Яблунівка, Бучацький район, Тернопільська область
Яблунівка (до 1947 року — Язловець) — село, центр сільської Ради, розташоване в долині невеличкої річки Вільхівця, притоки Стрипи. Відстань до районного центру і залізничної станції Бучач — 16 км. Населення — 1123 чоловіка. Сільраді підпорядковані села Броварі, Дуліби, Заліщики, Новосілка, Передмістя і Пожежа.
Територія сучасної Яблунівки та її околиць була заселена вже в III тисячолітті до н. е., про що свідчать виявлені тут залишки поселення трипільської культури. Біля села Дулібів розкопано поховання доби міді.
Первісна назва села — Язловець походить від невеличкого струмка Язлівки, що впадає до річки Вільхівця. Язловець відомий з першої половини XIV ст. Вигідне географічне розташування — на торговому шляху зі Львова до Молдавії, родючі землі, великі ліси і пасовиська сприяли швидкому зростанню поселення, яке того ж століття стало містечком. Ним володіли польські магнати Бучацькі. Пізніше одна з поростей цього роду почала називати себе Язловецькими. Руками залежного населення вони спорудили замок.
У середині XV ст. Язловець вже був одним із значних центрів торгівлі на Поділлі і конкурував навіть зі Львовом. Про це свідчить скарга львівського купецтва, подана 1461 року королю. Останній наказав львівському воєводі пильнувати, щоб ярмарки в Язлівці не проводилися. Це ущемило інтереси феодала, і магнати Язловецькі тривалий час домагалися відновлення прав містечка на торгівлю. Тільки у 1519 році вони отримали привілей на проведення в Язлівці одного ярмарку на рік. Невдовзі містечко одержало право на самоврядування. В другій половині XVI ст. Язловець виріс у великий торговельний пункт Поділля і в деяких документах того часу згадується як місто. На його ярмарки, що були відомі далеко за межами краю, купці приїздили навіть з-за кордону.
В 1578 році в містечку проживало 1235 чоловік, було 247 будинків. Тут мешкало багато торговців, 17 ремісників. Більша частина населення займалася сільським господарством. Приписані до містечка 29 ланів землі належали родині Язловецьких. За користування землею селяни і міщани відробляли панщину, давали феодалу «рогове», десятину від овець, свиней, вуликів тощо. З жителів здирали численні побори і податки. Так, у 1589 році тільки самого чопового податку вони сплатили 90 флоринів.
Селяни та бідні ремісники мешкали на околицях містечка в глиняних мазанках, по вікна врослих у землю. В центрі Язлівця в кам’яних, оздоблених різьбою будинках жили багаті купці і міщани. Вірменські купці селилися окремо, на вулиці, яка називалася Вірменською. Вона була навіть забрукована і вважалася найкрасивішою. В центрі містечка височіли мурована вірменська церква, а також ратуша, де розміщувалися містечкове управління і суд. Керівні посади в цих адміністративних установах займали шляхта і заможні польські міщани; українське населення до них не допускалося. Війта призначав феодал, який був повновладним господарем містечка. Ян Радзівілл, до якого перейшов Язловець, жорстоко гнобив феодально залежне населення, особливо селян. На початку XVII ст. панщина досягла 5—6 днів на тиждень з півланового господарства, зросли натуральні та грошові побори. Посилилися національно-релігійні утиски. Споруджені у XVI — першій половині XVII ст. костьол і домініканський монастир стали осередками покатоличення українського населення. Щоб примусити селян і міщан прийняти унію, католицизм, ксьондзи і ченці заковували їх в кайдани, ув’язнювали, забирали майно, худобу. Все це викликало відчайдушний опір з боку корінного населення. У 1641 році язловецький міщанин Л. Кравець за кривди і знущання вбив ксьондза Сіверського, за що Снятинський суд засудив його до четвертування.
