Микулинці, Теребовлянський район, Тернопільська область
Микулинці — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване на річці Сереті (притоці Дністра), за 4 км від залізничної станції Микулинці-Струсів і за 13 км від районного центру. Населення — 2768 чоловік. Селищній Раді підпорядковані селище Дружба та села Воля, Конопківка, Кривки.
Першу згадку про Микулинці як давньоруське поселення Микулин зустрічаємо в «Повчанні» Володимира Мономаха своїм дітям під 1096 роком. Про Микулин є також згадки під 1144 роком у Лаврентіївському літопису в зв’язку з князівськими міжусобицями. У другій половині XI ст. Микулин входив до Теребовльського удільного князівства, з 40-х років XII ст.— до Галицького, а з 1199 року — до Галицько-Волинського князівства. На той час Микулин був значним населеним пунктом, через який проходив торговий шлях з Галича до Києва, водночас являв собою ніби заставу від нападу зовнішніх ворогів.
1387 року Микулин у складі Галицької землі підпав під владу феодальної Польщі. (Село стало називатися Микулинцями).
Наприкінці XV — в першій половині XVI ст. почастішали спустошливі напади татарських орд. Для захисту від ворогів власниця Микулинців Йорданова 1550 року побудувала мурований замок-фортецю, що в поєднанні з вигідним географічним положенням сприяло зростанню поселення, збільшенню кількості населення. 1595 року Микулинці дістали статус міста. Їм було надано право на проведення трьох ярмарків щороку і кожного вівторка торгів. Жителі міста звільнялися від податків на 6 років, приїжджим купцям дозволялося вести безмитну торгівлю. Хоча Микулинцям й надали самоврядування, але мешканці його лишалися залежними від місцевих магнатів Зборовських та Конецпольських. Власники на свій розсуд збільшували натуральні та грошові повинності. Панщина в першій чверті XVII ст. досягла 5—6 днів на тиждень ланового від господарства. Дедалі більше зростала кількість безземельних і малоземельних селянських господарств.
Погіршення економічного становища, політичне безправ’я міщан і селян Микулинців, в якому вони перебували, зумовили їхню участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. Селяни вливалися до повстанських загонів, що зосередилися поблизу Теребовлі, захоплювали й руйнували поміщицькі маєтки, забирали панське майно. У 1656—1657 рр. в околицях Микулинців діяли загони опришків. Налякана місцева шляхта тікала під захист замкових укріплень.
У 1672 році після 15-денної облоги замку Микулинці захопили війська султанської Туреччини. Турки перебили всіх чоловіків, а жінок, дітей та ремісників забрали в полон.
Протягом першої половини XVIII ст. Микулинці належали магнатам Синявським, Любарським, а з другої половини століття стали власністю магнатів Потодьких.
1772 року Микулинці відійшли до Австрії. Але й після цього польська шляхта продовжувала займати панівне становище у житті міста. Населення поділялося на міщан-ремісників, торговців, жителів передмістя. Ремісники, яких у місті було 1393, об’єднувалися у 5 цехів: ткацький, кравецько-кушнірський, шевсько-грабарський, гончарний, різницький. Коли ремісників якогось фаху було мало, то вони входили до іншого цеху. До ткацького цеху належали ремісники, що виготовляли решета, мотузки, килими, а до цеху гончарів — ковалі, ювеліри, бляхарі, стельмахи, бондарі, муляри та інші. Кожен підмайстер, щоб стати майстром, повинен був внести грішми 24 золоті, 8 фунтів воску, 4 кварти горілки, бочку пива, а також влаштувати вечерю для всіх майстрів цеху. Не маючи на це коштів, більшість з них на все життя лишалася підмайстрами.
Цехи цілком залежали від місцевого феодала. Цехові ремісники виконували різні роботи на його користь. Кушніри вичиняли баранячі шкіри й шили кожухи, шевці шили чоботи для двірської челяді, різники різали худобу й птицю для панської кухні. Подібні повинності виконували й інші цехи. Члени цехів платили грошовий податок на користь держави та місцевої адміністрації.
