Кременець, Кременецький район, Тернопільська область
Кременець — місто районного підпорядкування, центр району, розміщене в північній частині області, біля підніжжя Замкової гори, в долині річки Ікви. Відстань до обласного центру — 75 км. Є залізнична станція. Населення — 20,5 тис. чоловік.
Територія, де розкинулося місто, заселялася з давніх часів, про що свідчать виявлені тут залишки 4 поселень доби пізнього палеоліту. Під час розкопок двох 8 них, що існували 30—25 тис. років тому, досліджено залишки житла, рештки вогнищ та вісім місць обробки кременю, понад 80 тисяч виробів з кременю й кістки. Виявлено також поховання доби міді, поселення доби пізньої бронзи, валишки двох жител і кількох господарських споруд VII—III ст. до н. е. Знайдено залишки поселення черняхівської культури III—VI ст., на Замковій горі — городища часів Київської Русі.
Перша письмова згадка про Кременець є в Іпатіївському літопису: 1226 року під його стінами руські війська розгромили об’єднані сили угорських та польських військ під командуванням угорського королевича Андрія. Кременець входив до Галицько-Волинського князівства. В 1241 році сюди підступив зі своїми ордами хан Батий. Після неодноразових і безуспішних спроб оволодіти укріпленням на Замковій горі він зняв облогу й рушив далі на захід. У 1255 році під стінами Кременця в бою проти війська Данила Галицького зазнав поразки татарський воєвода Куремса. Розоривши околиці міста, він відступив. Але через кілька років у межі Галицько-Волинського князівства вторглася величезна орда на чолі з Бурундаєм, який 1261 року примусив руських князів знищити укріплення кількох міст, у т. ч. й Кременця.
У 1349 році спалахнула війна між Литвою і Польщею за Галицько-Волинські землі. Перемогло Литовське князівство. За мирним договором жодна в сторін не добилася виключного права власності на Кременець. Спірне місто передали в тимчасове володіння литовському князю Юрію Наримонтовичу з умовою не відбудовувати замок. 1366 року місто відійшло до Литви. Наприкінці XIV ст. почалася відбудова замку, її завершили за князювання Вітовта. У 1438 році Кременцю було надано магдебурзьке право. Ремісникам дозволялося об’єднуватися в цехи, торговцям — будувати крамниці й вільно торгувати ремісничими виробами та продуктами харчування, мельникам — споруджувати млини на річці Ікві.
Розвиток міста гальмувався частими нападами татарських орд. Особливо великих спустошень вони завдали в 1497 і 1500 роках. Татари пограбували та зруйнували місто, багато людей забрали в полон. Про трагічні події тих часів нагадують Дівочі Скелі неподалік Кременця, звідки, як розповідає легенда, зв’язавшись косами, кинулася вниз група дівчат, обравши смерть, а не ганебний полон і наругу.
В першій половині XVI ст. до замку приписали 18 сіл і хуторів, жителі яких відробляли повинності на користь власників міста. Вони, зокрема, «три дні кожного року орють на ярий хліб, а восени три дні на озимий, а виоравши, повинні все зерном замковим засіяти, вижати, скласти і звезти з поля». Панщина в другій половині XVI ст. ще не стала головною повинністю селян. Більшість з них сплачувала оброк. Лише городники повинні були відробляти в маєтку два дні на тиждень.
Протягом XV — першої половини XVII ст. Кременець став важливим ремісничо-торговельним центром Волині. 1563 року в ньому налічувалося 737 будинків, а 1629 — вже 1224, кількість населення на той час становила близько 6,7 тис. чоловік. Усіма справами міста керував т. зв. уряд, який складався з війта, бурмистрів, райців і лавників. Керівні позиції в міському уряді зайняли міщани-поляки й шляхта. Міське самоврядування поширювалося далеко не на всіх міщан. Окремі феодали мали двори в Кременці. В цих частинах міста, які називалися «юридиками», жителі займалися і ремеслом, і торгівлею, і землеробством; усі вони підлягали лише своєму власникові. Міському магістратові підпорядковувалося 35,6 проц. загальної кількості будинків. Значного поширення в Кременці набула торгівля пивом, медом, горілкою. Ще в другій половині XVI ст. тут діяло 70 крамниць. Міщани 1563 року одержали дозвіл на посередницьку торгівлю. Вони могли їздити по волості, скуповувати товари й продавати їх у Кременці та в інших містах. З 1572 року в місті відбувалося 2 ярмарки на рік. Тут розміщувався найбільший на Волині склад білої солі, яку звозили з соляних розробок Галичини. Основна частина жителів займалася землеробством. 1569 року місто платило податок з 277 ланів. У Кременці було також 70 городників, 19 комірників і халупників.
Після Люблінської унії 1569 року Кременець увійшов до складу Речі Посполитої. Польська шляхта посилила політику ополячення й окатоличення українського населення. Оплотом католицизму в Кременці став костьол, збудований ще в першій половині XVI ст. 1636 року споруджено костьол для францісканського монастиря (після польського повстання 1830—1831 рр. приміщення костьолу передали православній церкві. Після реконструкції він став називатися Миколаївським собором). В місті було відкрито польсько-католицьку школу. 1630 року споруджено кам’яну уніатську церкву, а в 1633 році—православний Богоявленський монастир, при ньому шпиталь і школу вищого типу. Прогресивну роль в історії Кременця відіграло братство, створене при монастирі. 1637 року київський митрополит Петро Могила дав Кременецькому братству ставропігію, тобто звільнив його від місцевої духовної влади, безпосередньо підпорядкувавши собі. Школа ж підпорядковувалася Київській братській колегії. При братстві засновано слов’яно-руську друкарню, яка існувала до 1650 року. Тут була надрукована «Граматика, или письменниця языка словенскаго тщанием вкратце издана в Кременцы року 1638» та інші книжки.
