Тернопільський край під владою буржуазно-поміщицької Польщі
Радянська влада на Тернопільщині проіснувала недовго. Під тиском переважаючих сил польських інтервентів, які одержали велику військову й фінансову допомогу від держав Антанти, Червона Армія змушена була відступити за Збруч. Перевірив головний бухгалтер 21 вересня 1920 року Галревком припинив свою діяльність. Тернопільщина — одвічна українська земля — знову була окупована і насильно включена до складу буржуазно-поміщицької Польщі. В глибокому підпіллі, в умовах лютого терору Комуністична партія Східної Галичини продовжувала свою революційну роботу серед мас, спрямовану на соціальне й національне визволення і возз’єднання з Радянською Україною.
На західноукраїнських землях у 1921 році було утворено 4 воєводства, в т. ч. Тернопільського що складалось із 17 повітів. Північна частина сучасної області (сучасні Кременецький та Шумський райони) увійшли до Волинського воєводства.
Захопивши Тернопільщину, уряд буржуазно-поміщицької Польщі почав насаджувати колоніальний режим. Окупанти чинили жорстоку розправу. У вересні 1920 року міністр внутрішніх справ Польщі видав розпорядження притягати до кримінальної відповідальності осіб, які працювали в ревкомах. Відповідно до цього розпорядження в усіх повітах Тернопільщини поліція склала списки тих, хто «скомпрометував себе під час приходу більшовиків». Сотні робітників і селян, які брали участь у роботі органів Радянської влади, були заарештовані й віддані до суду.
Жорстокому окупаційному режиму і поліцейському терору трудящі чинили збройний опір. Ідея возз’єднання українського народу в єдиній Радянській державі стала важливим спрямовуючим і мобілізуючим фактором революційно-визвольної боротьби. Основною формою її були партизанські дії, які доповнювались масовими виступами селян проти панів, куркулів, церкви, а також проти різних заходів польського уряду: перепису населення 1921 року, виборів у сейм 1922 року, т. зв. надзвичайних податків, військової повинності тощо. У 1922 році на півдні воєводства активно діяв партизанський загін «Червона дванадцятка», який очолювали комуністи Степан Мельничук, Петро Шеремета та Іван Цепко. Про відданість партизанів народові, їх непохитну віру в свою справу, ненависть до гнобителів свідчать передсмертні листи Мельничука й Шеремета до рідних і друзів. Політичним заповітом, наказом для борців за волю трудящих став передсмертний «Лист до товаришів», написаний Мельничуком і Шереметою 11 листопада 1922 року в Чортківській тюрмі за годину до страти. «Вам, товариші, ми, йдучи на смерть, посилаємо привіт. На великій дорозі життя не один з вас міряв широкі шляхи з нами, леліяв ті великі надії, що й ми. Йдіть дальше, наша смерть нехай буде вам заохотою.
Хай живуть борці за волю народу!
Хай живе революція!
Петро Шеремета, Степан Мельничук».
Героїчні дії партизанів були запалюючим прикладом для селян Тернопільщини в їх боротьбі проти загарбників. Не минало й дня, щоб не відбувалися сутички селян з поміщиками й окупаційними властями, не палали панські маєтки і скирти хліба. Лише протягом лютого 1922 року в Тернопільському воєводстві сталося 111 сутичок селян з поміщиками, куркулями та окупаційними властями. За жовтень того ж року у воєводстві було зареєстровано 216 підпалів фільварків, куркульських господарств та поліцейських дільниць.
