Тернопільська область у епоху феодалізма
З подальшим розвитком продуктивних сил у слов’янському суспільстві заможна верхівка територіальних общин поступово перетворювалась: на клас експлуататорів — феодалів. Виникли перші об’єднання державного типу. Про одне з них у слов’янського племені дулібів (волинян) повідомляють письмові джерела. Відомо, наприклад, що у VII ст. «царем» тут був Маджак. Це об’єднання включало, очевидно, і територію сучасної Тернопільської області. Літопис розповідає, що вже в 907 році дуліби брали участь у переможному поході київського князя Олега на Візантію. За князювання Володимира в кінці X — на початку XI ст. всі східнослов’янські землі, і в т. ч. землі дулібів, що тоді вже звалися волинянами, ввійшли до складу давньо-руської держави — Київської Русі. Це сприяло зміцненню зв’язків між племенами прискорювало розвиток господарства. Заселення земель сучасної Тернопільщини в давньоруський період відбувалося інтенсивно, про що свідчать понад 160 виявлених городищ, поселень та могильників. З числа 80 відомих в області городищ частина, мабуть, була укріпленнями — феодальними замками, решта — містами, центрами ремесла, торгівлі й зосередження феодальної верхівки. Про нагромадження багатств у руках цієї верхівки свідчать скарби ювелірних прикрас із срібла, виявлені в м. Збаражі та Вербові Бережанського району. Ці скарби, а також численні ювелірні вироби, знайдені в різних місцях, і зокрема в Семенові Теребовлянського району, а також ливарні формочки є свідченням високого рівня місцевого ювелірного ремесла.
На території сучасної Тернопільщини наприкінці XI ст. виникли удільні князівства — Теребовльське, що займало південну й центральну частини краю, та Шумське, яке знаходилось у північній його частині міста Теребовль і Шумськ перетворилися на значні політичні, економічні й культурні центри. За князювання Романа Мстиславича 1199 року окремі князівства, в т. ч. Теребовльське й Шумське, об’єдналися в Галицько-Волинське князівство. Воно успішно боролося проти нападів половців, литовських, польських і угорських феодалів. Але після смерті Романа Мстиславича в 1205 році на території князівства розгорілися феодальні міжусобиці, посилилися напади зовнішніх ворогів, які намагалися захопити багаті, родючі землі. Спираючись на підтримку дрібних і середніх служилих феодалів і городян, князь Данило Романович завдав рішучого удару великим боярам та іноземним завойовникам. 1238 року його військо вщент розгромило німецьких лицарів під Дорогичином, а 1245 року в битві під Ярославом — угорсько-польських феодалів і дружину великих галицьких бояр. Так завершилась боротьба за зміцнення єдності Галицько-Волинського князівства, що тривала близько 40 років. Народні маси — смерди й городяни — рішуче допомагали Данилу Романовичу захищати рідну землю від ворогів. Найбільш трагічною за наслідками подією в історії Галицько-Волинського князівства, як і всієї Русі середини XIII ст., була монголо-татарська навала. Данило Романович разом з іншими руськими князями в 1223 році брав участь у битві з монголо-татарами на р. Калці. Захопивши в 1240 році Київ, орди Батия рушили далі на захід і, розоривши багато сіл та міст, на початку 1241 року обложили місто Кременець, але оволодіти ним не змогли.
В 1246 році Галицько-Волинське князівство змушене було визнати залежність від Золотої Орди. У 1259 році руським князям довелось укласти угоду, за якою вони зобов’язувались знищити укріплення Кременця, Данилова, Стіжка та інших міст і платити величезну данину. Після кожного нашестя татари залишали спустошені села і міста, захоплювали в полон тисячі людей, яких продавали на східних ринках або використовували як рабів.
