Скала-Подільська, Борщівський район, Тернопільська область
Скала-Подільська (до 1940 року — Скала-над-Збручем) — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване на правому березі річки Збруча, за 15 км від райцентру. Залізнична станція. Населення — 5600 чоловік.
Територія навколо Скали-Подільської була заселена здавна, про що свідчить виявлене на її околиці городище часів Київської Русі.
Скала відома з першої половини XIV ст. Поряд з Кам’янцем, Бакотою, Брацлавом вона була тоді одним з найбільших і найукріпленіших міст Поділля. З південно-східного боку її захищала неприступна скеля, що височіла над Збручем, з інших — оточували рови й мури замку, спорудженого у 60—70-х роках того ж століття.
У 1434 році місто остаточно загарбала шляхетська Польща. За даними 1443 року, Скала належала до королівських міст, була центром повіту Кам’янець-Подільського староства. У 1494 році при Скалецькому замку існувало фільваркове господарство, в якому працювало феодально залежне населення навколишніх сіл. У першій чверті XVI ст. Скалі надано право на влаштування щорічних ярмарків і щотижневих базарів, і це сприяло розвитку міста. У 1570 році в ньому налічувалося вже 1166 мешканців. З 232 будинків 186 належало міщанам, 10 — торговцям, 25 — замковим слугам, решта — військовим, шляхтичам, церковнослужителям. На користь замку міщани й торговці сплачували чинш. Міщани, які користувалися замковими землями (30 ланів), віддавали старості десятину від урожаю, худоби, бджільну десятину тощо.
Жорстоко експлуатуючи корінне населення загарбаних українських земель, польська феодальна держава, магнати й шляхта не дуже дбали про їх захист від ворогів. Розташована поблизу південно-східного кордону Речі Посполитої, Скала постійно зазнавала руйнівних нападів татаро-турецьких орд. У 1497 році турки й татари завдали місту такого спустошення, що король мусив звільнити міщан на 8 років від податків і на 4 роки від чиншу. У першій чверті XVI ст. татари двічі пограбували і спалили місто, завдали руйнувань замку. У 1538 році королівський староста С. Лянцкоронський відбудував оборонні укріплення, залучивши до цього міщан, але наступного року татари знову зруйнували замок і місто. Жителі були настільки розорені, що староста не міг зібрати з них податок. Та, незважаючи на тяжке становище населення, він примушував його відбудовувати замкові укріплення, споруджувати два мости через Збруч, виготовляти вози для війська. Непосильна праця і великі побори спричинялися до постійних конфліктів між міщанами і Лянцкоронським. У 1545 році справа дійшла навіть до королівського суду. На становищі жителів тяжко відбивалися міжусобиці місцевих феодалів. Так, у 1592 році розгорілася боротьба за Скалецьке староство між Гербуртом й Лянцкоронським, від чого найбільше терпіли мешканці міста, бо кожен з ворогуючих магнатів змушував давати йому продовольство, обкладав непосильними податками.
Тяжким для Скали був 1615 рік. Напавши на місто, турки спалили більшість будинків, зруйнували замок. Яничари живцем закопували в землю людей, виколювали очі, четвертували. Багатьох жінок і дітей забрали в полон. Скориставшись беззахисністю міста, у 1620 році на нього напав молдавський господар Олександр. Та, незважаючи на постійні напади ворогів і руйнування, Скала кожного разу відроджувалася. В XVII ст. вона була не тільки містом-фортецею, але й одним
з торговельно-ремісничих центрів Поділля. У місті працювали ковалі, гончарі мечники, ювеліри, кушніри, кравці та інші ремісники, більшість яких була об’єднана в цехи. Однак внаслідок дискримінаційної політики польсько-шляхетського уряду українські ремісники не мали доступу до привілейованих цехів — ювелірів, мечників та деяких інших. Українське населення фактично було усунуте також від участі в органах місцевого самоврядування, зазнавало релігійних утисків.
