Борщів, Борщівський район, Тернопільська область
Борщів — місто районного підпорядкування, центр району. Розташований на лівому березі річки Нічлави, притоки Дністра, за 110 км від Тернополя, з яким сполучений залізницею і шосейною дорогою. Залізнична станція на лінії Чортків-Іване-Пусте. Населення — 8,6 тис. чоловік. Борщівській міській Раді підпорядковані села Верхняківці і Висічка.
Про давнє заселення людиною території сучасного Борщева свідчать виявлені на його околицях два поселення трипільської культури, городище та могильник часів Київської Русі.
Перша письмова згадка про Борщів датується 1456 роком. Тоді він був приватновласницьким містом. У XVI — першій половині XVII ст. ним володіли шляхтичі Дудинські, потім Золотницький. У 1629 році королівським привілеєм Борщеву надано магдебурзьке право, за яким місто одержало самоврядування, право на проведення трьох ярмарків на рік і щотижневих базарів, а ремісники — на створення цехів. Це сприяло розвитку ремесла, торгівлі. Особливого поширення набрало виробництво грубошерстого сукна. В другій чверті XVII ст. в Борщеві споруджено замок, рештки якого збереглися до наших днів. На прилеглих до замку вулицях міста мешкали шляхта, купці, багаті ремісники; закріпачене українське населення— селяни, позацехові ремісники — заселяло околиці. Воно зазнавало жорстокої експлуатації, яка дедалі зростала. Якщо в XV ст. панщина становила 1 день на тиждень, то на початку XVII ст.— вже 5—6 днів на тиждень з півланового господарства. Крім того, селяни Борщева платили феодалу натурою і грішми, виконували на користь замку різні роботи — лагодили шляхи, ремонтували укріплення і господарські будівлі, відбували варту. Міщани платили подушне, подимне та інші податки; ті з них, що користувалися панською землею, теж відбували панщину. Дедалі посилювалися релігійні утиски. Польські феодали силою примушували українське населення приймати унію. У православних церков і монастирів відбирали землю, забирали коштовні речі. У зв’язку з цим чимало братств і монастирів зверталися по допомогу до російського уряду. Так, 1643 року прийшов до Путивля один з ченців Борщівського монастиря, де й одержав «милостиню».
У відповідь на посилення соціального та національно-релігійного гноблення селяни і міщани Борщева піднімалися на боротьбу проти польських феодалів і шляхти. Особливої гостроти вона набрала під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр., а також восени 1655 року, коли російське військо і українські козацькі полки зайняли Борщів.
На початку 70-х років XVII ст. посилилися зазіхання турецьких завойовників па територію Поділля. Влітку 1672 року разом з іншими населеними пунктами вони захопили Борщів. Частина жителів розбіглася по лісах, а тих, хто не встиг залишити місто, вороги вбивали або забирали в полон і продавали в рабство. Після остаточного вигнання турків у 1699 році уціліле населення повернулося до Борщева. Польський уряд мусив на 10 років звільнити розорених жителів від більшості податків і повинностей, але власник міста полковник Золотницький ще до кінця пільгового строку посилив феодальне гноблення селян і міщан. За свідченням сучасників, «був той пан злий до людей і навіть кількох замучив». У 40-х роках XVIII ст., коли на Прикарпатті почався антифеодальний рух під проводом Олекси Довбуша, багато жителів Борщева приєдналося до опришків. 4 травня 1744 року Олекса Довбуш з двадцятьма побратимами з’явився в місті. З допомогою панської челяді вони пробралися до замку. За знущання і кривди, яких зазнавали від Золотницького його кріпаки, опришки вбили пана, спалили його маєток. Селяни міста і навколишніх сіл брали участь у Коліївщині 1768 року. В лавах повстанців мужньо билися Я. Руденко і Москаленко з-під Борщева. Спійманий шляхтою, Руденко заявив на суді, що подався до козаків, з якими ходив на Станіслав.