Монголо-татарська навала, постійні між-феодальні чвари, що точилися між нащадками князя Данила Романовича, відірваність галицьких і волинських земель від Північно-Східної
Русі призвели до поступового занепаду економічного життя краю. Цим скористалися польські феодали, які в 1349 році, подолавши запеклий опір місцевого населення, захопили Галицько-Волинські землі, в т. ч. центральну й південну частини території сучасної Тернопільщини. Тоді ж литовські феодали загарбали північ краю з Кременцем, а 1362 року — подільські землі, розташовані по Днїстру. Переважну більшість земель Волині, Галичини й Поділля захопили члени литовського великокнязівського роду Коріатовичів, а потім дарували їх за військову службу литовським і руським феодалам.
Внаслідок жорстокої боротьби за землі Поділля, Східної Галичини й Волині між Польщею, Литовським князівством і Угорщиною, яка тривала протягом двох десятиріч, у 1387 році Східну Галичину, включаючи територію сучасної Тернопільщини, захопила феодальна Польща.
На загарбані землі було поширено адміністративний поділ, який існував у польсько-шляхетській державі. Територія сучасної області ввійшла до складу Галицької і Львівської земель Руського воєводства, управляли нею великі польські магнати, королівські старости і підлегла їм адміністрація. В своїй політиці вони спиралися на місцевих феодалів, які в XV ст. були зрівняні в правах з польськими.
1439 року Західне Поділля, включаючи південно-східну частину Тернопільщини, ввішло до складу Подільського воєводства. Після тривалої боротьби між Польщею та Литвою під владою останньої до 1569 року лишилась лише Волинь, куди входили Кременець і Шумськ.
У цей час помітно погіршилося правове становище селян — основної маси населення. Обмежили їх право переходу від одного феодала до іншого, а з 1505 року його зовсім скасували. Основною формою експлуатації селян лишались досить великі натуральні й грошові повинності. З розвитком товарно-грошових відносин феодали посилювали експлуатацію залежного від них населення. Якщо до XV ст. панщина в середньому становила 14 днів на рік, то з 1520 року за рішенням польського сейму вона була збільшена і становила щонайменше один день на тиждень.
В інтересах феодалів у 1557 році польський король Сигізмунд II Август здійснив аграрну реформу, що дістала назву волочної поміри, внаслідок чого частина селян була обезземелена, решта відтиснута на гірші грунти. Ця реформа прискорила переведення селян на найтяжчу форму ренти — відробіткову, що означало їх повне закріпачення.
Новий литовський статут, виданий урядом 1588 року, позбавив селян будь-якого права власності на землю. Феодали забирали під фільварки кращі поля й луки, які належали селянам, руйнували общинне землекористування. Це призвело до того, що багато селян втратило землю. Так, вже наприкінці XVI ст. в Кременецькому повіті безземельні й малоземельні селяни становили 46 проц. Одночасно із зменшенням селянського наділу феодали збільшували норми експлуатації селян. У першій чверті XVII ст. відробіткова рента становила вже 5—6 днів на тиждень від півланового господарства і три дні — від чвертьланового.
Загарбавши селянські землі, феодали значно розширили свої землеволодіння. На Тернопільщині у XV—XVI ст. найбільшими землевласниками стали магнати Збаразькі, Калиновські, Синявські, Потоцькі, Тарновські, Бучацькі. Князеві Я. Вишневецькому в середині XVII ст. лише в Кременецькому повіті належало 135 населених пунктів.
Шляхта почувала себе повновладним господарем закріпачених селян. Один з сучасників писав у XVI столітті: «Немає держави, де б піддані й землероби були такі пригноблені, як у нас під безмежною владою шляхти. Розгніваний шляхтич або королівський староста не тільки забирає у бідного хлопа все, що у нього є, а й самого вб’є, коли схоче і як схоче, і за те ні від кого слова поганого не потерпить. Азіатські деспоти за все життя не замордують стільки людей, скільки їх замордують кожного року у «вільній» Речі Посполитій». Пан міг продати кріпака ї його дітей або програти в карти, забрати собі його жінку. Економічне закабаления селянства таким чином поєднувалось з позбавленням його будь-яких громадянських прав. У 1505 році сейм прийняв постанову, за якою королівські старости не мали права втручатися в конфлікти між селянами й поміщиками. Кріпак не мав права подати скаргу на свого поміщика у королівський суд. Крім того, селянин не міг без дозволу поміщика віддавати дітей до школи. Поміщик на свій розсуд віддавав молодих кріпаків до війська, де служба тривала 20, а пізніше 12 років.
