Мельниця-Подільська, Борщівський район, Тернопільська область
Мельниця-Подільська (до 1940 року — Мельниця-над-Дністром) — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване на лівому березі Дністра, за 35 км від Борщева й 4 км від залізничної станції Іване-Пусте. Населення — 5097 чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Зелене й Худиківці.
Археологічні знахідки свідчать, що територія Мельниці-Подільської та її околиць була заселена з давніх давен. В урочищі Гончарівці виявлено поселення трипільської культури, на якому розкопано залишки наземних жител, я в урочищі Новому Полі — залишки слов’янського поселення VI—VII століть.
Уперше Мельниця згадується в історичних джерелах початку XVII ст. як володіння магнатів Лянцкоронських. 1615 року Мельниця зазнала руйнівного нападу татарських орд. Село майже обезлюдніло. За ревізією 1616 року в Мельницькому фільварку Лянцкоронського більшість землі лишалася необробленою. Селяни, яким пощастило врятуватися, не мали будь-яких засобів до існування. Влітку 1672 року Мельниця була спустошена військами турецького султана Магомета IV. Того ж року за Бучацьким мирним договором, укладеним між Польщею і Туреччиною, село підпало під владу султана. В ході польсько-турецьких війн 70-х — 90-х років Мельниця не раз переходила з рук у руки.
Наприкінці XVII ст. нечисленне населення Мельниці знову опинилося під владою польської шляхти. На кілька років розорених ущент жителів було звільнено від відробітків і податків, але вже в першому десятилітті XVIII ст. власник села граф Дунін-Борковський довів панщину до 5 днів на тиждень. Посилилися релігійні утиски. Феодал примушував корінне українське населення переходити в уніатство і католицтво. Селяни зазнавали всіляких збитків від феодальних чвар. У Мельниці та навколишніх селах безчинствували озброєні загони власника Борщева полковника Золотницького, що грабували селян, витолочували їхні посіви. Скривджене населення чекало лише нагоди, щоб виступити проти своїх гнобителів.
Коли навесні 1744 року Олекса Довбуш з загоном опришків з’явився на Поділлі, місцеві селяни разом з народними месниками розгромили Мельницький маєток графа Дуніна-Борковського, вбили Золотницького. В 1768 році жителі Мельниці взяли участь у могутньому народному русі проти польської шляхти, що охопив Правобережну Україну й увійшов в історію під назвою Коліївщини. Справедливо вбачаючи в барських конфедератах своїх запеклих ворогів, що жадали увічнення соціального, національного і релігійного гноблення українського населення мельничани рішуче виступили проти загону конфедератів, який діяв у цій місцевості. Озброївшись косами, сокирами й кілками, селяни Мельниці та навколишніх сіл розгромили загін.
Напередодні загарбання Галичини Австрією Мельниця була чималим населеним пунктом з досить розвинутими торгівлею і ремеслом. З 1747 року вона користувалася магдебурзьким правом. Тут щороку відбувалося два ярмарки, кожного тижня — торги.
Захопивши в 1772 році західноукраїнські землі, Австрія зберегла тут велике феодальне землеволодіння і кріпосницькі відносини, що були основним гальмом економічного розвитку краю. За кадастром (описом) 1785—1788 рр. Мельницький фільварок мав 1514 моргів польової землі, лук, лісу. Селянська громада містечка, що налічувала 194 двори (усього 221 двір, з них 27 належало ремісникам, дрібним торговцям) користувалася 2426 моргами польової землі, 268 моргами лук і 200 моргами пасовищ. Таким чином, на селянський двір припадало в середньому по 12,5 морга орної землі та 1,5 морга лук. Пасовиська були в спільному користуванні громади. За «Францисканською метрикою» 1819—1820 рр. панщина для парових селянських господарств становила 133 дні, поєдинкових — 81 день на рік із своїм тяглом, піших — 52 дні, халупників — 26 днів пішої панщини. Та фактично вона тривала 4—6 днів на тиждень, бо феодал встановлював на день такий великий обсяг робіт, який можна було виконати ледь-ледь за півтора-два дні. Для праці на своєму полі селянинові здебільшого залишалися неділі й свята та нічні години. Громада також сплачувала великий земельний податок, який 1821 року дорівнював 1220 золотих ринських. Усе це призводило до розорення селянських господарств. Не випадково податковий чиновник скаржився, що не може зібрати всієї суми податку, бо в Мельниці багато парових і поєдинкових господарств втратило худобу та перейшло до розряду піших. З 298 дворів 51 стояв пусткою.