1772 року місто підпало під владу Австрійської імперії. Спочатку воно входило до Заліщицького, а потім Чортківського округів. Як і раніше, повновладним господарем Борщева залишався польський феодал. Крім відбуття повинностей на його користь, жителі сплачували державі земельний (рустикальний) податок, розмір якого пересічно становив 16,6 проц. чистого доходу від селянського господарства. На основі імператорського указу 1785 року Борщів переведено до розряду містечок. За даними 1787 року, до нього приписано 2360 моргів орної землі, 795 моргів городів, пасовищ і лук, 1073 морги лісу. З цієї кількості у поміщицькому фільварку було 600 моргів ріллі, більша частина лук та пасовищ і весь ліс. У користуванні селян і міщан знаходилося 1434 морги землі. Рештою земельних угідь володіли монастир і церква. На той час у містечку налічувалося 245 дворів. Серед кріпаків феодала було 18 парових господарств, 41 поєдинкове, 85 піших та 23 халупники. Парові користувалися наділами в 24 морги кожний, поєдинкові — в 12 моргів, піші — в 6 моргів. Халупники мали лише городи. Залежно від кількості землі, якою користувалися селяни, вони відробляли й панщину. Для парових вона була встановлена в розмірі 133 днів, поєдинкових — 81 дня з тяглом, піших — 52, халупників — 12 днів на рік, але в дійсності феодал примушував селян працювати у своєму фільварку по 5—6 днів на тиждень. Крім того, піддані давали пану натурою курей, яйця, прядиво тощо.
Панщину відробляла і та частина жителів Борщева, що займалася ремеслом. У 1789 році 20 родин входило до суконного, 17 — до шевського, 11 — до гончарного і ковальського, 10 — до ткацького і кушнірського цехів. Щороку в жнива вони по 10 днів працювали в фільварку, сплачували чинш, давали панові данину натурою.
У 1810 році, коли російські війська за Шенбрунським договором вступили в Тернопільський край, жителі Борщева повідомили командування, що на місцеві склади для потреб російської армії доставлено борошно, овес, сіно. Під владою Росії становище населення дещо поліпшилося — було деякою мірою обмежено сваволю поміщика щодо селян, зменшено податки. Та після того, як у 1815 році в Борщеві було відновлено австрійське панування, феодальне гноблення селян і міщан ще більше посилилося. Крім основної панщини, феодал примушував їх відробляти додаткові, т. зв. помічні дні, працювати на гуральні, броварні. Борщівці не раз піднімалися на боротьбу проти свого гнобителя. Вони були активними учасниками селянських заворушень, що сталися в липні 1838 року в Чортківському окрузі. Приводом до виступу селян стали чутки, ніби поміщики приховують імператорський указ про зменшення панщини до 12 днів на рік. Припинивши виконання панщинних і помічних днів, громада Борщева подала урядовцям скарги на поміщика. Війська, надіслані урядом, вчинили жорстоку розправу над населенням.
Реформа 1848 року скасувала кріпацтво, але лишила недоторканним велике поміщицьке землеволодіння. Із 3719 моргів земельних угідь, приписаних до Борщева, у 70-х роках поміщик володів 984 моргами орної землі, лук, пасовиськ і 541 моргом лісу. Жителям містечка, яких було понад 3,6 тис. чоловік, належало 2194 морги землі, в т. ч. 1902 морги орної. Отже, на луки, пасовиська припадало менше 300 моргів, а лісу селяни зовсім не мали. Крім сплати великого викупу за скасовані феодальні повинності, борщівці мусили платити поміщику за користування пасовиськом, луками, лісом, проїзд та перегін худоби по дорогах і мостах тощо. У пореформений період дедалі посилювався процес розорення селянських господарств. Втрачаючи за борги землю, місцева біднота поповнювала лави сільськогосподарських або промислових робітників.
У 60-х роках XIX ст. у Борщеві, який 1867 року став центром повіту і знов здобув статус міста, працювали 2 фабрики — жіночого одягу та паперова, яка за рік переробляла до 500 цнт ганчір’я і виготовляла 200 тюків високоякісного паперу. Належала вона бургомістру австрійцю Герінгеру. У наступні два десятиріччя споруджуються гуральня, пивоварний завод. Наприкінці XIX ст. через Борщів пролягла залізниця Чортків — Іване-Пусте. Це сприяло дальшому розвитку промисловості. В 90-х роках став до ладу тютюново-ферментаційний завод, споруджено ще одну гуральню, цегельню. Працювали каменоломня, три кар’єри, де добували гравій, гравіювальна майстерня. Збільшилася кількість ремісників — шевців, сукнярів, хутровиків, кравців, гончарів, а також промислових робітників. Протягом 1892—1910 рр. чисельність населення зросла з 3,3 тис. до 4766 чоловік.