Боротьба трудящих Тернопільщини проти окупантів активізувалася під час виборів до польського сейму в листопаді 1922 року. Проголосивши на словах «рівноправність» усіх громадян, польський уряд вжив заходів, щоб не допустити дійсного волевиявлення трудящих. Масовий рух трудового населення, спрямований проти виборів, ставив під загрозу не тільки їх проведення, але й саме існування окупаційного режиму. Тому окупаційні власті, намагаючись придушити опір трудящих, посилили терор. За кілька днів до виборів у Тернопільському воєводстві було заарештовано й кинуто до в’язниці близько 2 тис. чоловік. Вибори до польського сейму бойкотувала більшість робітників і селян. У Тернопільському воєводстві у виборах взяло участь лише 35 проц. виборців. Поштовхом до активізації визвольного руху в 1923 році стало запровадження в кінці 1922 року в Західній Україні військової повинності. У перші ж дні призову до армії тисячі рекрутів не з’явилися на призовні пункти. Багато молоді пішло в партизанські загони. Дуже часто між селянами і поліцією, що намагалася силоміць доставити рекрутів на призовні пункти, виникали збройні сутички. Масовий характер вони мали в Бучацькому, Збаразькому, Чортківському повітах. Багато молоді, яку польським властям все-таки вдалося забрати в солдати, одержавши зброю, втекло. Тільки в 1923 році, за неповними даними, в Тернопільському воєводстві дезертирувало близько 500 чоловік. Вони поповнювали діючі і створювали нові партизанські загони. Восени 1923 року чимало партизанських загонів діяло в Кременецькому, Чортківському, Тернопільському, Збаразькому, Бучацькому повітах. На кінець 1923 року за допомогою українських буржуазних націоналістів, які стали на шлях тісного співробітництва з польським урядом, окупантам силою зброї вдалося тимчасово придушити виступи селян на Тернопільщині. Викриваючи зрадницьку роль буржуазно-націоналістичної партії УНДО, селяни писали: «Селянство Тернопільщини знає добре вас, ще з тих пам’ятних років, як ви встановляли владу. Коли голодні селяни в деяких місцях нашого повіту та інших сусідніх повітів нарушили «святу» приватну власність на землю, то ви посилали цілі курені карних експедицій та поводилися з ними гірше мадьярів та інших завойовників… Коли ми боролись на фронті у голоді і холоді, то ви добре собі сиділи у теплих бюрках, на м’яких фотелях та й робили гарні інтереси. А коли ми мучилися по тюрмах та таборах, то ви бавились по віденських та паризьких готелях. Нині нібито відносини трохи наладилися, то вам знов запахли польські мандати, а може й міністерські посади, які ви дістали б за свою вірну службу».
Трудящі Тернопільщини з перших днів панування буржуазно-поміщицької Польщі потрапили в надзвичайно тяжке становище. Робітники й селяни жили в злиднях. Крім важкого буржуазно-поміщицького гніту, вони все ще відчували страшні наслідки першої світової війни, в ході якої третину будинків на Тернопільщині було зруйновано, а в повітах, що стали ареною особливо жорстоких боїв, ще більше.
За даними перепису 1921 року, на Тернопільщині, (в її сучасних межах) проживало 1 029 535 чоловік. Міське населення, становило 14,3 проц. Із загальної його кількості в промисловості працювало лише 6 проц. Основними промисловими галузями в 1920—1939 роках на Тернопільщині були деревообробна й харчова, в яких зосереджувалось три чверті робітників. Переважали дрібні, напівкустарні підприємства. На всіх 560 діючих підприємствах краю в 1927 році налічувалось 3919 робітників, тобто, пересічно 7 чоловік на одне підприємство. На цей час у промисловості було зайнято всього 5,9 проц. населення краю. Становище не змінилося і в наступні роки. На кожному з 27 лісопильних заводів у 1937 році пересічно працювало 25 чоловік, а на одне підприємство металообробної промисловості припадало лише 7 робітників.
Тяжко жилося робітникам. За свою працю вони одержували ще менше, ніж робітники в Польщі. Якщо в серпні 1937 року середній заробіток робітників-чоловіків за годину на підприємстві у Варшаві становив 1,07 злотого, то в Тернопільському воєводстві — 0,41 злотого. У 1932—1936 роках менше 20 злотих на тиждень одержувало 66,8 проц. робітників. Понад три чверті бюджету робітничих сімей йшло на харчування й квартплату і лише 4,8 проц. — на культурні потреби й медичну допомогу.