Під час народно-визвольної війни 1648—1654 рр. боротьба язловецьких селян і міщан проти гнобителів набрала великого розмаху. У 1648 році в околицях містечка діяв загін опришків на чолі з Іваном Проскурничином. Опришки, підтримані місцевими жителями, громили й палили панські маєтки. Коли влітку 1649 року селянсько-козацькі загони підступили до Язлівця, його населення разом з селянами навколишніх сіл розгромило фільварок Радзівілла, допомагало козакам штурмувати замок, але взяти його не вдалося. Багато селян приєдналося тоді до козаків і пішло з ними під Зборів. Активну участь у визвольній війні українського народу брало і вірменське населення містечка. У вересні 1655 року через Язловець, прямуючи з-під Кам’янця до Львова, проходили російське військо й українські козацькі полки. Це викликало нове посилення боротьби місцевих селян і міщан проти польської шляхти.
У 1672 році містечко захопило турецьке військо, яке зруйнувало майже всі будівлі, забрало в полон багато жителів. Намагаючись закріпитися на Поділлі, завойовники зміцнили язловецьку фортецю, що стояла на північному рубежі нового турецько-польського кордону. Вони відбудували старі фортифікаційні споруди, добудували до них нові, обнісши їх високим валом. У 1683 році коронний гетьман А. Потоцький з 12-тисячною армією невдало штурмував фортецю, і лише в серпні наступного року після тривалої облоги і штурму полякам вдалося примусити турків здатися.
Після турецького панування містечко довго не могло піднятися. Зменшилася кількість населення, занепали ремесла, торгівля. 1713 року в Язлівці мешкало 290 жителів, з них 125 міщан, 118 селян-комірників, решта — торговці, купці. Вірмени почали переселятися до Львова, Бережан, Бродів. Наприкінці XVIII ст. Язловець майже повністю втрачає роль торговельного містечка.
У 1772 році, коли Східна Галичина підпала під владу Австрійської імперії, Язловець і його землі перейшли до баронів Блажовських. У 1797 році селяни і міщани користувалися близько 1 тис. моргів землі. З 131 селянського господарства 27 парових обробляли по 10 моргів орної землі, 70 поєдинкових — по 5 моргів, 34 піші — по 2,5 морга. Селяни панщину не відбували, а сплачували поміщикові чинш. Чинш платили і ремісники. У 1780 році в Язлівці було 30 кушнірів, 20 шевців, 17 ткачів. Після скасування в 1848 році кріпосного права селяни і міщани за великий викуп одержали у власність землю, якою користувалися до реформи. Тільки за один 1855 рік вони сплатили 593 флорини викупних платежів.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. Язловець став типовим сільськогосподарським містечком. Промисловість майже не розвивалася. Працювала лише невелика кустарна майстерня, що виробляла казани. Провадячи політику гноблення народних мас, австрійський уряд всіляко зміцнював апарат примусу і насильства. Так, 1914 року на утримання в Язлівці адміністративних органів було витрачено 6448 крон, у т. ч. 1258 крон — на поліцію. В той же час на охорону здоров’я, освіту населення власті виділяли мізерні кошти. В містечку було 2 приватні лікарі і акушерка. Однокласну школу відкрито 1790 року. У 1880 році при монастирі діяла польська жіноча гімназія. Переважна більшість українського населення залишалася неписьменною.
Невдовзі після початку першої світової війни в Язловець вступили російські війська. Протягом 1915—1917 рр. в його околицях точилися кровопролитні бої, містечко кілька разів переходило з рук у руки. У липні 1917 року Язловець знов захопили австро-німецькі війська. Після розпаду Австро-Угорської імперії в містечку було встановлено владу буржуазно-націоналістичного уряду ЗУHP, а в липні 1919 року його окупувала буржуазно-поміщицька Польща.
Влітку 1920 року, переслідуючи польських інтервентів, Червона Армія вступила на землі Західної України. 5 серпня 364-й стрілецький полк 41-ї стрілецької дивізії 14-ї армії вигнав окупантів з Язлівця. В містечку було обрано революційний комітет, до складу якого ввійшло 5 місцевих жителів-бідняків. Ревкомівці взяли на облік поміщицьку, монастирську та церковну землю і приступили до її розподілу між безземельними й малоземельними селянами. Створений загін народної міліції вів боротьбу проти контрреволюційних елементів.