У 1838 році на півдні Східної Галичини сталися селянські заворушення. Охопили вони й Мельницю. 15 липня на своїй сходці селяни урочисто поклялися одностайно виступити проти утисків феодала-землевласника й австрійських чиновників. Додержуючи клятви, мельничани відробляли лише по одному дню панщини на тиждень, відмовилися відбувати помічні дні, нічні варти, шарварки та інші повинності, коритися наказам пана. Той спробував заарештувати організаторів заворушення, однак селяни, озброївшись косами та кілками, відбили своїх ватажків. 18 липня окружний комісар одержав наказ з допомогою військової сили придушити опір громади в Мельниці. Одночасно власникам маєтків запропоновано розправлятися з непокірними «з усією законною суворістю». Опір Мельницької громади було жорстоко придушено, керівників виступу покарано киями.
Масові селянські заворушення, революційні події 1848 року примусили австрійський уряд скасувати кріпосне право. Проте реформа 1848 року не виправдала сподівань селян. Було збережено велике поміщицьке землеволодіння, а колишні кріпаки лишилися на тих клаптиках землі, якими користувалися раніше. За скасовані феодальні повинності вони сплачували великі гроші. 1880 року в магнатів Дуніних-Борковських, яким належали тут два фільварки — Борисівна та Юліанівка, було 1720 моргів орної землі, 288 — лук і пасовиськ, 680 — лісу, тоді як у 2565 жителів Мельниці — лише 3192 морги землі. Більшість селянських дворів мала по 1—3 морги. Не маючи можливості прожити з свого господарства, багато селян наймитувало у фільварках, дехто працював на тютюновій фабриці, заснованій 1837 року, і спиртовому заводі. Близько 100 мешканців займалося ремеслом і торгівлею.
Хоч австро-угорська конституція 1867 року офіційно декларувала національну рівноправність, українське населення Мельниці фактично не допускалося ні до місцевих органів самоврядування, ні до крайового сейму, який називали «шляхетським». До нього обирався лише граф Дунін-Борковський. Найбідніші верстви населення дедалі рішучіше піднімалися на боротьбу проти соціального й національного гноблення. У квітні 1900 року в Мельниці та навколишніх селах відбувся великий страйк сільськогосподарських робітників. Наймити вимагали у поміщика збільшити поденну плату з 18—20 до 50 центів. У відозві, яка поширювалася серед селян, закликалося жати хліб не менше, ніж за сьомий сніп. Проти страйкарів було кинуто війська, але наймити трималися стійко й примусили поміщика піти на поступки.
Великий вплив на трудящих селян справляла ленінська газета «Искра», яка різними шляхами йшла з-за кордону до Росії. Один з таких шляхів у 1902—1903 рр. пролягав поблизу Мельниці. Газету везли до села Іване-Пустого, а далі до Новосілки (нині Збручанське). «Искру» транспортували також через села Кудринці і Окопи. Всі ці маршрути газети вели до Кам’янця-Подільського.
Перша російська буржуазно-демократична революція 1905—1907 рр. справила революціонізуючий вплив і на трудящих Мельниці. В 1906 році застрайкували робітники спиртозаводу, вимагаючи збільшення заробітної плати. Влітку 1907 року селяни спалили панський двір. Виступ селянської бідноти було придушено.
За часів австрійського панування в Східній Галичині дітям трудящих Мельниці було дуже важко здобути навіть початкову освіту. В 1885 році відкрито двокласну школу, через десять років — чотирикласну з польською мовою навчання. За переписом 1898 року, понад 50 проц. жителів не вміло ні писати, ні читати.