Кременецький замок став оплотом феодалів у нещадному визиску трудящих мас. У його стінах ув’язнювали й катували непокірних, звідсіля виїздили каральні загони для придушення антифеодальних виступів. Напередодні визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Кременецький замок був однією з наймогутніших фортець Речі Посполитої. Коли селянсько-козацькі війська вступили на західноукраїнські землі, перелякана польська шляхта з Волині, Поділля й Галичини почала тікати під захист кременецьких укріплень.
Після переможної битви під Пилявцями у вересні 1648 року Максим Кривоніс на чолі 7-тисячного війська, підсиленого згодом повстанським загоном Колодки, підійшовши до Кременця, обложив замок. Шість тижнів тривали запеклі бої з польсько-шляхетськими військами. Нарешті в жовтні 1648 року неприступна фортеця була здобута і зруйнована. До рук селянсько-козацького війська потрапила величезна воєнна здобич. Усі документи про феодальні повинності, захоплені в замку, були спалені. Після цього замок більше не відбудовувався. Від Кременецької твердині залишилося дві вежі з боку гори Черчі та з боку міста, а також рештки бічних мурів.
За Андрусівським перемир’ям 1667 року Кременець залишився в складі Речі Посполитої. В XVII—XVIII ст. він став одним з найбільших на Волині осередків виробництва сукна. Кременець славився також своїми гончарними та ювелірними виробами. Вони мали попит далеко за межами Волині. Місцеві гончарі, зокрема, виготовляли чудові кахлі, оздоблені рослинними чи сюжетними рельєфами або яскравими барвами поливи. На 1635 рік у місті було 6 цехів, які об’єднували 131 ремісника.
В ті часи відбулося дальше посилення феодально-кріпосницького гноблення. Збільшилися й національно-релігійні утиски. В 1701 році кременецький староста Я.—А. Вишневецький запросив у місто єзуїтів. Спочатку вони заволоділи уніатською церквою, а потім захопили Богоявленський собор. У 1743 році, спираючись на активну підтримку польських магнатів, єзуїти завершили будівництво великого комплексу монументальних споруд з костьолом (1731—1743 рр.) і організували при ньому колегіум, який став оплотом полонізації і окатоличення населення. Єзуїти були ще й великими лихварями. Так, спадкоємці князя Вишневецького заборгувалися їм 34 тис. злотих, шляхтичі Мнішеки позичили в них 22 тис., а почаївські василіани — 200 тис. злотих.
Боротьба проти феодально-кріпосницького й національно-релігійного гніту з особливою силою розгорілася під час гайдамацьких повстань XVIII ст. 1734 року під Кременцем відбулася сутичка між гайдамацьким загоном під керівництвом Верлана і польсько-шляхетським військом.
Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії (1793 рік) місто 1795 року стало центром повіту Волинського намісництва. Возз’єднання сприяло дальшому економічному розвиткові міста, зміцненню господарських і культурних зв’язків з центральними районами Російської держави. В Кременці у XIX ст. вже діяло кілька підприємств, зокрема на 1845 рік були цегельний, свічковий і миловарний заводи.
На початку XIX ст. Кременець перетворився і на один з найбільших освітніх центрів Волині. У корпусах колишнього Кременецького єзуїтського колегіуму 1805 року на кошти приватних пожертвувань відкрито Вищу Волинську гімназію. В 1807 році при ній працювали школи землемірів, садівників і семінарія для підготовки сільських учителів. У 1819 році гімназію перейменували на ліцей. Це був вищий навчальний заклад, що за програмою прирівнювався до Віденського університету. Польські магнати хотіли зробити його осередком полонізації краю. Ліцей мав багату бібліотеку, де налічувалося 50 тис. томів, у т. ч. понад 1500 цінних інкунабул (перші книги, надруковані до 1500 р.). Ботанічний сад ліцею був одним з кращих у Росії. В 1832 році колекція саду налічувала 12 тис. видів і форм рослин. У ліцеї працювали польський історик і громадсько-політичний діяч Й. Лелевель, українські природознавці А. Л. Анджейовський і В. Бессер, викладач літератури і риторики професор Е. Словацький, батько відомого польського поета Юліуша Словацького, який народився в Кременці 4 вересня 1809 року.
Після придушення польського повстання 1830—1831 рр., яке підтримала більшість ліцеїстів, Кременецький ліцей 1831 року закрили, а обладнання та бібліотеку передали створеному 1834 року Київському університетові. Приміщення ліцею в 1836 році перейшло до духовної семінарії, яка проіснувала в місті до 1901 року. Під час роботи в археографічній комісії в жовтні—листопаді 1846 року Кременець відвідав Т. Г. Шевченко. Він оглянув Замкову гору, будинок колишнього ліцею та інші історичні й архітектурні пам’ятки міста.
