Економічний і політичний стан Тернополя в XIX столітті
З розвитком капіталістичних відносин у першій половині XIX ст. в місті з’явилися перші невеликі підприємства мануфактурного типу — слюсарні, ковальські, шевські, кравецькі та переробки сільськогосподарської продукції. Діяли шкіряне, цегельне, тютюнове підприємства. Кількість робітників на них була невелика, працювали вони за вільним наймом. Це були вихідці з навколишніх сіл, відпущені шляхтою на оброк. Цехове ремесло тоді в місті майже занепало. Значна кількість жителів міста не поривала з сільським господарством. Крім землеробства, займалися тваринництвом і бджільництвом. Ті, хто тримав пасіки, віддавали феодалу десяту частину меду.
З березня 1810 до серпня 1815 року Тернопіль був адміністративним центром земель, які за Шенбрунським перемир’ям між Францією і Росією відійшли до Росії. Це мало прогресивне значення для Тернополя. Перебування його в складі Російської держави дещо полегшило економічне й політичне становище населення. Обмежувалося свавілля єзуїтів, які мали тут сильні позиції. Розгорнулося деяке цивільне будівництво, було відбудовано старий замок, упорядковано вулиці. Після вторгнення армії Наполеона в Росію Тернопіль був оголошений на воєнному становищі. Населення міста допомагало російській адміністрації охороняти його, підтримувати належний порядок на державному кордоні, що проходив поблизу Тернополя.
За рішенням Віденського конгресу у 1815 році Тернопільський край знову потрапив під владу Австрії. У 1817 році населення міста становило понад 10 тис. чоловік. Па той час місто вважалось великим населеним пунктом, але вигляд мало непривабливий: забруднені вулиці, дерев’яні покривлені будинки без огорожі, вкриті соломою і черепицею. У 1832 році велика пожежа знищила більшу частину міста. Згоріли майже всі дерев’яні будинки. Все це підірвало його економіку, більшість підприємств закрилася, торгівля скоротилася.
Соціальні протиріччя дуже загострилися, особливо в 30—40-х роках XIX ст. На поневолених Австрією землях назрівала революція. Населення міста все активніше виступало за своє звільнення від феодалів. Це примусило одного з останніх власників Тернополя Туркула у 1843 році укласти з бургомістром контракт, за яким він відмовився від своїх прав на місто за 175 тисяч флоринів сріблом, і воно стало вільним. Так закінчилося майже трьохсотлітнє панування польських феодалів. 1844 року Тернопіль одержав цісарську грамоту, якою йому надавалися права королівського міста. В другій половині XIX ст. населення Тернополя досягло 17 тисяч чоловік. Тут діяли 12 ремісничих майстерень і невеликих кустарних підприємств, 4 млини, 3 броварні, 4 крупорушки, 6 олійниць, на яких працювало 1247 чоловік.
Після реформи 1848 року Тернопіль все більше втягувався в капіталістичний розвиток. Зростанню економіки значно сприяло будівництво залізниць. Особливо велике значення мала лінія Львів—Підволочиськ через Тернопіль, яка стала до ладу 1870 року. В цьому ж році завершено будівництво вокзалу. Це була перша залізнична магістраль на Тернопільщині. В кінці XIX ст. залізнична колія з’єднала його з Бережанами. У 1906 році проклали залізницю від Тернополя до Збаража. Водночас будували й шосейні шляхи. 1895 року Тернопіль був з’єднаний шосе з Теребовлею, Збаражем, Підволочиськом. На початку XX ст. у місті діяли, крім згаданих підприємств, електростанція, збудована у 1900 році, спиртовий завод на Загребеллі та фабрика сиру. Всі підприємства були дрібними.
І в наступні роки промисловість розвивалася дуже повільно, кількість робітників не зростала, а часом, у зв’язку з кризисними явищами в економіці Австро-Угорщини, скорочувалася. У 1902 році в промисловості було зайнято 1230 робітників, а в 1910 році їх зменшилося до тисячі.
