Теребовля, Теребовлянський район, Тернопільська область
Теребовля — місто районного підпорядкування, центр однойменного району, розташоване в долині річки Гнізни, притоки Серету, за 32 км від обласного центру. Залізнична станція на лінії Тернопіль — Чернівці. Населення — 10,7 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковане село Боричівка.
Територія міста заселена з давніх часів. На його околицях досліджено поселення, курганні поховання та безкурганний могильник доби бронзи. Знайдено бронзовий посуд, наконечники стріл скіфського періоду VII—VI ст. до н. е., а також грецькі та римські монети II ст. н. е. Виявлено також поселення і могильник черняхівської культури.
Вперше Теребовля згадується в Іпатіївському літопису під 1097 роком. Тоді вона містилася на мисі при злитті рік Серету й Гнізни, де пізніше виникло село Зеленче (1958 року приєднане до села Семенова). Знаходячись на схрещенні важливих торгових шляхів, Теребовля швидко зростала й перетворилася у значний ремісничий і торговий центр. Знайдені на території городища формочки для відливки ювелірних виробів, бронзові штампи, а також два скарби (по кілька сот кольорових скляних браслетів у кожному) свідчать про те, що в місті існували ювелірні й склоробні майстерні.
Наприкінці XI ст. місто стало центром удільного Теребовльського князівства (виникло не раніше 1084 р.), до складу якого входили землі південно-східної Галичини, Буковини, Поділля. Першим його князем вважають Василька Ростиславича. Боячись політичного зростання Теребовльського князівства, київський князь Святополк Ізяславич пішов на змову з володимиро-волинським князем Давидом Ігоревичем, який 1097 року в Звенигороді поблизу Києва підступно осліпив Василька Ростиславича.
1124 року князівство перейшло до синів Василька Ростиславича Івана та Григорія. В 1144 році на чолі князівства став Володимирко, їхній двоюрідний брат, який об’єднав під своєю владою Перемишлянсько-Звенигородське й Теребовльське князівства, утворивши Галицьке князівство з столицею у Галичі. В 1199 році володимиро-волинський князь Роман Мстиславич за допомогою бояр об’єднав Галицьке князівство з Володимиро-Волинським в єдине Галицько-Волинське князівство. В 1211 році теребовльським князем на короткий час став Ізяслав, син сіверського князя Володимира Ігоревича. Разом з батьком та його братами, які в той час володіли Галичем, Перемишлем і Звенигородом, він намагався зміцнити свою владу. Але бояри організували проти Ігоревичів похід угорських і польських військ. Того самого 1211 року в ряді битв, одна з яких відбулася під Теребовлею, Ігоревичі були розбиті, захоплені в полон і страчені. У 1241 році разом з іншими галицькими містами монголо-татари вщент зруйнували Теребовлю.
В 1349 році Теребовля була загарбана шляхетською Польщею і стала королівською власністю. У 1366 році споруджено мурований замок. З того часу Теребовля стає однією з прикордонних фортець польських володінь на Україні. В 1389 році польський король Ягайло надав Теребовлі магдебурзьке право. З утворенням у 1434 році Руського воєводства Теребовля стала повітовим містом, де влаштовувалися великі ярмарки. Після спустошливих нападів татарських орд у 1498, 1508, 1515, 1516 рр. Теребовля на деякий час занепала, скоротилися ремесло, торгівля.
Друга половина XVI — початок XVII ст. були роками пожвавлення економічного життя Теребовлі. У 1565 році тут проживало близько 1400 чоловік, з них 237 господарів і 51 комірник. За люстрацією 1572 року, налічувалося 248 будинків. В 1578 році виникли цехи — кушнірський і шевський. Протягом 1590—1648 рр. існувало 25 видів ремесел. Серед ремісників були мечники, муляри, гончарі, бондарі, ткачі, шевці, пивовари, медовари, золотники, кушніри, воскобійники, дьогтярі та інші. У 1617 році в Теребовлі виник кравецький, а в 40-х роках XVII ст.— ткацький і різницький цехи. Щороку відбувалося по кілька ярмарків. Тільки протягом літа й осені 1607 року через Теребовлю з Поділля та Брадлавщини на ярмарки було прогнано 6 тис. волів. На ярмарках у Теребовлі продавалися й іноземні товари.