Центрами господарського життя на Тернопільщині в той час були поміщицькі маєтки (фільварки), куди входили млини, гуральні, пасіки, ставки, ліси. їм підпорядковувалися села й містечка.
Протягом XV—XVI ст. на території тодішньої Тернопільщини виникло чимало нових міських поселень. Розвитку міст і містечок сприяло багато факторів, зокрема близькість торгових шляхів, густота населення тощо. Вже в середині XVI ст. в краї налічувалося 40 міст і містечок, серед них найбільшими вважалися Заложці, Чортків, Бережани, Борки, Буданів, Тернопіль, Гусятин, Золотий Потік, Микулинці, Язловець. Переважна більшість міських поселень належала феодалам. Так, з 25 великих міст і містечок Кременецького повіту в XVI ст. 24 були приватними і лише одне — королівським, а в Теребовлянському повіті у 1590—1648 рр. із 24 міст тільки 4 були королівськими. Щоправда, під час утворення нових містечок чи міст не завжди враховувалися можливості майбутнього їх розвитку, тому часто такі «міста» не розвивалися
На певному етапі свого розвитку в боротьбі з феодалами міста добиваються права на самоврядування за магдебурзьким міським правом. Протягом XIV—XVII століть Його дістали 19 міст Тернопільщини, в т. ч. Теребовля — в 1389 році, Кременець — у 1438, Чортків — у 1522, Бережани — у 1530, Тернопіль — у 1548 році. Магдебурзьке право не порушувало інтересів феодалів, воно лиш дещо послаблювало залежність міських жителів від них, надавало місту певних свобод щодо розвитку ремесел, торгівлі, а це сприяло піднесенню економіки й культури. Найбільшого розвитку ремесла. досягли в Теребовлі. Ще у 1578 році тут виникли кушнірський і шевський, у 1617 році — кравецький, у 30—40 роках XVII стл.—ткацький і різницький, цехи.
В містах і містечках Галицької землі в кінці XVI — на початку XVII ст. ремесло ще не цілком відокремилося від землеробства. Ремісники нерідко одержували наділи землі. Так, з 32 ремісників Буданова обробляли по чверть лану, 9 були городниками, мали невеликий клаптик землі і відробляли пішо два дні панщини на тиждень, 19 ремісників належали до халупників і комірників. Вони землі не мали, а сплачували грошовий чинш. Навіть у великих містах багато жителів було землеробами. Згідно з поборовими списками за 1569 рік місту Кременцю належало 277 ланів, Бучачу в 1579 році — 41 лан, Теребовлі — 22, Тернополю — 172 лани землі.
Дальший розвиток сільського господарства, ремесла, зростання міст і сіл Західного Поділля та населення сприяли пожвавленню торгівлі, зокрема ярмаркової.
Предметами купівлі й продажу були хліб, худоба, мед, віск, риба, ремісничі вироби, а також товари, привезені з Росії, Волощини, Молдавії, Угорщини, Туреччини, Греції та інших країн. В Теребовлі, Тернополі, Язловці, Кременці, Бучачі, Чорткові, Почаєві, Золотому Потоці відбувалися багатолюдні ярмарки, які тривали по два-три і навіть більше тижнів.
Розвитку продуктивних сил краю великої шкоди завдавали постійні вторгнення сюди іноземних завойовників, особливо турків і кримських татар. Через Тернопільщину проходив т. зв. Чорний шлях, який татаро-турецькі орди не раз використовували для нападів на галицькі й волинські землі. Особливо руйнівних нападів Тернопільщина зазнала в 1508 і 1575 роках. Під час першого з них татари й турки вщент спалили Теребовлю і Микулинці, під час другого — зруйнували Тернопіль і навколишні села.