Економічний розвиток Кременця дещо пожвавився після проведення селянської реформи 1861 року. 1896 року до міста проклали залізницю. Наступного року в ньому проживало 17,7 тис. чоловік, з них ремеслами займалося 588 чоловік. Працювали пивоварний завод, споруджений 1881 року, свічковий завод, 10 столярних і меблевих майстерень, 2 красильні, 3 лісопильні, 2 маслоробні, 4 слюсарно-механічні майстерні. Роздрібну торгівлю вели численні крамниці. На початку XX ст. виникло кілька невеликих підприємств — чавуноливарний завод, сірникова фабрика, цегельний завод, чотири друкарні; діяли й ремісничі майстерні. До 1911 року Кременець був другим містом на Волині (після Житомира) щодо виробництва меблів.
Цим займалося понад 200 робітників. Найбільш кваліфікований робітник заробляв 15—16 крб. на місяць при тривалості робочого дня 12—14 годин.
Цих грошей йому ледве вистачало, щоб прогодувати родину з трьох чоловік.
Політичне безправ’я, тяжке економічне становище викликали в трудящих рішучий протест. Вони піднімалися на боротьбу проти поневолення, яка особливо посилилася під час першої російської революції 1905—1907 рр. Тоді страйкували робітники чавуноливарного заводу, шевці та столяри.
М. М. Пржевальський, видатний російський мандрівник і географ, який у 1860—1861 рр. служив у розквартированому тут Полоцькому полку і залишив цінні відомості про Кременець і його околиці, писав: «Хоч саме місто бідне і брудне, зате околиці його мимоволі вражають своєю красою. Гори утворюють чудові ландшафти, якими можна милуватися на кожному кроці. Саме місто з усіх боків оточене горами, так що, під’їжджаючи до нього, за дві версти ще нічого не бачиш. Ніби воно хоче заховатися від допитливих поглядів, ніби боїться виявити свою непоказність».
На початку XX ст. у Кременці діяли земська повітова лікарня на 20 ліжок і невелика приватна лікарня, в якій було два лікарі. Переважна більшість трудового населення залишалася без медичної допомоги.
В місті працювало кілька навчальних закладів. 1901 року сюди перевели з Житомира жіноче єпархіальне училище, де готували вчительок для церковнопарафіяльних шкіл (існувало до 1921 року). Крім того, були приватна жіноча гімназія, комерційне, духовне чоловіче й двокласне міське училища, 6 початкових шкіл.
Багато лиха завдала жителям перша світова війна. Велике невдоволення викликали окопні роботи, на які притягалося все доросле населення, швидке зростання цін на товари першої потреби. Так, у 1915 році ціна на сіль у Кременці зросла порівняно з 1913 роком з 60 копійок до 2 крб. за пуд. Становище набагато погіршилося, коли фронт наблизився до міста. Влітку 1915 року російська армія зупинила наступ австро-німецьких військ під Кременцем. У ході тривалих боїв він зазнав великих руйнувань. Лише влітку 1916 року російська армія відкинула звідси ворожі війська.
Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року сприяла піднесенню революційної боротьби. Частими стали мітинги солдатів і трудящих, на яких вимагалося припинення війни, розподілу поміщицьких земель. У Кременці розміщувався штаб 11-ї армії. 15 квітня 1917 року в місті зібралися делегати 11-ї армії для обрання армійського комітету. Головою комітету обрали більшовика М. В. Криленка, згодом Верховного Головнокомандуючого і наркома у військових справах. Він дав рішучу відсіч угодовцям, які закликали підтримати тимчасовий уряд і продовжувати війну. Восени 1917 року солдати разом з селянами повіту самовільно рубали поміщицькі ліси, розбирали будівлі фільварків.
Трудящі Кременця радісно вітали перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Активну підтримку їм у боротьбі за Радянську владу подавали солдати 11-ї армії. З—4 грудня 1917 року тут відбувся з’їзд армійських депутатів цієї армії. Більшовицька фракція з’їзду закликала солдатів усіма силами підтримувати Радянську владу. Більшовики відкинули спроби українських буржуазних націоналістів виправдати контрреволюційну політику Центральної ради. З’їзд ухвалив більшовицьку резолюцію про визнання влади Ради Народних Комісарів, затвердив положення про демократизацію армії, постановив обрати постійний військово-революційний комітет 11-ї армії, створити ревкоми в усіх частинах.
У лютому 1918 року Кременець окупували німецькі війська. Вже 28 лютого начальник дивізії, розміщеної в Кременці, видав наказ про запровадження смертної кари за виступи проти німецьких військ. «За кожного вбитого, — говорилося в наказі,— або пораненого німецького чи польського солдата будуть негайно розстріляні перші-ліпші десять російських солдатів або жителів». Незважаючи на терор і репресії, боротьба проти окупантів у Кременці й повіті наростала з кожним днем. У місті відбулася першотравнева демонстрація, в якій взяло участь понад 2 тис. чоловік. Партизанські загони, що діяли в повіті, чинили напади на німецькі військові частини. Один з таких нападів стався на шляху між Кременцем і Почаєвом. Боротьба трудящих проти окупантів особливо розгорілася влітку 1918 року, коли відбувалося повстання в Таращанському й Звенигородському повітах. Селянські виступи сталися тоді й у Кременецькому повіті. На боротьбу з ними окупанти кинули значні сили, в т. ч. й артилерію. Тоді повстанці перейшли до дій невеликими партизанськими загонами, боротися з якими загарбники були безсилі.
