Тернопільський край під владою Австрії. Культура й освіта на Тернопільщині
За рішенням Віденського конгресу (1815 р.) Тернопільський край знову перейшов під владу Австрії. У своїй політиці поневолення трудящих Східної Галичини австрійський уряд і надалі спирався переважно на польську шляхту. Уся земля поділялася на домінікальну, рустикальну й вільну. Домінікальні землі були власністю феодалів, держави, церкви. Рустикальні також належали поміщикам, але ними користувалися селяни, які відбували за це феодальні повинності. Вільними вважалися ті землі, якими володіли міська громада, однодвірна шляхта або вільне населення.
З середини другого десятиліття XIX ст. посилився наступ поміщиків на селянські маси: різко збільшилися феодальні повинності, масового характеру набуло загарбання поміщиками селянських земель. Вартість лише облікованих повинностей становила 84,7 проц. чистого річного доходу селянських господарств. Безмежна експлуатація феодалами та австрійським урядом призводила селянські господарства до повного занепаду. Іноземців, які побували в Східній Галичині, вражало злиденне становище населення. Селянські хати, якщо це не були курені, зводили з неотесаної деревини, щілини в хаті законопачували клоччям. Замість вікна — отвір з наглухо замазаним склом. Димарів зовсім не було. Дах покривали соломою, через яку пробивався дим з хати, а дощова волога потрапляла до хати. Опалювали таку халупу за допомогою вогнища, розкладаючи його посередині. Тут же варили, обігрівалися. Харчувалися селяни переважно квашеною капустою і вівсянкою. Не задовольнялися навіть найелементарніші їх потреби. Один з австрійських чиновників так писав про життя галицького селянина: «Його житло і одежа дуже погані і брудні. Багато дітей помирало. Взагалі він існує тільки фізично, бо це не є людське життя». В такому становищі перебувала більшість селян.
Одним з напівлегальних шляхів збільшення селянських повинностей, особливо панщини, було примусове дроблення селянських наділів. Поділивши наділ, пан, як правило, вимагав з кожної його частини навіть більшої за розміром панщини, ніж та, що раніше виконувалася з усього наділу. В Тернопільському окрузі землевласники ділили наділ «цілого» господаря (36 моргів), з якого виконувалося близько 133 днів панщини, на дві половини (по 18 моргів) і примушували селян відробляти не половину панщини (66,5 дня), а 81 день, як «півгосподаря». Отже, панщина від тієї ж земельної площі зростала з 133 до 162 днів. Під час поділу наділу «півгосподаря» на дві половини кожен селянин був змушений відробляти не 40,5, а 52 дні. В даному випадку панщина з тієї самої землі зростала з 81 до 104 днів.
Масове загарбання поміщиками селянських наділів і поступове дроблення їх призводило до загострення земельного голоду. Так, площа селянських земель з 1787 по 1847 рік зменшилась у Бережанському повіті на 12, Тернопільському — 9,6, Чортківському — 17,7 процентів.
Утискам кріпосників селяни чинили опір. Вони подавали скарги на пана в державні установи. Проте чиновники здебільшого залишали їх без відповіді. Масовими були втечі селян. Від панської сваволі шукали порятунку не лише окремі селяни, а й цілі сім’ї на Буковині, Наддніпрянській Україні, в Молдавії. Всього з 1815 по 1848 рік з Тернопільщини втекло 4975 селян. Активною формою їхнього протесту проти кріпосницького гноблення були підпали панських дворів, господарських приміщень, гуралень та ін. Постійною і найбільш масовою формою антифеодальної боротьби було ухиляння селян від виконання феодальних повинностей. Великого поширення ця боротьба набула в 20-х роках XIX століття.
Щоб примусити селян виконувати панщину, феодали вдавалися до насильства. Непокірних били, заковували в кайдани, ув’язнювали. У відповідь селяни часто самовільно припиняли роботу, відкрито погрожували адміністрації. Іноді їх невдоволення набирало форм більш рішучих виступів. В кінці 1803 — на початку 1804 року великі селянські заворушення сталися в селах Струсівського ключа. В 1809 році заворушення селян відбулися в Чортківському окрузі. Найбільший виступ стався тут у 1838 році. Приводом послужило поширення серед селян чутки про імператорський указ, за яким нібито зменшувалися розміри панщини. Першими виступили жителі села Бабинців, які відмовилися відбувати панщину більше одного дня на тиждень від селянського двору. Щоб примусити селян скоритись, пан наказав ув’язнити найбільш активних з них. Однак селяни визволили заарештованих. Наляканий рішучими діями громади, пан звернувся по допомогу до окружного управління, яке направило в Бабинці військову команду і слідчу комісію, але селяни продовжували чинити опір. Подібні виступи відбулися і в інших селах.