Характерним для Тернопільщини було хронічне безробіття. Кількість безробітних дедалі зростала. На початок 1934 року налічувалося частково та повністю безробітних 29 525 чоловік. У 1936 році порівняно з 1928 роком безробіття зросло у 3,5 раза. Найбільше лишалося без роботи українців: польські капіталісти під час прийому на роботу застосовували до них національну дискримінацію. Особливо масовим було безробіття серед сезонних сільськогосподарських робітників, яких у 1924 році налічувалося 91,9 процента від загальної кількості постійно працюючих у великих маєтках Тернопільського воєводства.
В скрутному становищі перебувало трудове селянство Тернопільщини. Більшість селянських господарств мала злиденні наділи. За даними перепису 1921 року, в Тернопільському воєводстві менш як двома гектарами землі володіло 138 941 господарство, або 55,2 проц. всіх селянських господарств. їм належало лише 10,5 проц. земельних угідь. Від 2 до 5 га мало 78 477 господарств, або 31,2 проц., від 5 до 10 га — 25 967 господарств, або 10,3 процента.
Великі площі землі належали поміщикам. Розміри кожного з 143 поміщицьких господарств перевищували 1000 га. Серед цих землевласників переважали поляки. Проте багато з них були й українцями. 18 маєтків, що належали українським панам, мали пересічно 245 га кожний. Великими землями володіли монастирі, церкви й костьоли. На кінець 1930 року їм належало 66 622 га кращої землі, що становило майже 5 проц. усіх земельних угідь. Селянські господарства були погано забезпечені продуктивною і робочою худобою. У 1927 році 46,5 проц. селянських господарств не мали коней, 27,3 проц. мали лише по одному коню, 18,3 проц. господарств лишалися без корів, 63,4 проц. господарств мали лише по одній корові. Це були, власне, батрацькі з наділом та бідняцькі господарства, кількість яких щороку зростала. Отже, характерною особливістю аграрних відносин і системи землеволодіння в Тернопільському воєводстві, як і в усій Західній Україні, була концентрація великої земельної власності в руках поміщиків, церков, монастирів і куркулів, з одного боку, і наявність великої кількості селянських господарств з низькою землезабезпеченістю, економічно залежних від великих землевласників, з другого.
Класове розшарування серед селянства поглиблювалось. Наприкінці 20-х років бідняцькі господарства, які становили 4/5 усіх селянських господарств, володіли 48,1 проц. селянських земель. А тим часом куркулі, які становили 5,9 проц. всіх селянських господарств, володіли 28,8 проц. всіх земельних угідь. У 1360 поміщицьких маєтках зосереджувалось 47,4 проц. земельних угідь. Аграрне законодавство польського буржуазно-поміщицького уряду 1919, 1920 і 1925 років, яке проголошувало так звану парцеляцію землі, фактично мало на меті зберегти поміщицьке землеволодіння та зміцнити куркульство за рахунок частини державних земель і ліквідації нераціонально організованих поміщицьких маєтків. Спочатку в Тернопільському воєводстві парцеляції (поділу на дрібні ділянки-парцели, призначені на продаж) підлягало 348 544 га. Під різними приводами було звільнено від парцеляції 741 господарство з 154 541 га землі. Зрештою для створення парцеляційного земельного фонду лишилось тільки 193 903 га землі, а всього на 1 січня 1938 року у воєводстві було парцельовано близько 170 тис. га. Через високі ціни на землю селяни-бідняки фактично не могли її придбати, банк надавав кредити тільки платоспроможним клієнтам.
