Бар, Барський район, Вінницька область
Бар — місто районного підпорядкування (з 1938 року), розташоване на річці Рові (басейн Південного Бугу), за 7 км від залізничної станції Бар, за 65 км від Вінниці. З обласним центром має шосейне сполучення. Населення — 13 519 чоловік.
Бар — центр району, площа якого становить 1100 кв. км, населення — 82,6 тис. чоловік. У районі 98 населених пунктів, у т. ч. одне місто, одне селище міського типу, 25 центрів сільських Рад. Територію району перетинають залізничні колії Київ—Львів та Київ—Івано-Франківськ. З корисних копалин залягають граніти, вапняки, гончарні глини. В районі налічується 18 підприємств, переважно харчової промисловості; 25 колгоспів, 4 радгоспи; 7 лікарень, районний тубдиспансер, дитячий тубсанаторій, санітарно-епідеміологічна станція, 42 фельдшерсько-акушерські пункти, 12 колгоспних пологових будинків, 9 аптек, 7 жіночих і дитячих консультацій, 12 профілакторіїв; 60 шкіл, 2 професійно-технічні училища, 2 технікуми, 12 будинків культури, 67 клубів, 2 широкоекранні кінотеатри, 65 стаціонарних кіноустановок, у т. ч. 17 широкоекранних, 63 бібліотеки. У селах району встановлено пам’ятники й обеліски полеглим у війні з німецько-фашистськими загарбниками.
Перша письмова згадка про Бар (під назвою Ров) датується 1425 роком. Лежав він на правому березі річки Рову, там, де тепер Барські Чемериси. На території міста розкопано курган доби бронзи, в урочищі Рові знайдено залишки давньоруського поселення X—XI століть.
В 30-х роках XV ст. Західне Поділля до річки Мурафи, у т. ч. Ров, загарбала шляхетська Польща. Місто увійшло до складу Подільського воєводства. Польські королі щедро роздавали українські землі шляхті й магнатам. У 1443 році Ров став власністю шляхтича Стогнєва Рея. Місто лежало на Кучманському шляху й багато років зазнавало спустошливих нападів турків і татар, які руйнували населені пункти, знищували та забирали в полон населення. 1452 року татари захопили Ров і зруйнували його. Частина населення втекла до Зінькова, на річці Ушиці, частину було знищено або забрано в рабство.
1537 року польська королева Бона Сфорца купила Ров у магнатів Одровонжів і перейменувала його на Бар (на честь італійського міста Барі, де народилася). Вона розпорядилася перенести місто на лівий берег річки Рову, в район, оточений з трьох боків водою. Щоб сприяти будівництву й заселенню Бара, король 1538 року надав його мешканцем привілеї на 16 років, а через два роки — магдебурзьке право. Тоді ж сюди було переселено частину жителів Зінькова, а в 1542 році — з Ялтушкова. 1540 року з дозволу короля в Барі поселилися перші кілька родин вірменських і єврейських купців. 1546 року Бар став центром староства, до якого входило 30 сіл.
У 1558 році Бар знову захопили й спустошили татари. Але місто оживало. Роками поневоленого селянства зводилися стіни зруйнованого дерев’яного замку, будівлі. Праця тут була такою важкою, що багато селян втікало за межі староства.
Населення міста терпіло від «своїх» і «чужих» феодалів соціально-економічний і національно-релігійний гніт. Це яскраво проявилося і в заселенні Бара. Місто ділилося на три частини. У Польському Барі — центральній частині із замком — жила шляхта, торговці й ремісники польського походження, в Руському, що прилягав до замку,— переважно українські селяни. В Гірському, або Чемериському Барі, який знаходився на території колишнього міста Рову, жили татари. За сторожову службу їм платили понад 200 злотих на рік. За даними 1565 року, в усьому Барі налічувалося 322 будинки.
Незважаючи на існуючі пільги, староста міста обмежував права населення, головним чином Руського й Гірського районів Бара, більше того, примушував його платити за пільги. По закінченні пільгових років (1554 р.) населення було обкладено податками. Жителі Руського й Чемериського районів Бара платили податки по 15 грошей, вносили мостове, виконували військову службу, ремонтували греблю й міст. Натуральні податки сплачували медом, вівсом та різними продуктами. У Руському Барі платили також весільне й за розлучення. Жителі Гірського Бара сплачували поволовщину, виконували по 3 дні польових робіт у фільварку. В цілому населення цих двох частин міста багато чим наближалося до феодально-залежних селян. Привілеями користувалися лише жителі Польського Бара. В 1556 році їм дозволили займатися винокурінням, торгувати спиртними напоями, звільнили від мита й провіантського побору. Під тиском міщан у 1566 році це право було поширене на Руський, а через 10 років — і на Чемериський Бар. Староста і військовий гарнізон утримувалися за рахунок володінь, які належали до замку. В 1552 році замок мав 7 фільварків, 14 ставків, 10 млинів, пасіку.