За інвентарем Микулинецького ключа, 1773 року в місті налічувалося 104 жителі передмість, які займалися сільським господарством і, по суті, нічим не відрізнялися від селян-кріпаків. Вони користувалися надільною землею, ці наділи були вдвічі менші за наділи селян Микулинецького ключа, виконували тяглові й піші панщинні повинності, платили данину й чинші. Зведений перелік прибутків населення Микулинців, зроблений у 1784 році, дає яскраве уявлення про класове розшарування й економічне становище жителів міста. На той час тут проживало 160 міщан, 67 жителів передмістя, 11 халупників, 7 комірників, 3 мельники та 5 шляхтичів. Міщанські двори поділялися на дві категорії, з них 44 мали польову землю, платили грошовий чинш по 2 золоті ринські за дім і город і по 3 золоті з поля, але панщини не відробляли; 116 не мали польової землі і платили чинш за дім і город від 20 крейцерів до 2 золотих ринських та данину курми. Тяглові жителі передмість відбували панщину по три дні на тиждень, виконували різні повинності на користь панського двору, давали данину курми. Халупники, комірники, мельники відбували пішу панщину й виконували різну роботу на користь пана. Шляхта платила по 3—6 золотих ринських чиншу й виконувала за помірну плату деякі роботи на пана. Магнатам Потоцьким, у володінні яких на той час перебували Микулинці, належало 3616 моргів землі, церкві і костьолу — 130, а всі інші жителі користувалися 1221 моргом землі. Потоцькі мали цегельню, водяний млин. На північній околиці міста на узвишші стояли панський палац, костьол, який зберігся до наших днів та охороняється державою як архітектурна пам’ятка.
З 1810 по 1815 рік Микулинці в складі Тернопільського краю перебували під владою Росії. В цей період трохи поліпшилося становище населення. Російські власті зменшили податки, ліквідували повинності для міщан, дещо обмежили свавілля польської шляхти щодо селян.
Після того, як у 1815 році Микулинці знову підпали під владу Австрії, власником міста і навколишніх земель став барон Конопка. В замку-фортеці він згодом відкрив суконну фабрику, а на місці природних сірчаних джерел, виявлених недалеко від Микулинців, побудував грязьову лікарню з пансіонатом, де лікувалася знатна шляхта. Проте незабаром суконну фабрику, яка не витримувала конкуренції австрійських мануфактур, власникові довелося закрити, а після того, як на Прикарпатті було відкрито нові мінеральні джерела, лікарня втратила свою популярність, бо містилася далеко від центральних районів Австрійської імперії.
В 30-х роках XIX ст. фільварок перейшов у володіння графа Рея. Нові власники ще більше експлуатували трудящих. Селяни відробляли панщину по чотири дні на тиждень, улітку жали, косили й своїм тяглом перевозили поміщицький хліб. У відповідь на тяжкий гніт вони не раз відмовлялися виконувати різні повинності. Так сталося і під час жнив у 1846 році, коли селяни не вийшли збирати врожай. Микулинецькій домінії довелося найняти на жнива 200 солдатів.
Під впливом революції 1848 року австрійський уряд змушений був скасувати кріпосне право в Галичині. Внаслідок реформи становище селянської бідноти не поліпшилося. Кращі орні землі, ліси й пасовиська залишилися в руках багатіїв та поміщика. За наділи землі, якими користувалися до цього, селян зобов’язали компенсувати поміщикові 20-кратну вартість всіх річних кріпацьких повинностей. Сума викупних платежів по Микулинцях на 1859 рік становила 2789 флоринів 15 крейцерів.
Великі викупні платежі призвели до швидкого розорення селянських господарств, до зосередження землі в руках невеликої купки селян-багатіїв. У 1880 році в Микулинцях до панського фільварку входило 867 моргів орної землі, 175 моргів лук, 65 моргів пасовищ, 588 моргів лісу. На 3642 жителі міста припадало 1288 моргів землі, 233 морги лук, 171 морг пасовищ.
