Розвиток економіки та промисловості Тернопільщини в другій половині XIX — на початку XX ст.
У 40-х роках антикріпосницькі настрої народних мас посилилися, класова боротьба загострилася. Селянський рух подекуди переріс у повстання. Це примусило австрійський уряд частково зменшити повинності. 13 квітня 1846 року був виданий імператорський указ, який скасовував т. зв. помічні дні й підводну повинність та надавав селянам право скаржитися на панів безпосередньо до окружного управління. Селяни, які виступали проти панщини, поставились до указу негативно. На Тернопільщині майже всі представники селянських громад відмовилися підписати протокол про оголошення урядового указу і рішуче вимагали повного скасування панщини.
В березні 1848 року в Австрійській імперії почалася революція. У краї посилюється селянський рух. Селяни відмовлялися працювати на панів, захоплювали поміщицькі землі. В таких умовах австрійський уряд змушений був весною 1848 року скасувати панщину. Селяни звільнялися від кріпосної залежності, їм надавалися громадянські права і права власності на ту землю, якою за панщини вони користувалися на правах спадковості. Закон передбачав повну компенсацію селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних кріпацьких повинностей. Питання про сервітути було вирішено на користь поміщиків. Селяни фактично позбавлялися права користуватися поміщицькими лісами й пасовищами. Спираючись на закон, поміщики відбирали й громадські пасовиська.
Селяни активно обстоювали своє право на сервітути. Вони самовільно захоплювали ліси й пасовиська, якими користувалися раніше, вдавалися до збройних виступів. У 1849 році великий селянський рух за сервітути охопив Чортківський, Бережанський і Тернопільський округи. Селянські громади Чортківського округу вели боротьбу за право випасу худоби й користування лісом аж до 1914 року.
У пореформений час на Тернопільщині забезпеченість селян землею була дуже низькою: 3/4 селянських господарств мали землі від 2 до 10 моргів (1 морг — 0,59 га), що призводило до напівголодного існування переважної більшості сімей. У Чортківському окрузі у 50-х роках XIX ст. 78,2 проц. селянських господарств мали менше десяти моргів землі кожне. Ленінська «Искра» відзначала, що в 1848 році галицькі селяни «одержали землі стільки, скільки було потрібно, щоб гарантувати регулярну сплату платежів і податків».
За «звільнення» селянам довелося платити чималий викуп. Австрійський уряд стягав з них, крім того, непосильні податки. Тяжким був земельний податок: у 50— 80 роках XIX ст. він поглинав 22,7 проц. чистого доходу селянських господарств. Селянські землі були навмисно віднесені до вищих класів за врожайністю й доходами. Отже, селянинові доводилося сплачувати податок з моргу землі в два-чотири рази більший, ніж поміщикові. Обтяжливим для селян був податок від будинків. З населення, крім прямих державних податків, стягувалися також платежі на потреби крайового та гмінного самоврядування.
Скасування панщини 1848 року, як і реформа 1861 року в Росії, за своєю суттю було кріпосницьким, половинчатим. Проте капіталістичні відносини поступово стають панівними в промисловості й сільському господарстві. Після реформи селяни втратили значну частину орної землі, пасовищ і лісів, якими раніше мали право користуватися. Це спричинилося до гострої нестачі землі. Вони не мали коней, їх сільськогосподарський реманент складався з лопати, мотики, граблів та інших примітивних знарядь. «Важко уявити собі,— писав І. Франко,— карликове господарство площею від половини до трьох іохів, з одним поросям, парою курей і жалюгідною коровою, з одним кожухом, з однією парою чобіт на всю сім’ю; необхідно уявити собі їх харчі — самі овочі, картопля і не завжди вдоволь чорного хліба, майже повна відсутність м’яса і тільки інколи молоко; необхідно уявити собі опалення соломою і гноєм, заткнуті ганчір’ям курні хати і денний заробіток у поміщика в розмірі від 9 до 20 крейцерів».
Жорстока нужда, зумовлена малоземеллям і непосильними податками, змушувала селян за безцінь продавати свої господарства і емігрувати за кордон. Тільки за десять років, з 1873 по 1883 рік, 12,5 тис. селян Східної Галичини, переважно Тернопільщини, продали свої господарства і вирушили шукати кращої долі в СІЛА, Канаду, Аргентіну, Францію та інші країни.
Внаслідок колоніальної політики австро-угорського уряду Східна Галичина лишалася відсталою аграрною провінцією, яка була сировинною базою для австрійської промисловості і водночас ринком збуту її товарів. Колоніальну політику Габсбургів підтримували галицькі поміщики, зацікавлені в дешевих робочих руках.
З кінця 80-х років XIX ст. на Тернопільщині намітився перехід поміщицьких і куркульських господарств на шлях капіталістичного розвитку. У поміщицьких господарствах, де вироблялося зерно та вирощувалась картопля на продаж, зростали посівні площі, підвищувалася врожайність, а отже й збільшувалися валові збори зерна і технічних культур.
Друга половина XIX і початок XX століть позначилися зростанням ролі вільнонайманої робочої сили. Поміщицькі господарства починають застосовувати техніку.
