Наростання визвольного руху українського народу на Тернопільщині. Возз’єднання України з Росією
Економічне й політичне становище поневоленого польською шляхтою українського народу було нестерпним. Крім панщини, яка в багатьох маєтках досягала 6 днів на тиждень, селяни відробляли ще різні «толоки», «шарварки», «гвалти» — роботи на відсипанні гребель, спорудженні оборонних укріплень тощо. Поміщики примушували селян, крім поборів і данин, за безцінь продавати їм овес, яйця, коноплі. Селяни платили ще державний податок — подимне, лановий, чоповий (від пива, меду, горілки), на утримання війська. Польський історик XVII ст. В. Коховський писав, що доля селянина залежала «від суворої чи м’якої вдачі старости або панів, які самовільно заковували селян у кайдани, кидали в тюрми, морили голодом, обрізували вуха й носи, підрізували жили на ногах, щоб не втікали, вішали, саджали на палі, гвалтували жінок і дочок своїх підданих».
Політичний, економічний і національно-релігійний гніт особливо посилився після Брестської церковної унії — об’єднання православної церкви України й Білорусії з католицькою церквою,—проголошеної під натиском Ватікану в 1596 році при підтримці верхівки українських духовних і світських феодалів. За допомогою унії польські пани й католицьке духівництво сподівалися обернути православних, які стануть уніатами, на католиків, щоб таким чином денаціоналізувати, ополячити український і білоруський народи, розірвати їхні зв’язки з братнім російським народом. Одним з головних знарядь насильницького покатоличення й насадження унії на українських землях став чернечий орден василіанів, який мав свої школи, друкарні. Протягом XVI—XVІІІ ст. василіани створили середні школи за єзуїтським зразком у Бучачі, Збаражі, Кременці, Теребовлі. 1721 року уніатам удалося захопити Почаївський православний монастир і зробити його опорним пунктом католицької експансії на західноукраїнські землі. Українське населення чинило запеклий опір запровадженню католицизму й уніатства, які насаджувались шляхом відкритого насильства.
Тяжке соціально-економічне й національно-релігійне гноблення було причиною загострення класових протиріч, наростання визвольного руху. Поширеною формою антифеодальної боротьби трудящих мас у XVI—XVІІ століттях була втеча на Поділля і Наддніпрянщину, де становище селян порівняно з Галичиною було дещо легшим. Частина втікачів приєднувалась до запорізьких козацьких загонів. У «реєстрі козаків низових запорізьких» 1581 року знаходимо вихідців з Тернопільщини, зокрема Озерян, Збаража, Заложців. Втечі селян посилювалися із зростанням фільварково-панщинної системи, коли феодали почали силоміць захоплювати селянські наділи та збільшувати феодальні повинності.
В кінці XVI — на початку XVII ст. покріпачене селянство підіймало збройні повстання. Яскравим прикладом цього є опір селян села Семенова Теребовлянського повіту, що у 1587 році зі зброєю в руках виступили проти пана, який знущався з них. У 1594—1596 роках під проводом Северина Наливайка спалахнуло козацько-селянське повстання. Трудяще населення Тернопільщини взяло в ньому активну участь. Коли в липні—серпні 1594 року Наливайко на чолі повсталих козаків і селян вступив у межі Галицького Поділля, до його загонів влилося чимало поневолених шляхтою міщан і селян Тернопільщини. В Тернополі повстанці захопили в шляхти коней, порох, продовольство і рушили на маєтки магната Калиновського в Гусятин. Повсталих налічувалося близько 4 тис. чоловік.
Селянські рухи поєднувалися з виступами міщан, які відстоювали свої права в міському самоуправлінні, повставали проти міського патриціату. Гострою була боротьба українських міщан проти міського уряду в Теребовлі в кінці XVI — першій половині XVII ст. В 1597 році вони виступили проти війта та його помічників, вибрали з поміж себе старших і заявили урядовцям-католикам, що не визнають їх.
Активну участь трудяще населення Тернопільщини брало в селянсько-козацьких повстаннях, які прокотились по Україні в першій половині XVII ст. Коли в 1648 році спалахнула визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського гніту, боротьба народних мас Тернопільщини за соціальне й національне визволення набула ще більшого розмаху. Вже повесні 1648 року великі повстанські загони діяли в районі Теребовлі, Підгайців, Зборова, Кременця. Теребовлянський староста, наляканий наростанням народно-визвольного руху, у серпні 1648 року повідомляв уряд, що в його старостві настала «вже справжня Україна». У вересні 1648 року повстанці захопили Гусятин. Тоді ж сталися виступи селян і міщан Теребовлі.