1885 року в Микулинцях побував І. Я. Франко. Він виступив перед селянами з розповіддю про те, як почалася і як скінчилася панщина в Галицькій Русі.
Залишки кріпацтва гальмували розвиток промисловості. 1883 року в Микулинцях діяв лише паровий млин. У наступні роки засновані броварня і винокурня, цегельня, два млини, розпочалося випалення вапна. На початку XX ст. в Микулинцях вже працювали невелика ткацька фабрика, що виробляла оксамит, рушники й бавовняні хустки, каменоломня, кар’єр для видобутку гравію, майстерня, де виготовляли чавунні казани. Праця на цих підприємствах була важкою. Робочий день, як правило, не регламентувався і тривав 12—14 годин. Про безпеку праці ніхто не дбав, тому часто траплялися нещасні випадки.
Значного розвитку набуло ремесло. У Микулинцях налічувалося 163 ремісники 17 спеціальностей (гончарі, шевці, кравці, кушніри та ін.). В кінці XIX — на початку XX ст. добре відомими були гарно оздоблені глечики з вузькими шийками, глеки з широкими розхилами, персневидні куманці, миски, свічники та інші вироби микулинецьких гончарів.
Трудящі маси жили в злиднях, темряві, не мали змоги користуватися медичною допомогою, здобути освіту. В Микулинцях не було державних лікувальних закладів. У 90-х роках XIX ст. працювали 3 приватні лікарі і 2 акушерки, діяла аптека. У 1848 році існувала однокласна школа; викладали в ній польською мовою. 1886 року відкрили трикласну. Та через нестатки з 702 дітей шкільного віку відвідували її лише 375. Близько 60 проц. дорослого населення не знало грамоти, а з 4079 жителів міста читати вміли тільки 77 чоловік.
Під час першої світової війни у Микулинцях стояли частини російської 8-ї армії, що вступили сюди на початку серпня 1914 року. В ході бойових дій, а також внаслідок пересування військових частин загинули посіви на значних площах. Населення голодувало.
На початку вересня 1915 року австро-німецька армія перейшла в наступ, російські війська змушені були залишити свої позиції на Стрипі та зайняти оборону по Серету. До середини липня 1917 року Микулинці лишалися фронтовим містом, після чого їх захопили австрійські війська. Вони грабували у населення зерно, борошно, солому, сіно тощо. Селянські господарства убожіли, не мали чим засіяти свої поля. Все це призвело до різкого скорочення посівів.
Після розпаду Австро-Угорської імперії, у листопаді 1918 року Микулинці підпали під владу буржуазно-націоналістичного уряду ЗУНР, проти контрреволюційної політики якого трудящі вели боротьбу. У середині липня 1919 року місто окупували польські війська. Уряд буржуазно-поміщицької Польщі провадив антинародну політику, спрямовану на захист інтересів експлуататорських класів. Становище селян залишалося таким же тяжким і злиденним.
Влітку 1920 року Червона Армія, відбиваючи атаки польських військ, що вторглися на територію Країни Рад, прорвала їхню оборону й перейшла в загальний наступ. 31 липня частини 60-ї стрілецької дивізії визволили Микулинці. 2 серпня відбувся мітинг трудящих. У місті було встановлено Радянську владу, обрано міський ревком. Для наведення революційного порядку і здійснення декретів Гал-ревкому міський ревком створив народну міліцію й комітет бідноти. Під керівництвом ревкому трудящі націоналізували усі підприємства, конфіскували поміщицьку й церковну землю, сільськогосподарський реманент багатіїв, взяли під контроль виробництво й розподіл продукції.
З перших же днів після приходу Червоної Армії між червоноармійцями і місцевими жителями встановлюються дружні стосунки. Червоноармійці всіляко допомагали населенню, зокрема, влаштувавши дводенний суботник, намолотили для селян 400 пудів пшениці, ввезли 150 підвід снопів.