Невдовзі після початку першої світової війни, Г8 серпня 1914 року, в Мельницю вступили частини 8-ї російської армії. 4 червня 1916 року в околицях містечка відбувся жорстокий бій між російськими й австрійськими військами, в результаті якого з обох сторін загинуло близько 20 тис. чоловік. До наших часів збереглася братська могила жертв імперіалістичної війни. У липні 1917 року Мельницю знову захопили австрійські військові частини.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії та встановлення Радянської влади на Україні ще більше посилилися прагнення трудящих Мельниці вирватися з-під гніту іноземних загарбників і возз’єднатися з своїми єдинокровними братами в складі УРСР. Коли в листопаді 1918 року контрреволюційна українська буржуазія, захопивши в Східній Галичині владу, стала формувати загони «січовиків» для боротьби проти Радянської України, селяни Мельниці рішуче відмовилися вступати до них. За це українські буржуазні націоналісти розстріляли 12 чоловік.
7 липня 1919 року містечко окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі, яких 27 липня 1920 року вигнали звідси частини Червоної Армії. Як рідних братів зустріли мельничани воїнів-визволителів. Одразу ж були створені органи Радянської влади — революційний та земельний комітети. Одним із організаторів ревкому був місцевий житель І. Ю. Колтунюк. Ревком та земельний комітет приступили до розподілу між селянами панської землі, худоби й реманенту. Селянські господарства одержали від 0,5 до 3 га землі, бідняцькі родини — ще й корів, сільськогосподарський реманент. Трудящі палко підтримували всі заходи Радянської влади. Однак тоді вона проіснувала недовго.
21 вересня 1920 року в Мельницю знову вдерлися польські окупанти. Понад 40 жителів залишили містечко разом з радянськими частинами. Серед них був і В. П. Скринник, який в лавах Червоної Армії захищав завоювання Великого Жовтня в роки громадянської і Великої Вітчизняної воєн. Він повернувся до рідного села через 25 років у званні майора.
Польський буржуазний уряд, проводячи політику колонізації загарбаних західноукраїнських земель, заселяв їх колоністами, надаючи переселенцям з Польщі чималі кредити. У 20-х роках поблизу Мельниці було створено два осадницькі хутори: Гай і Яблунівку. Осадникам виділялося по 10—20 га найкращих земель, тоді як 1935 року на селянську родину Мельниці в середньому припадало всього 0,6 га землі.
Непосильним тягарем на плечі трудящих лягали численні державні податки. У зверненні ЦК КПЗУ 1935 року до селян вказувалося: «Майже 100 видів усякого роду податків тиснуть на селянство вшестеро тяжчим, як за Австрії або за царя, тягарем. Хмари експлуататорів… обсіли наше село, виконуючи свою прокляту роботу. На кожному кроці, як у найгірші часи польської панщини, з селян деруть рогаткове, постоєве, доходове, маєткове, за пса, за нумер і т. д.». Так, за собаку без номера стягували 15 злотих штрафу, за відсутність на возі таблички з номером — 5 злотих.
Тяжкі податки призводили до все більшого зубожіння трудящих Мельниці. У 1937 році понад 100 родин зовсім не мали орної землі, близько 250 — мали менше ніж по 1 га, у 300 селянських господарств не було тягла. Важко жилося біднякам. Туберкульоз та інші хвороби десятками косили виснажених нестатками людей. В 30-х роках у містечку працював лише приватний лікар. Польські колонізатори переслідували українську мову, культуру, забороняли відкривати школи з українською мовою викладання. На початку 30-х років у Мельниці була семирічна школа з польською мовою навчання.
Знедолене українське населення не припиняло боротьби. Першого травня 1931 року в Мельниці відбулася демонстрація, учасники якої протестували проти фашистської диктатури, вимагали ліквідації капіталістичного ладу та побудови суспільства без експлуататорів і експлуатованих. Протягом 1934—1936 рр. сільськогосподарські робітники не раз відмовлялися працювати на жнивах за 12-й сніп, вимагали збільшення поденної оплати та поліпшення умов праці.