Незважаючи на досить значний розвиток промисловості і ремесла, основна маса жителів, як і раніше, займалася сільським господарством. У 1914 році селянам і міщанам міста належало 1299 моргів землі. Багато борщівців працювало у панському фільварку на сезонних роботах або в куркульських господарствах. За робочий день, що тривав 14—16 годин, наймит одержував від 10—15 до 25—30 крейцерів.
На початок XX ст. припадає розгортання страйкового руху в повіті. Перший великий страйк сільськогосподарських , робітників стався в квітні 1900 року. Страйкарі вимагали підвищення заробітку до 50 крейцерів, а під час жнив — до одного золотогоринського, продажу палива за твердими цінами, безплатного помелу зерна в поміщицьких млинах та ін. За наказом австрійського уряду в повіт було направлено війська, які жорстоко придушили виступи селян. Навесні і влітку 1902 року могутня хвиля страйків прокотилася по багатьох повітах Східної Галичини і, зокрема, Борщівському. В ряді сіл селяни не допускали до роботи в економіях штрейкбрехерів, вступали у сутички з жандармами. Під впливом першої російської революції 1905—1907 рр. у повіті і самому Борщеві знов посилилася страйкова боротьба. В квітні 1906 року відмовилися працювати на старих умовах робітники тютюново-ферментаційного заводу, залізничники, сільськогосподарські робітники. Були створені страйкові комітети, які від імені робітників і селян вимагали підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня тощо. Але й ці виступи трудящих власті придушили.
Кінець XIX — початок XX ст. був періодом масової еміграції з Борщівського повіту. Вона охопила широкі верстви трудящого населення і, головним чином, селян. Лише напередодні першої світової війни з міста і повіту виїхало за океан 479 чоловік, і це не дивно, бо панівні класи Австро-Угорщини прирекли народні маси на нещадну експлуатацію, безпросвітні злидні, голод, хвороби. На початку XX ст. у Борщеві практикувало 6 приватних лікарів, та лікуватися у них могли лише заможні верстви населення. При повітовій раді був державний лікар, але він не мав навіть приміщення для прийому хворих.
Через школу уряд провадив політику полонізації українського населення. У 1875 році в місті було відкрито однокласну народну школу, у 80-х роках її реорганізовано у трикласну з німецькою мовою викладання. Наприкінці XIX ст. створено шестикласну школу з польською мовою навчання. Напередодні першої світової війни в місті працювали польські чоловіча і жіноча семирічні школи, приватна гімназія.
28 липня 1914 року спалахнула імперіалістична війна, а вже 14 серпня російські війська вступили до Борщева. Вони побачили тут жахливі злидні. Два попередні роки були неврожайними, і населення голодувало. Протягом майже трьох років у місті розміщувалися частини 8-ї російської армії. Наприкінці липня 1917 року, після невдалого наступу російських військ на Південно-Західному фронті, німецько-австрійські війська зайняли Борщів. Почалися масові арешти і розстріли тих, хто прихильно ставився до Росії. Селян силою примушували працювати на панських землях, а міських жителів — відбувати трудову повинність — копати окопи, ладнати шляхи тощо.
Велика Жовтнева соціалістична революція в Росії справила на трудящих Борщева, як і всієї Східної Галичини, величезний вплив, надихнула їх на боротьбу проти імперії Габсбургів, а після її розпаду — буржуазно-націоналістичного уряду ЗУНР. В березні—квітні 1919 року селяни Борщева і повіту почали самовільно захоплювати поміщицьку землю, вимагаючи негайного розв’язання земельного питання «в дусі декрету Леніна». В липні того року за згодою Антанти буржуазно-поміщицька Польща захопила Східну Галичину. 7 липня польські війська окупували Борщів.
