу. З розгортанням визвольного руху скаженіли різного роду фашистські і націоналістичні організації, які, добре засвоївши методи гітлерівських громил, тероризували населення, нападали на комуністів і прогресивно настроєних людей. Жахливий випадок стався в Бережанах 20 січня 1938 року: оунівські бандити напали на родину бідняка Івана Басари. Вони вбили Басару, тяжко поранили його дружину, сестру дружини, стару хвору матір.
Важке становище трудящих Бережан до того ж погіршувалось незадовільним медичним обслуговуванням, на яке польські власті виділяли мізерні кошти, яких ледь вистачало на оренду приміщення для лікарні і утримання двох лікарів. Решта витрат (обслуговування, ліки, харчування тощо) йшла за рахунок хворих. Вартість лікування була висока. За рентген, наприклад, хворий мусив платити 30 злотих.
Уряд буржуазно-поміщицької Польщі провадив відверту шовіністичну політику, переслідував українську мову, культуру. В 30-х роках у місті були державна гімназія, жіноча вчительська семінарія, дві семирічні школи (чоловіча й жіноча), де викладання велося виключно польською мовою і вчилися діти заможних родин міста, а також з Бережанського та сусідніх повітів, і п’ятикласна українська школа, яка утримувалася коштом місцевого українського населення. Мало кому з трудящих вдавалося здобути освіту. В 1938 році 70 проц. жителів повіту були неписьменними.
Нове щасливе життя для бережанців настало після 17 вересня 1939 року. З радістю зустрічали жителі Бережан воїнів Червоної Армії. 19 вересня 1939 року в місті відбувся багатотисячний мітинг. А наступного дня, за активною участю колишніх членів КПЗУ було створено повітове тимчасове управління, головою якого обрано Н. М. Крамара. Організовано повітовий комітет КП(б)У. 22 жовтня 1939 року в Бережанах відбулися вибори депутатів до Народних Зборів Західної України. Одним з перших заходів Радянської влади в Бережанах, які на початку
1940 року стали районним центром, була націоналізація промислових підприємств — лісопильного й цегельних заводів, кам’яних кар’єрів, млинів, друкарні,— а також поміщицьких земель. У Бережанському районі органи Радянської влади передали селянам у безкоштовне користування близько 2,3 тис. га землі. Ремісники-кустарі об’єдналися у промислові артілі «Прогрес», «Червона зірка», «Серп і молот», «Третя п’ятирічка», які випускали дрібний сільськогосподарський інвентар, галантерейні вироби, харчові продукти. У червні 1940 року в місті почав працювати райпромкомбінат, що випускав посуд і меблі. У промартілях налічувалося 382 робітники, у райпромкомбінаті — 121.
Наприкінці 1939 року в Бережанах було створено повітовий відділ охорони здоров’я, почали працювати лікарня, поліклініка, дитяча консультація, аптека. Наступного року в місті відкрилися середня школа з рідною мовою викладання, педагогічне і торговельне училища; будинок культури, кінотеатр, бібліотека.
Напад гітлерівських полчищ на Радянський Союз перервав соціалістичне будівництво. 7 липня 1941 року фашистські війська окупували Бережани. Гітлерівці вчинили жорстоку розправу над мирним населенням. Біля села Рая і в Літятинському лісі вони розстріляли 13 тис. жителів міста і навколишніх сіл. Катувати радянських людей окупантам допомагали їхні пособники — українські буржуазні націоналісти, які створили спеціальні каральні загони. Та, незважаючи на кривавий терор, населення саботувало виконання наказів окупаційних властей, ухилялося від трудової повинності, поставок продовольства, сплати численних податків тощо. Ворог посилював репресії, але не міг зломити опір жителів. Відступаючи, фашисти спалили 185 житлових будинків, зруйнували промислові підприємства.
22 липня 1944 року радянські війська визволили Бережани від фашистських окупантів. В боях за місто відзначилися воїни 172-ї Павлоградської та 149-ї Ново-град-Волинської дивізій, що входили до складу Першого Українського фронту. Смертю героїв полягло 88 радянських бійців, серед них росіянин І. М. Резников, грузин І. Є. Цицадзе, татарин Р. Є. Хайдаров та інші. Як символ народної пам’яті стоїть на братській могилі монумент воїна-визволителя, біля ніг якого горить вічний вогонь. 278 бережанців зі зброєю в руках брали участь у розгромі німецько-фашистських загарбників, з них 57 чоловік загинули смертю хоробрих, 160 фронтовиків одержали урядові нагороди.