На початку 40-х років у Чортківському окрузі знову сталися заворушення селян, а в 1846 році великі антифеодальні виступи потрясли Бережанський, Тернопільський і Чортківський округи. Як не лютували загарбники, нерідко вдаючись до військової сили, боротьба трудящих за соціальне й національне визволення не припинялася.
В XIV—XVI ст. культура на Тернопільщині розвивалась у вкрай несприятливих умовах іноземного поневолення. Запроваджений загарбниками режим національно-політичної нерівноправності місцевого українського населення негативно позначився на культурному розвитку краю. У XV—XVI ст. освіта зосереджувалася переважно в православних монастирях та церквах, де існували церковнопарафіяльні школи. Із зростанням ролі міст і міського населення у XV—XVI ст. поряд з православними парафіяльними школами значну роль стали відігравати міські громадські школи. Певний вплив на розвиток шкільної освіти на Тернопільщині мала Острозька школа, відкрита близько 1580 року. В Кременці з 1636 року діяла школа — філія Києво-Могилянської колегії.
Католицька церква, спираючись на підтримку королівського уряду, намагалась покатоличити й полонізувати українське населення. Переслідувались його мова, культура, школи. У Кременці, Теребовлі в 30-х роках XVI ст. були відкриті уніатські школи. На противагу єзуїтам у Збаражі братство створило слов’яно-руську школу, що існувала при церкві Спаса.
Наступові католицизму на українську культуру й школу українське населення Східної Галичини протиставляло свої організації — братства, створені на зразок найстарішого Львівського братства. У 1589 році братство створюється в Тернополі, в 1613 році — в Кременці, Бережанах. Ці організації існували не лише в містах, а й в окремих селах.
В умовах австрійського панування культура й освіта на Тернопільщині лишалися на низькому рівні. Насильне онімечування, до якого вдавався австрійський уряд, згубно впливало на всі ділянки культурного життя. Особливо це позначилось на народній освіті, яка мала чітко виражений класово-становий і великодержавно-монархічний характер. За указом від 4 грудня 1774 року на Тернопільщині були створені народні ніколи трьох типів: парафіяльні — однокласні, де навчали читати, писати й рахувати рідною мовою; тривіальні — трикласні в містечках і нормальні — чотирикласні в містах. У тривіальних і нормальних школах викладання здійснювалось німецькою і частково польською мовами. Але й таких шкіл було мало. Гімназії працювали лише в чотирьох містах Тернопільщини: в Кременці, Бучачі, Бережанах і Тернополі. Викладали в них німецькою мовою. У 1805 році австрійський уряд видав новий шкільний закон, згідно з яким народні школи потрапляли під вплив римсько-католицької консисторії. Отже, було зроблено ще один крок на шляху онімечення й полонізації корінного населення. На підставі закону від 18 червня 1813 року австрійський уряд відсторонювався від участі в розвитку народної освіти, про будівництво та утримання шкіл мало дбати місцеве населення. Це значно уповільнило розвиток початкової освіти в сільській місцевості. Всіляко перешкоджали освіті селян і польські поміщики. Вони відмовлялися брати участь в утриманні українських шкіл і вчителів, під різними приводами відбирали шкільні приміщення, водночас створюючи польські школи. Письменних селян поміщики віддавали в солдати. Так, 1848 року Бережанська окружна рада повідомляла, що селяни відмовляються вчитись грамоти, бо тих, хто вмів читати й писати, пани віддають у рекрути. В 40-х роках XIX ст. в школах краю навчалося тільки 10 проц. дітей шкільного віку.
Але трудящі маси наполегливо боролися за українську школу, і австрійський уряд змушений був піти на деякі поступки. У травні 1848 року нарешті було дозволено запровадити «руську мову» в тривіальних школах.
На початку XIX ст. значним культурним центром став Кременець. У 1805 році .російський уряд відкрив тут Вищу Волинську гімназію, реорганізовану 1819 року в ліцей. В ній навчалося 700 учнів, переважно дітей польських поміщиків. Курс навчання був розрахований на десять років і складався з 7 класів, з яких перші три були дворічні. У 1807 році при гімназії працювала школа землемірів, садівників, семінарія для підготовки сільських учителів. Ліцей був вищим шляхетським навчальним закладом. Тут вивчались гуманітарні й точні науки, а також військова справа. Ліцей мав велику бібліотеку, в якій налічувалося понад 50 тисяч книжок, у т. ч. багато рідкісних видань. Велику кількість книг на військову тему бібліотеці подарував генерал-фельдмаршал М. І. Кутузов. У 1809 році в Кременці відкрилася школа геометрів і механіків, астрономічна обсерваторія, засновано ботанічний сад.