Колонізаторська політика польського уряду на західноукраїнських землях особливо яскраво проявилася в широкій роздачі земель польським колоністам-осадникам, в яких польський буржуазний уряд вбачав не лише опору в боротьбі проти революційних виступів трудящих, але й військову силу у можливій війні проти Радянського Союзу. У грудні 1920 року польський сейм видав спеціальний закон про утворення земельних фондів у східних воєводствах та про колонізацію їх осадниками, яких вербували з офіцерів та унтер-офіцерів запасу, що найбільше проявили себе в контрреволюційній війні з Радянською Росією і були найбільш надійними з точки зору польського уряду. Оселяли колоністів вздовж кордону з Радянським Союзом, навколо великих міст і поблизу важливих шляхів сполучення. У 1934 році в Тернопільському воєводстві налічувалось 4976 куркульських і осадницьких господарств-хуторів. Тільки того року тут було створено 219 нових осадницьких господарств. Осадники одержали 155 тис. га землі, з них 80 тис. відібраної в українських селян. У 1938 році на Тернопільщині налічувалось 2,5 тис. осадницьких колоністських господарств.
Виразно класовий характер мала податкова система. Основним податком для селян був поземельний. Господарства, що мали до 5 га, платили за гектар 2,26 злотого на рік, а ті, що володіли двома і більше тисячами га, платили за гектар 1,07 злотого. Інші податки також визначалися за цим принципом. Крім основного податку, селяни сплачували місцевий податок (на самоврядування) в розмірі 100 проц. поземельного, кризисну надбавку — 10 проц., маєтковий податок — 22—24 проц., зрівняльний — до 25 проц. поземельного податку і т. д. Селяни платили також за корову, коня, свиню, собаку, на утримання костьолу, війта, поліції, сажотруса. Широко застосовувалися штрафи та численні мита. Доводилося платити за в’їзд до міста, переїзд через міст, за право забою худоби тощо.
Становище переважної більшості селянства невпинно погіршувалося. Про це, зокрема, свідчила заборгованість по податках. Якщо в 1928 році заборгованість селянських господарств на 1 га землі у Тернопільському воєводстві становила 228 злотих, то у 1933 році — вже 379 злотих, тобто за чотири роки зросла майже на 70 процентів.
Зубожіння широких мас трудящого селянства досягло таких розмірів, що навіть предмети першої потреби — сіль, цукор, сірники, гас — стали для нього предметами розкоші. Один селянин з Бучацького повіту, що мав 6 моргів землі, розповідав: «У нас сірники купуються на штуки по 4 на гріш, одна пачка тютюну ділиться на 4 частини, а сіль купується на грами, гас по 1/4, 1/8 літра. Кілька хат користується однією запальничкою». Інший селянин з Тернопільщини писав: «Із усієї родинну мене взуття найкраще — з невеликими дірками, а родина має те, що можна назвати напівчеревиками, але не такі, які носять городяни, а такі, що мають лише халяви, але не мають головок».
Письменниця Банда Василевська в газеті «Робітник» у 1937 році так змальовувала життя західноукраїнського селянства: «Чорними отворами неосвітлених халуп бачать селяни примару смерті, що наближається. Страшний цей час, коли немає жодного корця зерна в коморі, жодного лантуха картоплі в ямі, жодної корови в хліві, а по хаті бродять висохлі, знемічні, туберкульозні діти».
Безземелля й малоземелля, зубожіння й розорення селянства спонукувало його до масової еміграції, шукання порятунку за океаном — у Канаді, Південній Америці, США. Лише за 1925—1928 роки з Тернопільського воєводства емігрувало 80 145 чоловік. Тисячі таких селян блукали по чужині в пошуках хліба й роботи. Багато знедолених людей виїхало за кордон і з села Великого Ходачкова (тепер Козівського району), де протягом багатьох років жив письменник Тимофій Бордуляк. У своїй новелі «Бузьки» він показав злиденність селян, змушених покидати свої хати. Господар однієї з них бідував, «… голодував, а в кінці побачив, сердешний, що єму тісно в ріднім краю, що єму прийдесь тут з голоду вмерти, та й покинув рідне гніздище… Забрав жінку, забрав діти та й потягнув з другими сіромахами, такими, як він, у далеку, непевну чужину…».
Соціально-економічне гноблення трудящих доповнювалось їх національним безправ’ям. Нещадно переслідувалась українська культура. Українська мова заборонялась у державних установах, школах, яких з кожним роком все більше закривалось. Політика дискримінації українського населення в галузі освіти у Тернопільському воєводстві призвела до того, що 62 проц. населення у віці 10 і більше років у 1931 році не вміло читати й писати.