Розвиток міста сприяв швидкому збільшенню населення, яке до середини XVII ст. зросло майже до 3 тис. чоловік. Соціальний склад населення був строкатим. Верхівку складали багаті купці, власники млинів, гуралень, броварень, солодовень, шляхтичі, що жили в місті; до середнього прошарку належали цехові майстри, торговці, власники будинків і грунтів; до бідноти — малоземельні, збіглі селяни, ремісники-партачі (не члени цеху), комірники, халупники, жебраки та інші.
Мешканці, міста, крім старости, католицького духовенства, міських урядовців, слуг, обкладалися численними податками. Вони платили податок на користь держави (побор), який іноді збирався кілька разів на рік (у 1613 році — три рази, у 1620 — 8 разів, у 1628 році — 12 разів). З 1629 року в Польщі було запроваджено подимний податок (по 2—3 злоті від будинку). На користь міста стягувалася плата за житлові будинки та грунтовий податок від ланів і лісів. Існувало ряд непрямих податків.
Серед повинностей на користь держави були підводна та стаційна — обов’язок перевозити королівських слуг і гінців, чужоземних послів, утримувати їх під час перебування в місті. Однією з найтяжчих для населення повинностей було утримання військ узимку. Витрати на це у кілька раз перевищували вартість інших податків і платежів. Війська, розквартировані в місті, грабували населення, чинили різні насильства, у зв’язку з чим жителі вступали з ними в збройні сутички. В Теребовлі сутички населення з військом відбулися в 1602, 1618 і 1619 роках. Не раз виникали збройні конфлікти між міщанами і шляхтичами, які, осівши в навколишніх селах, грабували на дорогах купців, завдавали шкоди господарствам міщан, силою повертали селян, що втекли, до міста. Кілька разів міщани відбивали наскоки шляхтичів у 1631—1633 і в 1646 роках. Захищаючи інтереси багатої шляхти, королівські старости й війти перекладали податковий тягар і повинності на бідніші верстви населення міста. Проти старости й міської аристократії спільно виступало українське й польське населення. 1606 року міщани відмовилися сплачувати податки, у 1609 році не виконували розпоряджень міських властей, у 1611 році не допустили обрання на бургомістра Бубльовича, якого підтримував війт. І в наступні роки міщани не раз відмовлялися від сплати податків та виконання робіт у замку, яких вимагав староста. У 1616 році, зібравшись таємно, жителі Теребовлі вирішили не визнавати влади старости. Для розправи и непокірними король надіслав до Теребовлі комісію. Учасників виступу Каліша Щуцького та міщанина Данила засудили до страти, кількох чоловік кинули на 6 тижнів до в’язниці, після чого їх позбавили права жити в місті. Інших учасників руху було засуджено на піврічне ув’язнення з відбуванням покарання у Теребовлянському замку.
Проте виступи жителів міста продовжувалися. Зокрема, в 1631 році після великої пожежі, яка майже знищила Теребовлю, міщани відмовилися від сплати податків та відбування повинностей. У відповідь староста посилив утиски, змушуючи населення до безплатних робіт на будівництві замку та в своєму господарстві, конфіскував майно жителів, відбирав навіть печений хліб і тісто. Непокірних кидали у в’язницю, піддавали тортурам.
Однією з форм поневолення українського населення були релігійні утиски. У відповідь на посилення наступу католицизму після Брестської унії 1569 року прокотилася хвиля антиуніатських виступів. У 1614 році українське населення Теребовлі захопило церкву, де правив уніатський піп, побило його й кинуло на три дні до льоху.
Особливо активізувалася боротьба жителів міста проти шляхти під час визвольної війни 1648—1654 рр. У липні—серпні 1648 року народні виступи переросли у повстання. Теребовля стала одним з центрів народно-визвольного руху на Галицькому Поділлі, поблизу неї зосередилося кілька тисяч повстанців.
Після Пилявецької битви перелякана шляхта втекла з міста. Скориставшись цим, на початку жовтня міщани організували півтисячний загін, розбили його на сотні, обрали старшину. Керівництво повсталими очолили сотники Федір Бориславський, Яцко Великий, Іван Рудий, Кипріян Швець й осавул Василь. Повстанці напали на старостинський замок, захопили майно, знищили костьол і з активною допомогою козацьких загонів повністю оволоділи містом.