Економічне й національне гноблення викликало протест народних мас, який не раз переростав у відкриті виступи проти польських загарбників. Жителі Скали були активними учасниками селянсько-козацького повстання під проводом Северина Наливайка, визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. проти польсько-шляхетських гнобителів. У серпні 1648 року українське населення Скали допомогло козацьким загонам на чолі з Максимом Кривоносом захопити замок, багато місцевих жителів тоді ж приєдналося до повстанців.
На початку 70-х років над краєм нависла загроза турецького поневолення. Влітку 1672 року війська султана Магомета IV, розгромивши польську армію, захопили багато фортець, у т. ч. й Скалу. Турки й татари пограбували місто, забрали в полон і продали в рабство чимало жителів, а на решту наклали величезний податок у 6387 злотих. Під владою Туреччини Скала з невеликими перервами перебувала до 1699 року. За цей час зовсім занепали ремесло, торгівля.
Повернувши собі Поділля, польські феодали ще більше посилили соціальний і національний гніт. У першій половині XVIII ст. панщина досягла 135—156 днів на рік. Це тяжко позначилося на становищі жителів Скали, які здебільшого займалися сільським господарством. З метою покатоличення українського населення 1719 року в Скалі споруджено римсько-католицький костьол. У 60-х роках на місці зруйнованого турками замку староста Скали Тарло почав зводити палац. Гроші на його будівництво здиралися з населення міста і навколишніх сіл. 1765 року воно мусило сплатити понад 45,4 тис. злотих. Обтяжена непосильними податками, розорена нескінченними війнами, більшість мешканців міста ледве животіла. Голод міцно оселився в хатах бідноти. Виснажених людей косили пошесні хвороби. В 1770 році мало не половина жителів Скали вимерла від епідемії чуми.
Не краще ясилося населенню Скали й під владою Австрії (з 1772 року). За даними 1787 року, до Скали, яку два роки тому переведено до розряду містечок, було приписано 1898 моргів землі. З цієї кількості земельних угідь, що належали місцевим феодалам, у користуванні селян перебувало 983 морги орної землі, 155 — лук, городів та пасовиськ. На той час у Скалі було два панські маєтки: Корсаковської, яка мала 114 дворів, і Вілінського (21 двір). Селяни першої користувалися польовою землею і городами, другого — лише городами. Парокінним господарствам Корсаковська виділила по 35 моргів землі, за що вони мусили відробляти протягом 29 весняних і літніх тижнів по три дні панщини на тиждень, решту 23 тижні — по два дні, а всього 133 дні. Ті, що володіли одним конем, користувалися наділами в 14 моргів, відробляли навесні і влітку по три дні панщини, восени і взимку по одному дню на тиждень, всього 81 день. Піші з наділами у 8 моргів відробляли один-два дні панщини на тиждень. Крім того, всі категорії селян давали поміщиці данину натурою. Халупники, в користуванні яких були лише городи, відробляли 12 днів панщини на рік. 13 селян Вілінського відробляли по 12 днів панщини на рік, решта платила чинш. У Скалі мешкали 17 ремісників-чиншовиків, які виконували певні роботи на користь поміщицького двору, давали йому данину натурою. 1789 року громада Скали сплатила 567 золотих ринських чиншу, тоді як весь прибуток від землі становив 1712 золотих ринських.
Економічне становище селянських господарств Скали дещо поліпшилося, коли з 1810 по 1815 рік вона в складі Тернопільського краю входила до Росії. Російський уряд зменшив податки та деякі повинності. Починаючи з 1812 року, селянин, який мав пару коней або одного коня, відробляв на феодала 81 день панщини на рік, а безкінний — 52 дні. Селянам дозволялося вирощувати тютюн для власних потреб, чого не було раніше. Однак, коли Тернопільщина знов потрапила під владу Габсбургів, феодали збільшили і панщину і натуральні побори.