Трудящі Тернопільщини не мирилися з тяжким соціально-економічним, політичним і національним гнітом. їх боротьба проти буржуазно-поміщицького ладу панської Польщі проявлялась у різноманітних формах — економічних страйках, політичних демонстраціях, бойкоті політичних та економічних заходів польського уряду. Починаючи з літа 1930 року, революційний рух селянства на Тернопільщині набув особливо гострого характеру. У вересні—жовтні 1930 року в Тернопільському воєводстві сталося 89 великих селянських виступів.
Фашистський уряд Пілсудського, наляканий розмахом руху, в кінці 1930 року надіслав на Тернопільщину великі військові й поліцейські каральні загори, які жорстоко розправлялись з населенням. Придушення збройною силою виступів трудящих польські власті називали пацифікацією (втихомиренням). Особливо жорстоко пацифікація проводилася в Збаразькому, Бережанському, Тернопільському, Підгаєцькому, Зборівському повітах.
У 1935—1939 рр. загострювалась нова економічна криза, напруженішою ставала боротьба. Дедалі ширився страйковий рух. Якщо в 1934 році у воєводстві було зареєстровано 9 страйків, то в 1939 році їх сталося вже 37. У 1937 році сільськогосподарські робітники страйкували в Бучацькому, Підгаєцькому, Зборівському, Скалатському та інших повітах.
Революційно-визвольною боротьбою трудящих Тернопільщини керувала випробувана в боротьбі КПЗУ, що входила до складу Комуністичної партії Польщі. За неповними даними, на кінець червня 1937 року на території Тернопільщини (в її сучасних межах) існувало 54 осередки КПЗУ, в яких об’єднувалося понад 230 комуністів. Керівництво ними здійснювали два підпільні окружкоми — Тернопільський і Кременецький, 8 міськкомів, 3 повітові і 12 районних комітетів КПЗУ. Бойовим помічником КПЗУ виступала Комуністична Спілка Молоді Західної України. Тоді ж діяли окружний, два повітові, три міські комітети та 31 осередок КСМЗУ3. Хоч партійні та комсомольські організації Тернопільщини були порівняно нечисленними, але діяли вони дуже активно. Комуністи й комсомольці провадили велику агітаційно-масову роботу серед трудящих. Вони розповсюджували листівки і нелегальну комуністичну літературу, роз’яснювали політику Комуністичної партії Радянського Союзу, вели наполегливу боротьбу за маси. Особливо активною ця боротьба стала після V конференції КПЗУ, яка відбулася в квітні 1924 року в Харкові, та II з’їзду КПЗУ, що проходив у жовтні 1925 року. В своїй роботі, спрямованій на згуртування мас, Тернопільський окружком КПЗУ спирався на профспілки. За його активною участю виникли професійні спілки робітників харчових, кравецьких, деревообробних, будівельних та шкіряних підприємств. Використовуючи профспілки і такі масові організації як «Просвіта», «Сельробєдність», МОДР та інші, окружні, повітові та районні комітети КПЗУ проводили широкі політичні кампанії, викривали підступність різних реакційних партій.
Розвиток страйкової боротьби промислових робітників та батраків, яка в окремих повітах переростала в політичні виступи проти фашизації країни, створили настільки загрозливе становище для уряду, що не лише він сам, але й буржуазні партії та католицька й уніатська церкви взялися рятувати становище. Вони ставили головним своїм завданням розладнати народний фронт, посіяти зерно недовір’я й підозри між українськими і польськими трудящими. Особливо активізувалися українські буржуазні націоналісти, які прагнули розпалити національну ворожнечу, щоб послабити революційну боротьбу українських трудящих. Але трудящі швидко збагнули антинародний характер буржуазно-націоналістичної пропаганди, на власному досвіді вони переконувалися, що лише встановлення Радянської влади відкриває їм шлях до нового, щасливого життя.