В листопаді 1918 року владу в місті захопили петлюрівці, а на початку 1919 — його окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі. Боротьбу трудящих проти загарбників очолив підпільний повітовий ревком. 5 червня 1919 року після упертих боїв 5-й полк Таращанської бригади під командуванням В. Н. Боженка визволив Кременець від польських військ і петлюрівців, захопивши на залізничній станції 18 ешелонів зі зброєю та військовим спорядженням. У місті був створений повітовий ревком, який з допомогою армійських політпрацівників провів велику роботу щодо зміцнення Радянської влади. Делегати першого повітового з’їзду Рад, що відбувся того місяця, одностайно ухвалили постачати Червону Армію продовольством, фуражем і кіньми, провести заготівлю хліба для трудящих Петрограда. Але Радянська влада проіснувала тоді в Кременці недовго. В липні війська буржуазно-поміщицької Польщі знову захопили його. Незважаючи на масові розстріли й насильства, населення міста чинило героїчний опір загарбникам. Керував боротьбою підпільний ревком. У жовтні 1919 року в повіті вибухнуло велике повстання проти окупантів. Партизанські загони об’єднували тисячі трудящих. Був створений підпільний повстанський штаб. Повстанці мали велику кількість зброї, в тому числі кулемети. Вони розгромили значні сили загарбників. У ході боїв Кременець двічі переходив з рук у руки.
Після придушення повстання почався нещадний білий терор. Багато молоді повіту потрапило до концентраційних таборів. Але боротьба не припинялася. Організація комуністичної молоді Кременця налагодила міцні зв’язки з комсомольськими організаціями багатьох міст Волині, працювала під керівництвом комуністів і ні на хвилину не припиняла боротьби проти польських загарбників.
Переслідуючи відступаючі польські війська, Перша Кінна армія, наступові якої сприяли 45-а стрілецька дивізія під командуванням Й. Е. Якіра, 17-а кавалерійська дивізія на чолі з Г. І. Котовським та інші військові частини, 12 липня 1920 року зав’язала бої в районі Дубна—Кременця. Польське командування підтягло на цю ділянку значні сили.
Після запеклих боїв 135-й бригаді 45-ї дивізії вдалося ввійти до Кременця, але, не діставши підкріплень, після жорстоких вуличних боїв бійці відступили. Лише надвечір 21 липня підрозділи 45-ї стрілецької дивізії та кавалерійської групи під командуванням О. М. Осадчого оволоділи Кременцем. Радо вітали трудящі визволителів—воїнів Червоної Армії. Багато з них добровільно вступило до лав армії. Розгорнув діяльність ревком. Його очолив В. П. Рикун, колишній командир одного з партизанських загонів, що влився до Червоної Армії. Секретарем повітревкому став І. Я. Руденко-Моргун. До кінця липня в усьому повіті були створені волосні і сільські ревкоми. Вони провадили облікування та зрівняльний розподіл нетрудових земель серед незаможного селянства. Розгорнули роботу навчальні заклади.
Радянська влада в Кременці проіснувала до вересня 1920 року, коли його майже на двадцять років окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі. Польський уряд створив у кількох містах, у т. ч. й Кременці, спеціальні петлюрівські військові штаби, стягував до кордону численні українські буржуазно-націоналістичні банди, щоб використати їх для боротьби проти Радянської Росії та Радянської України.
За часів окупації економіка міста розвивалася надзвичайно повільно. На 1925 рік у Кременці та його передмістях проживало 24,6 тис. чоловік. Основними заняттями більшості населення були кустарні промисли, торгівля, робота по найму. З промислових підприємств діяли пивоварний і крейдяний заводи, маслоробня, лісопильні, кілька невеликих напівкустарних підприємств для переробки сільськогосподарської продукції. 1936 року споруджено ватну фабрику, а через два роки — тютюнову фабрику. Рівень технічного оснащення всіх підприємств був низьким, кількість продукції, що випускалася, — дуже незначною.
Переважала ручна праця, робітників було зовсім мало. Значна частина жителів не могла знайти собі роботи в місті, до того ж лави безробітних поповнювали розорені селяни з навколишніх сіл. За неповними даними, в січні 1933 року кількість безробітних у Кременці становила 484 чоловіка, а в березні 1935 — вже 665. Низький життєвий рівень, безробіття змушували бідноту шукати кращої долі за океаном — у Канаді, США, Бразілії, Аргентіні. Тільки протягом 1931—1937 рр. з Кременця виїхало за кордон 253 чоловіка. Але й там на них чекали злидні та поневіряння.
Жорстоко експлуатуючи робітників, власники підприємств зовсім не дбали про створення нормальних умов для праці. Підприємства перебували в антисанітарному стані, не вживалося ніяких заходів щодо безпеки праці. Тому великих розмірів набули професійні захворювання, виробничий травматизм і каліцтва. Медичне обслуговування трудящих перебувало на низькому рівні. Щоб одержати медичну допомогу, робітники систематично відраховували частину своєї зарплати до т. зв. каси хворих. У Кременці діяли дві лікарні — повітова на 50 і приватна на 30 ліжок. Усього лікарів у місті (разом з приватними) працювало 9. Дуже дорого коштували ліки в аптеках, які теж були приватними.
Крім соціального, трудящі зазнавали тяжкого національного гніту. Ідеологічним центром полонізації краю і боротьби проти комуністичного руху став Кременецький ліцей, діяльність якого уряд панської Польщі відновив у 1921 році. Йому повернули всі маєтності, якими ліцей володів до 1831 року — 2,8 тис. га орної землі, 38,5 тис. га лісу, передали багато худоби, реманенту, деревообробне підприємство, кілька тартаків тощо. Кременецький ліцей був, по суті, комплексом навчальних закладів, куди входили гімназія, загальноосвітній ліцей, педагогічна школа, ліцей сільського і лісового господарства, кооперативна гімназія, ремісниче училище, школа садівників та ін. Крім того, в Кременці діяли духовна семінарія, 6 початкових шкіл. На 1938 рік не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання. Ще 1937 року пілсудчики закрили українську приватну гімназію. На початок 1939 року поза школою залишалося 366 дітей.