Внаслідок реформи 1848 року феодальні повинності було скасовано за викуп, дві третини якого сплачували селяни, а третину — держава. Річна вартість усіх панщинних повинностей жителів Скали визначена в 931 флорин 29 крейцерів. Селяни одержали у власність землю, якою користувалися до реформи, але були позбавлені права на користування панськими луками, пасовиськами, лісом, що поставило їх в дуже скрутне становище. Неврожай 1849 року ще більше підірвав хліборобські господарства. Щоб не загинути з голоду, селяни мусили закладати свою землю, за харчі працювати в маєтку, який належав графам Голуховським. У 80-х роках XIX ст. власник маєтку мав 3138 моргів землі, а 5,2 тис. мешканців Скали — всього 2162 морги. Землі у населення було мало, а податків доводилося платити багато. У 1896 році жителі містечка сплатили 7110 золотих ринських державних податків і 902 золотих ринських на потреби гміни.
Аграрна реформа 1848 року, хоч і зберегла велике поміщицьке землеволодіння, та все ж давала певний простір для розвитку капіталістичних відносин. За даними 1886 року, в Скалі працювали броварня, гуральня, паровий та водяний млини, дві олійниці. Ремісники займалися виготовленням полотна, грубошерстого сукна, возів, саней, плугів. Значних розмірів набула торгівля худобою, яку сюди приганяли з Росії.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. великої гостроти набрав соціальний конфлікт між селянами й великими землевласниками, що був результатом обезземелення основної маси населення, жорстокої експлуатації наймитів у поміщицьких економіях. 1900 року по Борщівському повіту прокотилася хвиля страйків сільськогосподарських робітників, в яких взяли участь селяни 15 сіл і містечка. Страйкарі вимагали у поміщиків підвищення оплати праці, поліпшення побутових умов. Навесні і влітку 1902 року страйковий рух охопив десятки повітів і, зокрема, Борщівський. Селяни не допускали до роботи в поміщицьких маєтках штрейкбрехерів, вступали у боротьбу з жандармами. Селянські виступи місцеві власті придушили з допомогою військової сили.
Трудящі жили в злиднях, наслідком яких були тяжкі хвороби. В Скалі діяла невелика приватна лікарня, практикували три приватні лікарі, лікування у яких коштувало дорого.
Місцева біднота не мала можливості вчити своїх дітей. У 1886 році в чотирикласній школі навчалося всього 140 хлопчиків і дівчаток.
На початку першої світової війни Скалу зайняли російські війська, які з невеликими перервами перебували тут до середини липня 1917 року. Населення містечка прихильно ставилося до російських солдат. Солдати-більшовики проводили революційну роботу серед трудящих. Ця робота значно активізувалася після перемоги в Росії Лютневої буржуазно-демократичної революції.
Під впливом ідей Великого Жовтня революційний рух трудящих Скали, як і народних мас західноукраїнських земель, знову загарбаних австро-німецьними військами, набирає характеру боротьби за возз’єднання з УРСР. Цей рух намагалися жорстоко придушити правлячі кола Австро-Угорщини, буржуазно-націоналістичний уряд ЗУНР, буржуазно-поміщицька Польща.
Влітку 1920 року Червона Армія прийшла на допомогу трудящим Західної України. З серпня 1920 року 41-а дивізія 14-ї армії визволила Скалу від польських окупантів. Селяни і робітники з величезною радістю зустріли червоних бійців. Того ж дня створено революційний комітет, до складу якого увійшли місцеві бідняки І. І. Чорпіта (голова), Л. Л. Ганевич, М. В. Олійник та інші. Уродженець Скали М. Л. Баран (1880—1937) став заступником голови Галревкому. Органам Радянської влади доводилося працювати в дуже складних умовах. Іноземні окупанти, українські буржуазні націоналісти нескінченними грабежами й поборами довели економіку краю до цілковитого занепаду. До цього додалися воєнні руйнування. В Скалі не працювали броварня, гуральня, млин, олійниці; селянські поля заросли бур’яном. Частина житлового фонду була зруйнована, не діяла школа. Виконуючи розпорядження Галревкому, Скалецький ревком організував збирання врожаю з панських земель, склав списки малоземельних і безземельних селян для розподілу між ними поміщицької та церковної землі. Особливу увагу ревком приділив поліпшенню матеріального становища трудящих, постачанню населенню продовольства. Було взято на облік усі товари в магазинах, встановлено сталі ціни, налагоджено роботу хлібопекарні, відкрито їдальню для бідноти, дітей-сиріт та інвалідів. Ремонтувалося приміщення школи.
