Тернопіль під владою буржуазно-поміщицької Польщі
Радянська влада проіснувала в місті недовго, але зроблено за цей час було багато. 20 вересня 1920 року польські війська наблизилися до Тернополя. Политбюро КПСГ, яке 21 вересня провело своє останнє засідання, прийняло рішення про евакуацію Галревкому. Працівники Тернопільського ревкому й парткому разом з полками 60—ї і 41-ї радянських дивізій відійшли на Збараж, війська буржуазно-поміщицької Польщі окупували Тернопіль. Настав тривалий період жорстокого режиму соціального й національного гноблення.
З 1921 по 1939 роки Тернопіль був адміністративним центром воєводства. Внаслідок воєнної розрухи економіка міста зовсім занепала. На початку 20-х років тут діяли: невелика електростанція потужністю 400 квт, столярна майстерня, пивний завод, тютюнова фабрика, скотобойня, два цегельні заводи, механічний цех та близько 75 кустарних підприємств. Реальна заробітна плата робітників у 1921 році становила 90 проц. від рівня 1914 року, в 1922 — 82 проц., а в 1923 році — тільки 64 проценти.
Після окупації міста буржуазно-поміщицькою Польщею трудящих позбавили всіх завоювань, здобутих ними за Радянської влади. Почалися репресії проти колишніх членів ревкому, активістів і всіх, хто співчував Радянській владі. Робітники й службовці, що брали участь у втіленні в життя її заходів, були звільнені з роботи. Комуністи, що залишилися в місті, змушені були піти в глибоке підпілля.
Удар, який завдала польська реакція трудящим міста, був досить відчутним, але він не зломив їх революційного духу, прагнення до возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. У складних умовах підпілля комуністи поступово налагоджували зв’язки з трудящими. Партійна організація докладала багато зусиль, щоб підвищити політичну свідомість робітників, зміцнити їх організованість у боротьбі проти наступу капіталу. Серед робітників, які становили невеликий, але тісно згуртований прошарок міського населення, розповсюджувалася комуністична газета «Наша правда» — орган ЦК КПСГ, роботи В. І. Леніна «Держава і революція», «Чергові завдання Радянської влади», «Пролетарська революція і ренегат Каутський».
Під керівництвом комуністів ширився рух опору проти польських окупантів. Уже 1921 року робітники міста провели кілька страйків. Вони висували не тільки економічні вимоги — підвищення зарплати, скорочення робочого дня, але й виступали з політичними вимогами, добиваючись загального виборчого права, проти національних утисків. А коли в 1923 році Антанта визнала окупацію Східної Галичини Польщею, масові протести трудящих вибухнули з новою силою. В Тернополі відбулася багатолюдна демонстрація, учасники якої протестували проти польської окупації Східної Галичини, вимагали возз’єднання з Українською Радянською Соціалістичною Республікою, звільнення політичних в’язнів, роботи й підвищення зарплати. В цей час у Тернополі нелегально працював окружний комітет КПЗУ.
Поряд з соціально-економічним гнобленням польські імперіалісти все більше посилювали національний гніт. В жовтні 1921 року польський уряд провів перепис населення. За допомогою різних махінацій і фальсифікації матеріалів перепису окупанти намагалися довести, що більшість населення хоча й не належить до польської національності, але вважає себе польськими громадянами. Обурені вчинками фальсифікаторів, трудящі міста, керовані комуністами, відповіли демонстрацією протесту. Після схвалення в липні 1924 року закону «Права мови», за яким державною мовою визнавалася лише польська, на пошті, телеграфі, в суді, прокуратурі, нотаріаті діловодство і листування українською мовою були заборонені. Запроваджувалась т. зв. утраквістична або двомовна школа. Це фактично означало перехід школи на польську мову викладання, бо, крім фізкультури, рукоділля й релігії, решту предметів викладали лише польською мовою. З шкільних бібліотек вилучалися всі українські книжки. Вчителі-українці, що відмовлялися викладати польською мовою, негайно звільнялися з роботи. В 1925/26 навчальному році з 12 шкіл міста 10 повністю перевели на навчання польською мовою і тільки дві початкові школи були двомовні. З 3232 учнів 2661 навчалися в польських школах і лише 571 — у змішаних.
У період панування буржуазно-поміщицької Польщі економіка міста фактично не розвивалася. Уряд, проводячи колонізаторську політику на загарбаних західноукраїнських землях, не вживав ніяких заходів до розвитку промисловості. Нові підприємства майже не будувалися. За роки окупації стало до ладу лише одне підприємство — фабрика цигаркових гільз «Калина», на якій працювало 80—90 робітників. Дещо розширили свою потужність млини міста, тютюнова фабрика й механічний завод. Працювали столярні майстерні, друкарні, невеликі підприємства харчової промисловості.