До теребовлянських міщан почали приєднуватися й селяни з навколишніх сіл. Зрослий чисельно повстанський загін здобув поблизу Теребовлі двори шляхтичів Рачинського й Чарнецького, потім рушив у похід на села Підгайчики, Кровинку. Після поразки повстанців у березні 1649 року було заарештовано керівників та багато учасників повстання.
Антифеодальна боротьба продовжувалася і після визвольної війни. Теребовлянський повіт став центром опришківського руху на Поділлі. В 1656 році опришки навіть зробили спробу здобути Теребовлянський замок. Шляхта, неспроможна придушити цей рух власними силами, покликала на допомогу шляхту Галицького і Коломийського повітів. Король наказав їм «тих опришків, де лише можна, громити і нищити». Особливо активно діяли опришки в 1657 році. Безчинства шляхти, голод, епідемії призвели до значних руйнувань і зменшення населення Теребовлі. За люстрацією 1664 року, у Новому місті з 127 будинків уціліло тільки 17, на валу з 161 залишилося 7, у Старому місті налічувалося лише 107 будинків. У місті не працювали крамниці, пекарні, занепало ремесло.
Великого лиха зазнало населення під час турецько-польських війн. Так, 1675 року турецько-татарські війська дощенту зруйнували Теребовлю і навколишні села Лише замок витримав облогу, що тривала з 29 вересня до 6 жовтня. На той час Теребовлянський замок, збудований на місці старого замку в 1631 році, був значною оборонною спорудою. Його подвір’я оточували муровані стіни завтовшки 4 м з велетенською баштою на краю гори і двома баштами з напільного боку, перед якими були викопані глибокі рови.
Для того щоб прискорити відбудову Теребовлі, польський уряд у 1676 році звільнив її жителів від усіх податків на 10 років, але це нічого не дало, бо напади турецько-татарських орд не припинялися. У 1688 році місто зазнало нового руйнівного нападу, під час якого воно було спалене, а багато жителів забрано в неволю. Вщент зруйнований замок більше не відбудовувався.
Спустошливі війни другої половини XVII ст. значною мірою затримали економічний і культурний розвиток міста. До того ж, жителі Теребовлі терпіли й від різних епідемій та частих неврожаїв. На початку XVIII ст. економічне життя дещо пожвавилось. У 1722 році тут були шевський, кушнірський та кравецький цехи. Торгівлею займалися також вірмени, які проживали в місті.
В 1772 році Теребовля потрапила під владу Австрії і стала повітовим містом Тернопільського округу. 1778 року в місті налічувалося 395 будинків, 420 сімей або 2110 мешканців. Були винокурня, 3 млини, школа. З 4802 моргів орної землі та інших угідь 3833 морги належали міщанам, 829 моргів — духовенству, домінії та місту.
З 1810 по 1815 рік Теребовля входила до складу Росії. В цей час вона була центром однойменного округу. Російський уряд скасував феодальні повинності міщан, дещо зменшив повинності селян. У Теребовлі за державні кошти було збудовано два адміністративні будинки. Після того як Теребовля знову підпала під владу Австрії, були повністю ліквідовані навіть й ті незначні привілеї, які надала населенню російська адміністрація.
Після реформи 1848 року швидко йшов процес класового розшарування. В місто хлинула маса селян навколишніх сіл, які, розорюючись, поповнювали ряди міської бідноти, перетворюючись у наймитів. У 60-х роках XIX ст. великим підприємством вважалася каменоломня, де добували камінь для виготовлення млинових жорен. Тут працювало від 100 до 150 робітників. Діяло 5 млинів. З ремесел найбільш поширеними були гончарство, бондарство, виробництво цегли, кошиків, сукна. Існувало чотири цехи — шевський, різницький, ткацький, хутровий.