Недовго проіснувала Радянська влада в Скалі. У вересні 1920 року містечко знов окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі. Буржуазний уряд, провадячи колоніальну політику, перетворив загарбані західноукраїнські землі на сировинний придаток Польщі. Більшість населення містечка займалася сільським господарством. За переписом 1921 року жителям Скали, яких налічувалося 4 тис. чоловік, належало всього 1416 моргів землі. Майже половина селян взагалі не мала польової землі і заробляла на хліб працею в поміщицькому маєтку. Небагатьом вдавалося влаштуватися на роботу в невеличких напівкустарних підприємствах — цегельні, спиртозаводі, а також млині. Робочий день на підприємствах тривав 12—14 годин.
Украй незадовільно стояла справа з охороною здоров’я трудящих, освітою. 1934 року в Скалі, де проживало тоді 5144 чоловіка, працювало лише 3 приватні лікарі. Семирічна школа, де викладання велося польською мовою, фактично була недоступна для дітей української бідноти. Кожний другий житель не вмів ні читати, ні писати.
Боротьбу трудящих Скали проти окупаційного режиму очолював місцевий осередок КПЗУ, створений 1926 року. На кінець червня 1931 року до його складу входило 16 чоловік. Він підтримував тісні зв’язки з комуністами Чорткова і Тернополя. З 1923 року в містечку існував осередок КСМЗУ, в якому в 1931 році налічувалося 11 чоловік передової молоді. Комуністи і комсомольці працювали в умовах жорстокого терору і переслідувань. Масові арешти відбулися в містечку в березні та листопаді 1931 року. До в’язниці було кинуто 10 членів КПЗУ, чимало робітників, селян. Протягом того року поліція десять разів робила обшуки на квартирах місцевих жителів, яких підозрівали в приналежності до КПЗУ або КСМЗУ. Та, незважаючи на арешти, комуністичний осередок не припиняв революційної діяльності. 1 травня 1932 року він організував першотравневий мітинг трудящих містечка. На найвищій вежі старої фортеці було вивішено червоний прапор. Між учасниками мітингу і поліцією сталася сутичка. У грудні того ж року застрайкували робітники пекарні, які вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці. 21 січня 1934 року Скалецький осередок КПЗУ провів мітинг, присвячений пам’яті В. І. Леніна, К. Лібкнехта і Р. Люксембург. Виступаючи на ньому, комуністи закликали селян боротися зі спробами імперіалістів розв’язати війну проти Союзу Радянських Соціалістичних Республік. У 1936 році в Скалі, як і всюди в Тернопільському воєводстві, члени КПЗУ збирали кошти у фонд допомоги республіканській Іспанії.
Прагнучи скинути гніт буржуазної Польщі, трудящі з надією дивилися на схід, на той берег Збруча, де квітло радянське життя. І нарешті прийшов щасливий час визволення. Рано-вранці 17 вересня 1939 року трудящі Скали вийшли на вулиці, щоб зустріти своїх визволителів — бійців Червоної Армії. З цього дня почався новий період в житті населення містечка — період докорінних соціалістичних перетворень. Уже 18 вересня в Скалі було створено селянський комітет і народну міліцію. Розгорнулася підготовка до виборів депутатів у Народні Збори Західної України. Обранці трудящих Скали разом з усіма депутатами Народних Зборів проголосували за встановлення Радянської влади, за возз’єднання Західної України з Радянською Україною в складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Селянський комітет націоналізував цегельню, млин, конфіскував поміщицьку землю. Для розподілу її між безземельними і малоземельними селянами створено спеціальну комісію. Наприкінці 1939 — на початку 1940 року найбідніші селяни Скали безкоштовно одержали 366 га поміщицької землі. В січні 1940 року Скала, яку було віднесено до розряду селищ міського типу і перейменовано на Скалу-Подільську, стала центром однойменного району (проіснував до 1959 року). Дальшу роботу по налагодженню господарства в селищі і районі очолили райком партії та райвиконком. Протягом першої половини 1940 року стали до ладу спиртозавод, цегельня, млин; видали першу продукцію шевська, кравецька, столярна майстерні. Селяни вільно господарювали на землі, наданій Радянською владою. Велику допомогу машинами, реманентом подавала їм МТС, заснована того ж року.