Але Радянська влада на Тернопільщині існувала недовго. 19 вересня 1920 року частини 60-ї стрілецької дивізії змушені були залишити Микулинці. Разом з ними евакуювалась і частина жителів міста, дехто з юнаків вступив до лав Червоної Армії. Польська буржуазно-поміщицька влада позбавила трудящих усіх здобутків, здійснених за Радянської влади. Відновилися старі порядки.
Микулинці ввійшли до Тернопільського повіту, їх віднесли до категорії містечок. У 1921 році тут проживало 3277 чоловік. Центральна вулиця мала бруківку, була забудована невеликими одно- і двоповерховими будинками. На інших вулицях тулилися похилі мазанки, криті соломою.
Під час окупації Микулинці залишалися містечком дрібних підприємств з невеликою кількістю робітників. У 1930 році діяли пивоварний і спиртовий заводи, оцтова фабрика, цегельня, 2 водяні млини. Робочий день робітників тривав 12—14 годин. У містечку проживало 40 ремісників, 85 торговців. Значна частина населення, зокрема жителі околиць, займалася сільським господарством. З 1846 моргів усієї землі поміщикам та сім’ям заможних селян належало 1645 моргів. Більшість господарств мала по 1—2,5 морга. Через малоземелля селяни змушені були шукати будь-яких заробітків або емігрувати за океан. У роки світової економічної кризи (1929—1933 рр.) мало кому вдавалося знайти роботу. 1937 року в Микулинцях налічувалося понад 500 безробітних.
Уряд буржуазно-поміщицької Польщі не дбав про розвиток охорони здоров’я, освіти, культури. У 1930 році в містечку були приватний лікар, дві акушерки, аптека, але через високу плату за медичну допомогу бідне населення нею не користувалося.
Українське населення зазнавало не лише соціального, а й національного гноблення. Польська влада переслідувала українську мову, культуру, намагалася насильно покатоличити українців. Навчання в чотирикласній школі, реорганізованій 1933 року в семикласну, велося польською мовою. Діти трудящих, сім’ї яких перебували у скрутному матеріальному становищі, не мали змоги відвідувати школу. Малодоступною для трудівників була і єдина на все містечко бібліотека з фондом 362 книжки польською мовою, за користування якими вносилася плата.
Трудящі Микулинців не мирилися з соціальним і національним гнітом, усіма силами намагалися протистояти утискам, що їх чинили експлуататори й місцеві власті, боролися за возз’єднання з Радянською Україною.
Організаторами й керівниками боротьби трудящих були комуністи, що 1926 року об’єдналися в осередок КПЗУ. У травні 1927 року відбувся перший великий страйк сільськогосподарських робітників. Вони вимагали встановлення 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці. Не припинялася страйкова боротьба і в наступні роки. У квітні 1934 року застрайкували різники, які вимагали підвищення заробітної плати на 50 проц. У 1937 році не вийшли на роботу робітники пивоварні, вимагаючи підвищити заробітну плату. З такою самою вимогою 15 червня 1938 року виступили робітники, зайняті на будівництві дороги. Страйк тривав до 7 липня, їхні вимоги були частково задоволені.
Місцеві органи влади всіляко переслідували членів КПЗУ й тих, хто їм співчував. Наприкінці літа 1930 року, коли визвольна боротьба особливо посилилася, в західноукраїнські села вирушили каральні поліцейські та військові загони. 30 вересня 1930 року каральні загони, увійшовши в село, розбили погруддя Т. Г. Шевченка, розгромили читальню, завдали великої шкоди населенню. Пацифікатори закатували багато селян з Микулинців.
Справжнє щастя для трудящих містечка прийшло золотої осені 1939 року, коли, перейшовши Збруч, Червона Армія ступила на землі Західної України. Населення радо вітало воїнів-визволителів. У Микулинцях було створено селянський комітет, до якого перейшла вся повнота влади. 7 жовтня 1939 року з величезним піднесенням тут пройшов масовий мітинг, на якому було зачитано відозву Львівського тимчасового управління про скликання Народних Зборів Західної України.