Незважаючи на жорстокі репресії, боротьба трудящих проти окупаційного режиму почалася з перших днів поневолення. Протягом 1921—1925 рр. у Кременецькому повіті діяло кілька партизанських загонів. Партизанська боротьба з особливою силою розгорнулася 1924 року. Один із загонів наприкінці року чинив напади на поміщиків і польських осадників. Це викликало занепокоєння польського уряду, який надіслав кавалерійські частини, готував запровадження надзвичайного стану, мілітаризацію поліції.
Боротьба трудящих Кременця проходила під безпосереднім керівництвом членів Комуністичної партії Західної України. Повітовий комітет КПЗУ виник 1927 року. 8 березня 1931 року відбулася районна, а 14 квітня — повітова конференції КПЗУ. Активну діяльність розгорнув створений у травні 1931 року Кременецький окружний комітет КПЗУ, до складу якого входили О. М. Платонова, А. О. Корнійчук, К. І. Окончик та інші.
Широкого розмаху набула страйкова боротьба робітників. Улітку 1923 року металісти Кременця взяли участь в загальному страйку пролетаріату Волині. Влітку 1928 року відбувся страйк робітників шевських майстерень, які ‘вимагали підвищення заробітної плати на 50 проц. Боротьба не припинялася і в 30-і роки. Протягом 1931—1932 рр. у місті відбувалися заворушення безробітних. У 1937—1939 рр. знову страйкували металісти, робітники меблевих, кравецьких і шевських майстерень, які виступали за возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною, а також вимагали поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати. Велику організаційну й агітаційно-пропагандистську роботу серед молоді провадили створені 1928 року повітовий і міський комітети КСМЗУ. В Кременці була зосереджена значна кількість навчальних закладів, тому боротьба в галузі освіти набула тут особливо гострого характеру. Активно працював комсомольський осередок, заснований 1929 року в українській гімназії. Одна з відозв до учнівської молоді, що поширювалася в місті, закликала до перебудови школи, до боротьби проти підпорядкування її класовим інтересам поміщиків і капіталістів.
Реакційний уряд буржуазно-поміщицької Польщі вдавався до жорстоких репресій проти членів КПЗУ. В цьому його активно підтримували українські буржуазні націоналісти й церковники. В 30-х роках було проведено кілька показових процесів над комуністами. Один з них — над 24 членами КПЗУ — проходив 22 — 27 листопада 1932 року в Кременці. Підсудні поводилися надзвичайно мужньо, в своїх промовах викривали антинародний характер окупаційного режиму. Всіх їх було засуджено до тюремного ув’язнення строком від 2 до 7 років.
Хвилю протестів викликав Луцький процес над 54 комуністами, що проходив 19 лютого — 14 квітня 1934 року. В числі підсудних була уродженка Кременця О. М. Платонова, член КПЗУ з 1923 року, член Кременецького окружкому КПЗУ, з вересня 1929 року — працівник апарату ЦК КПЗУ. В катівнях дефензиви вона зазнала нелюдських тортур. Процес над комуністами перетворився на суд над окупаційним режимом. На процесі О. М. Платонова розповіла жахливу правду про фашистський терор окупантів. Співом «Інтернаціоналу» зустріли вирок політв’язні. Ольгу Платонову було засуджено до 7 років тюремного ув’язнення, але під тиском широкого народного протесту її звільнили. Навесні 1936 року О. М. Платонова виїхала до Києва й стала громадянкою СРСР. Але здоров’я її було непоправно підірване, і 1937 року життя полум’яної революціонерки обірвалося. В п’ятдесяту річницю Великого Жовтня одну з вулиць Кременця названо ім’ям О. М. Платонової.
В 1934 році по повіту прокотилася ще одна хвиля масових арештів. Було ув’язнено 63 комуністи, їх засудили до різних строків позбавлення волі і ув’язнення в Березі Картузькій. 1938 року в Кременці знову відбувся судовий процес над 25 комуністами. Але ні жорстокі репресії, ні терор не могли припинити рішучу боротьбу трудящих Кременця проти окупаційного режиму, за возз’єднання всіх споконвічно українських земель — Східної Галичини й Західної Волині — з Радянською Україною.
У вересневі дні 1939 року Червона Армія, перейшовши Збруч, взяла під свій захист населення Західної України. Нове життя почалося на визволених землях. Владу в місті здійснювало тимчасове управління. Від Кременецького повіту депутатами історичних Народних Зборів Західної України, які проголосили Радянську владу, ухвалили декларацію про возз’єднання Західної України а Українською РСР у складі Союзу РСР, було обрано місцевих жителів — активних борців проти влади буржуазно-поміщицької Польщі — О. X. Костюка, Е. М. Лерер.
У січні 1940 року Кременець став центром району, містом обласного підпорядкування (з 1948 року Кременець—місто районного підпорядкування). Розгорнули активну роботу районний і міський комітети партії, районний і міський виконкоми та інші радянські установи й організації.