Партійні, радянські органи приділяли постійну увагу поліпшенню побутового, медичного й культурного обслуговування населення. З районного бюджету, який у 1940 році становив понад 1,7 млн. крб., на охорону здоров’я було асигновано 190,2 тис. крб., на народну освіту — 886,6 тис. крб. За рахунок цих, а також державних асигнувань у райцентрі, в колишньому панському будинку, обладнано поліклініку і лікарню. Почали працювати три семирічні школи з українською мовою навчання, що дало можливість дітям робітників і селян здобувати освіту рідною мовою. При школах організовано курси ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Відкрився районний будинок культури. З допомогою Радянської держави, народів-братів трудящі Скали-Подільської виходили на широку дорогу вільного й щасливого життя. Віроломний напад фашистської Німеччини на CPСP тимчасово перервав соціалістичне будівництво.
14 липня 1941 року селище було окуповано гітлерівськими загарбниками. Фашисти, які встановили жорстокий режим терору, чинили страхітливі злочини над мирними людьми. За час окупації на околицях Скали-Подільської було розстріляно 2350 чоловік — жителів селища і навколишніх сіл. 223 юнаків і дівчат гітлерівці насильно вивезли у фашистське рабство. Окупанти відбирали у населення худобу, продовольство, прирікаючи його на голодне вимирання. Близько 3 років чинили фашисти свою чорну справу в Скалі-Подільській. Відступаючи з селища, вони пограбували й зруйнували МТС, спиртозавод, цегельню, млин, культурно-освітні заклади, знищили майже чверть житлового фонду.
В другій половині березня 1944 року частини Червоної Армії з боями форсували Збруч. 24 березня о 14 годині 17-а гвардійська механізована бригада у взаємодії з 63-ю гвардійською танковою бригадою 4-ї танкової армії зломала опір ворога і оволоділа Скалою-Подільською. Було розгромлено кілька військових частин групи армій «Південь», захоплено понад 40 танків, 55 гармат і багато інших трофеїв. Проте 29 березня ворог на короткий час знов оволодів селищем. 6 квітня частини 4-ї танкової армії остаточно вибили окупантів з Скали-Подільської. В цьому бою радянські війська знищили понад 4 тис. солдатів і офіцерів противника, захопили 5 транспортних літаків, 17 гармат, 7 танків та інші трофеї. За визволення селища віддали життя росіяни М. С. Брюзгін, брати В. М. і Ф. М. Єгорови, українці Ф. І. Візнюк і І. Д. Барищук, вірменин А. М. Акопян, азербайджанець Алі-Ага Гаджієв, удмурт І. О. Главацьких, узбек К. Джураєв, татарин І. П. Кулієв — всього 259 солдатів і офіцерів. Жителі свято шанують пам’ять загиблих, дбайливо доглядають братську могилу.
На фронтах Великої Вітчизняної війни билися проти ворога 140 жителів Скали-Подільської, 67 з них нагороджені орденами й медалями. В Скалі-Подільській проживає І. В. Китаєв — колишній учасник французького руху Опору, боєць партизанського загону, яким керував Герой Радянського Союзу В. В. Порик. Комуніст В. А. Гурченко воював проти ворога в складі партизанського з’єднання «Смерть фашизму», яке діяло з 1944 року і до кінця війни на території Польщі та Чехословаччини. Він нагороджений урядом ЧССР двома орденами «Партизанська зірка».
Відразу ж після визволення селища його мешканці під керівництвом райкому КП(б)У, райвиконкому, селищної Ради взялися за відродження зруйнованого окупантами господарства. Відбудовувалися житла, медичні, культурні та освітні заклади. У червні 1944 року почав працювати млин. Першого вересня відкрилася середня школа, в якій 18 учителів навчали 345 учнів. Відновили роботу лікарня, поліклініка, будинок культури, бібліотека.