Трудящі міста терпіли тяжкий економічний і соціальний гніт. Хоч у 1885 році робітники домоглися від австрійського уряду встановлення 11-годинного робочого дня, він, як правило, тривав набагато більше. Робітникам, що були зайняті на будівництві залізниці Тернопіль—Копичинці, яка пройшла через Теребовлю (стала до ладу 1896 року), або на дрібних підприємствах — цегельні, млині, пекарні, доводилося працювати до 16 годин на добу. Від ранку до пізнього вечора працювали наймити на поміщицьких і куркульських полях. За довгий робочий день робітники одержували настільки низьку заробітну плату, що її не вистачало навіть на напівголодне існування. Шукаючи виходу з тяжкого становища, чимало бідняків емігрувало за кордон. Лише протягом 1895—1898 рр. з міста виїхала 41 родина, и під впливом революційної боротьби робітників Росії відбулися заворушення і в Теребовлі. Значного розміру набрала боротьба селян за сервітути.
Влітку 1902 року в Теребовлянському повіті спалахнув страйк сільськогосподарських робітників, які працювали в поміщицьких господарствах. Характерною рисою його було те, що проти панського визиску єдиним фронтом виступали українські і польські селяни. Страйкарі відмовилися збирати урожай на умовах, що їм пропонували поміщики, вимагали права користування луками тощо.
Власті майже не приділяли уваги поліпшенню медичного обслуговування населення. Наприкінці XIX ст. в Теребовлянському повіті один лікар припадав більш як на 14 тис. чоловік, а одна аптека — майже на 24 тис. жителів. Серед трудящих поширювалися віспа, скарлатина, тиф, дифтерія, холера та інші хвороби, від яких вмирало близько 43 проц. дітей до 6-річного віку.
Мало дбали тут про освіту населення. В 1890 році 70,6 проц. жителів Теребовлянського повіту не знало грамоти. В місті діяли п’ятикласні чоловіча й жіноча та народна школи. Трудящі маси через скрутне матеріальне становище майже не мали змоги вчити своїх дітей грамоти.
Ще більше погіршила становище трудящих перша світова війна. В серпні 1914 року Теребовлю зайняли російські війська, й вона до липня 1917 року була тиловим містом російської армії. Війна завдала населенню міста великих збитків. Набагато скоротилася кількість коней, корів, не було чим обробити й засіяти поле. У 1915 році в Теребовлянському повіті через нестачу робочих рук і тягла залишилися необробленими 20 424 морги.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії мала величезний вплив на розгортання революційного руху в Галичині. В січні 1918 року на заклик Львівського страйкового комітету робітники Теребовлі взяли участь у страйку, спрямованому проти загарбницьких вимог, пред’явлених німецькими імперіалістами Радянській Росії у Бресті.
Аграрний рух в цей час був спрямований проти т. зв. нової панщини — примусової, безплатної роботи в панському господарстві, введеної під час війни. 31 січня 1918 року було видано нове розпорядження міністерства рільництва про примусову працю, яке було ще більш жорстоким, ніж попереднє. Селяни вимагали скасування примусових робіт.
Після розпаду в листопаді 1918 року Австро-Угорщини владу в Східній Галичині захопила українська буржуазія. Трудящі не визнавали уряду ЗУНР, який захищав інтереси буржуазії і поміщиків.
В липні 1919 року Теребовлю загарбала буржуазно-поміщицька Польща. Трудяще населення зазнало ще більших поневірянь. Щоб купити хліба, жителі Теребовлі мали заздалегідь подавати прохання старості. Посилився поміщицький гніт. Трудящі міста змушені були за мізерну плату йти працювати в сусідні фільварки. Власниця фільварку Кобилянська за роботу в полі платила сіллю. За три дні роботи жінка одержувала 3 кг солі, а чоловік за день роботи — 1,5 кг. Коли селяни відмовилися працювати, поміщиця звернулася до повітового етапного командування з проханням примусити їх силою виконувати польові роботи у фільварку.
27 липня 1920 року радянські частини вступили в Теребовлю. На початку серпня були створені повітовий ревком, партійний комітет. З перших днів своєї роботи вони розгорнули активну діяльність для налагодження нового життя. На кінець серпня — початок вересня Теребовлянський повітовий ревком виробив норми розподілу поміщицької землі серед селян. Був установлений робітничий контроль за роботою підприємств, магазинів, введено 8-годинний робочий день. Для сиріт, інвалідів та бідняків відкрито їдальню. Почали працювати клуб ім. К. Маркса, бібліотека. З метою підготовки до навчального року проведено перепис дітей шкільного віку, реєстрацію вчителів. 2 вересня в Теребовлі відбулася конференція вчителів, у якій взяли участь голова Галревкому В. П. Затонський та його заступник М. Л. Баран. Коли становище на фронті ускладнилося, захищати Радянську владу з Теребовлянського повіту добровільно пішло 150 чоловік. Після відступу Червоної Армії 19 вересня 1920 року місто захопила польська вояччина.