У січні 1940 року Микулинці стали селищем міського типу, районним центром. Було утворено райком КП(б)У, виконавчі комітети районної та селищної Рад. Місцеві органи Радянської влади розгорнули велику роботу в усіх галузях господарського, політичного й культурного будівництва. Допомогу в обробітку землі першим колгоспам, що створювалися у районі, та селянським господарствам подавала організована у квітні 1940 року МТС. Було проведено націоналізацію приватних підприємств, конфісковано панську землю та майно і передано в користування трудящих.
Подих нового життя, про яке довгі роки мріяли трудящі західноукраїнських земель, зробив небачене досі й у галузі охорони здоров’я, освіти та культури. Селяни стали користуватися безплатною медичною допомогою. В Микулинцях працювали лікарня, поліклініка, аптека.
Діти трударів пішли до школи, де навчання велося рідною мовою, за програмою радянських шкіл. Відкрилися будинок культури, бібліотека.
Перших успіхів було досягнуто завдяки допомозі братніх народів Радянського Союзу. До Микулинців із східних областей України приїхали вчителі, лікарі, спеціалісти сільського господарства, які допомагали налагоджувати нове життя. Робітники Харкова й Сталінграда надіслали трактори та різний сільськогосподарський реманент.
Трудящі селища жили великими планами на майбутнє. Та розбійницький напад фашистської Німеччини на СРСР зірвав їх. 5 липня 1941 року гітлерівці захопили Микулинці. Вже у перші дні вони разом з українськими буржуазними націоналістами жорстоко розправилися з місцевим населенням, особливо з активістами. В липні 1941 року в урочищі Стромках (околиця Микулинців) окупанти вбили 42 мирні жителі. Усього за роки окупації гітлерівці розстріляли в Микулинцях та селах району 1855 громадян, вивезли на примусові роботи до Німеччини 394 юнаки і дівчини.
Населення чинило рішучий опір окупантам: саботувало розпорядження окупаційних властей, ховало хліб, худобу. Активну боротьбу проти окупантів на території району вели підпільна патріотична організація «Вуйко» та підпільна група ОРТ (керівник групи І. С. Охота), організовані у вересні 1941 року колишнім головою виконкому Микулинецької районної Ради депутатів трудящих Я. А. Кравченком. Придбавши радіоприймач і друкарську машинку, підпільники розповсюджували серед населення зведення Радянського інформбюро, листівки та інші матеріали. Вони писали відозви до населення, в яких закликали до боротьби проти окупантів. Одночасно підпільники допомагали сім’ям військовослужбовців і радянських активістів продуктами, паливом, одягом; надавали притулок військовополоненим, що втікали з ворожого табору, тим, що виходили з оточення. Патріотична організація «Вуйко» і підпільна група користувалися підтримкою населення і до середини березня 1943 року виросли до 30 чоловік. Організація встановила зв’язок з партизанським загоном, що діяв на території Польщі.
У березні 1943 року під час облави в селі Настасові в сутичці з гітлерівцями й поліцаями Я. А. Кравченко разом з своїм найближчим помічником І. І. Курицею загинули. Більшість членів організації «Вуйко» було заарештовано, а згодом знищено в таборах смерті. Трудящі Микулинців свято шанують пам’ять Я. А. Кравченка. В центрі селища йому споруджено пам’ятник, урочисто відкритий 5 листопада 1965 року.
23 березня 1944 року частини 60-ї дивізії 1-го Українського фронту визволили Микулинці від німецько-фашистських загарбників. У боях за селище полягли сини багатьох народів нашої Батьківщини. На їхніх могилах ніколи не в’януть квіти. У дні свят сюди приходять трудящі, щоб вклонитися тим, хто віддав життя у боротьбі проти фашизму. На фронтах Великої Вітчизняної війни проти гітлерівців билося понад 300 жителів Микулинців. З них 214 загинуло, 56 відзначено урядовими нагородами.