Частина мешканців продовжувала займатися сільським господарством, хоч після скасування кріпосного права чимало сільського населення пролетаризувалося. У 1894 році мешканці міста обробляли 6591 морг землі, мали 398 моргів пасовиська, 568 моргів лісу, тримали 1029 голів великої рогатої худоби, 1330 коней тощо.
Після прокладення залізниць Тернопіль став важливим центром оптової торгівлі. Залізницями в інші райони Австро-Угорщини та за кордон надходила сільськогосподарська продукція і довозилися промислові товари. В значних розмірах велася торгівля спиртом-сирцем, борошном. Зростала і роздрібна торгівля. У 1895 році в місті було 167 дрібних крамничок, 181 шинок, 18 заїжджих дворів. На кінець XIX ст. в торгівлі було зайнято мешканців міста значно більше, ніж на промислових підприємствах. Важливу роль у промисловості й торгівлі відігравав іноземний капітал, який почав проникати сюди у 80-х роках. Один з найбільш потужних млинів міста належав американцям. Для обслуговування оптової торгівлі відкрилися кредитно-банківські установи — філії Галицької ощадної каси, крайового банку тощо.
Із зростанням промисловості і поступовим перетворенням Тернополя на залізничний вузол у місті складалися кадри постійних робітників. їх лави поповнювалися за рахунок пролетарізованого селянства з навколишніх сіл і розорених кустарів. Умови праці робітників були дуже тяжкі. Низький технічний рівень промислових підприємств, наявність залишків феодально-кріпосницьких відносин, велика кількість дешевої робочої сили зумовлювали нечувану експлуатацію робітників. Майже всі дрібні підприємства тулилися в напівпідвалах, вогких, холодних і темних приміщеннях, про елементарну охорону праці ніхто не дбав, підприємці встановлювали необмежений робочий день. На дрібних підприємствах, які в Тернополі переважали (у 1902 році тут не було жодного підприємства, де працювало понад 100 робітників), робочий день тривав 16—18 годин. Жорстокої експлуатації зазнавали жінки, а заробітки їх були на 50 проц. нижчі, ніж у чоловіків. Підлітки одержували ще менше. На зниження життєвого рівня робітників впливала висока квартирна плата. Вона поглинала 25 проц. заробітку. Все це призводило до того, що робітники та їх сім’ї змушені були харчуватися найдешевшими, часто недоброякісними продуктами. Системою були штрафи, видача замість грошей талонів на придбання продуктів у крамницях підприємств, де вони коштували значно дорожче. Жахливі умови праці, довготривалий робочий день, хронічне недоїдання призводили до масових захворювань і високої смертності серед робітників. У 1900 році смертність населення в Тернополі перевищувала народжуваність. Робітники не мали політичних прав. Вони не могли скаржитися на великі штрафи, сваволю підприємців. На дрібних підприємствах та будовах досить часто вдавалися до фізичних покарань. Тяжкий соціальний гніт, політичне безправ’я доповнювалися національними утисками.
Робітники Тернополя, як і всіх західноукраїнських земель, вели боротьбу проти свого безправного становища. Спочатку їх виступи були стихійними, локальними й короткочасними. Робітники висували головним чином економічні вимоги — підвищення зарплати, зменшення штрафів, скорочення робочого дня. Це був період, коли класова свідомість трудящих лише формувалася. За приклад таких виступів може правити описаний І. Франком у поемі «Сучасний літопис» виступ робітників міста у 1896 році. Міська біднота, вийшовши на вулиці, протестувала проти посилення податкового гніту. Австро-угорські власті назвали цей виступ «Тернопільським бунтом», заарештували й віддали до суду кількох його учасників.
У тому ж 1896 році страйкували будівельники, які зводили гімназію, споруджували ринок, приміщення староства, а також скотобойню та електростанцію. В цей час припинили роботу близько ста чоловік. Вони вимагали підвищення заробітної плати й скорочення робочого дня, який тривав 14 годин, на одну годину. У 1900 році їх приклад наслідували робітники міських пекарень. Вони вимагали підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, ліквідації підприємцями заборгованості в зарплаті. Страйкарів підтримали робітники млинів і гуралень. Більшість вимог трудящих була задоволена.