Та в вересні 1920 року, спираючись на допомогу країн Антанти, буржуазно-поміщицька Польща знов окупувала Західну Україну. 16 вересня польські війська захопили Язловець. 1921 року в містечку проживало 1982 чоловіка. З 1429 га земельних угідь, приписаних до містечка, більшість землі перебувала в руках осадників.
У 1930 році в Язлівці працювали гуральня, де було зайнято 5 робітників, та три невеликі млини, що належали місцевим лихварям. Робочий день тривав 12—14 годин, а заробітків робітників не вистачало навіть на те, щоб прогодувати сім’ї. З ремесла жили 27 чоловік, з торгівлі — 26. Позбавлене землі, далеко не все трудяще населення могло знайти роботу. Навесні 1937 року в містечку налічувалося 265 безробітних. Значна частина жителів була зайнята лише на сезонних роботах в панському маєтку.
В Язлівці точилася гостра класова боротьба. На чолі революційного руху стояли комуністи, які через місцеве відділення легальної революційної організації трудящих «Сельробєдність» провадили ідейно-політичну роботу в масах, розповсюджували нелегальну революційну літературу. Так, 30 серпня і 1 листопада 1931 року в містечку було розклеєно комуністичні листівки, вивішено транспаранти польською і українською мовами із закликами: «Геть фашизм!», «Хай живе Радянська Польща і Радянська Україна!», «Хай живе КПЗУ!», «Хай живе Радянський Союз!». У 1932 році під час поліцейських обшуків та арештів, зв’язаних із забороною діяльності «Сельробєдності», в Язлівці було знайдено чимало примірників газети «Сель-Роб» та іншої революційної літератури.
У 1933 році в містечку створено районний комітет та осередок КПЗУ. На червень 1935 року до складу першого входило 11 чоловік, другого — 3 чоловіка. Комуністи викривали антинародну політику фашистського уряду Пілсудського, запроданство українських буржуазних націоналістів, керували страйковим рухом трудящих. Влітку 1937 року в Язлівці спалахнув страйк сільськогосподарських робітників, який швидко поширився на навколишні села. Протягом десяти днів страйкували наймити, вимагаючи підвищення оплати на жнивах. Поміщик змушений був піти на поступки.
Комуністи очолювали боротьбу трудящих і проти національних утисків, за демократизацію школи, збільшення контингенту учнів. У 1925/26 навчальному році в містечку працювала лише чотирикласна школа на 130 учнів. 1933 року її було реорганізовано в семикласну з польською мовою викладання. У 1938 році в ній навчалося 230 учнів. У 1928 році відкрилася приватна жіноча гімназія, яку через п’ять років перетворено на семінарію домоводства для жінок. Через легальну бібліотеку «Просвіти» члени КПЗУ поширювали революційну літературу, зокрема газети «Правда», «Вісті», які у другій половині 30-х років надходили з Радянської країни. З них трудящі Язлівця дізнавалися про те, як живуть їх українські брати за Збручем, як будується соціалізм у СРСР. Порівнюючи свою долю з долею радянських народів, трудящі палко мріяли про Радянську владу.
У вересні 1939 року їх мрії здійснилися. 18 вересня вони з радістю вітали своїх визволителів — воїнів Червоної Армії. Того ж дня було створено селянський комітет. Разом з сільським активом комітет організував міліцію, яка охороняла народне добро, забезпечувала громадський порядок. Було проведено підготовку до виборів депутатів Народних Зборів Західної України. Своїм депутатом трудящі Язлівецького виборчого округу обрали бідняка-активіста О. І. Логуша. За рішенням Народних Зборів провадився розподіл поміщицької і церковної землі, селянам було передано 800 га. Селяни, робітники, прогресивна інтелігенція Язлівця гаряче вітали возз’єднання Західної України з УРСР в складі великого Радянського Союзу.