В роки окупації Теребовля залишалася відсталим в економічному й культурно-освітньому відношеннях містом. Діяли лише дрібні кустарні майстерні, каменоломня, цегельний завод, на яких разом працювало 354 робітники. Робочий день тривав 12—14 годин. Про охорону праці ніхто не дбав, тому часто траплялися нещасні випадки. Низьким був і заробіток. Зростало безробіття. У березні 1937 року в Теребовлі налічувалося 314 безробітних.
В місті та повіті не припинялася гостра класова боротьба. Польські власті нерідко вдавалися до т. зв. пацифікації — втихомирення. Поліція проводила серед населення обшуки, арешти, жорстоко розправлялася з тими, хто висловлював хоч найменше невдоволення політикою уряду. В 1930 році власті почали репресії проти жителів Теребовлі, які відмовилися підписатися під декларацією про розпуск українських читалень. У вересні того ж року загін уланів, що стояв у Теребовлі, здійснив каральний наїзд на ряд навколишніх сіл, де знищив кооперативні крамниці, розгромив читальні, при цьому багатьох селян було побито. Незважаючи на переслідування, трудящі активно виступали проти соціального й національного гніту. З середини 20-х років цю боротьбу вони вели під керівництвом комуністів. У 30-х роках у місті діяли осередок і міський комітет КПЗУ. Вони провадили агітаційну роботу в масах, поширювали листівки революційного змісту. 6 жовтня 1932 року, напередодні 15-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, на вулицях міста було вивішено транспаранти з комуністичними лозунгами. 24— 28 жовтня з’явились листівки з закликом до солдатів вести рішучу боротьбу проти фашизму.
Під керівництвом комуністів неодноразово відбувалися масові страйки робітників міста. Так, 13 квітня 1934 року застрайкували будівельники, вимагаючи збільшення заробітку на 50 проц. Страйкували вони і наступного року. Страйк тривав з 16 до 30 квітня, поки робітники не домоглися підвищення заробітної плати.
Репресії польських властей завдавали відчутних втрат комуністам Теребовлі. У квітні 1939 року поліція провела обшуки, заарештувала в місті 16 чоловік.
Не піклуючись про благоустрій міста, медичну справу та освіту, уряд всіляко зміцнював адміністративний апарат гноблення. У місті були суд, староство, поліцейські відділки, військовий гарнізон, на утримання яких витрачалися значні кошти. В 1938 році на весь Теребовлянський повіт налічувалося лише 5 лікарів. Проводячи колонізаторську політику, польський уряд переслідував українську мову і культуру, забороняв українські школи і читальні. Хоч у місті були гімназія та дві семирічні школи — чоловіча й жіноча, але викладання велося польською мовою, до того ж за навчання бралася велика плата. Трудящі Теребовлі завжди тягнулися до знань, освіти. Та лише одиницям вдавалося здобути її, особливо дітям бідняків. Більшість населення була неписьменною.
Свободу й щастя трудящим Теребовлі приніс вересень 1939 року. Урочисто зустріли трудящі радянських воїнів-визволителів, уважно слухали розповіді командирів і червоноармійців про щасливе життя робітників і селян у Країні Рад. У перші ж дні в місті було створено тимчасові повітове і міське управління — народні органи влади. Населення взяло активну участь у виборах депутатів до Народних Зборів Західної України, які відбулися у жовтні 1939 року.
У січні 1940 року Теребовля стала районним центром. Утворилися районний виконавчий комітет, райком партії, райком комсомолу. З перших кроків своєї діяльності місцеві партійні та радянські органи велику увагу приділяли розвитку промисловості. Протягом 1940 року відновили роботу всі підприємства й майстерні, що існували тут до 1939 року, було створено кравецьку, шевську, деревообробну та кондитерську артілі. В обробітку полів та збиранні врожаю значну допомогу індивідуальним селянським господарствам подала створена в Теребовлі машинно-тракторна станція.