Відродження господарства відбувалося в дуже складній обстановці. Пособники фашистів — українські буржуазні націоналісти, організувавши банди, нападали на радянських активістів, палили хати, грабували і залякували населення. Вони розгромили приміщення сільради в Старій Скалі, замордували голову сільради Є. І. Маюка. Від рук бандерівців загинули уповноважений ЦК КП(б)У О. Я. Сердюк, нарсуддя В. І. Татаренко, комуніст П. М. Вакуленко, радянські активісти Ф. С. Томашевський, В. Д. Перепічка та чимало інших. Під керівництвом комуністів радянські люди одностайно піднялися на боротьбу проти українських буржуазно-націоналістичних банд і знищили їх.
Радянська держава подавала допомогу трудящим у відбудові та дальшому розвитку господарства. Протягом 1945—1946 рр. завдяки державним кредитам, поставкам будівельних матеріалів, машин, устаткування в Скалі-Подільській було відбудовано та реконструйовано спиртовий і цегельний заводи, створено промисловий і харчовий комбінати, промартіль «Прогрес». Улітку 1947 року закладено фундамент заводу холодного асфальтобетону, а вже через рік нове підприємство дало першу продукцію. В 1949 році став до ладу овочеконсервний завод.
Одночасно йшла відбудова сільського господарства. 1945 року відновила роботу Скала-Подільська МТС. У 1949—1950 рр. МТС одержала 10 тракторів, 8 молотарок, 9 плугів, 13 сівалок, 6 культиваторів та інші машини, що надійшли з різних республік країни. Зміцнення технічної бази створило сприятливі умови для переходу одноосібних селянських господарств на соціалістичний шлях розвитку. У 1948 році 175 родин колишніх бідняків об’єдналися в сільськогосподарську артіль «Шлях до комунізму». Через два роки створено плодоягідний радгосп «Скала-Подільський».
Радянська держава дбала про поліпшення матеріального становища жителів, розвиток освіти, культури. Тільки в 1946 році в Скала-Подільському районі сім’ям загиблих воїнів та військовослужбовців виплачено 313,6 тис. крб. пенсій і одноразової допомоги.
У роки післявоєнних п’ятирічок соціалістичні перетворення сталися в усьому економічному і культурному житті. В селищі успішно розвивається промисловість. Радянська держава подбала про оснащення підприємств новою технікою, зростання їх виробничих потужностей. Одним з найбільших підприємств Скали-Подільської є завод холодного асфальтобетону. Протягом восьмої п’ятирічки підприємство видало продукції на 7,3 млн. крб. Після реконструкції в 1971 році завод виробляє холодного асфальту і чорного щебеню в півтора раза більше, ніж раніше. Механізація виробничих процесів дала змогу колективу заводу у 1972 році збільшити випуск асфальту до 125 тис. тонн. Таких успіхів підприємство досягло завдяки допомозі держави, трудящих радянських республік устаткуванням, кадрами. Завод одержує машини з Москви, Талліна, Горького, Мінська, Караганди; екскаватори, тракторні самоскиди, електрообладнання надходять з країн соціалістичної співдружності — Угорщини, Польщі, Болгарії, НДР. На підприємстві трудяться робітники й спеціалісти 6 національностей: українці, росіяни, білоруси, вірмени, марійці, латиші. Виконуючи свій інтернаціональний обов’язок, колектив підприємства в 1967—1972 рр. посилав кількох своїх кращих спеціалістів до Афганістану і Непалу для технічної допомоги в пуску і експлуатації асфальтобетонних заводів.