У своїй діяльності, спрямованій на згуртування трудящих, Комуністична партія використовувала профспілки та інші легальні організації. У 1926 році в місті налічувалося 10 профспілок. У семи з них діяли комуністичні фракції, на чолі багатьох профспілкових комітетів стояли комуністи. Завдяки великому впливу комуністів у профспілках міста робітники пекарень вперше добилися укладення колективного договору з підприємцями. Згодом такий договір уклали також робітники деревообробних підприємств.
Комуністи Тернополя в своїй роботі серед мас широко використовували масові організації трудящих, скеровуючи їхню діяльність на згуртування робітників для боротьби за соціальне і національне визволення.
Важливою формою мобілізації трудящих на боротьбу проти польських окупантів була підготовка й проведення революційних свят. Так, 1926 року в мітингу, який відбувся на центральній площі Тернополя під час святкування Першого травня, взяло участь близько двох тисяч чоловік.
На честь десятої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції у місті вивісили великий червоний транспарант, а на ньому напис: «Хай живуть X роковини пролетарської революції в СРСР!». Велику увагу комуністи міста приділяли питанням організації і керівництва страйковою боротьбою. В 1927 році майже три місяці тривав страйк 100 робітників-столярів. На заклик комуністів страйкарів підтримали всі трудящі міста, провівши одноденний страйк солідарності, а також робітники інших західноукраїнських міст, які за кілька днів зібрали на допомогу страйкуючим понад тисячу злотих.
Вплив комуністів на трудящі маси міста невпинно зростав. Про це свідчили наслідки виборів до міського магістрату, що відбулися в серпні 1927 року. Виборчу кампанію комуністи провели під лозунгом «Більше місць робітничим депутатам у міському магістраті!». У 1928 році під час виборів до парламенту комуністи одержали по Тернопільському виборчому округу 20 тис. голосів, або майже 20 процентів.
В період світової економічної кризи 1929—1933 рр. багато робітників втратило роботу. Наприкінці квітня 1930 року в місті за офіційними даними налічувалося 1476 безробітних, а наступного року вже 31004.
Підпільна організація КПЗУ провадила велику агітаційну роботу серед трудящих міста. На успіхах Радянської України у здійсненні завдань першого п’ятирічного плану комуністи показували перевагу соціалістичного ладу над капіталістичним, роз’яснювали, чому в Країні Рад немає економічних спадів, криз і безробіття. Незважаючи на репресії, вони керували страйковою боротьбою. В ніч на 30 квітня 1929 року в центрі міста з’явилися лозунги з вимогами негайного звільнення всіх політичних в’язнів, возз’єднання Західної України з Радянською Україною та засудження фашистського терору. В липні цього ж року робітнича колона, очолена комуністами, з червоними прапорами й транспарантами попрямувала до староства, протестуючи проти безробіття, але загони поліції розігнали демонстрантів. Демонстрації проти безробіття відбувалися і в наступному році. В одній з них у березні 1930 року, в Міжнародний день боротьби з безробіттям, взяло участь понад 10 тис. чоловік.
У повсякденній боротьбі зростали й гартувались кадри партійних працівників, які у тяжких умовах підпілля провадили велику роботу серед робітників міста, виховуючи в них почуття класової солідарності, розуміння того, що повного соціального й національного визволення можна добитися тільки возз’єднавшись з Радянською Україною. Серед них Ю. С. Стронович, Є. Ф. Веселовський, Й. С. Замковий, С. А. Горбата та інші.
Щоб позбавити трудящі маси керівництва, власті намагалися ліквідувати організації КПЗУ в Тернополі, для чого мобілізували весь жандармський апарат. Протягом 1930 року майже весь склад окружного комітету КПЗУ був заарештований. Але й цей удар партійна організація витримала. В кінці того ж року окружний комітет відновив свою діяльність. З числа комуністів, які залишилися на волі, утворили тимчасовий комітет, який до скликання конференції здійснював керівництво партійною організацією округу.
В місті діяла підпільна комсомольська організація. Комсомольці щорічно відзначали Міжнародний день молоді, брали участь у розповсюдженні комуністичної преси, підготовці мітингів і демонстрацій. Працював окружний комітет комсомолу. У 1930 році майже всі керівники окружної організації і міського осередку були заарештовані. Незабаром міський комітет КСМЗУ відновив свою роботу. 1932 року в місті відбулася окружна конференція КСМЗУ, яка обрала новий склад окружкому. В 1934 році міська комсомольська організація об’єднувала 33 члени КСМЗУ.