З розвитком ремесла й торгівлі в середині XVI ст. в Барі появляються цехи гончарів, шевців, інших ремісників1. Ремесло й торгівля концентрувалися в польській частині міста. Займатися ними мали право поляки та іноземці, українці — лише після прийняття католицтва. Релігія була основним засобом духовного поневолення, покатоличення місцевого населення.
Трудящі не раз піднімалися на визвольну боротьбу проти соціального й національного гноблення. Населення Бара брало участь у повстанні 1594—1596 рр. В жовтні 1594 року у місто вступили запорізькі козаки. В середині листопада сюди прибув загін С. Наливайка. В Барі козацькі загони стояли до початку 1595 року. Звідси вони рушили на Волинь.
Польський уряд, придушивши селянсько-козацьке повстання, посилив наступ на трудящих. Бар було перетворено в головний укріплений пункт, де розмістився великий військовий гарнізон. У 30-х роках XVII ст. під керівництвом інженера Боплана збудували кам’яну фортецю (замість дерев’яної), а військовий гарнізон поповнили за рахунок найманців з Німеччини. В 1637 році Бар був резиденцією коронного гетьмана С. Конєцпольського.
На початку XVII ст. Бар став також оплотом католицизму на Поділлі. З допомогою магната Жолкевського 1616 року в Барі поселилися єзуїти. Польський король надав їм право одержувати десятину з Барського й Комаровецького маєтків, звільнив від податків. Єзуїти стали великими власниками. їм належали частина Бара, пивоварний, свічковий, цегельний заводи, став, будинок ратуші, заїжджий будинок і шинок. 1635 року в місті відкрито єзуїтський колегіум, 1662 року з’явилися й францісканці.
Наприкінці XVI і особливо на початку XVII ст. розширюються економічні й культурні зв’язки між Росією та Україною. Через Бар проходив торговий шлях на Кам’янець-Подільський, Молдавію. У 1638 році в місті зупинялися брянські торгові люди. Бар на той час був людним містом. У 1648 році тут налічувалося 5200 мешканців.
В часи визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького Бар був одним з важливіших об’єктів, за який точилися запеклі бої між польсько-шляхетськими й українськими військами. В липні 1648 року козацький загін Максима Кривоноса підійшов до Бара. Після кількаденної підготовки повстанці, застосовуючи гуляй-городи й димову завісу, почали штурм міста6. На допомогу їм прийшло міське населення. Здобувши фортецю, загін захопив великі військові трофеї: гармати, порох, ядра тощо. Проте 18 березня 1649 року Бар знову опинився в руках польського загону. Прибуття козаків Кальницького полку змусило шляхту відступити. Однак відповідно до Зборівського договору Бар відійшов до Польщі. В лютому—березні 1651 року польські війська, які концентрувалися в районі Бара, підійшли до Вінниці. Але поблизу міста вони зазнали поразки. Переслідуючи ворога, уманський полковник Й. Глух взяв Бар. Незабаром польська шляхта знову захопила його. В 1652 році селянсько-козацьке військо після перемоги під Батогом зайняло Бар.
У вересні 1653 року шляхетська Польща почала стягувати великі сили в район Поділля, сподіваючись взяти реванш за поразку. В район Бара й Шаргорода прибули головні сили селянсько-козацького війська на чолі з Б. Хмельницьким. Резиденцією гетьмана був деякий час Бар. Тут гетьман одержав через свого посланця Л. Капусту грамоту царя, в якій зазначалося, що він «под крепкую руку принимает Украину». Після возз’єднання України з Росією, польська шляхта не облишила своїх планів силою відновити своє панування на всій Україні. В листопаді— грудні 1654 року польське військо вдерлося на Брацлавщину і Поділля. В 1655 році російські й українські війська вирушили на Бар і Кам’янець-Подільський. На Поділлі спалахнуло народне повстання. Селянські загони допомогли взяти Бар та інші міста, ліквідувати владу польської шляхти. Населення сподівалося на визволення з-під гніту Польщі. Проте за Андрусівським перемир’ям Бар залишився під владою Польщі. Магнати й шляхта відновили старі порядки. У Барі почав діяти польський магістрат. Повернулися єзуїти. З 1672 по 1699 рік місто перебувало під владою турецьких завойовників.
Населення Бара брало участь у народному повстанні під проводом С. Палія. 14 листопада 1702 року повстанці визволили місто від польсько-шляхетських військ. Але вже на початку 1703 року польські війська захопили Бар і вчинили жорстоку розправу над учасниками повстання.