У період найбільшого піднесення визвольного народного руху восени 1648 року визначилось кілька основних повстанських центрів у Товстому, Хоросткові, Теребовлі, Тлустому, Чорткові, до яких входили громади близько 50 населених пунктів. Озброєні повстанці нападали на феодальну верхівку, польську шляхту, католицьке духовенство. Вони оволоділи замками в Теребовлі, Янові, Будзанові, Соколові, Гримайлові, Червонограді, руйнували ненависні костьоли і панські маєтки.
30 червня 1649 року велике селянсько-козацьке військо, очолене Богданом Хмельницьким, оточило Збаразьку фортецю, в якій засів лютий кат українського народу Я. Вишневецький. Зважаючи на міцні укріплення, селянсько-козацькі полки почали тривалу облогу фортеці. Обложених шляхтичів урятував король Ян Казимир, який на чолі великої армії підійшов до Зборова. Там відбулася велика битва. Раптовим ударом селянсько-козацьке військо мало не знищило всю королівську армію. Тільки через зраду татар противник уникнув розгрому. Хмельницький змушений був погодитися на перемир’я. 8 серпня 1649 року укладено Зборівський договір, за яким у трьох воєводствах — Київському, Чернігівському, Брацлавському — влада польської шляхти обмежувалась. На Тернопільщині її позиції лишилися без змін. Народні маси чинили рішучий опір шляхті, яка поверталася до своїх маєтків. Повстанський рух на Тернопільщині не припинявся і в 1650—1654 роках.
Трудящі Тернопільщини радо вітали історичне рішення про возз’єднання України з Росією в 1654 році і сподівались на визволення від польсько-шляхетського поневолення. Коли 1655 року російсько-українські війська під командуванням В. В. Бутурліна і Б. Хмельницького завдали поразки польсько-шляхетському війську під Бучачем, визволивши частину Східної Галичини, місцеве населення допомагало їм у цій боротьбі.
3a Андрусівським перемир’ям (1667 р.) Правобережна Україна й Східна Галичина залишилися під владою Польщі. Але тривала війна послабила Польщу. Скориставшись цим, султанська Туреччина у 1672 році захопила Поділля. Польський уряд поспішив укласти з Туреччиною невигідний для себе Бучацький мирний договір, за яким територія, де тепер Борщівський, Заліщицький, Чортківський, Гусятинський і значна частина Бучацького районів, потрапила під владу Туреччини. Через деякий час війна між Туреччиною й Польщею відновилась. У 1675 році турки й татари захопили Збараж. Місто було спалене, а населення знищене або взяте в полон. Наступного року турки спустошили майже все Поділля. Після поразки турецького війська під Віднем у 1683 році загарбана турками територія Тернопільщини знову відійшла до Польщі.
Економічне становище трудящих Тернопільщини протягом XVІІІ століття характеризується дальшим посиленням закріпачення селянства, зміцненням влади феодалів. Закріпачене селянство становило на той час понад 70 проц., міщани — близько 12 проц., чиновники та інше незакріпачене населення — близько 11 проц., магнати, шляхта — понад 3 проц., інші — 4 проц. Пануючою формою експлуатації селян лишалася панщина.
Поміщики мали чималі прибутки від бортних дерев, річок, ставів, пасік, садів, сіножатей. На користь пана йшла також «відумерщина», тобто майно померлих підданих, «одбіжчина»—майно втікачів, «куничне» —данина за дозвіл одружитись тощо. Огидним було право пропінації —монополія пана примусово продавати своїм підлеглим пиво й горілку.
Повинності селян були різноманітними. Наприклад, парове господарство мало стовкти два корці проса на пшоно, вимочити, висушити і вим’яти дві копи конопель, напрясти два мотки пряжі, здати панові певну кількість вівса, курей, овець, яєць, меду тощо. Поєдинки віддавали половину норми парового.
Селяни ремонтували панські млини, корчми, стайні, їм доводилось відробляти панщину навіть за те, що збирали в панських лісах гриби і ягоди, знімали березову кору тощо.
Протягом усього XVІІІ ст. на Тернопільщині майже безперервно вибухали антифеодальні народні повстання. На початку століття тут розгорнувся опришківський рух. У кожному селі й місті повстанцям надавались притулок, харчі й інша допомога. Як показав у 1704 році на суді один з опришків загону Пискливого, що діяв на півдні Тернопільщини, в селі Сапогові Борщівського повіту повсталі мали доброго побратима, який давав їм харчі, порох, свинець для куль та сукно для одягу. У 1717 році біля Борщева діяв загін опришків Івана Лютого, що складався переважно з селян навколишніх сіл. Опришки нападали на орендарів та багатих купців, захоплене майно віддавали бідноті. Рух опришків сприяв зростанню антифеодальної боротьби селян. Почастішали селянські виступи, під час яких повсталі знищували ненависних їм панів, палили їх маєтки. Селяни Мшанця Теребовлянського повіту відмовились виконувати панщину, напали на орендаря. Налякана селянським рухом шляхта на сеймику Галицької землі в квітні 1736 року прийняла рішення про створення ополчення для боротьби з опришками і просила в уряду допомогти військом.