З перших днів після визволення у селищі відновили роботу партійні та радянські установи й організації. Вони спрямовували зусилля трудящих на відбудову промислових підприємств, медичних і культурно-освітніх закладів, торговельної мережі, житлового фонду тощо. Жителі селища розчищали від завалів вулиці, ремонтували житлові й адміністративні будинки. Завдяки великій безкорисливій допомозі держави і братніх народів Радянського Союзу вже до кінця 1944 року стали до ладу спиртовий і пивоварний заводи, дала струм електростанція, відновила роботу МТС, почали працювати підприємства громадського харчування. Допомогу хворим подавали поліклініка і районна лікарня. Відкрилися школа, бібліотека, будинок культури. 10 січня 1945 року вийшов перший номер районної газети «Ленінський клич», на сторінках якої висвітлювались успіхи трудящих Микулинців на трудовому й культурному фронті.
Значні зміни сталися і в сільському господарстві. Відчутну допомогу селянам у проведенні польових робіт подавала Микулинецька МТС, яка мала 7 тракторів, плуги, молотарки, жатки, косарки тощо. Кращий обробіток землі сприяв підвищенню врожайності. Якщо в 1946 році одноосібні господарства зібрали по 7,6 цнт жита і 6,5 цнт ячменю з га, то вже наступного року врожайність зросла більш як у 2 рази.
На власному досвіді селяни переконувалися, що тільки спільними зусиллями, об’єднавшись в артілі, вони зможуть досягти щасливого, заможного життя. У лютому 1948 року в підпорядкованих Микулинецькій селищній Раді селах організувалися колгоспи ім. 30-річчя Радянської Армії в селі Конопківці та «Перше травня» в селі Кривках, а наступного року виник колгосп «Комсомолець» у селі Волі.
У післявоєнні роки в Микулинцях почали працювати промкомбінат, хлібопекарня, з 1956 року — побутовий комбінат. На сучасне, високомеханізоване підприємство перетворився Микулинецький пивзавод. Після реконструкції, проведеної в 1958 році, значно збільшився випуск його продукції. В 1970 році підприємство виробило 600 тис. декалітрів пива. Багатьох передовиків виробництва за високі трудові досягнення в роки восьмої п’ятирічки було відзначено урядовими нагородами. Ордена «Знак Пошани» в 1970 році удостоєно механіка заводу К. В. Гречину, а 13 робітників та інженерно-технічних працівників — медалі «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».
З 1963 року на заводі працює раціоналізаторське бюро, яке за 10 років виросло до 24 чоловік. Від впровадження раціоналізаторських пропозицій завод одержує знадний економічний ефект. У 1971—1972 рр. було одержано 21,2 тис. крб. економії.
Значним підприємством стала фабрика господарських виробів, створена у 1963 році на базі промкомбінату. Майже 70 проц. виробничих процесів на фабриці механізовано, що дало змогу збільшити випуск продукції, піднести продуктивність праці. Достроково, до 1 листопада 1970 року, фабрика виконала план восьмої п’ятирічки. 14 робітників були нагороджені Ленінською ювілейною медаллю.
Самовіддано працює колектив фабрики в роки дев’ятої п’ятирічки. До 5 грудня 1971 року фабрика виконала план першого року п’ятирічки.
Відділення районного об’єднання «Сільгосптехніки» — одне з передових підприємств селища. Ще в 1957 році тут було споруджено типову майстерню для ремонту тракторів і сільськогосподарських машин, адміністративний корпус, гуртожиток, допоміжні приміщення. У наступні роки стали до ладу ливарний цех потужністю 200 тонн чавунного литва на рік, механічний та електроцех, де проводиться ремонт електродвигунів і генераторів для господарств області.