У перші ж дні після визволення трудящі Бережан, долаючи численні труднощі, взялися за відродження міста. До кінця 1944 року відновили роботу цегельні заводи, деревообробна артіль, райхарчокомбінат, електростанція, побудована на початку 30-х років, МТС, побутові майстерні, телеграф, пошта. Відкрито лікарню, поліклініку. 1 вересня почалося навчання в двох середніх школах, педагогічному училищі. Працювали будинок культури, бібліотека; відновлено випуск районної газети «Червоні Бережани» (з 1960 року — «Нове життя»). Значні кошти на відбудову промислових підприємств, житлового фонду, культурно-освітніх закладів виділила держава. Для будівельних робіт ліс надходив з Карелії й Архангельської області, цемент з Новоросійська, трактори, комбайни й автомашини з Челябінська, Таганрога, Горького.
Післявоєнною відбудовою господарства керувала районна партійна організація, ряди якої швидко зростали. Так, якщо на початок 1945 року в місті працювало 55 комуністів, то через три роки — вже 187 членів і кандидатів у члени ВКП(б), об’єднаних у 16 первинних партійних організаціях. Активними помічниками комуністів були 200 комсомольців міста. Вони виступали ініціаторами проведення недільників для впорядкування виробничих приміщень, вулиць. Велику й важливу роботу у відбудовний період провадила міська Рада депутатів трудящих, що повсякденно дбала про відродження економіки й культури в місті. Недобитки українських буржуазних націоналістів всіляко намагалися перешкодити соціалістичному будівництву. Вони вдавалися до залякувань радянських громадян, вбивали партійних і радянських працівників, активістів. У 1945—1948 рр. у боротьбі проти бандерівців загинули голова виконкому міської Ради Ф. М. Шагай, редактор районної газети I. С. Сидоренко та інші. Та радянські люди, змітаючи зі свого шляху фашистських пособників, завершили у 1950 році відродження господарства.
У наступні роки під керівництвом районного комітету партії і міськвиконкому було проведено будівництво нових і реконструкцію старих підприємств. Навесні 1953 року розпочато спорудження великого овочесушильно-консервного заводу, який уже через 3 роки видав першу продукцію. В 1960 році на базі деревообробної артілі почав працювати меблевий комбінат (тепер філіал Тернопільської меблевої фабрики). За післявоєнні роки з невеликого цеху промкомбінату виріс завод, що виготовляє скляний посуд. В останньому році восьмої п’ятирічки підприємство дало продукції на 3,5 млн. карбованців. У жовтні 1954 року в Бережанах організовано автопарк, який у 1971 році мав 137 різних автомашин, 46 автобусів. Місто зв’язане автобусним сполученням із Львовом, Івано-Франківськом, Тернополем, Чернівцями, Хмельницьким.
На початок 1973 року в місті діяло 10 промислових підприємств: районне об’єднання «Сільгосптехніки», цех Тернопільського рибокомбінату, три цегельні заводи, хлібокомбінат, маслозавод та ін. На них працювало понад 2,8 тис. робітників , інженерно-технічних працівників. Робітничі колективи міста завдання восьмої п’ятирічки по валовому випуску продукції виконали на 106,1 проц. З кожним роком зростають ряди передовиків промислового виробництва, трудові успіхи яких відзначено урядовими нагородами. За успішне виконання восьмого п’ятирічного плану ордена Трудового Червоного Прапора удостоєно видувальника склозаводу В. I. Околиту, начальника гаража авто-підприємства І. П. Кокавського, завідуючого дільницею рибгоспу Р. В. Карася; ордена «Знак Пошани» — 4 чоловік.
У 1972 році за визначні виробничі досягнення орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено працівників лісгоспзагу В. М. Відзивання, С. М. Семака.