Трудящі вірили — настане час, коли і їм посміхнеться щастя, коли й вони, як їхні єдинокровні брати в Радянській Україні, стануть повновладними господарями своєї долі. 1 такий час настав. 17 вересня 1939 року доблесні частини Червоної Армії перейшли кордон, щоб узяти під захист народні маси Західної України. Того ж дня трудящі Мельниці урочисто зустрічали воїнів-визволителів. Звідусіль лунали вигуки «Слава Червоній Армії!», до ніг червоноармійців кидали квіти. Біля школи відбувся великий мітинг, на якому промовці і всі присутні щиро дякували радянським воїнам за визволення з-під багатовікового іноземного гніту. 22 жовтня жителі Мельниці обрали депутатів до Народних Зборів Західної України.
Нове, щасливе життя забуяло в Мельниці. В січні 1940 року вона стала районним центром (до 1962 року) і була перейменована на Мельницю-Подільську. Почали діяти райком партії, райвиконком, які очолили соціалістичне будівництво в селі і районі. В січні-лютому 1940 року в Мельниці-Подільській організовано колгосп ім. Тимошенка, до якого вступили 32 бідняцькі родини. Дійову допомогу в обробітку землі, збиранні врожаю колгоспникам подавала машинно-тракторна станція, заснована в сусідньому селі Михайлівці.
Радянські органи приділяли увагу налагодженню безплатного медичного обслуговування населення, створенню навчальних і культурно-освітніх закладів. З перших днів Радянської влади почали працювати лікарня на 25 ліжок, середня школа з українською мовою викладання, будинок культури. У 1940/41 навчальному році школу відвідувало 560 учнів, педагогічний колектив складався з 28 вчителів.
Напад гітлерівської Німеччини на СРСР тимчасово перервав соціалістичне будівництво. 8 липня 1941 року Мельниця-Подільська була окупована фашистськими військами.
Майже три роки лютували в селі гітлерівські кати та їхні поплічники — українські буржуазні націоналісти. Вони закатували 500 жителів і серед них 40 дітей та підлітків віком від 2 до 15 років, насильно вивезли до Німеччини понад 150 юнаків і дівчат. Окупанти забрали в населення 1200 голів великої рогатої худоби і свиней, багато зерна, фуражу; відступаючи, вони спалили центр села, повирубували садки.
В лютому 1944 року до села вступив партизанський загін під командуванням С. А. Олексенка, що діяв на Хмельниччині.
Серед партизанів був і місцевий житель, колишній учень Мельницької середньої школи В. П. Кропивко, який не раз відзначався в боях з окупантами. Але партизанам не вдалося вдержати село. Через кілька днів вони відступили. Протягом трьох тижнів, аж до підходу частин Червоної Армії, місцева жителька А. М. Голик, незважаючи на смертельну небезпеку, переховувала від фашистів пораненого партизана.
Наприкінці березня 1944 року радянські частини наблизилися до Мельниці-Подільської. 1 квітня передові підрозділи 203-го полку 70-ї гвардійської стрілецької дивізії (командир генерал-майор І. А. Гусєв) зав’язали бої на підступах до села, а 6 квітня остаточно визволили його від фашистських загарбників. Наступного дня на південний захід від Мельниці-Подільської радянські війська відрізали від основних сил велике угруповання ворога. Німецька піхота й танки будь-що памагалися прорватися з оточення, але раз у раз потрапляли під нищівний вогонь радянської артилерії. В ході боїв було підпалено й підбито 19 танків ворога, 3 бронемашини та понад 200 автомашин з піхотою. За визволення Мельниці-Подільської віддали своє життя 290 солдатів, сержантів і офіцерів Червоної Армії — представників багатьох національностей нашої країни. В братській могилі поховані Герой Радянського Союзу Я. Г. Митяшкін, якого відзначено цим високим званням за форсування Дніпра, І. П. Гаврилов, І. Ф. Фабрін, Л. Д. Багдасарян, С. X. Зиналієв та інші.
Звільнившись від фашистського рабства, 765 жителів села влилися до лав Червоної Армії і билися з ворогом на різних фронтах Великої Вітчизняної війни. За героїзм і мужність 505 чоловік удостоєно урядових нагород, 141 місцевий житель загинув. Брати Олексій і Юрій Рогожинські полягли смертю героїв під час форсування річки Одеру; О. П. Николюк загинув при визволенні Литви. Піонери Круопяйської середньої школи Литовської РСР розшукали рідних О. П. Николюка і в своїх листах до них пишуть про те, якою шаною оточено ім’я воїна, як доглядають його могилу.