Польський буржуазний уряд жорстоко переслідував комуністів і комсомольців — організаторів революційно-визвольної боротьби трудящих. У 30-х роках на Тернопільщині пройшли великі політичні процеси над комуністами. Так, у 1931 році відбувся судовий процес у Кременці над 24 комуністами, яких засудили на тривалі строки ув’язнення. У липні 1936 року відбувся судовий процес над 26 комуністами в Чорткові. Їх звинувачували в організації страйків, демонстрацій, пропаганді комуністичних ідей, розповсюдженні листівок. Незважаючи на репресії, трудящі Тернопільщини під керівництвом комуністів продовжували боротьбу за своє соціальне й національне визволення. Вона проходила під лозунгом возз’єднання з Радянською Україною і охоплювала найширші верстви населення.
Уряд буржуазно-поміщицької Польщі не дбав про охорону здоров’я трудящих окупованої Тернопільщини. Серед населення лютували такі захворювання, як туберкульоз, висипний тиф, дизентерія, трахома, від яких гинули сотні й тисячі людей, особливо діти. За офіційними, далеко не повними даними, у 1929 році на туберкульоз хворіло 829 чоловік, з них 410 вмерло, а в 1934—1938 рр. туберкульоз забрав життя у 1927 чоловік. Протягом 1926—1936 рр. було зареєстровано 2478 випадків захворювання на трахому. У 1938 році в Тернопільському воєводстві на 1,5 млн. населення припадало тільки 14 лікарень на 900 місць, причому в 6 повітах їх взагалі не було. На кожні 1000 чоловік було 0,61 ліжка. В усьому воєводстві працювало 70 лікарів, тобто один лікар припадав на 15—18 тисяч чоловік населення. Медична допомога була платною. Тяжкі матеріальні умови життя, незадовільна медична допомога спричинювали високу смертність серед населення.
Серед офіційних документів, які визначали політику польського буржуазного уряду в галузі освіти на західноукраїнських землях, одним з основних був «шкільний статут» від 31 липня 1924 року, або, як його називали, «кресовий шкільний закон», який суворо регламентував створення українських шкіл. Хоч у ньому зазначалося, що українська мова запроваджуватиметься за умов, коли громада налічуватиме не менше 25 проц. українського населення і якщо не менше 40 батьків дітей шкільного віку забажають цього, насправді ж польський буржуазний уряд вживав усіх заходів для ліквідації існуючих українських шкіл. Якщо в 1921/22 навчальному році в Тернопільському воєводстві було 51,4 проц. шкіл з українською мовою навчання, то в 1935/36 — тільки 5,6 процента.
Близько однієї третини дітей трудящих Тернопільщини не вчились у початковій школі, середня ж освіта була зовсім недоступна широким масам. У Тернопільському воєводстві в 1938 році працювало 12 державних гімназій і 11 приватних. Усі вони знаходилися в містах.
Комуністична партія Західної України очолила боротьбу народних мас за українську школу. ЦК КПЗУ і Тернопільський окружком у своїх листівках, зверненнях, виданих у 1933—1935 рр., роз’яснювали населенню значення боротьби за українську прогресивну культуру та її місце в класовій і національно-визвольній боротьбі трудящих західноукраїнських земель.
Хоч колонізаторська шовіністична політика фашистської кліки Пілсудського гальмувала розвиток української культури, але під впливом прогресивних ідей на захист трудящих активно виступали громадські діячі, письменники демократичного напрямку, зокрема Осип Маковей, Дмитро Макогон, Тимофій Бордуляк, Іванна Блажкевич, Денис Лукіянович, які у своїх творах засуджували польський окупаційний режим, відображували усвідомлення західноукраїнськими трудящими своєї єдності з братами на Радянській Україні.