За 1966—1970 рр. освоєно понад 16 нових видів робіт, 80 проц. різних деталей для ремонту машин виготовлено власними силами. Двічі, у 1968 і 1971 роках, на базі Микулинецького відділення «Сільгосптехніки» відбувалися Всесоюзні семінари обміну передовим досвідом. Тут працює дружний і згуртований колектив, у складі якого налічується 60 раціоналізаторів. Тільки за 1970 рік від впроваджених раціоналізаторських пропозицій економічний ефект становив 60 тис. карбованців. За високі виробничі показники, досягнуті в роки восьмої п’ятирічки, орденами Трудового Червоного Прапора нагороджено керуючого відділенням Б. О. Старенького, головного інженера В. О. Громика, слюсаря Т. В. Озерянця. 42 передовики виробництва відзначені ювілейними медалями «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».
Колектив працівників відділення вже не перший рік змагається з ремонтниками Хвалинського районного об’єднання «Сільгосптехніки»
Саратовської області. Обидва колективи повідомляють одні одним про свої успіхи, обмінюються набутим досвідом.
З 1956 року в селищі працює хлібозавод, створений на базі хлібопекарні. Його потужність — 24 тонни хлібобулочних виробів на добу. В 1971 році пущено цехи для виготовлення кукурудзяних паличок і кондитерський.
1971 року в Микулинцях стали до ладу плодоконсервний завод потужністю 20 тис. умовних банок на рік і завод залізобетонних конструкцій потужністю 40—50 тис. кубометрів різних виробів.
Колективи промислових підприємств селища успішно виконали і перевиконали виробничі плани другого року дев’ятої п’ятирічки, зокрема фабрика господарських виробів річний план 1972 року виконала на 107,7 проц., харчкомбінат — на 108,4 проц., плодоконсервний завод — на 171,5 процента. За перші два роки дев’ятої п’ятирічки працівники Микулинецького лісництва (утворене 1944 року) посадили 87 га лісу.
Частина жителів селища працює в колгоспі «За комунізм», який виник у результаті об’єднання 1958 року артілей «Комсомолець», ім. 30-річчя Радянської Армії та «Перше травня». Центральна садиба колгоспу міститься в селі Волі.
З року в рік колгосп добивався росту врожайності, підвищення продуктивності худоби. Хорошими показниками завершили хлібороби восьму п’ятирічку. За досягнуті успіхи у виконанні планів восьмої п’ятирічки 4 колгоспники удостоєні урядових нагород, зокрема ордена Леніна — голова колгоспу В. П. Запорожець та бригадир рільничої бригади Б. М. Клюс, ордена Трудового Червоного Прапора — доярка К. М. Ковальчук.
Гідним трудовим дарунком рідній Вітчизні увінчали Колгоспники другий рік дев’ятої п’ятирічки. На 100 га сільськогосподарських угідь вони виробили понад 500 цнт молока і по 152 цнт м’яса; одержали по 43,5 цнт зернових, 530 цнт цукрових буряків, 257 цнт овочів, 175 цнт картоплі з гектара.
У грудні 1972 року колгосп «За комунізм» за досягнення високих результатів у Всесоюзному соціалістичному змаганні на відзнаку 50-річчя утворення СРСР нагороджено Ювілейним Почесним знаком ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. 8 трудівників колгоспних ланів відзначено урядовими нагородами, в т. ч. ордена Трудового Червоного Прапора удостоєно бригадира М. І. Дзюбака, головного агронома колгоспу П. В. Штельму, тракториста 3. М. Яриша, комбайнера М. П. Пастуха.
Трудящих селища в їхній наполегливій боротьбі за перетворення в життя завдань дев’ятої п’ятирічки очолюють 13 первинних партійних організацій, які на кінець 1972 року об’єднували 171 комуніста. Переважна більшість з них працює на вирішальних ділянках матеріального виробництва. Під їхнім керівництвом велику роботу проводять первинні комсомольські організації, що налічують 345 юнаків і дівчат. Уся увага трудівників спрямована на те, щоб успішно виконати завдання третього року п’ятирічки.