Під керівництвом райкому КП(б)У і райвиконкому трудящі Мельниці-Подільської з величезною енергією взялися за відбудову господарства. Вже 1945 року відновив роботу колгосп ім. Тимошенка. В листопаді 1948 року створено сільськогосподарську артіль ім. XVI з’їзду КП(б)У. В 1950 році ці колгоспи об’єдналися в одне господарство, до якого наступного року приєдналися артілі ім. Жданова (с. Зелена) й «30 років ВЛКСМ» (с. Худиківці). Радянська держава передала колгоспові в довічне користування 2866 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2241 га орної землі, допомогла худобою, сортовим насінням. Поля артілі обробляли трактори, збирали врожай комбайни Івано-Пустенської МТС.
Завдяки допомозі держави і наполегливій праці колгоспників господарство поступово міцніло. Протягом 1953—1955 рр. поголів’я великої рогатої худоби зросло в 1,6 раза, зокрема корів — у 3,5 раза, надої молока збільшилися вчетверо. В 1955 році артіль, що дістала назву «Прогрес», посіла перше місце в області за розвитком тваринництва. Їй було вручено перехідний Червоний прапор обкому КП України та облвиконкому. Того ж і наступного року колгосп «Прогрес», що збирав високі, як на той час, урожаї зернових — по 16—17 цнт з га, був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. За успіхи в розвитку громадського господарства його нагороджено дипломом першого ступеня та премійовано вітродвигуном, вантажною і легковою автомашинами. Другою вантажною автомашиною преміювало колгосп Міністерство сільського господарства СРСР. Велику групу членів артілі удостоєно золотих і срібних медалей виставки. Партія і уряд високо оцінили самовіддану працю колгоспників. 1951 року орденом Леніна нагороджено завідуючого тваринницькою фермою П. М. Підгірняка, доярку Ю. І. Мельник, колгоспника В. І. Магаса, а в 1958 році — голову артілі М. Г. Барабаша.
Рік у рік зростає і розвивається господарство колгоспу. Тільки за восьму п’ятирічку врожайність зернових збільшилася з 18,6 до 25,7 цнт, цукрових буряків — з 254 до 421,5 цнт з га. Дальших успіхів досягнуто в галузі тваринництва. Якщо 1965 року на сто га угідь припадало 57 голів великої рогатої худоби і 40 свиней, то на кінець 1970 року — відповідно 71,1 і 63.
Натхнені історичними рішеннями XXIV з’їзду КПРС, трудівники колгоспу з величезним завзяттям працюють над виконанням завдань дев’ятої п’ятирічки. Включившись у всенародний рух за гідну зустріч 50-річного ювілею Радянського Союзу, вони добилися нових виробничих успіхів. У 1972 році було зібрано зернових по 34 цнт з га, в т. ч. озимої пшениці — 42,1 цнт, цукрових буряків — по 510 центнерів. За успіхи, досягнуті в розвитку сільського господарства, виконання планів виробництва й продажу державі продуктів землеробства і тваринництва, 18 передовиків відзначено урядовими нагородами. Ордена Жовтневої Революції удостоєно члена КПРС Є. М. Дем’яна, чотирьох чоловік — ордена Трудового Червоного Прапора, серед них — дочку колишнього бідняка, доярку комуністку М. С. Кушнір. Її батько С. А. Кушнір за панування буржуазно-поміщицької Польщі не мав навіть власної хати і не міг зі своїх 2 моргів прогодувати багатодітну сім’ю. Радянська влада допомогла йому виростити й вивчити 12 дітей. 9 з них трудяться в колгоспі доярками, свинарками, механізаторами, шоферами тощо; 6 вступили до лав Ленінської партії. Всі вони сумлінно працюють і добре живуть: мають добротні будинки, красиві сучасні меблі, телевізори, майже в усіх є мотоцикли, велосипеди тощо.