Вступивши у третій, вирішальний рік п’ятирічки, колективи всіх підприємств міста взяли підвищені зобов’язання. Робітники Бережанського овочесушильного консервного комбінату зобов’язалися до 20 грудня 1973 року виконати державний план випуску та реалізації найважливіших видів продукції. Робітники склозаводу борються за підвищення продуктивності праці проти минулого року на 10,5 проц., за випуск надпланової продукції на 50 тис. карбованців. Його колектив змагається з робітниками Дятьківського склозаводу Брянської області.
Поряд з промисловим значне місце в економіці міста займає сільськогосподарське виробництво. Ще навесні 1949 року у приміській зоні було створено колгосп Ім. XI з’їзду ВЛКСМ, а трохи пізніше — ще дві артілі, які 1952 року об’єдналися в одне господарство, що дістало назву «Червоні Бережани». За колгоспом було безкоштовно закріплено 1,4 тис. га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1,1 тис. га орної землі. На державні кредити артіль придбала для тваринницьких ферм чимало молодняка. Того ж 1952 року в них налічувалося 145 голів великої рогатої худоби, 130 свиней. На фуражну корову було надоєно 2,5 тис. кг молока. У. наступні роки завдяки наполегливій праці членів артілі, широкому розвитку соціалістичного змагання зростали врожайність і виробництво тваринницької продукції. Великих успіхів досягли трудівники колгоспу в роки восьмої і перші роки дев’ятої п’ятирічок. У восьмій п’ятирічці середньорічний урожай зернових становив 24 цнт з га. 1972 року на 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 404 цнт молока, 150 цнт м’яса, з кожного га посіву зібрано по 643 цнт цукрових буряків, понад 130 цнт картоплі. Помітно зросла й оплата праці колгоспників. 1972 року оплата одного людино-дня дорівнювала 3 крб. проти 2,5 крб. в останньому році восьмої п’ятирічки. За успіхи в розвитку сільськогосподарського виробництва, систематичне перевиконання норм виробітку ордена Трудового Червоного Прапора удостоєно комбайнера колгоспу Л. А. Пашулю і тракториста Є. П. Процака. Орденом «Знак Пошани» нагороджено 2 чоловіка. З 1952 року колгосп «Червоні Бережани» очолює кавалер двох орденів Леніна, комуніст А. Г. Музиченко, який був делегатом XXIV з’їзду КПРС.
Провідна роль у господарському, громадсько-політичному та культурному житті міста належить 42 первинним партійним організаціям, на обліку в яких 1973 року перебував 821 член КПРС, а також міській Раді. Вона має в своєму складі 50 депутатів, серед яких 27 робітників, 6 колгоспників, 17 представників інтелігенції. У своїй роботі парторганізації, міськрада спираються на 46 комсомольських організацій, що об’єднують 3,1 тис. членів ВЛКСМ, 81 профспілкову організацію, на широкі маси трудящих.
Партійні й радянські органи, трудящі дбають про зростання та розвиток міста.
За післявоєнні роки в ньому здійснено велике житлове будівництво. Лише протягом восьмої п’ятирічки споруджено 13 багатоповерхових комунальних і 132 індивідуальні будинки. Поряд із спорудженням нових багато уваги приділяється збереженню старих будівель, особливо історичних пам’яток XVI—XVII ст.—руїн замку, Троїцької церкви, готичного костьолу з оборонними мурами, міської ратуші.
Бережани красивішають, поліпшується благоустрій. На вулицях висаджено декоративні дерева, кущі, розбито сквери. Місто газифіковано, впорядковано водопровід. Тільки за один 1972 рік з бюджету міськради, що становив 503,5 тис. крб., на благоустрій витрачено 185 тис. крб. Значно розширено торговельну мережу. Якщо в 1950 році тут налічувалося 16 підприємств торгівлі і громадського харчування, то 1972 року — вже 107. їх товарооборот перевищив 13 млн. крб. За відмінну роботу орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено завідуючу виробництвом комбінату громадського харчування М. І. Палій та старшого повара В. В. Петрушевську.