Багатогранну роботу провадить селищна Рада, до якої обрано 67 депутатів, у т. ч. 34 робітники, 12 колгоспників. Депутати, а також актив працюють у семи постійних комісіях. Вони дбають про розвиток економіки і культури, впорядкування селища, поліпшення побутових умов населення. У 1962 році після ліквідації району Микулинці увійшли до складу Теребовлянського району. Селище за роки Радянської влади невпізнанно змінилося. У побут трудящих дедалі більше входять пральні машини, холодильники, телевізори. Тільки протягом 1971—1972 рр. жителі Ми-кулинців придбали 27 легкових автомашин, 105 холодильників, 213 пральних машин, 548 телевізорів.
Широко розгорнулося житлове будівництво. Тільки за 1960 —1971 рр. індивідуальними забудовниками споруджено 160 будинків. З’явилися нові вулиці — Комсомольська, Піонерська, Богдана Хмельницького, Семена Руднєва, Олега Кошового та інші. Ряд вулиць забруковано, а центральні — покрито асфальтом. Селище потопає в зелені. У центрі споруджено пам’ятник В. І. Леніну. Є також монумент жертвам фашизму і тим, хто загинув від рук українських буржуазних націоналістів.
З кожним роком розширюється торговельна мережа. У 1970 році в селищі було 11 магазинів, чайна, кафе, 2 їдальні.
Великі зміни сталися в галузі охорони здоров’я. Тут працюють лікарня на 85 ліжок, поліклініка, жіноча й дитяча консультації, медичний пункт при відділенні «Сільгосптехніки». У 1960 році поблизу села Конопківки було відкрито джерело сірчаних вод. З червня 1967 року в Микулинцях працює обласна водо-грязелікарня з стаціонарним відділенням на 50 ліжок. Після добудови й реконструкції приміщення в 1970 році, на що держава асигнувала 569 тис. крб., лікарня одночасно обслуговує 120—150 хворих. Тут лікують захворювання шкіри, нервової системи, серцево-судинні. На сторожі здоров’я трудящих стоять 74 медичні працівники, у т. ч. 6 лікарів. За сумлінну роботу на ниві охорони здоров’я та активну участь у громадсько-корисній роботі лікаря І. Г. Мажару у 1970 році нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, а 12 медичних працівників відзначено ювілейними медалями «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».
Є в селищі дитячий садок і ясла, підчас шкільних канікул працює міжколгоспний оздоровчий піонерський табір.
В середній школі, для якої в 1966 році споруджено нове приміщення, навчається 720 дітей, працює 42 вчителі. Для практичних занять є навчальні кабінети, 2 майстерні. Учні обладнали Ленінську кімнату. Молодь, яка працює, відвідує вечірню школу.
В 1963 році будинок культури розмістився в новобудові. При ньому працюють гуртки художньої самодіяльності, філіал Тернопільської музичної школи, художня студія. Крім цього, в селищі є 2 робітничі та 4 сільські клуби, 12 червоних кутків. В 1964 році став до ладу новий широкоекранний кінотеатр.
Велику роботу провадить бібліотека, книжковий фонд якої в 1970 році становив 36 тис. томів політичної, художньої й технічної літератури. У 1972 році жителі селища одержували 6830 примірників газет і журналів.
В Микулинцях жив і працював місцевий художник М. L Гончарук (помер у 1969 році). Його пейзажі не раз експонувалися на виставках у Тернополі, Києві. Картина «І. Франко в Микулинцях» (1956 р.), в якій відображений епізод приїзду I. Франка до Микулинців у 1885 році, знаходиться в Тернопільському краєзнавчому музеї.
Соціалістичні перетворення, що відбулися в економічному і культурному житті Микулинців, є яскравим свідченням торжества ленінської національної політики. Всіма своїми успіхами трудящі завдячують Комуністичній партії, Радянському урядові і самовідданою працею прагнуть успішно завершити дев’яту п’ятирічку.
А. М. БІЛЬКЕВИЧ, О. М. ІЛЬЧЕНКО, М. Г. МЕЛЬНИЧУК