Величезні зміни сталися в економіці міста. Було запроваджено восьмигодинний робочий день, забезпечено роботою всіх працездатних, збільшено заробітну плату. 1940 року в промисловості й на будовах було зайнято понад 4 тис. чоловік. Широко розгорнулося змагання трудящих за перевиконання планових завдань, випуск високоякісної продукції. Успішно трудилися колективи шахти бурого вугілля (за часів окупації шахта не діяла), ватної фабрики. Державний план випуску валової продукції 1940 року промисловість місто виконала на 121,7 процента.
Вже в перші місяці після визволення органи Радянської влади багато зробили для налагодження медичного обслуговування трудящих. У кінці 1939 — на початку 1940 року розгорнули роботу поліклініка, лікарня, тубдиспансер, санепідстанція, будинок для людей похилого віку. Створено три дошкільні дитячі заклади, дитячий будинок.
У квітні 1940 року в Кременці відкрився учительський інститут, що розмістився в приміщенні колишнього ліцею. Велику кількість обладнання, навчальної літератури інститут одержав від Ленінградського, Київського, Одеського університетів і педагогічних інститутів. Першого року на його 4 факультети — історичний, мовно-літературний, фізико-математичний і природничо-географічний — було зараховано 1,2 тис. студентів. Почали працювати 5 середніх і 3 семирічні школи, які 1940/41 навчального року відвідувало 3,2 тис. учнів. Організовано музичну школу, палац піонерів. У передмісті Кременця відкрився сільськогосподарський технікум з відділом лісівників. Почалося навчання у професійно-технічному училищі. В навчальних закладах активно працювали комсомольські організації. Всього в місті на 1 вересня 1940 року було понад 700 членів ВЛКСМ.
Розв’язана фашистською Німеччиною війна проти CPСP перервала мирну працю трудящих. 27 червня 1941 року гітлерівські війська підійшли до міста. Сім днів на підступах до нього точилися жорстокі бої. З липня 1941 року війська Червоної Армії під натиском переважаючих сил ворога залишили Кременець.
Фашистські загарбники перетворили центр міста на концентраційний табір, в якому мучилося понад 13 тис. радянських громадян. За роки окупації гітлерівці знищили понад 14 тис. жителів міста й району. В їх числі було чимало викладачів і студентів учительського інституту, вчителів. На примусові роботи до Німеччини з міста вивезено близько 2 тис. юнаків і дівчат.
Кривавий терор не міг зламати опору населення, яке саботувало накази окупаційних властей, переховувало радянських бійців і командирів, які тікали з полону, відмовлялося здавати продовольство. За відмову від здачі хліба 14 липня 1943 року фашисти вчинили звірячу розправу над жителями приміського села Шпиколосів — знищили 22 жителів, у т. ч. 8 стариків і 6 дітей. Окупанти спалили 240 будинків, забрали 113 коней, 497 корів, 80 овець, 46 свиней. Фашистські окупанти завдали місту величезних збитків. Вони вивели з ладу шахту бурого вугілля, електростанцію, пограбували майно учительського інституту, шкіл, фонди бібліотек, знищили понад 600 будинків.
В околицях міста в 1943 році діяли партизанські з’єднання О. Ф. Федорова і С. А. Ковпака. Довгождане визволення прийшло до трудящих Кременця у березні 1944 року. Бої за місто вели підрозділи 107-ї, 287-ї, 350-ї стрілецьких дивізій, що входили до складу 24-го корпусу 13-ї армії 1-го Українського фронту; їм активно допомагали партизани, які в районі Бужої гори (за 13 км від Кременця) знищили колону німецько-фашистських військ. Пробитися до міста, що являло собою природний оборонний рубіж, було важко, до того ж фашисти сильно укріпили цей район. Тому радянське командування здійснило обхідний маневр, загрожуючи гітлерівцям оточенням. Під навальним натиском радянських військ ворог поспішно відступив, залишивши па залізничній станції кілька ешелонів з награбованим майном. 19 березня трудящі Кременця радо вітали своїх визволителів. З нагоди визволення міста Москва салютувала 12 артилерійськими залпами з 124 гармат.
Трудящі робили все, щоб наблизити давно очікувану перемогу. 2039 жителів поповнило лави Червоної Армії. 76,1 тис. крб. внесло населення на побудову танкової колони «Селянин Тернопільщини». Комсомольці та молодь надіслали радянським воїнам 3 тис. подарунків.
Відбудовні роботи в місті розгорнулися відразу після визволення. Комсомольці, молодь, усе населення доклали багато зусиль для відродження міста, насамперед його центральної частини, перетвореної фашистами на суцільні руїни. Так, лише на розчистці руїн на вулиці Леніна 1945 року жителі відпрацювали 5 тис. людино-днів. На вулицях насаджували багато декоративних дерев і кущів. Провадили ремонт житлової площі, лагодили шляхи. Влітку 1944 року відновили роботу шахта бурого вугілля, крейдяний та пивоварний заводи, тютюнова і ватна фабрики, електростанція, кілька промислових артілей, харчокомбінат. Відкрилося кілька крамниць. Такі швидкі темпи відбудови стали можливими завдяки величезній допомозі держави, братніх республік. З багатьох місць Радянського Союзу до Кременця прибували обладнання, устаткування для підприємств і навчальних закладів, техніка, будівельні матеріали, насіння, продовольство.
Одним із першочергових завдань, на розв’язання якого міський комітет партії та міськвиконком спрямували свої зусилля, було налагодження медичного обслуговування населення. Вже на кінець 1944 року працювали лікарня на 100 ліжок, поліклініка, пологовий будинок, 2 аптеки. Краще пішли справи після закінчення війни. 1947 року на охорону здоров’я трудящих було асигновано 4,3 млн. крб. У Кременці діяли також медичні пункти на підприємствах, у навчальних закладах. Працювало 22 лікарі. Діти дошкільного віку виховувалися в трьох дитячих садках.