У січні 1940 року Язловець, якого було віднесено до розряду сіл, увійшов до Золотопотіцького району. Складні завдання постали перед сільвиконкомом, а після 15 грудня 1940 року — новообраною сільською Радою депутатів трудящих. Вони доклали багато зусиль до ліквідації безробіття, налагодження безперебійної роботи торговельної мережі, допомагали селянським господарствам сортовим насінням, тяглом. Машини Золотопотіцької МТС подавали допомогу селянам в обробітку їхніх полів, збиранні врожаю.
Почалася наполеглива боротьба з неписьменністю, перебудова школи на нових, соціалістичних засадах. У 1940/41 навчальному році в Язлівці працювала середня школа з українською мовою викладання, яку відвідувало 400 учнів, їх навчали й виховували 14 учителів. В селі організовано курси ліквідації неписьменності серед дорослого населення. У лютому 1940 року створено зооветеринарний технікум на 300 учнів. При технікумі діяли курси перепідготовки зоотехніків, на яких навчалося 55 чоловік. У 1940 році відкрилися лікарня, клуб, бібліотека.
Менше двох років тривала мирна будівнича праця трудящих Язлівця. Її перервав напад фашистських орд на Радянський Союз. 7 липня 1941 року гітлерівці окупували село. З ними з’явилися їх вірні слуги — українські буржуазні націоналісти. За завданням своїх хазяїв вони знищували радянських активістів, а також бійців і командирів Червоної Армії, що виходили з оточення. На початку липня оунівці захопили і розстріляли за селом групу червоноармійців. Ці люті вороги українського народу допомагали окупантам відбирати у населення продукти, худобу, вивозити юнаків та дівчат на каторжні роботи до Німеччини. За роки окупації було вивезено 112 чоловік.
Ведучи наступальні бої, радянські частини 25 березня 1944 року зайшли в тил німецько-фашистських військ і оволоділи Язлівцем. Радості населення не було меж. Та наступного дня, підтягнувши свіжі сили, ворог перейшов у контрнаступ. 21 липня 1944 року радянські війська остаточно вибили ворога з Язлівця. Відступаючи, фашисти спалили 97 будинків, залишили в селі й на полях безліч мін, на яких підірвалося кілька чоловік. У перші ж дні після визволення Язлівця до лав Червоної Армії влилося 67 чоловіків, які відважно билися з ворогом на фронтах Великої
Вітчизняної війни, 23 з них загинули, 20 чоловік за бойові подвиги нагороджено орденами та медалями.
Під керівництвом сільради жителі взялися за відбудову зруйнованих осель, лагодили дороги, готувалися до осінніх польових робіт. На допомогу їм прийшла Радянська держава, яка виділила необхідну кількість посівного матеріалу, технічні засоби. Завдяки цьому хлібороби вчасно посіяли озимину, заклали міцну основу під урожай 1945 року. Протягом 1944—1946 рр. населення майже повністю відбудувало село. Восени 1944 року відновила роботу школа. Наступного року почали діяти дільнична лікарня, клуб, бібліотека тощо.
У 1947 році в селі, яке було перейменоване на Яблунівку, організовано колгосп. 37 сімей колишніх бідняків, що вступили до артілі, назвали її ім’ям українського поета-революціонера Т. Г. Шевченка. Чималих труднощів зазнало молоде колективне господарство. Не вистачало досвідчених керівних кадрів, спеціалістів сільського господарства. Партійні та радянські органи всіляко допомагали колгоспові — надсилали сюди фахівців, техніку. Парторганізація, яка була створена 1947 року і об’єднувала 5 членів партії, закріпила комуністів за окремими ділянками колгоспного виробництва. Наприкінці того ж року утворено комсомольську організацію. Члени партії та комсомольці виступали організаторами соціалістичного змагання між ланками та бригадами артілі, вели роз’яснювальну роботу серед одноосібників. Діяльність комуністів і комсомольців дала плідні наслідки. На 1949 рік всі селянські господарства Яблунівки вступили до колгоспу. Під керівництвом партійної організації в артілі ім. Шевченка широко розгорнулося соціалістичне змагання за підвищення врожайності зернових і технічних культур, продуктивності громадського тваринництва. Вже 1953 року Яблунівський колгосп став одним з передових у районі. У 1958 році він об’єднався з артіллю села Новосілки. В колгоспі, який 1962 року дістав назву «Здобуток Жовтня», дедалі зростала врожайність сільськогосподарських культур. 1963 року з кожного га посіву було зібрано по 18 цнт озимої пшениці, 218 цнт цукрових буряків. Того року одержано понад 343,7 тис. крб. доходу. Збільшення грошових прибутків дало можливість колгоспу розгорнути широке капітальне будівництво. За період з 1963 по 1970 рік в колгоспі споруджено три корівники, сім свинарників, електростанцію, млин, який працює на електроенергії, водонапірну башту. В Яблунівці коштом колгоспу прокладено водопровід.