Радянський уряд подбав і про забезпечення підприємств, установ та організацій кваліфікованими спеціалістами. На роботу до міста прибули фахівці із східних областей України, які передавали свої знання, багатий досвід місцевим кадрам. У соціалістичних перетвореннях активну участь взяла й міська інтелігенція.
Вже в перший рік вільної творчої праці трудящі міста домоглися значних успіхів у вирішенні найважливіших питань господарського й культурного будівництва. Було встановлено восьмигодинний робочий день, повністю ліквідовано безробіття.
Значні кошти держава виділила на охорону здоров’я, розвиток освіти і культури. Лише на 1940 рік для Теребовлянського району було виділено 2876 тис. крб. В Теребовлі відкрилися лікарня на 65 ліжок, поліклініка, де хворих лікували безплатно, а також санітарно-епідеміологічна станція, дитячий садок. Розпочалося навчання у середній та неповній середній школах. Щоб усі діти мали змогу відвідувати їх, виділялась матеріальна допомога тим, хто цього потребував. Доросле населення відвідувало гуртки лікнепу. Працювали також будинок культури та бібліотека, на промислових підприємствах — червоні кутки.
Великі перспективи для розвитку економіки й культури міста відкривалися в наступні роки. Але здійснення їх було тимчасово перерване віроломним нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз. 8 липня 1941 року гітлерівські загарбники окупували Теребовлю. Тяжкі дні настали для жителів міста. Фашистські окупанти запровадили режим жорстоких репресій. Спільно з українськими буржуазними націоналістами вони за час окупації замордували в районі 2119 чоловік, 1012 юнаків і дівчат вивезли на каторжні роботи до Німеччини.
Трудящі міста не корились окупантам, усіма засобами боролися проти них, вдавалися до саботажу. Селяни передмість відмовлялися працювати на панських землях, зменшували посіви хліба, приховували продукти харчування, щоб не здавати їх гітлерівцям.
На початку березня 1944 року війська 1-го Українського фронту розгорнули наступальні операції на ділянці Тернопіль — Проскурів, у ході яких 23 березня 1944 року частини 60-ї армії визволили Теребовлю. В боях, що точилися на підступах до міста, загинуло 110 радянських воїнів.
Зразу ж після визволення 740 жителів міста влилося до лав Червоної Армії, багато з них пішли добровольцями. 182 чоловіка загинуло на фронтах війни, ^219 нагороджено орденами і медалями.
Окупанти завдали місту великих збитків, вони повністю або частково зруйнували 110 різних приміщень. З перших днів після визволення трудящі міста під керівництвом партійних і радянських органів взялися до відбудови зруйнованого господарства. В цьому їм велику допомогу надала держава. Були відпущені значні кошти на ремонт житлового фонду, адміністративних і виробничих приміщень, культосвітніх закладів. До міста почали надходити будівельні матеріали, різне обладнання, машини для відновленої МТС. Наприкінці 1944 року вже працювали цегельний і маслоробний заводи, промисловий та харчовий комбінати, взуттєва, кравецька й столярна майстерні, 3 млини. Відкрилися районна лікарня на 100 ліжок, поліклініка, жіноча консультація, санітарно-епідеміологічна станція. Населення обслуговували 44 медичні працівники, в т. ч. 13 лікарів. Для дошкільнят відкрили дитсадок.
Почали працювати технікум політосвіти (1945 року реорганізований в училище культурно-освітньої роботи), 2 середні школи, в яких навчалося 630 учнів, будинок культури із залом на 250 місць,, кінотеатр, районна бібліотека.
Одночасно з відбудовою господарства трудящі міста подавали посильну допомогу фронтові. Вони збирали кошти на будівництво танкових колон «Селянин Тернопільщини» й «Молодь Тернопільщини». Лише в 1944 році молодь міста внесла понад 60 тис. карбованців.
Велику роботу проводили первинні партійні організації міста, в яких на початок 1945 року перебувало на обліку 55 членів і кандидатів у члени партії. Комуністи очолили найважливіші ділянки господарського й культурного будівництва, згуртовували навколо себе безпартійних. Активними помічниками комуністів були 94 комсомольці міста.