Улітку 1944 року було проведено ремонт шкільних приміщень, виготовлено парти, обліковано дітей шкільного віку. На курсах, які працювали в Кременці у липні, пройшло підготовку близько 800 учителів області. Першого вересня відчинилися двері чотирьох шкіл. В жовтні почалося навчання в фельдшерській школі, перших учнів прийняла музична школа, згодом відкрилися ще дві початкові школи: всі ці учбові заклади 1947/48 навчального року охоплювали 2,1 тис. учнів. 1944 року відновили роботу будинок культури, краєзнавчий музей, 2 бібліотеки, палац піонерів. Почала виходити районна газета «Прапор перемоги». З першого вересня 1944 року в учительському інституті приступило до занять 268 студентів. У липні наступного року відбувся перший випуск. Державні екзамени склало 40 студентів. 1947/48 навчального року в інституті, а також у лісотехнічному технікумі, в педагогічному й медичному училищах вчилося понад тисячу юнаків і дівчат.
За роки післявоєнних п’ятирічок Кременець перетворився на один із значних промислових центрів області. Тут працюють численні підприємства, частина з них споруджена в останні роки. Ті ж, що існували раніше, розширені, реконструйовані. На початок 1973 року в місті діяли заводи — цукровий, будівельних матеріалів, пивоварний, тютюново-ферментаційний, цегельний; фабрики — ватна, господарських товарів, меблева; комбінати — громадського харчування, побутового обслуговування, комунальних підприємств, хлібо- і птахокомбінати, пекарня. На 1 січня 1973 року в Кременці працювало близько 4 тис. робітників. Частина жителів трудиться в бригаді колгоспу ім. Леніна села Шпиколосів.
Найбільшим підприємством є цукровий завод, спорудження якого почалося 1962 року. Першу продукцію він дав через три роки. Підприємство обладнане сучасною технікою, виготовленою на заводах багатьох братніх республік, за кордоном. Щодоби на ньому переробляється 50 тис. цнт цукрової сировини. Тут діє міцна і згуртована партійна організація, яка 1972 року об’єднувала 110 комуністів. Переважна більшість їх зайнята безпосередньо на виробництві. Комсомольці заводу, загін яких налічує 116 чоловік, працюють під лозунгом: кожен робочий день третього, вирішального року дев’ятої п’ятирічки перетворити на день ударної праці.
На заводі багато раціоналізаторів, передовиків виробництва; 26 робітникам надано звання ударника комуністичної праці. Постійно дбають на підприємстві про підвищення ідейно-політичного і фахового рівня робітників та інженерно-технічних працівників. 1971 року на заводі діяло 16 гуртків вивчення передового досвіду, в них навчалося 470 чоловік. Трудівникам підприємства створено всі умови для успішної праці й хорошого відпочинку. Цехи заводу просторі, світлі, територія добре впорядкована, розбито квітники, газони. Неподалік підприємства виросло справжнє містечко цукровиків. Тут є середня школа, зубопротезна поліклініка, два дошкільні дитячі заклади, їдальня, магазини — продовольчих та промислових товарів. Багато цукровиків одержали квартири в чотириповерхових житлових будинках, збудовано кілька гуртожитків.
Значних успіхів домоглися колективи промислових підприємств Кременця у восьмій п’ятирічці. За цей час обсяг промислового виробництва зріс у 2,7 раза. Добре працювали трудівники ватної фабрики, які виконали завдання п’ятирічки за 3 роки і 10 місяців, а план ленінського ювілейного, 1970 року, за 9 місяців. З великим натхненням трудящі приступили до виконання дев’ятого п’ятирічного плану. Широко розгорнулося змагання за гідну зустріч 50-річчя Союзу РСР. Робітничі колективи виконали державний план 1972 року до 25 грудня, в день свята вони працювали на заощадженій сировині. Цукровому заводові присвоєно звання ім. 50-річчя СРСР. Всі трудівники міста включилися в соціалістичне змагання за дострокове виконання виробничої програми третього, вирішального року дев’ятої п’ятирічки. Вони зобов’язалися виконати річний план до 25 грудня 1973 року.
Широким фронтом провадиться будівництво, впорядкування міста. Протягом 1961—1969 рр. споруджено торговельний комплекс, де розміщено кафе «Іква», універмаг, продовольчий і меблевий магазини, а також будинок культури, широкоекранний кінотеатр, школу-інтернат, дитячий садок тощо. В роки дев’ятої п’ятирічки буде завершено будівництво хлібозаводу та великої фабрики бавовняного ватину. Розгорнулося житлове будівництво. За 1965—1970 рр. за рахунок державних коштів споруджено 13 тис. кв. метрів житлової площі, крім того, зведено близько 700 індивідуальних житлових будинків.
Славиться Кременець своїми трудівниками, передовиками виробництва. Багатьох відзначено високими урядовими нагородами. Це робітниця заводоуправління будівельних матеріалів П. М. Шевчук і водій автоколони М. А. Дубчак, яких нагороджено орденом Леніна. Колгоспниця Р. В. Парадовська двічі удостоєна цієї нагороди. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено чесальницю ватної фабрики Т. О. Захарчук, робітника цукрового заводу М. Д. Загоруйка, маляра-штукатура ремонтно-будівельної дільниці 3. В. Хертель та інших — усього 16 чоловік. Орден «Знак Пошани» вручено 23 передовикам виробництва. 1056 трудівників міста удостоєні ювілейної ленінської медалі «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».