В 1970 році до колгоспу «Здобуток Жовтня» приєднався колгосп «Маяк» села Передмістя (став називатись «Золотий колос»). У 1971 році вступила в дію перша черга тваринницького комплексу, що дало можливість колгоспові щороку відгодовувати 8 тис. свиней. За восьму п’ятирічку поголів’я продуктивної худоби зросло на 26 проц., а виробництво молока на 100 га угідь збільшилося з 150 до 361 цнт, м’яса — з 44 до 85 цнт. По виробництву зерна колгосп виконав п’ятирічку на 170 проц., цукрових буряків — на 200 проц., м’яса і молока — відповідно на 121 і 132 проц. Із зростанням урожайності, підвищенням продуктивності громадської худоби набагато збільшилися прибутки господарства. Якщо у 1965 році до колгоспної каси надійшло 492,3 тис. крб., то у 1970 році — близько 1,9 мли. карбованців. Досягнення в розвитку сільськогосподарського виробництва стали можливими завдяки величезній допомозі колгоспу з боку держави. За п’ятирічку більше ніж удвоє збільшилося внесення в грунт мінеральних добрив, зросла і технічна озброєність.
Протягом 1965—1970 рр. колгосп отримав 14 зернових, 16 бурякозбиральних та 3 силосозбиральні комбайни, 46 вантажних автомобілів та багато інших машин. Ця техніка надійшла з Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя, а також промислових центрів РРФСР, Білорусії, Молдавії та інших республік. За час існування колективного господарства проведено меліоративні роботи на площі 230 гектарів»
Ще більших успіхів добився колгосп у перші 2 роки дев’ятої п’ятирічки.
У березні 1972 року до колгоспу «Золотий колос» приєдналося сусіднє колективне господарство ім. Котовського сіл Берем’янів, Жнибородів, Дулібів. Земельні угіддя збільшилися до 7,2 тис. га, в т. ч. орні землі до 6,5 тис. га. Готуючись гідно відзначити 50-річчя утворення СРСР, колгоспники включилися у всенародне соціалістичне змагання. В ювілейному році вони зібрали з кожного га посіву по 30 цнт зернових, 450 цнт цукрових буряків. Тваринники виробили на 100 га угідь по 329 цнт молока і 143 цнт м’яса.
Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили досягнення трудівників. За ударну працю в роки восьмої п’ятирічки 32 чоловіка нагороджено орденами й медалями. За перевиконання сезонних норм виробітку і високі намолоти зерна комбайнера комуніста Д. М. Заболотного удостоєно ордена Леніна. Орденом Жовтневої Революції відзначено бригадира механізаторів Т. Й. Рожанського. У 1972 році за трудову доблесть, виявлену на збиранні врожаю ювілейного року, бригадира рільничої бригади комуністку І. А. Галаван нагороджено орденом Леніна. В 1971—1972 рр. 76 трудівників колгоспу завоювали високе звання ударника комуністичної праці, 8 ветеранам присвоєно звання заслуженого колгоспника.