Провідна роль у піднесенні господарства, поліпшенні добробуту трудящих належить партійній організації колгоспу. У 1972 році вона об’єднувала 72 членів і кандидатів у члени КПРС, з них 65 працювали безпосередньо на виробництві. Надійним помічником парторганізації є комсомольська організація, яка налічує 82 члени ВЛКСМ. Комуністи й комсомольці виступають ініціаторами всіх прогресивних починань, стоять на чолі змагання за вирощення високих урожаїв зернових і технічних культур, дальше підвищення продуктивності громадського тваринництва.
В колгоспі провадиться велике капітальне будівництво. Тільки за восьму п’ятирічку споруджено потужний млин, допоміжне підприємство, що виробляє оліфу, фарби, лак, переобладнано і механізовано тваринницькі ферми тощо. Велику допомогу колгоспові подає держава. Так, тільки за два роки дев’ятої п’ятирічки він одержав 650 тис. крб. державних кредитів. На ці кошти збудовано великий корівник, до ферм прокладено доріжки з твердим покриттям, зведено колгоспний адміністративний будинок тощо. Понад 200 тис. крб. витрачено на спорудження типового приміщення для середньої школи.
У післявоєнні роки в Мельниці-Подільській, яку в 1960 роді віднесено до категорії селищ міського типу, виросло кілька підприємств місцевої промисловості: оліфоварний завод, фабрика господарсько-побутових виробів, промисловий і харчовий комбінати, комбінат побутового обслуговування з шевською, кравецькою, художньою майстернями та ін. Найбільшим підприємством селища є фабрика господарсько-побутових виробів, що випускає столярні інструменти та побутові вироби з пластмаси — карнизи, пластмасові труби, сувеніри. Продукція фабрики йде в усі кінці країни — на Далекий Схід, в Сибір, Середню Азію, в Закавказзя.
В 1966 році до Мельниці-Подільської з м. Монастириськ переведено Українську дослідну станцію тютюну й махорки, яка є одним з найстаріших науково-дослідних закладів України. В 1970 році їй минуло 80 років (заснована в січні 1890 року в м. Лохвиці на Полтавщині). Селекціонери вивели близько 20 сортів махорки, 12 сортів і гібридів тютюну. Державне випробування проходить сорт тютюну Подільський 23. Наукові працівники подають практичну допомогу колгоспам України у збільшенні врожайності тютюну.
За часів Радянської влади значні зміни сталися в соціальному й національному складі населення Мельниці-Подільської. На кінець 1972 року в промисловості було зайнято 920 робітників, інженерно-технічних працівників і службовців. Поряд з українцями в селищі проживає чимало росіян, поляків. Є тут і білоруси, вірмени, азербайджанці, осетини, татари. Всі вони живуть і працюють єдиною дружною сім’єю. Докорінні зміни сталися в житті та побуті трудящих Мельниці-Подільської. Незмірно підвищився їхній добробут. Про це свідчить, зокрема, широкий розмах індивідуального житлового будівництва. Протягом 1955—1970 рр. тут споруджено 297 будинків під бляхою, черепицею, шифером; кожний — на кілька кімнат. У 1972 році в особистому користуванні робітників, колгоспників та службовців було 26 легкових автомашин, 158 мотоциклів. У 1972 році в 20 торговельних підприємствах селища, серед яких є 14 спеціалізованих магазинів, жителі придбали товарів на 2,6 млн. карбованців.
Мельниця-Подільська зв’язана автобусним сполученням з багатьма населеними пунктами не тільки району, а й області, республіки. У Тернопіль, Кам’янець-Подільський, Чернівці, Заліщики, Борщів можна дістатися також рейсовими пасажирськими літаками.
Добре налагоджено медичне обслуговування населення. У селищі працюють лікарня з шістьма відділеннями на 100 ліжок, поліклініка, два медичні пункти, санітарно-епідеміологічна станція, станція невідкладної медичної допомоги, аптека. Серед 77 чоловік медичного персоналу — 18 лікарів. Великим піклуванням оточені діти. Для малят створено дитячий садок, ясла. Тільки в 1972 році селищна Рада асигнувала на їх утримання 56,5 тис. карбованців.