В цьому напрямі й розвивалася на Тернопільщині діяльність цілого ряду представників прогресивного мистецтва. У 1920—1922 роках в Тернополі працював напівпрофесіональний драматичний український театр під керівництвом М. М. Крушельницького і Г. С. Юрчакової. В його репертуарі були твори Г. Квітки-Основ’яненка, Л. Українки, А. Чехова та інших. У складних умовах окупаційного переслідування, шовіністичного цькування колектив театру міцно став на прогресивні позиції. Як згадувала Г. Юрчакова, театр «працював у винятково несприятливих умовах. 1921 рік, час переслідувань і арештів… На кожну виставу потрібен був дозвіл польського старости, за яким треба було добре находитись… Усе робилось на ентузіазмі тернопільської молоді і культурних діячів міста. Незважаючи на всякі неприємності й погрози жандармів, ми… вірили в близьке визволення».
У розвитку української культури на Тернопільщині певну роль відіграла масова легальна культурно-освітня організація «Просвіта». За вплив на неї точилася гостра боротьба між комуністами й націоналістами. На початку 30-х роках чимало низових організацій «Просвіти» все більше проймалося революційними ідеями і працювало під впливом місцевих комуністичних організацій. Завдяки цьому активізувалася діяльність читалень «Просвіти», робота аматорських хорових, драматичних та інших гуртків.
Відомо, що імперіалістичні кола Заходу разом з польською і західноукраїнською буржуазією розглядали Західну Україну, насамперед прикордонні її райони, як передній край т. зв. санітарного кордону і намагалися перетворити ці землі в анти-радянський форпост міжнародної реакції. Перед організаціями КПЗУ постало дуже важливе й складне завдання — згуртувати навколо себе революційні та прогресивні сили і повести їх на боротьбу проти реакції, широким фронтом розгорнути антифашистську боротьбу. Велику роботу в масах комуністи провадили за допомогою «Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання («Сельробу»). Разом з комуністами організації «Сельробу» виступали проти розпалювання антирадянської ворожнечі та підготовки до війни з СРСР. Комуністичні і прогресивні організації викривали справжнє обличчя ворогів народу — українських, польських і єврейських буржуазних націоналістів, широко пропагували історичний досвід і успіхи соціалістичного будівництва в СРСР, несли в широкі маси марксистсько-ленінське вчення. В 20—30-х роках тисячі примірників праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, книжок і листівок про успіхи СРСР у будівництві нового життя нелегально розповсюджувалися в містах і селах краю. З великим піднесенням трудящі щороку відзначали ленінські дні, річниці Великого Жовтня, революційні свята — 1 Травня, 8 Березня, під час яких розповсюджували листівки, відозви, відбувалися демонстрації, мітинги.
У вирі революційної боротьби мужніли й гартувалися керівні партійні кадри. Це такі, як О. М. Платонова, М. С. Білий, Й. С. Замковий, С. А. Горбата, Є. Ф. Веселовський, Ю. С. Стронович, А. О. Корнійчук та інші.
Під керівництвом КПЗУ агітаційну і виховну роботу серед молоді краю проводила Комуністична Спілка Молоді Західної України. Вона брала активну участь у підготовці демонстрацій, розповсюдженні комуністичної літератури тощо. Під час підготовки до Всесвітнього конгресу миру в Брюсселі (1936 р.) в містах й селах краю відбувалися масові антивоєнні виступи. 30 липня трудящі вийшли на демонстрацію з лозунгами «Хай живе 1 серпня — міжнародний антивоєнний день! Геть збройний напад на СРСР! Геть фашистський уряд!». Трудящі Тернопільщини приєднали свій голос протесту проти ув’язнення в гестапівських катівнях Георгія Димитрова та Ернста Тельмана. Яскравим прикладом вияву почуттів інтернаціоналізму й міжнародної солідарності була широка допомога республіканській Іспанії. Комуністи, комсомольці розповсюджували в містах і селах краю поштові листівки із зображенням члена політбюро ЦК КПІ Долорес Ібаррурі, видом Мадріда і написом «і no pasaran!» (Вони не пройдуть!). У 1936—1939 рр. зі зброєю в руках за свободу іспанського народу боролися уродженці Тернопільщини Юліуш Гюбнер, Михайло Литвин та інші.