Протягом 1946—1950 рр. на промкомбінаті відкрилися нові цехи — обробки шкіри, миловарний, лимарний, випалювання вапна та інші. Стала до ладу швейно-взуттєва фабрика (з 1949 року — державна взуттєва фабрика № 37). До 1950 року всі промислові підприємства Теребовлі було реконструйовано, капітально відремонтовано житлові та адміністративні будинки.
В наступні роки трудящі під керівництвом партійних і радянських органів домоглися значних успіхів у розвитку промисловості. Одним з найбільших підприємств міста стала фабрика ялинкових прикрас, утворена в 1964 році на базі одного з цехів промкомбінату. Її продукція — штучні ялинки і ялинкові прикраси— відома далеко за межами області. 1965 року на виставці дитячих іграшок у Москві фабрика одержала диплом 2-го ступеня, наступного року на виставці в Києві —диплом 1-го ступеня. У 1966 році за високі виробничі показники кращу робітницю фабрики склодува І. І. Гамрацей було нагороджено орденом Леніна. Високих виробничих показників колектив фабрики домігся у восьмій п’ятирічці, яку завершив достроково — за 4 роки 9 місяців. За високі виробничі показники у восьмій п’ятирічці орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені склодуви С. Н. Біла, Л. П. Ковалишин, майстер цеху А. О. Галаган, робітниця С. І. Федірко, директор фабрики М. М. Савченко. Підвищені зобов’язання колектив підприємства взяв і на дев’яту п’ятирічку. Протягом 1971—1975 рр. фабрика має видати продукції на 8,2 млн. крб. більше, ніж у попередній п’ятирічці. Взяті зобов’язання виконуються — перевиконано виробничі плани першого і другого років дев’ятої п’ятирічки.
Колектив підприємства підтримує тісні шефські зв’язки з колгоспом «Комуніст» сусіднього села Сороцького. Робітники подають допомогу колгоспникам у польових роботах; допомогли спорудити цегельню, обладнати піонерський табір. Організовуються спільні голубі вогники, культпоходи на перегляд вистав тощо.
Значне місце в економіці міста належить взуттєвій фабриці, що в 1961 році стала філіалом Львівської взуттєвої фірми «Прогрес». У новому виробничому корпусі, спорудженому в 1958 році, встановлено дві конвейєрні лінії для пошиття дитячого взуття. Колектив фабрики успішно виконав план восьмої п’ятирічки, випустивши понад завдання 187 тис. пар взуття. 8 передовиків виробництва було відзначено урядовими нагородами. Ордена Трудового Червоного Прапора удостоїлися робітники Г. С. Іванюк, В. А. Копій та інші.
З хорошими виробничими показниками завершили восьму п’ятирічку інші підприємства, зокрема маслоробний завод, комбінат побутового обслуговування, районне об’єднання «Сільгосптехніки».
Втілюючи в життя рішення XXIV з’їзду КПРС, самовіддано працюють колективи підприємств у роки дев’ятої п’ятирічки. Змагаючись за гідну зустріч 50-річчя утворення Союзу РСР, підприємства міста достроково виконали план 1972 року.
Змінило місто свій зовнішній вигляд, зросло, прикрасилось новими вулицями і сучасними будівлями. За післявоєнний час тільки індивідуальними забудовниками зведено 1100 житлових будинків. У роки восьмої п’ятирічки для робітників і службовців споруджено 20 житлових будинків на 575 квартир. У новобудовах розмістилися універмаг, гастроном, 5 підприємств громадського харчування, хірургічне відділення районної лікарні.
За роки дев’ятої п’ятирічки в Теребовлі споруджено завод сухого знежиреного молока, прокладено 5 км водогону, здійснено реконструкцію фабрики ялинкових прикрас. До кінця п’ятирічки передбачається спорудити приміщення для районної лікарні на 320 ліжок, хлібозавод, дитячий комбінат на 140 місць, гуртожиток для робітників філії взуттєвої фірми «Прогрес» на 180 чоловік, 40-квартирний житловий будинок тощо.
Зросла торговельна мережа. У 1972 році в місті працювало 100 магазинів і підприємств громадського харчування, оборот яких становив 11,7 млн. крб. Лише того року трудящі придбали 50 легкових автомобілів, 61 мотоцикл, 480 телевізорів, 508 радіоприймачів, 124 холодильники, 242 пральні машини.