У радянський час незмірно зріс добробут трудящих, підвищився їхній освітній, культурний рівень. Яскравим свідченням цього є сім’я Д. Т. Якимця. За часів панування буржуазно-поміщицької Польщі бідняк Д. Т. Якимець не мав ні землі, ні власної хати, поневіряься з дружиною і малолітніми дітьми по куркульських наймах. За Радянської влади родина живе щасливо й заможно. Всі 9 синів і дочок здобули середню освіту й спеціальність, добре працюють. Зокрема син Йосип — шахтарем у Кривому Розі, Роман — майстром на Бережанському хлібокомбінаті, його обрано секретарем парторганізації комбінату, дочка Міра — медичний працівник з середньою спеціальною освітою. Така ж щаслива доля й у інших дітей. Тепер їхні батьки на заслуженому відпочинку, одержують пенсію.
Величезні зміни сталися в галузі охорони здоров’я трудящих. В місті працюють лікарня на 275 ліжок з терапевтичним, хірургічним, пологовим, інфекційним та дитячим відділеннями, поліклініка, водолікарня, стоматологічна клініка. Діють дитячий профілактично-лікувальний санаторій на 125 ліжок, протитуберкульозний диспансер. На промислових підприємствах створено фельдшерські пункти. Про здоров’я трудящих дбають 60 лікарів і 209 працівників з середньою медичною освітою.
За роки Радянської влади повністю ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. 1972 року в Бережанах у трьох середніх, двох восьмирічних і одній початковій школах вчилося понад 2., 7 тис. учнів, працювало 202 вчителі. В місті діють 2 середні школи — робітничої молоді й районна заочна. Відкрито спортивну й музичну школи. Тут працюють заслужений вчитель УРСР А. М. Браташевська та вчителька Є. С. Галімова, нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора. У Бережанах працюють технікум механізації та електрифікації сільського господарства, медичне училище. Технікум має добре устатковані майстерні, парк сільськогосподарських машин. Медичне училище за 1960—1970 рр. випустило 294 акушерки, 236 медичних сестер, 403 фельдшери.
Добре налагоджено в місті культурно-освітню роботу. При будинку культури створено хоровий, вокальний, танцювальний та інші гуртки художньої самодіяльності, в яких беруть участь 270 чоловік. Є народний драматичний театр, хорова капела, якій у 1967 році присвоєно звання народної, та самодіяльний естрадний оркестр — учасник республіканського фестивалю на честь 50-річчя утворення СРСР. Керівник оркестру М. П. Бездільний—директор музичної школи, самодіяльний композитор і художник, учасник республіканської і Всесоюзної виставок, присвячених 50-річчю Радянської влади. Він нагороджений дипломами III ступеня цих виставок. В 1972 році як лауреат республіканської виставки, відкритої до 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, одержав Срібну медаль. У творчому доробку самодіяльного майстра полотна «Верховинка», «Ріка єднання», аплікації «Щаслива сім’я», «Пісня трьох поколінь» та інші. Понад 30 гуртків та колективів художньої самодіяльності створено на підприємствах і в організаціях. При редакції районної газети «Нове життя» на громадських засадах працює літературна студія. До послуг населення 16 бібліотек: районні для дорослих і дітей, профспілкові та на підприємствах і в навчальних закладах. Загальний книжковий фонд лише районних бібліотек перевищує 363 тис. примірників. 1960 року відкрито народний університет культури.
Працює 10 груп районної організації товариства «Знання», які об’єднують 106 лекторів. Лише 1972 року прочитано близько 700 лекцій. В пошані у бережанців нові обряди: урочиста реєстрація шлюбів, новонароджених, проводи до лав Радянської Армії, видача перших паспортів тощо.
Жителям міста є де провести своє дозвілля. На озері впорядковано пляж, навколо Бережан створено зону відпочинку. Міська молодь захоплюється футболом волейболом, легкою і важкою атлетикою та іншими видами спорту. На міському стадіоні влаштовуються спортивні змагання, фізкультурні паради.
Багато віків пролетіло над Бережанами, складний і важкий шлях боротьби за соціальне й національне визволення пройшли його трудівники і тільки під зорею Радянської влади, в дружній сім’ї радянських народів-братів знайшли вони своє щастя.
Ф. М. КРЖЕЧКІВСЬКИЙ, В. І. КОС, Ю. П. ФАРДИГА