Селянські рухи на західноукраїнських землях, які відбувалися в першій половині XVІІІ ст., мали безпосередній зв’язок з боротьбою селянських мас проти польсько-шляхетського гніту на Наддніпрянській Україні.
Великий селянський рух прокотився Тернопільщиною, коли тут 1734 року з’явився гайдамацький загін на чолі з Верланом. Гайдамаки пройшли Брацлавщину, Поділля, південно-західну Волинь і оволоділи рядом населених пунктів Тернопільщини, в т. ч. Збаражем. До повстанців приєдналися місцеві селяни й міщани.
У 1734 році гайдамака Андрій Суляк із загону Верлана на суді заявив, що народився він біля Збаража, потім пішов до Верлана, де було, як він стверджував, «багато наших» (тобто з Східної Галичини) людей.
В 30—40 роках XVІІІ ст. рух опришків досяг свого найвищого розмаху під проводом прославленого народного ватажка Олекси Довбуша. Народний месник після успішної боротьби з шляхтою на Прикарпатті в 1744 році перейшов на Тернопільщину. На початку травня він оволодів маєтком шляхтича Золотницького в Борщеві. Шляхтич благав пощади, пропонуючи за себе викуп, але Олекса Довбуш «не хотів брати грошей і срібла», говорячи: «Не по гроші сюди прийшов, а по твою душу, щоб ти більше людей не мучив». Після придушення королівськими й царськими військами гайдамацького руху у 1768 році польська шляхта, щоб залякати трудящих, стратила в Микулинцях, Підгайцях — 11 гайдамаків, частину повстанців було відправлено через Бережани у Рогатин і Комарно, де й четвертовано.
Польсько-шляхетську державу роздирали внутрішні суперечності — соціальні й національні. Панівна магнатська. верхівка довела її до остаточного занепаду. У 1772 році південну, більшу, частину Тернопільщини загарбала Австрія. Північна частина — Кременецький повіт і частина Збаразького повіту — в 1793 році була возз’єднана з Росією і ввійшла спочатку до Ізяславського (Волинського) намісництва, а в 1797 році — до Волинської губернії. Після загарбання Східної Галичини Австрією становище народних мас значно погіршало: тепер їх визискувала не тільки польська шляхта, але й австрійські пани. На Тернопільщині запровадили новий адміністративний поділ, за яким її територія увійшла до складу Тернопільського, Заліщицького (потім Чортківського) та частково Бережанського, Станіславського і Золочівського округів. На чолі їх стояли старости. Обов’язки адміністративної влади на місцях виконували власники маєтків або їх заступники — мандатори.
Панування Австрії — однієї з найвідсталіших держав Європи — негативно позначилося на економічному розвитку краю. Політика австрійського абсолютизму, спрямована на збереження кріпосницьких порядків, стала основним гальмом промислового зростання краю. Провідною галуззю економіки лишалося сільське господарство, де було зайнято 70 проц. населення. Міста й містечка також мали переважно аграрний характер і належали панам. Хоч у 70—80-х роках XVІІІ ст. австрійський уряд і здійснив ряд аграрних реформ, зокрема скасував особисту залежність селян від поміщиків та деякі другорядні кріпосні повинності (панщину обмежив трьома днями на тиждень, сільським громадам надав право на самоврядування), але це були половинчаті заходи, які не порушували основ кріпосницького ладу.
Австрійський уряд провадив політику онімечення українського населення. Тернопільщину заполонили німецькі колоністи, які захоплювали урядові посади. Все діловодство в округах велося лише німецькою мовою, якою викладали і в міських школах.
У 1809 році між Росією та Австрією було укладено Шенбрунське перемирия, за яким частина Тернопільщини відійшла до Російської імперії. Площа цієї території становила 121 квадратну милю (7 міст, 25 містечок і 472 села, в яких проживало 79 519 родин). Тернопільський край, як стала називатись ця частина території Тернопільщини, становив окрему територіальну одиницю і спочатку був поділений на два адміністративні округи — Тернопільський і Заліщицький. 1814 року був створений третій — Теребовлянський. Управління краєм з 15 червня 1810 року до 6 серпня 1815-го здійснювали російський сенатор і спеціальний урядовий комітет при ньому. Перебування Тернопільщини в складі Росії сприяло деякому поліпшенню становища населення. Було зменшено розмір податків, побудовано лікарню, у Збаражі відкрито гімназію і трикласну нормальну школу тощо.
Після вторгнення наполеонівських військ у Росію (1812 р.) місцеве населення, особливо молодь, добровільно записувалось у російську армію для боротьби з полчищами Наполеона, тільки їздовими до діючої армії пішло 5200 чоловік.