Партійна і профспілкова організації керують в колективі соціалістичним змаганням, повсякденно дбають про зростання кваліфікації кадрів, їх виробниче навчання. За час роботи на підприємстві від коваля до начальника майстерень виріс І. Ф. Грицюк, від шофера до начальника цеху — І. М. Репетовський. Серед робітників — 209 ударників комуністичної праці. Трьом з них — О. А. Даниленку, О. І. Баб’яку, М. О. Тишку присвоєно почесне звання заслуженого шляховика УРСР, а П. Я. Борейку — заслуженого будівельника УРСР. За успіхи, досягнуті у виконанні завдань п’ятирічки, 1971 року орденом Жовтневої Революції нагороджено начальника цеху заводу С. І. Михайличенка. 12 серпня 1972 року робітники та інженерно-технічні працівники урочисто відзначили 25-річний ювілей свого підприємства. На околиці селища завершується спорудження потужного щебеневого заводу, перші його агрегати вже пущено в дію. На базі міжколгоспної будівельної організації в 1971 році створено заводоуправління облміжколгоспбуду, в кар’єрах якого видобувається будівельний камінь, пісок, гравій. Столярні цехи виготовляють вікна, двері, пиломатеріали. Цегельні заводи за рік випалюють 12 млн. штук цегли.
На велике підприємство перетворився консервний завод. За рік він виробляє понад 3,8 млн. умовних банок консервів. У 1972 році завод виконав план на 118 проц., випустивши на 2 млн. крб. надпланової продукції. В найвіддаленіші райони країни надходять його смачні компоти, салати, томати, маринади, натуральні соки, джеми. Після докорінної реконструкції високомеханізованим підприємством став харчокомбінат. Він має цехи безалкогольних напоїв, кондитерський, виноробний, фруктопереробний, маслоробню, млин, хлібопекарню. План восьмої п’ятирічки комбінат виконав на 107,6 процента.
У Скалі-Подільській розміщені відділення «Сільгосптехніки», а також база районного об’єднання «Сільгосптехніки». Протягом 1965—1970 рр. вона постачила колгоспам району більше ніж на 10 млн. крб. тракторів, автомашин та іншої сільськогосподарської техніки, а також запасних частин і мінеральних добрив.
З великим піднесенням працюють колективи підприємств у роки дев’ятої п’ятирічки. Ставши на трудову вахту на честь 55-ї річниці Великого Жовтня і 50-річчя утворення СРСР, вони випустили надпланової продукції на 1,5 млн. карбованців.
Чимале місце в економіці селища посідає плодоягідний радгосп, до якого 1958 року за рішенням загальних зборів членів колгоспу приєднано його землі. Тепер радгосп має 1001 га сільськогосподарських угідь. Під садами та ягідниками, пальметним садом зайнято близько 400 га. Великі прибутки дають тепличне плівкове господарство, новозбудований цех переробки фруктів, розсадник, звідки саджанці постачаються в усі райони області. Важливе місце в економіці радгоспу посідають рослинництво і тваринництво. Завдяки самовідданій праці робітничого колективу, широкому розгортанню соціалістичного змагання виробничий план восьмої п’ятирічки радгосп виконав на 206 проц. Готуючи гідну зустріч 50-річчю утворення СРСР, робітники виростили і зібрали чудовий урожай садових і зернових культур: фруктів — по 80 цнт, ягід — 42 цнт, зернових — 32 цнт з га. План продажу м’яса державі виконано на 200 проц., молока — на 118 проц. В радгоспі закладається двохсотгектарний пальметний сад з штучним зрошенням, для чого будується водоймище площею в 9 гектарів.
За роки Радянської влади величезні зміни сталися в житті мешканців Скали-Подільської. Це можна бачити на прикладі сімей колишніх безземельних бідняків В. С. Поліщука, М. К. Федини, Г. І. Кравчика. Вони живуть у нових добротних будинках. їх діти здобули освіту: два сини В. С. Поліщука працюють інженерами, дочка і син М. К. Федини — студенти вищих навчальних закладів, їх брату І. М. Федині присвоєно звання кандидата медичних наук, обидві дочки Г. І. Кравчика вчителюють. І таких родин в селищі багато.