1 серпня 1920 року окупантів вибили звідси частини Червоної Армії. Трудящі щиро вітали Своїх визволителів, які принесли їм свободу; владу в місті було передано робітникам і селянам. 5 серпня 1920 року створено повітовий та міський ревкоми, повітовий комітет КПСГ. Того ж місяця у Борщівському повіті організовано 2 комуністичні гуртки, що об’єднували 80 чоловік. Радянські й партійні органи ‘керували всім господарським і культурним життям в місті й селах повіту. Було конфісковано і взято на облік всі поміщицькі й церковні землі, організовано збирання на них урожаю, почато розподіл цих земель між найбіднішими селянами. Ревкоми подавали допомогу бідноті насінням для посіву, продуктами харчування, займалися трудовлаштуванням безробітних. В Борщеві відкрито їдальні для дітей-сиріт, інвалідів, безробітних. Вживалися заходи для забезпечення шкіл приміщеннями і посібниками. До початку навчального року було проведено дві учительські конференції. Дійову допомогу міськревкому подавала міська комсомольська організація, створена в серпні того року в складі 40 чоловік. За півтора місяця існування в Борщеві Радянської влади вона встигла багато зробити для трудящих, і весь наступний період польського панування робітники і селяни плекали надію на її відновлення.
17 вересня 1920 року війська буржуазно-поміщицької Польщі, захопивши Борщів, почали репресії проти населення, яке підтримувало Радянську владу. Восени 1922 року на території Борщівського повіту боротьбу з окупантами вела партизанська група «Червона дванадцятка» під керівництвом комуністів С. О. Мельничука, П. М. Шеремети, І. Г. Цепка. Проти партизанів було кинуто значні військові сили.
Польські власті, проводячи політику колонізації окупованих земель, заселяли їх колоністами, під час переписів навмисно зараховували українців до польської нації, намагаючись довести, що українське населення є національною меншістю. Так, за даними перепису 1921 року, в Борщеві проживало 5122 чоловіка, з них українців тільки 1528, решта поляки, євреї, німці. Посилилися національні утиски. У повітових установах мали право працювати лише особи католицького віросповідання. Промисловці брали українців тільки на найважчу й найнижче оплачувану роботу. Відводячи Східній Галичині роль аграрного придатка Польщі, правлячі кола навмисно скорочували промислове виробництво, закривали підприємства. В 20-х роках у Борщеві залишилися тютюново-ферментаційний і цегельний заводи, 2 млини. Цегельний завод працював лише 4—5 місяців на рік та ще й не на повну потужність.
Раніше великою підмогою для жителів міста було сільське господарство. На кінець 1921 року з 2212 га землі, приписаної до міста, у населення лишилося менше 800 га, а 1428 га володіли поміщики і польські осадники. За три кілометри від міста 25 родинам осадників було відведено кращі землі, надано державні кредити на придбання худоби, машин тощо. Поступово осадники перетворилися в справжніх куркулів. Вони жорстоко експлуатували міську і сільську бідноту, що працювала в них у наймах.
Використовуючи т. зв. комасацію (землевпорядкування), яку польський буржуазний уряд почав провадити 1923 року, куркулі прибирали до своїх рук кращі землі, а бідноті лишалися малородючі ділянки. Всі видатки щодо землевпорядкування лягали на селянські родини. Селяни за комасацію кожного гектара повинні були сплачувати понад 20 злотих. В результаті цього бідняцькі й середняцькі господарства були обтяжені великими боргами. Часто не лише ділянки землі, а й все господарство такого боржника продавалися з молотка. Численні тяжкі податки, насамперед поземельний, посилювали розорення бідняцьких сімей. Особливо погіршало становище трудящих під час економічної кризи 1929—1933 рр. Підприємства або закрилися, або скоротили виробництво, що призвело до зростання безробіття. Наприкінці 1931 року в Борщеві мешкало 6235 чоловік, з яких 313 були повністю безробітними; вони мали на своєму утриманні 789 чоловік.