За роки Радянської влади докорінні зміни сталися в галузі охорони здоров’я трудящих. У 1972 році в Теребовлі працювали лікарня на 175 ліжок, стоматологічна поліклініка, протитуберкульозний диспансер, жіноча консультація, санітарно-епідеміологічна станція. Кваліфіковану медичну допомогу трудящим міста подають 35 лікарів та 137 працівників з середньою медичною освітою.
Значних успіхів досягнуто в галузі народної освіти й культури. У 1972/73 навчальному році в Теребовлі працювало 2 середні та 3 восьмирічні школи, в т. ч. школа-інтернат. У них навчалося 2240 учнів і працювало 200 вчителів. Крім того, в місті є заочна, вечірня, а також школа глухих дітей. Вчительку А. Я. Дерев’янченко нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. 85 викладачів працюють в культурно-освітньому училищі з стаціонарним і заочним відділеннями. Стаціонарне відділення готує керівників хорів, оркестрів народних і духових інструментів, драматичних і хореографічних колективів, бібліотечних працівників; заочне — бібліотекарів та клубних працівників.
У місті діють районна й дитяча бібліотеки, в яких налічується понад 80 тис. примірників книжок. Є бібліотеки в школах, на підприємствах. Багато сімей мають власні бібліотеки.
Населення міста проводить своє дозвілля в будинку культури, кінотеатрі, бібліотеках. При будинку культури працюють хоровий, художнього читання, драматичний і танцювальний гуртки, самодіяльний театр мініатюр, два вокально-інструментальні колективи, дитячі студії — музична, циркова й образотворчого мистецтва, агіткультбригада.
Художні самодіяльні колективи виступають у сусідніх районах, в обласному центрі, брали участь в обласних і республіканських оглядах художньої самодіяльності. В 1967 році агіткультбригаду будинку культури нагороджено дипломом 1-го ступеня з врученням золотої медалі, в 1969 році учасників художньої самодіяльності удостоєно звання лауреатів Всесоюзного фестивалю, нагороджено золотою медаллю та двома почесними грамотами ЦК ВЛКСМ.
У грудні 1964 року в Теребовлі відкрито кінотеатр на 400 місць, працює також дитячий кінотеатр.
Масовими в Теребовлі стали фізкультура й спорт. У місті є стадіон та басейн з підігрівом води. Любителі спорту об’єднані в 19 низових колективах.
Велику роль в житті міста відіграють 40 партійних організацій, в яких налічується 757 комуністів. Бойовим помічником партійних організацій є великий загін комсомольців — 996 чоловік, об’єднаних у 26 комсомольських організаціях.
Усіма питаннями господарського й культурного будівництва займається міська Рада депутатів трудящих. В її складі 50 депутатів — 33 робітники і 17 представників інтелігенції. Серед депутатів 34 члени КПРС і комсомольці. При міській Раді створено 9 постійних комісій.
В центрі міста встановлено пам’ятник В. І. Леніну — вождеві пролетаріату, творцеві Країни Рад. Біля нього завжди квіти. їх приносять жителі Теребовлі з почуттям глибокої вдячності за щасливе, радісне життя. У місті споруджено пам’ятник великому українському народному поету Т. Г. Шевченку. Встановлено погруддя голови Теребовлянського райвиконкому Ф. А. Мірошниченка, який загинув у 1945 році від рук українських буржуазних націоналістів. Його ім’ям названа районна бібліотека. Споруджено також пам’ятник на братській могилі воїнів, полеглих в боях за визволення Теребовлі від німецько-фашистських окупантів.
У місті збереглися рештки замку XVII ст. (мури і три башти), костьол і монастир кармелітів XVII ст., Миколаївська церква XVI—XVII століть.
У Теребовлі народилася артистка українського театру «Руська бесіда» у Львові Юлія Миколаєнко (справжнє прізвище Здерківна; 1865—1899).
Щороку кращає стародавня Теребовля. За роки Радянської влади вона перетворилася на квітуче місто, один з культурних центрів Тернопільщини.
А. М. ВІЛЬКЕВИЧ, М. Л. СМАЛИГА, І. Й. СНІТОВСЬКИЙ, М. В. СТЕФАНКЕВИЧ