Літні люди добре пам’ятають тяжкі часи панування буржуазно-поміщицької Польщі, коли переслідувалися українська мова, культура, коли переважна більшість жителів не могла навчати своїх дітей. В радянський час освіта стала надбанням найширших мас трудящих. Усі діти шкільного віку, а їх у селищі понад 1600, навчаються в середній, восьмирічній і початковій школах з українською мовою викладання. Юнаки й дівчата, що працюють, здобувають освіту в школі робітничої молоді. Серед учительського колективу, який складається з 89 чоловік, є багато досвідчених педагогів. Вчительку української мови й літератури М. М. Васьків нагороджено орденом «Знак Пошани»; значком «Відмінник народної освіти» відзначено трьох учителів. У післявоєнні роки 730 юнаків і дівчат Мельниці-Подільської здобули середню освіту. Майже третина з них продовжувала навчання у вузах і технікумах. Три вихованці школи — Я. М. Стаднійчук, Ю. М. Стемпурський, О. П. Андрейків — стали докторами наук, п’ять чоловік — кандидатами наук. В селищі відкрито дитячу музичну школу, в якій навчається 160 дітей.
Своє дозвілля жителі провадять у будинку культури. Тут працюють хоровий, драматичний, хореографічний, вокальний та інші гуртки. Гордістю жителів є самодіяльний оркестр старовинних народних інструментів, таких як сопілка, ліра, дуда (коза), трембіта, бугай, решето, луска, сурма, тулумбаси та ін. Оркестр відродив народні традиції, наповнивши їх новим змістом. У 1960 році йому присвоєно почесне звання самодіяльного народного оркестру. Талановитий колектив, що складається з 40 аматорів — людей різних професій, побував в усіх районах Тернопільщини, в Житомирській, Чернівецькій областях, не раз виступав по телебаченню. Його знімали на кіностудіях художніх і документальних фільмів. В лютому 1968 року громадськість Борщівського району та області урочисто відзначила 20-річчя оркестру. З цієї нагоди його керівникові В. О. Зуляку було присвоєно звання заслуженого працівника культури УРСР, групу ветеранів оркестру нагороджено Почесними грамотами Міністерства культури УРСР. У 1969 році в Мельниці-Подільській створено майстерню Українського музично-хорового товариства по виготовленню старовинних українських народних інструментів і українського народного вбрання.
До послуг жителів — кінотеатр, чотири масові й п’ять відомчих бібліотек. З середини 50-х років у селищі існує історико-краєзнавчий музей, де зібрано понад 2,5 тис. експонатів. Навколо музею, що працює на громадських засадах, об’єдналися місцеві любителі-краєзнавці, які підтримують зв’язки з музейними закладами Києва, Львова, Тернополя та інших міст. У центрі селища встановлено пам’ятники К. Марксу, В. І. Леніну, а також полеглим радянським воїнам-визволителям і односельцям, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Усім господарським і культурним будівництвом у Мельниці-Подільській керують 9 партійних організацій, які об’єднують 206 комуністів, і селищна Рада. Серед 70 її депутатів — 27 колгоспників, 25 робітників, 18 представників інтелігенції. З свого бюджету, який 1972 року дорівнював 138,8 тис. крб., на впорядкування селища і капітальний ремонт житлової площі Рада витратила 47,4 тис. карбованців.
Золотий ювілей Союзу РСР трудящі Мельниці-Подільської відзначили великими успіхами в галузі сільськогосподарського та промислового виробництва, у будівництві, впорядкуванні селища. Споруджено 2 багатоквартирні житлові будинки для працівників науково-дослідної станції та робітників фабрики господарсько-побутових виробів; прокладено дороги, водопровід, збудовано автобусну станцію.
Постійна допомога російського та інших братніх радянських народів, натхненна вільна праця дали можливість трудящим західноукраїнських земель, зокрема Мельниці-Подільської, в найкоротший строк здійснити великі соціалістичні перетворення в економіці, культурі й побуті. Ці перетворення запалюють мельни-чан на нові звершення в боротьбі за побудову комунізму.
О. І. ГОЛИК