Протестуючи проти нестерпних умов життя, жахливого колоніального режиму, трудящі піднімалися на боротьбу за своє соціальне і національне визволення. Очолював цю боротьбу міський осередок КПЗУ, створений у 1924 році. В 1931—1933 рр. до нього входило 9 комуністів. 1937 року в Борщеві вже діяв райком КПЗУ, що об’єднував 21 комуніста. Члени КПЗУ розповсюджували революційні прокламації, марксистську літературу. Так, 30 квітня 1930 року на вулицях Борщева було розкидано й розклеєно комуністичні листівки із закликом до боротьби за возз’єднання Західної України з УРСР. Жителі жадібно їх читали, потай передаючи один одному. У 1931 році через легальні організації серед робітників були поширені такі видання, як «Маніфест III Інтернаціоналу», «Хто такі комуністи?», «Програма Комуністичної партії Росії», «Соціальна реформа чи революція?», «Сім’я і комуністична держава», «Жовтнева революція і незаможні» та ін. 18 червня 1932 року за пропаганду і зберігання комуністичної літератури власті закрили місцеву організацію «Просвіти» і три її читальні.
Наприкінці 30-х років досить широкого розмаху набрала страйкова боротьба робітників. У лютому 1937 року в Борщеві страйкувало понад 100 будівельників.
10 травня 1938 року застрайкували робітники, зайняті на будівництві складу тютюнової фабрики. Майже одночасно спалахнув страйк робітників будівельної фірми Б’ялковського і Гофмана. Страйкарі, серед яких були українці, поляки, євреї, вимагали підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці, одностайно виступали проти нерівноправного становища корінного українського населення. Будівельники добилися підвищення оплати праці.
Дискримінаційна політика польських окупантів щодо українців особливо яскраво проявлялася в галузі освіти. У 30-х роках шкільна мережа в Борщеві складалася з приватної польської гімназії, двох семирічних шкіл — польської і єврейської — і початкової школи з українською мовою навчання. Не дивно, що серед українського населення було найбільше неписьменних і малописьменних. Переважно на нього припадали ті 40 проц. неписьменного населення віком понад 10 років, зареєстровані статистикою 1931 року. Серед учителів і лікарів, які працювали у Борщеві, майже не було українців.
Трудящі Борщева вірили, що від експлуатації й безправ’я їх врятує тільки Радянська влада, возз’єднання з Радянською Україною в складі СРСР. І жаданий час визволення прийшов. 17 вересня 1939 року населення міста урочисто зустріло воїнів Червоної Армії. З перших днів визволення в місті почало діяти тимчасове повітове управління. За короткий час воно провело підготовчу роботу до виборів у Народні Збори Західної України. Трудящі взяли активну участь у виборах і послали до Зборів своїх представників. В січні 1940 року Борщів став районним центром. Почали працювати райком партії і райвиконком. Партійні і радянські органи очолили боротьбу трудящих за розвиток господарства. Протягом півроку було реконструйовано тютюново-ферментаційний завод, пущено спиртозавод, який не працював багато років, створено п’ять промислових артілей, що виробляли меблі, посуд, одяг, взуття тощо; промкомбінат з цехами: шевським, кравецьким, ковбасним, безалкогольних напоїв. Роботою були забезпечені всі колишні безробітні. На підприємствах розгорнулося змагання за перевиконання виробничих завдань. Наприкінці 1939 — на початку 1940 року малоземельні і безземельні селяни Борщева були наділені землею. В їх користування держава безкоштовно передала 764 га. Допомогу в обробітку землі трудящим хліборобам подавала Борщівська МТС, створена навесні 1940 року.
Радянська влада дбала про поліпшення охорони здоров’я трудящих, про розвиток народної освіти і культури. У 1940 році в Борщеві вже працювали лікарня, поліклініка, дитяча консультація, оздоровчий пункт. Хворих обслуговувало 15 лікарів, 6 акушерок, 18 медсестер. Були відкриті середня і дві семирічні школи. У 1940 році їх відвідувало 1260 учнів, яких рідною мовою навчало 46 учителів. Почали працювати районний будинок культури, районна і міська бібліотеки, кінотеатр.