З ростом товарності сільського господарства зростала промисловість, переважно для переробки сільськогосподарської сировини: борошномельна, спиртова, пивоварна та інші галузі. У 1883 році на території сучасної області вже працювало 8 великих парових млинів, продукцію яких вивозили до центральних районів Австро-Угорщини, та 680 невеликих водяних млинів. Якщо в 1876 році працювало 170 спиртових і пивоварних заводів, то в 1910 році їх було 390. Діяло кілька боєнь і підприємств обробки шкіри, виробництва свічок, мила, ферментації тютюну, понад 100 дрібних підприємств, де виробляли цеглу, черепицю, кахлі, глиняний посуд, вози, колеса, багато лісопилок, кам’яних та інших кар’єрів. Найбільшим підприємством краю була Монастириська тютюнова фабрика, що стала до ладу 1812 року. У 1914 році тут працювало 1130 робітників. Серед підприємств одними з найбільших були цегельний завод у Збаражі, де на початку XX ст. було зайнято 70—80 робітників, паровий млин у Тернополі (100 чоловік), цукровий завод у с. Усті біля Борщева (70 чоловік) та консервний завод у Підволочиську, де в 1913 році налічувалося близько 100 робітників. Проте в промисловості краю переважали дрібні напівкустарні і кустарні підприємства. З 623 підприємств понад 250 було таких, де працювало від 2 до 5 робітників. І хоч Тернопільщина становила 6,1 проц. території Австро-Угорщини, на якій проживало 6,5 проц. населення, тут зосереджувалося лише 2,6 проц. промислових підприємств і 1,1 проц. робітників.
Помітне місце в економіці Тернопільщини в другій половині XIX — на початку XX ст. посідала торгівля. Звідси вивозили зерно, худобу, шкіру, спирт-сирець, довозили головним чином промислові вироби: машини, тканини та предмети першої потреби (сіль, гас, сірники, цукор). Переважала оптова торгівля. Найважливіші галузі промисловості зосереджувалися здебільшого в руках іноземних капіталістів — австрійців, німців та ін. Кілька торговельних підприємств належало українським багатіям. Конкуруючи з представниками буржуазії інших національностей, вони створювали свої товариства та об’єднання. Виникли філії таких об’єднань торговельно-промислового характеру, як «Крайового союзу кредитового», «Союзу спілок для збуту худоби», «Народної торгівлі», «Сільського господаря», страхового товариства «Дністер» та інші.
Певним стимулом розвитку економіки Тернопільщини стало будівництво залізниць. Але, прокладаючи їх, австрійський уряд дбав не про економічний розвиток краю. Малися на увазі стратегічні цілі. Протягом 1869—1871 років споруджено залізницю Підволочиськ—Тернопіль—Львів, що сполучила внутрішні райони Австро-Угорщини з залізничною мережею Росії. У 1884 році стала до ладу залізнична лінія Станіслав—Ярмолинці, яка пройшла через Бучач, Чортків і Гусятин. У 1896 році від неї проклали відгалуження на Заліщики, а в 1898 році — на Скалу-Подільську й Мельницю-Лодільську. У 1897 році залізниця зв’язала Тернопіль з Бережанами і такті чином сполучила Тернопільщину з Прикарпаттям. 1906 року збудовано залізничну лінію від Тернополя до Збаража, в 1909 році — від Бережан до Підгайців.
З розвитком промисловості відбувався процес формування робітничого класу. Джерелом його в основному були пролетаризовані селянські маси та розорені ремісники. Загалом же робітничий клас був нечисленним, розпорошеним по дрібних підприємствах.
Жилося робітникам дуже важко. Згідно із законом від 8 березня 1885 року робочий день обмежувався 11 годинами, але закон поширювався лише на фабричні підприємства, які мали 20 і більше чоловік працюючих та використовували машини. На дрібних підприємствах Тернопільщини робочий день тривав від зорі до зорі по 14—17 годин.
Набагато нижчою, ніж у робітників власне Австро-Угорщини, була заробітна плата робітників Тернопільщини. Наприкінці XIX ст. прожитковий мінімум робітничої сім’ї з чотирьох чоловік становив приблизно 110 крон на місяць, а тимчасом заробітна плата кваліфікованого робітника (майстра) досягала пересічно 96, напівкваліфікованого — 76 й поденника — 38 крон на місяць. Отже, заробіток більшості робітників не міг задовольнити їх мінімальних життєвих потреб. Ще менше одержували сільськогосподарські робітники. В Бережанському та Підгаєцькому повітах їх денний заробіток становив (на своїх харчах) для чоловіків — 30, а для жінок — 20—25, для підлітків — 6—15 крейцерів, тоді як кілограм хліба коштував 12—13 крейцерів.
Тяжкими були побутові умови життя робітників, особливо некваліфікованих і тимчасових. Кімната в підвалі коштувала від 6 до 9 ринських на місяць, на першому поверсі — 10—15 ринських. Тому робітники частіше жили в бараках, спали на соломі, в одній кімнаті тулилося кілька сімей. Іноді робітники спали у виробничих приміщеннях.