Соціалістичне змагання за втілення в життя історичних рішень XXIV з’їзду КПРС очолює партійна організація, яка зросла до 68 чоловік. Більшість комуністів працює безпосередньо на виробництві. Так, Г. В. Беднаровська, В. М. Гончаров очолили рільничі бригади, В. М. Рожелюк — тваринницький комплекс. Партійний комітет, до складу якого обрано 11 чоловік, постійно вникає в роботу усіх ланок виробництва, проводить велику масово-політичну роботу серед колгоспників. У колгоспі працює численний загін комсомольців. Майже всі 136 членів ВЛКСМ зайняті в сфері виробництва.
Дедалі активнішу роль у багатогранному житті села відіграє сільська Рада, до якої обрано 63 депутати, серед яких 27 членів КПРС. Із загальної кількості депутатів 39 безпосередньо зайняті в колгоспному виробництві. З свого бюджету, який 1972 року становив 63,9 тис. крб., сільрада виділила на розвиток освіти й культури 55,2 тис. карбованців.
Невпізнанною стала колгоспна Яблунівка, зросли її люди. Оточені батьківським піклуванням Комуністичної партії і Радянського уряду, щасливо і вільно живуть вони на оновленій землі. Про поліпшення добробуту трудівників села свідчить, зокрема, житлове будівництво. Лише протягом 1960—1970 рр. коштом колгоспу та індивідуальних забудовників споруджено 68 будинків під черепицею, шифером або бляхою, капітально відремонтовано 55. В багатьох з них є газ. Майже кожна сім’я має радіоприймач, кожна друга — телевізор. Не дивиною для яблунівців є холодильники, пральні машини, пилососи, які населення придбаває через торговельну мережу села. Вона складається з сільмага, взуттєвого, продовольчого, меблевого і книжкового магазинів, магазину культтоварів. До послуг жителів — кравецька та шевська майстерні районного побутового комбінату. Сільському споживчому товариству підпорядковані хлібопекарня, ковбасний, кондитерський цехи, цех безалкогольних напоїв, чайна, шкільна їдальня.
Значно розширилася мережа медичних закладів. В Яблунівці є дільнична лікарня, амбулаторія, пологовий будинок, протитуберкульозний санаторій на 400 ліжок. Хворих обслуговують 17 лікарів і 47 медичних працівників з середньою спеціальною освітою. Медичний персонал протитуберкульозного санаторію очолює заслужений лікар УРСР Ф. Ф. Горбатюк.
За роки Радянської влади величезні зміни сталися також в галузі народної освіти і культури. Середню школу у 1972/73 навчальному році відвідувало 607 учнів, в ній працювали 40 учителів. За час її існування школу закінчило 848 чоловік, з них 167 одержали вищу освіту. На початок 1973 року в колгоспі працювало 130 спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, з них 96 — вихованці Яблунівської середньої школи.
Люблять жителі Яблунівки свій будинок культури, близько ста з них беруть участь у роботі гуртків художньої самодіяльності: хоровому, драматичному, вокальному, художнього слова тощо. Співаки-аматори виступали в Бучачі й Тернополі на оглядах художньої самодіяльності, присвячених 100-річчю з дня народження В. І. Леніна та 50-річчю утворення СРСР.
Є в селі бібліотека з читальним залом. Послугами бібліотеки користується понад 750 читачів. Працює сільська організація товариства «Знання».
Міцно увійшли в побут населення нові обряди та звичаї: урочиста реєстрація шлюбів і новонароджених, посвячення в хлібороби, проводи юнаків до Радянської Армії, свято урожаю та інші.
Як велике свято відзначили трудящі Яблунівки 50-річчя утворення СРСР. З цієї нагоди 15 грудня 1972 року в селі відбулися урочисті збори представників громадськості. На них було підбито підсумки зробленого, визначено дальші рубежі.
Складний багатовіковий шлях пройшли трудящі Яблунівки і тільки під зорею Радянської влади досягли омріяного щастя.
Й. Г. ІВАНОНЬКІВ, В. Й. МУДРИЙ, С. Д. ОЛЕКСЮК