Протягом XVI—XVIII ст. на Тернопільщині розвивалась видавнича справа, мистецтво, зокрема живопис. Відомі друкарні в Кременці, Рохманові та Почаєві. В цьому велика заслуга українського письменника, церковноосвітнього діяча, друкаря-видавця К. Транквіліона (Ставровецького), який видав 1618 року у Почаївській друкарні книгу «Зерцало богословія». За час свого існування Почаївська друкарня випустила 187 книг (з них 148 церковнослов’янською та староукраїнською, 32 — польською і 7— латинською мовами). У містечку Рохманові (тепер село Шумського району) 1619 року К. Транквіліон видав «Учительное євангеліє», (примірник його зберігається в Кременецькому краєзнавчому музеї). На церковному соборі 1690 року книгу було засуджено до спалення як єретичну.
На 30-і роки XVII ст. припадає діяльність друкарні в Кременці, де вийшли «Грамматика или писменница языка словінского», видана 1638 року, та інші книги. Благотворний вплив на загальний розвиток й оформлення української книги XVII—XVIII ст. мали перші видання Івана Федорова.
Розвивалась і писемна творчість, за змістом релігійна, але з елементами живої народної мови. Робляться спроби перекласти релігійні твори українською народною мовою. В околицях Кременця було переписане «Євангеліє Негалевського» (1581).
У XVI—XVIII ст. значного розвитку на Тернопільщині набули архітектура, живопис, художнє ремесло. Архітектура розвивалась на самобутній староруській основі.
Переважна більшість селянських хат мала убогий вигляд. У тогочасних документах їх називали халупами. Польська шляхта й місцеві багатії жили в розкішних будинках і палацах.
На Тернопільщині було зведено багато замкових споруд, залишків яких чимало збереглося. Їх будували у своїх володіннях феодали. Ряд з них є архітектурними пам’ятками. Це Старий замок у Тернополі, споруджений 1548 року, Троїцький собор XVII ст. у Бережанах, палац у селі Білокриниці Кременецького району, збудований у XVI ст., Теребовлянська фортеця, зведена в XVII ст. на місці зруйнованого раніше татарами замку. Споруджували їх не тільки для оборони від нападу зовнішніх ворогів, а й для наступу на повсталі народні маси. Архітектура XVII—XVIII ст. представлена великою кількістю цінних пам’яток дерев’яного народного будівництва. До них належать численні різноманітні дерев’яні церкви. Під впливом народної дерев’яної архітектури розвивається муроване будівництво. До кращих споруд такого типу належить ратуша в Бучачі (архітектор Б. Меретин). Комплекс споруд Почаївського монастиря (виник у 1771—1794 рр.) складається з трьох поверхів підпорних споруд, увінчаних барочним собором. Споруда тісно пов’язана з місцевими архітектурними традиціями.
Народне мистецтво Тернопільщини завжди відзначалося багатством жанрів і форм. У кінці XVIIІ -на початку ХІX ст. високого рівня досягла різьба на дереві. Нею прикрашали наличники, сволоки, грізні господарські й побутові речі. Великого поширення набуло художнє оздоблення керамічних виробів, зокрема посуду. В першій половині XIX ст. особливо славився керамічний посуд виготовлений майстрами-умільцями з Кременця, Буданова, Струсова. Крім поширених рослинного й геометричного орнаментів, в розписі кераміки використовувалися жанрові й побутові, а також соціальні мотиви. Розвивалося малярство. Відомим живописцем того часу був уродженець с. Городища (Бережанський повіт) О. Білявський. Протягом 1807— 1810 років у Почаєві працював український художник Л. Долинський, який брав участь в оформленні Успенської лаври в Почаєві. У його фрески, що прикрасили інтер’єр цього собору при зображенні біблійних сюжетів внесено багато реального (природа, одяг тощо).
Сприятливий грунт для поширення серед населення краю мала прогресивна література, яка надходила сюди з Росії, Наддніпрянської України, зі Львова та інших міст. Тут поширюються твори О. С. Пушкіна, М. В. Ломоносова, П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, польських поетів Адама Міцкевича та Юліуша Словацького, який народився в Кременці.
В суспільно-політичному русі значно зміцнів антикріпосницький табір, до якого належали передові вчені, літератори, публіцисти. Серед них М. Шашкевич та Я. Головацький, які входили до «Руської трійці».
М. Шашкевич навчався у Бережанській гімназії (1825—1829 рр.), а Я. Головацький працював у с. Хмелевій недалеко від Бучача. Під час революційних заворушень 1848 року Я. Головацький їздив по селах Східної Галичини, виступав на зборах, зокрема, на народному вічі в Чорткові, де зібралося близько трьох тисяч селян. У 30—40-х роках XIX століття налагоджуються більш тісні зв’язки з російськими та східноукраїнськими літераторами, художниками, що позитивно впливало на розвиток прогресивної культури й літератури.