З кожним роком молодіє і красивішає Скала-Подільська. На вулицях зараз не побачиш старих, критих соломою хат. Замість них рівними рядами вишикувалися чепурні будинки на три-чотири кімнати, оточені садками. Лише з 1960 по 1972 рік на кошти держави та індивідуальних забудовників споруджено понад 12,8 тис. кв. метрів житлової площі; за один тільки 1972 рік зведено 31 будинок. У селищі добре налагоджено побутове обслуговування населення. Тут є понад 40 підприємств торгівлі та громадського харчування, побутовий комбінат. Працівники торгівлі постійно борються за поліпшення культури обслуговування населення. Широко застосовуються вільний доступ до товарів, продаж багатьох видів продуктів у розфасованому вигляді, відпуск товарів у кредит і т. д. За високу культуру обслуговування покупців краща працівниця прилавку Г. М. Корецька у 1971 році була удостоєна ордена Леніна. Орденом Леніна відзначено також колишнього начальника місцевого відділення зв’язку К. М. Пруса.
Дедалі поліпшується медичне обслуговування трудящих. Лише за один 1972 рік держава асигнувала на охорону здоров’я населення Скали-Подільської 170,3 тис. крб. Тут працюють лікарня на сто ліжок, поліклініка, дитяча і жіноча консультації, пологовий будинок, санітарно-епідеміологічна станція, будинок для інвалідів війни і праці.
Обслуговують хворих 12 лікарів та 42 медичні працівники з середньою спеціальною освітою. Для малят відкрито дитячі ясла і садок.
В Скалі-Подільській міститься республіканська туристська база, відкрита 1968 року. У великому двоповерховому корпусі, призначеному для одночасного проживання 250 чоловік, є все необхідне для відпочинку: зручні кімнати на два й чотири чоловіка, добре обладнані холи тощо. Щороку на базі відпочиває більше десяти тисяч туристів з усіх кінців країни. База, як і лікарня, розташована в мальовничому старовинному парку, який є одним з кращих на Україні.
За Радянської влади незмірно підвищився освітній і культурний рівень трудящих. Якщо за панування панської Польщі половина населення була неписьменною, то тепер 285 жителів мають вищу освіту, 2,8 тис.— середню і спеціальну середню. Випускник Скала-Подільської середньої школи Б. В. Байдюк став доктором технічних наук, 7 чоловік — кандидатами наук. У 1972 році в двох середніх і початковій школах навчалося 995 учнів, працювало 87 учителів. Є школа робітничої та сільської молоді. Відкрито філіал Борщівської музичної школи. Скала-Подільська дала батьківщині кількох діячів української культури. Тут народилися М. О. Левицький (1873—1927) — музичний діяч, диригент, засновник першої на Буковині української музичної школи ім. М. Лисенка в Чернівцях; український актор В. М. Юрчак (1876—1914).
Плідну роботу провадять будинок культури, дві бібліотеки — для дорослих і дітей. При будинку культури, що має зал на 500 місць, кімнати для гурткової роботи, працюють драматичний, хоровий, танцювальний та інші самодіяльні колективи, в яких бере участь 140 аматорів. Бібліотеки, книжковий фонд яких обчислюється у 33 тис. примірників, обслуговують 3,2 тис. читачів.
Глибокі соціалістичні перетворення, що сталися в Скалі-Подільській за роки Радянської влади,— результат повсякденного піклування Комуністичної партії про благо народу, активної діяльності партійних і радянських органів. На початок 1973 року в селищі було 14 парторганізацій, що об’єднували 234 членів і кандидатів у члени КПРС. Першими помічниками комуністів в організації соціалістичного змагання на честь 50-річчя утворення СРСР, за дострокове виконання плану третього, вирішального року п’ятирічки, є профспілкові та комсомольські організації. На початок 1973 року в селищі налічувалося 815 членів ВЛКСМ.
Велику роль у житті селища відіграє Рада депутатів трудящих. До її складу обрано 72 депутати — передові люди підприємств, радгоспу, організацій, установ. Серед них П. Я. Борейко — заслужений будівельник УРСР, М. М. Яблонська — краща робітниця відділення «Сільгосптехніки» та інші.
Не одна сотня років пролетіла над стародавньою Скалою-Подільською. Та справжня її історія почалася тоді, коли над усіма західноукраїнськими землями засяяла зоря Радянської влади. Це — історія розквіту, історія вільного щасливого життя в братній сім’ї радянських народів.
М. Й. ВИРОВИЙ, Л. Ф. ТРИНЬКО