Широкі світлі обрії відкрилися перед населенням Борщева. Та їх затьмарили зловісні хмари війни. Через 16 днів після віроломного нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз фашистські війська захопили місто. Багато лиха і страждань зазнали борщівці під час тимчасової фашистської окупації. Гітлерівські кати та їх найманці — українські буржуазні націоналісти розстріляли 2,8 тис. жителів міста й навколишніх сіл, грабували населення, вивозили молодь на каторжні роботи до Німеччини. Жителі всіляко саботували розпорядження військових властей щодо пуску промислових підприємств. На початку 1944 року окупанти, відчуваючи, що їх пануванню приходить кінець, вщент пограбували промислові підприємства, МТС, спалили більшість виробничих приміщень тютюново-ферментаційного заводу, знищили залізничну станцію і електростанцію, половину житлового фонду міста, зруйнували школи, лікарню, будинок культури.
24 березня 1944 року, наступаючи зі сходу й північного сходу, з’єднання 1-ї гвардійської, 18-ї та 38-ї армій 1-го Українського фронту оволоділи Борщевим. Але 30 березня фашистські війська, яким вдалося вирватися з оточення в районі Кам’янця-Подільського, знову захопили місто. Та вже 6 квітня радянські частини остаточно вибили з нього ворога.
Під керівництвом райкому КП(б)У і райвиконкому, що відновили свою діяльність, трудящі Борщева взялися за відбудову зруйнованого окупантами міста і його господарства. Завдяки допомозі Радянської держави до кінця 1944 року стали до ладу тютюново-ферментаційний, спиртовий і цегельний заводи. Наступного року почали працювати олійниця, промисловий і харчовий комбінати. По закінченні війни Радянська держава збільшила допомогу західним областям УРСР спеціалістами, машинами. Протягом 1947—1950 рр. більшість борщівських підприємств було реконструйовано, обладнано новим устаткуванням, розширено виробничі площі.
Велика увага приділялася соціалістичній перебудові сільського господарства. Вже в липні 1944 року в Борщеві організовано перший в районі колгосп, до якого вступило 99 селянських родин. У користування артілі держава передала 585 га землі. Колгоспна партійна організація, створена 1947 року, очолила змагання трудівників артілі за високі врожаї, підвищення продуктивності громадського тваринництва. В 1947 році з кожного га посіву було зібрано пересічно по 17,2 цнт зерна, 218 цнт цукрових буряків. Ще вищих показників колгоспники досягли в наступні роки. 1950 року вони зібрали на круг по 26 цнт озимої пшениці з га. За ці виробничі успіхи ордена Леніна удостоєно голову артілі І. В. Лисака та ланкового М. М. Рибака. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено ланкову Р. П. Кошубську. У 1970 році Борщівський колгосп «Україна» злився з Ланівецьким колгоспом «Дружба».
Партійні й радянські органи дбали про якнайшвидшу відбудову та дальше розширення мережі закладів охорони здоров’я, шкіл, культурно-освітніх закладів. Протягом 1944—1945 рр. в Борщеві знов почали працювати районна лікарня, поліклініка, санітарно-епідеміологічна станція, жіноча і дитяча консультації, дитячі ясла і садок. 1 вересня 1944 року учні сіли за парти середньої школи, їх навчали 16 учителів. У 1946 році в місті відкрилася сільськогосподарська школа, яка готувала рільників, садівників, лісівників, пасічників. З культурно-освітніх закладів працювали будинок культури, кінотеатр, 2 бібліотеки.
Якщо перші п’ять післявоєнних років були періодом заліковування ран, заподіяних гітлерівськими окупантами місту, то наступні роки — періодом становлення і дальшого бурхливого розвитку його економіки. У 1962 році закінчено будівництво цукрового заводу. В його оснащенні брали участь 70 підприємств Радянського Союзу, підприємства Чехословаччини, Німецької Демократичної Республіки. Щодоби він переробляє 25 тис. цнт цукрових буряків. Продукція підприємства надходить в усі радянські республіки. Її закуповують Болгарія, Угорщина, НДР, Югославія. На заводі працюють люди різних національностей — українці, росіяни, білоруси, молдавани, литовці та інші.