Місто одержує електроенергію від Добротвірської ДРЕС. 1957 року розпочалося спорудження водогону, першу чергу його вже того року було введено в дію. Більшість вулиць розширено і заасфальтовано, обсаджено деревами й кущами. В центрі Кременця розкинувся красивий парк ім. Ленінського комсомолу. В місті встановлено пам’ятники великим вождям трудящих Карлу Марксу і В. І. Леніну, а також О. М. Горькому, Богдану Хмельницькому. Є пам’ятник радянським воїнам, які полягли в боях за Кременець у роки Великої Вітчизняної війни. Збереглися руїни фортеці на Замковій горі (XIII—XVI ст.), архітектурні пам’ятки — Миколаївський собор (XVII ст.), Богоявленський монастир (XVII ст.), житлові будинки XVII—XVIII століть.
За роки Радянської влади піклування про людину, її здоров’я і довголіття стало головним завданням медичних працівників. Розширилася мережа лікувальних закладів. У Кременці діють районна лікарня на 280 ліжок з поліклінічним відділенням, протитуберкульозні диспансер, лікарня і дитячий санаторій, 9 медичних пунктів, 6 аптек. У цих закладах працюють 402 фахівці-медики, у т. ч. 89 лікарів. Багато років життя віддала справі організації охорони здоров’я в місті Е. М. Лерер, якій було присвоєно звання заслуженого лікаря УРСР. У Кременці діють 6 дошкільних дитячих закладів.
Справжню культурну революцію здійснено за післявоєнні роки.
1950 року Кременецький учительський інститут реорганізовано в педагогічний. Протягом 1945—1969 рр. інститут закінчило 7,8 тис. студентів. 1969 року тут було 13 кафедр, на яких працювало 120 викладачів, у т. ч. 24 доценти й кандидати наук. Того року інститут перевели до Тернополя. У 1971/72 навчальному році в сільськогосподарському технікумі, медичному й педагогічному училищах навчалося близько 2 тис. юнаків і дівчат. Діє професійно-технічне училище. Понад 3 тис. учнів відвідують 5 середніх шкіл міста, дві школи-інтернати. Працює музична школа. Всі ці навчальні заклади охоплюють понад 6 тис. учнів. Педагогічний колектив міста налічує 467 чоловік. Ордена Леніна удостоєно заслужену вчительку УРСР, нині пенсіонерку А. Т. Суд-Злочевську, яка віддала вихованню молоді 50 років життя.
Центром культурно-масової роботи став будинок культури, розміщений в чудовому приміщенні. Тут відкрито кімнати В. І. Леніна, атеїзму. Успішно працюють хоровий і танцювальний гуртки, капела бандуристів, ансамбль гуслярів та інші самодіяльні художні колективи. 7 з них були лауреатами республіканського фестивалю художньої самодіяльності, присвяченого 50-річчю утворення Союзу РСР. Драматичному колективу надано звання самодіяльного народного театру. Він не раз виступав у сусідніх районах, у Тернополі, Львові, Києві. 1973 року рішенням Міністерства культури Української РСР звання самодіяльного народного присвоєно танцювальному колективу будинку культури.
В місті є краєзнавчий музей, заснований ще 1937 року при ліцеї. Музей має відділи природи, історії дорадянського часу, історії радянського суспільства, літературний — «Т. Г. Шевченко на Кременеччині» та літературно-меморіальний — «Ю. Словацький». Діють 3 клуби, 4 кінотеатри. Книжковий фонд 2 районних, 2 міських і 24 відомчих бібліотек становить 465,8 тис. томів. При районній газеті «Прапор перемоги» є літературне об’єднання.
Значною подією в культурному житті Кременця стало відзначення 150-річчя з дня народження видатного польського поета Юліуша Словацького. В ювілейних торжествах, що відбулися 5 вересня 1959 року, взяли участь письменники й літературознавці Радянського Союзу і братньої Польської Народної Республіки, зокрема видатний поет академік М. Т. Рильський, професор Варшавського університету Є. Савримович. 1969 року відкрито пам’ятник Ю. Словацькому.
Уродженцями Кременця є український радянський композитор і диригент М. І. Вериківський, польський поет, критик і перекладач Ч. Ястшембець-Козловський (1894—1956), російський і український фольклорист, історик літератури та літературний критик М. І. Коробка (1872—1921), російський геолог і географ, дослідник Східного Сибіру О. Л. Чекановський (1832—1876).
Велика роль у піднесенні економіки і культури міста належить партійним, комсомольським, профспілковим організаціям. 1972 року в Кременці працювала 61 партійна організація, що об’єднувала понад тисячу комуністів, і 60 комсомольських організацій, до складу яких входило 4,9 тис. членів ВЛКСМ. Усі сфери життя міста охоплює міська Рада депутатів трудящих. У її складі 72 депутати. Бюджет міськради на 1973 рік становить 639,2 тис. крб., з них на впорядкування міста виділено 204 тис. крб., на капітальний ремонт житлового фонду — 129,7 тис., на дошкільні дитячі заклади — 210,6 тис. карбованців.
Росте і квітне оновлений Кременець. Зігріті батьківським піклуванням Комуністичної партії, життєдайним сонцем Радянської влади, трудящі впевнено дивляться вперед, твердим кроком ідуть до вершини людського щастя — комунізму.
В. П. АНДРІЄВСЬКИЙ