Наступні виступи робітників Тернополя відзначалися більшою організованістю і революційною спрямованістю. Великий вплив на формування їх класової свідомості мало поширення в місті ленінських ідей. У 1901—1903 роках через Тернопіль проходив шлях транспортування ленінської «Искры» та іншої нелегальної літератури в Росію.
Могутнім стимулом до піднесення революційної боротьби трудящих міста стала перша революція в Росії. У січні 1905 року, коли до жителів Тернополя дійшла звістка про криваву розправу царизму над робітниками Петербурга, на підприємствах міста пройшли збори робітників, на яких висловлювалася солідарність з російськими пролетарями. 10 лютого 1905 року відбулися загальноміські збори робітників. Резолюція, в якій йшлося про підтримку героїчної боротьби революційного пролетаріату Росії, була прийнята під бурхливі оплески переповненого залу. 5 квітня 1905 року в Тернополі відбулося селянське віче, на якому були присутні понад 600 селян з Тернопільського і двох сусідніх повітів. З палкою промовою виступив І. Франко. Він гостро критикував вигадки, нібито царський уряд Росії готується конституційним шляхом забезпечити свободу народу. Промовець закликав галицьких робітників і селян за прикладом російського пролетаріату активно боротися проти гніту австро-угорської монархії.
Робітники Тернополя широко відзначили робітниче свято Першого травня 1905 року. На багатьох підприємствах міста припинилася робота. На мітингах і зборах робітники вимагали встановлення восьмигодинного робочого дня й загального виборчого права.
Особливо широкого розмаху набула революційна боротьба в місті під впливом Жовтневого всеросійського загального страйку. За прикладом своїх російських братів робітники Тернополя вирішили провести масовий політичний страйк та демонстрації. Це викликало гарячкові контрзаходи властей, спрямовані на придушення руху збройною силою. У місті на цей час було розміщено роту піхоти. В кінці листопада тут спалахнув загальний політичний страйк. Припинили роботи всі промислові підприємства, не працювали крамниці. Активні політичні виступи проти уряду почали залізничники міста. Рух на залізниці завмер. У загальноміському мітингу, що відбувся 29 листопада, взяли участь 10 тис. чоловік.
Страйкова боротьба в місті тривала і в наступні роки. Під час першотравневих свят 1908 року трудящі Тернополя влаштували велику демонстрацію під лозунгами боротьби проти мілітаризму й шовінізму, за інтернаціональну єдність робітників у революційному русі. На початку березня 1910 року пройшов страйк робітників харчових підприємств, які вимагали скорочення робочого дня й підвищення зарплати. На першотравневій демонстрації 1911 року робітники гнівно засудили підготовку до імперіалістичної війни, закликали посилити єдність і згуртованість українських і польських робітників у боротьбі за свої класові інтереси.
У формуванні революційно-демократичної суспільної думки в останній чверті XIX та на початку XX ст. чималу роль відіграв великий український письменник революційно-демократичного напряму І. Я. Франко, який вперше побував у Тернополі в серпні 1882 року. В кінці червня й на початку липня 1887 року письменник проживав у Тернополі як кореспондент газети «Кур’єр львівський» і звідси надіслав до газети кілька кореспонденцій. Під час виборів до австрійського парламенту й галицького сейму у 1895, 1897 і 1898 роках трудящі міста висували І. Франка кандидатом у депутати. 16 травня 1898 року письменник виступив на віче. Він говорив, що за всіх умов (буде депутатом чи ні) продовжуватиме боротьбу за права рідного народу, ніколи не зрадить його і не піде на змову з ворогами. Обмежуючи всілякими нечесними методами виборчі права трудящих, австрійські власті вдалися до різних махінацій, щоб позбавити всякого доступу в рейсхрат або сейми представників народних мас. Не допустили вони до парламенту й революціонера-демократа І. Я. Франка, який усе своє життя захищав інтереси народу, послідовно боровся проти експлуататорського ладу.