Другою великою новобудовою міста є кукурудзокалібрувальний завод, що став до ладу 1961 року. Це також високомеханізоване підприємство. За сезон завод переробляє до 5 тис. тонн зерна кукурудзи. 1963 року видала першу продукцію фабрика канцелярських товарів. Радянська держава рік у рік збільшує капіталовкладення у промислове будівництво. Лише за роки восьмої п’ятирічки порівняно з 1961—1965 рр. вони збільшилися вдвоє.
В 1970 році було здано в експлуатацію сироварний завод. Він повністю механізований і автоматизований, оснащений найновішим обладнанням, що надійшло з братніх радянських республік.
На велике підприємство перетворився тютюново-ферментаційний завод, який щороку переробляє 4—4,5 тис. тонн тютюну. За роки восьмої п’ятирічки його обладнано машинами й устаткуванням, що надійшли з Грузії, Алтайського краю, Казані, Краснодара. Потужні транспортери поставили підприємства Болгарії. Продукція заводу відправляється на тютюнові фабрики Ленінграда, Хабаровська, Ярославля, Душанбе т-а інших міст країни. За роки Радянської влади повністю реконструйовано і спиртозавод, внаслідок чого добова потужність підприємства за 1950—1972 рр. зросла в десять разів — з 200 до 2 тис. декалітрів спирту-ректифікату. Великий обсяг вантажних і пасажирських перевезень здійснює автопідприємство, що має 224 вантажні автомашини, 27 автобусів і легкових таксі.
Чималу роль у піднесенні врожайності соціалістичних ланів відіграє Борщів-ське районне відділення «Сільгосптехніки». Воно має ремонтну майстерню, автопарк, що налічує 96 автомашин, механізований загін з 26 тракторів, лінійно-монтажну дільницю і торгову базу, яка постачає колгоспам сільськогосподарську техніку, добрива тощо.
Всього в Борщеві 9 промислових підприємств, де працюють 3140 робітників, інженерно-технічних працівників та службовців. Розгорнувши змагання на честь 50-річчя Радянської влади і 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, колективи промислових підприємств під керівництвом партійних організацій достроково завершили план восьмої п’ятирічки. Порівняно з попереднім п’ятиріччям випуск промислової продукції збільшився у 3,1 раза, продуктивність праці зросла на 18 проц. Понад план випущено промислової продукції на 3,9 млн. крб. За перевиконання завдань восьмої п’ятирічки і взятих соціалістичних зобов’язань ордена Леніна удостоєна сатуральниця цукрозаводу М. В. Стрєлкіна, ордена Жовтневої Революції — моторист І. Т. Ярмощук. А всього по місту нагороджено орденами й медалями 21 чоловіка.
Перші два роки дев’ятої п’ятирічки стали роками нових трудових звершень, успішного виконання історичних рішень XXIV з’їзду КПРС, соціалістичних зобов’язань, взятих на честь 50-річчя утворення СРСР. Всі без винятку підприємства міста перевиконали річні виробничі програми. Колектив цукрового заводу в 1972 році виробив 48,2 тис. тонн цукру-піску, а на 1973 рік взяв зобов’язання дати державі 63,5 тис. тонн. Велику роль у виробничих успіхах промислових підприємств відіграють партійні організації, найбільшою з яких є парторганізація цукрового заводу, де на обліку перебувають 65 членів КПРС. Комуністи особистим прикладом запалюють трудящих на дострокове виконання планів третього, вирішального року дев’ятої п’ятирічки, ведуть перед у соціалістичному змаганні. Під їх керівництвом широкого розвитку в місті набрав рух за комуністичне ставлення до праці. 360 передовиків виробництва, 10 кращих бригад і 11 цехів вже вибороли почесне звання ударників і колективів комуністичної праці.
Величезні перетворення сталися в місті. Його окрасою є нові сучасні будівлі. Це два будинки торгівлі, де розміщені універмаг, гастроном, їдальня, ресторан, молодіжне кафе, триповерховий будинок побутового комбінату, кінотеатр «Дружба» із залом на 450 місць, триповерхове приміщення середньої ніколи, двоповерхове— дитячого комбінату та багато інших. До кінця дев’ятої п’ятирічки заплановано спорудити будинок Рад, нове приміщення будинку піонерів тощо.