30 липня 1932 року під керівництвом комуністів у місті відбулася велика демонстрація безробітних. Понад 2 тисячі трудящих з червоними транспарантами пройшли головними вулицями міста, вимагаючи роботи, хліба, демократичних свобод. Демонстранти розкидали на вулицях понад 100 листівок, у яких засуджувалась антинародна політика фашистського уряду Пілсудського. Під час демонстрації виголошувалися заклики «Геть фашизм!». Солідарність робітників була настільки високою, а демонстрація проходила так організовано, що представники уряду не наважилися використати проти неї війська. Лише згодом заарештували кількох її учасників.
У березні 1933 року в Тернополі розпочався суд над великою групою робітників, які брали активну участь у революційному русі. Але, незважаючи на репресії, революційна боротьба тривала. В день Першого травня в Тернополі відбулися дві масові маївки — одна на Казимирській площі, друга — на ринку. Поліція затримала 53 чоловік і зробила обшуки в 58 будинках.
Промисловість міста виходила з кризи повільно. Єдиним новим підприємством, будівництво якого завершилося в 1937 році, був цукровий завод «Поділля» на околиці Тернополя. У сезон цукроваріння на заводі працювало 500 робітників. В місті в цей час діяли 32 підприємства, де під час найвищої кон’юнктури було зайнято близько 2-х тис. чоловік. Переважна більшість підприємств були дрібними, напівкустарного й кустарного типу. Вони переробляли головним чином сільськогосподарську продукцію. Працювали електростанція, дві невеликі друкарні.
Період 1934—1939 рр. характеризується дальшим посиленням наступу реакції на життєві інтереси трудящих. У цих умовах страйкова боротьба продовжувалася, набуваючи все гострішого характеру. 1934 року страйкували робітники деревообробної промисловості і кравці, вимагаючи встановлення восьмигодинного робочого дня. Робітники все рішучіше вимагали роботи й хліба, політичних свобод, звільнення з тюрем політичних в’язнів, гнівно засуджували дії окупаційних властей.
У 1937 році, напередодні святкування Першого травня, відбувся масовий політичний страйк будівельників цукрового заводу «Поділля». Страйкарі заявили, що Першого травня не працюватимуть і візьмуть участь у міській демонстрації. Робітники також зажадали зменшити тривалість робочого дня. Налякані керівники будови за кожними 8—10 чоловіками закріпили поліцая. Але більша частина робітників на ніч пішла до міста, а ті, що залишилися, до роботи не приступили. Страйк був придушений збройною силою. Наступного дня адміністрація звільнила третину робітників. Багатьох заарештували й кинули до в’язниці.
1938 року в місті мешкало 45 тис. жителів. В самому центрі жили чиновники, офіцери, купці, підприємці, маклери. Три церкви й три костьоли, безліч дрібних приватних крамниць, велика триповерхова в’язниця, маленькі убогі будиночки, які тулилися один біля одного, вузенькі вулички — таким був Тернопіль у ті часи.
Кращі багатоповерхові будинки в центрі міста належали польській, українській і єврейській буржуазії. Багато вулиць, заселених біднотою, навіть не мали назв. З 4-х тисяч житлових будинків електроосвітлення було лише в третині. Хоч Тернопіль був центром воєводства, будували тут мало. Зводили переважно приватні житлові будинки. Міського транспорту не було. У1937/1938 бюджетному році на утриманни служби безпеки й поліції було витрачено 113 тис. злотих, а на торгівлю, освіту, культуру і комунальне господарство — 98 тис. злотих.
Медична допомога переважно була платною. Працювали одна лікарня на 200 ліжок, яку обслуговували 7 лікарів і 10 медичних сестер, та осередок здоров’я для бідних, де було три лікарі. Лікування коштувало дорого. Тільки за перебування в лікарні протягом доби хворий мусив платити 5—8 злотих, а за звичайну операцію — від 200 до 300 злотих. Багато людей хворіло на туберкульоз, тиф, трахому, ревматизм, рахіт та інші тяжкі недуги. Високою була смертність серед дітей.
Вся система освіти підпорядковувалась інтересам панівних класів. Діяли 4 початкові (1—2 класні) школи та 7 семирічних, з яких лише в одній початковій і одній семирічній викладання здійснювалося українською мовою. В місті працювало 8 гімназій, вт. ч. 4 приватні. В гімназіях навчалися головним чином діти заможної верхівки міста і воєводства. Пригноблені і принижені українські трудящі, що перебували під тяжким подвійним — соціальним і національним гнітом, над якими постійно висіла загроза смерті від голоду, часто не могли навіть прогодувати своїх дітей, не те що віддавати їх хоча б в існуючі школи. За рік навчання в гімназії у середньому потрібно було заплатити 230 злотих (на той час за ці гроші можна було купити 150 пудів хліба чи двох корів). Отже, практично доступ до середньої освіти для дітей трудящих був закритий. У 1938/39 навчальному році в місті було відкрито трирічну торгову школу першого ступеня, до якої приймали по 4 чоловіка від кожного повіту Тернопільського воєводства, але тільки дітей заможної верхівки.