У післявоєнний час коштом держави, а також підприємств і установ споруджено 69 будинків з житловою площею 15,3 тис. кв. метрів. Лише за 1970 рік трудящі міста одержали 2580 кв. метрів житла. Крім того, за 1960—1972 рр. шляхом індивідуальної і кооперативної забудови в місті споруджено 210 будинків. Неподалік цукрового заводу виросло впорядковане робітниче селище на 37 будинків, які мають парове опалення, водопровід, каналізацію. До послуг мешканців селища — продовольчий, промтоварний магазини, їдальня, шевська і кравецька майстерні. 6 тут дитячий садок і ясла, медичний пункт, школа, клуб, бібліотека. Міська Рада, громадськість віддають багато сил упорядкуванню міста. Тільки 1972 року з бюджету Ради, що становив 339 тис. крб., на благоустрій і житлово-комунальне господарство витрачено 211,1 тис. крб. Забруковано і заасфальтовано багато вулиць, збудовано водонасосну станцію, водонапірну башту, прокладається каналізація. З ініціативи комсомольців і молоді провадиться озеленення вулиць, закладено парк. Закінчено спорудження оранжереї, озера площею 50 гектарів.
У Борщеві створено широку мережу лікувально-профілактичних закладів. Споруджено нові приміщення центральної районної лікарні на 330 ліжок, стоматологічної поліклініки, будується 4-поверхове приміщення міської поліклініки. Медичну допомогу трудящим подають 55 лікарів і 173 медичні працівники з середньою спеціальною освітою. За багаторічну бездоганну роботу лікаря-окуліста М. О. Пакалюка нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Борщів став містом суцільної письменності. У 1972/73 навчальному році в 2 середніх і восьмирічній школах з українською мовою викладання налічувалося 1,6 тис. дітей. Працююча молодь здобуває середню освіту у вечірній і заочній школах. Учнів навчають і виховують 107 учителів, серед яких високою педагогічною майстерністю відзначається вчителька Г. А. Головніна, удостоєна ордена Леніна. За післявоєнний час середні школи закінчило понад 1,5 тис. юнаків і дівчат. Третина випускників здобула вищу освіту, 10 з них стали кандидатами наук.
На великий навчальний заклад перетворився технікум механізації та електрифікації сільського господарства, відкритий 1955 року. За час свого існування він випустив понад три тис. техніків-механізаторів і техніків-електриків. В 1972 році тут навчалося 950 чоловік.
З підвищенням освітнього рівня населення зростають його культурні запити, і працівники культурно-освітніх закладів прагнуть задовольнити їх якнайповніше. При районному будинку культури плідно працюють гуртки художньої самодіяльності. Незмінний успіх у глядачів мають народний ансамбль пісні й танцю — лауреат республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва, присвяченого 50-річчю утворення СРСР, хоровий колектив, якому теж присвоєно звання народного. У 1970—1972 рр. перед борщівцями виступали артисти і самодіяльні колективи з Чернівців, Івано-Франківська, Тирасполя, академічний хор ім. Добрі Чінтулова з болгарського міста Слівена та ін. До послуг трудящих районні бібліотеки для дорослих і дітей, бібліотеки на підприємствах, в установах і навчальних закладах. На громадських засадах діють народний університет культури, позаштатні групи лекторів.
Всім господарським і культурним життям у місті керують 33 первинні парт-організації, які об’єднують 680 членів і кандидатів у члени КПРС, а також міська Рада — повноважний і представницький орган трудящих Борщева. Серед її депутатів 34 робітники і колгоспники, 16 представників інтелігенції; 25 комуністів, 9 комсомольців, 22 жінки. Велику силу являють собою комсомольські організації.
2,1 тис. міських комсомольців є одним з найбільших і найактивніших загонів районної комсомольської організації, якій 1972 року присуджено перехідний Червоний прапор ЦК ВЛКСМ.
Великі успіхи трудящих Борщева, здобуті ними під зорею Радянської влади, були б неможливі без батьківського піклування Комуністичної партії і Радянського уряду, братньої допомоги народів багатонаціонального Радянського Союзу.
О. К. КОНОНЮК, В. П. ШКВАРЕЦЬ