Внаслідок багаторічних воєн місто обезлюдніло, господарство занепало. Лише в 30-х роках XVIII ст. почалося його піднесення. В 1737 році тут налічувалося 262 будинки, близько 1,5 тис. жителів. В 1774 році в Барі було вже 450 будинків, мешкало 2,5 тис. чоловік. З’явилися перші кам’яні будівлі, відновлювалися цехи, пожвавилася торгівля.
Протягом XVIII ст. Бар залишався опорним пунктом польсько-шляхетської реакції й католицизму. В лютому 1768 року в місті відбувся з’їзд реакційної польської шляхти, на якому була створена т. зв. Барська конфедерація — воєнно-політичне об’єднання шляхти та католицького духівництва. Конфедерати мали на меті зберегти необмежені права й привілеї шляхти, католицької церкви та протидіяти впливу Росії, під тиском якої в жовтні 1767 року Надзвичайний сейм прийняв закон про зрівняння в Польщі православних у правах з католиками. Конфедерати розпочали жорстоку розправу над православними. Зухвале насильство над поневоленим народом посилило гайдамацький рух, вершиною якого була Коліївщина. Царський уряд допоміг польським панам придушити повстання, одночасно розгромив конфедератів. 30 липня 1768 року російські війська вступили в Бар. Барська конфедерація, підтримувана Туреччиною і Францією морально й матеріально, продовжувала боротьбу. 1771 року російські війська вдруге розгромили загони конфедератів і взяли Бар. У 1772 році Барська конфедерація розпалася.
З возз’єднанням Правобережної України з Росією Бар увійшов до складу Брацлавського намісництва, а з 1797 року—Могилівського повіту Подільської губернії.
Протягом першої половини XIX ст. місто помітно зросло. Якщо в 1846 році тут було 4709 жителів, то в 1861 році — 7965. Бар був значним торгово-ремісничим містом Поділля, мав 14 промислових підприємств, у т. ч. 4 шкіряні, 2 чавуноливарні, 8 черепичних заводів, 4 водяні млини, добре розвинений візничий промисел. В місті налічувалося 463 ремісники. Щороку тут відбувалося 22 ярмарки, на які з’їжджалися купці з Поділля, Волині та інших місць. У місті було 129 лавок, 22 заїжджі двори. Більшість населення жила коштом торгівлі, ремесла, поденної роботи або з найму і тільки частина міського населення (460 господарств) — переважно за рахунок хліборобства, орендуючи міські землі.
Розвиток промисловості й ремесла сприяв виникненню культурно-освітніх закладів. У місті було два училища — повітове, створене 1803 року на базі повітової школи уніатів-базиліан, і духовне, відкрите 1837 року. 1860 року в місті працювало 2 лікарні.
Соціальний і національний гніт трудящих у першій половині XIX ст. викликав хвилю народних повстань. Повстанські загони діяли і навколо Бара. В грудні 1829 року вони напали на економію сусіднього села Комарівців, звідки походив один із сподвижників Устима Кармалюка — Й. Серветник. Повстанці знаходили співчуття й підтримку серед міщан Бара. Відомо, що і сам Устим Кармалюк таємно бував тут і зупинявся в сестри Й. Серветника і її знайомих.
Після скасування кріпацтва царський уряд, задовольняючи інтереси буржуазії, здійснив 1870 року реформу міського самоврядування. Однак проведення буржуазної реформи затягувалося на догоду дворянству. В Барі міське положення запровадили тільки 1892 року. До обраних міської думи й управи ввійшли багатії міста.
Бар перетворювався в промислове місто. Проте цей процес відбувався дуже повільно. В 1865 році був збудований спиртовий завод. З 1880 року почав працювати пароводяний млин. Дальшому піднесенню економіки міста сприяло будівництво залізниці Жмеринка—Могилів. У 1900 році збудовано цукровий завод, який став найбільшим підприємством міста. З 658 робітників міста 400 працювали на цукровому заводі. Напередодні першої світової війни в місті діяли також 4 цегельні підприємства, які мали по кілька робітників. Одночасно місто зберігало ремісничий характер. У 129 ремісничих закладах працювало 440 кравців, шевців та ін. Товари народних майстрів у великій кількості продавалися на ярмарках. Щороку в місті відбувалося 26 ярмарків.
Розвиток промисловості вплинув на соціальний склад населення. Частина жителів лишала сільське господарство й переходила працювати на заводи та фабрики. Однак ще багато міщан орендувало міські землі, і це було їх головним джерелом існування. Робітники працювали по 12—14 годин за мізерну заробітну плату. Особливо важко жилося сезонним робітникам. Селяни навколишніх сіл восени і взимку працювали й жили тут же, на заводі, у брудних і сирих бараках. Весною і влітку вони разом із своїми односельцями працювали за наймом на бурякових плантаціях, де заробітна плата в день становила 15—20 копійок.
Революційна боротьба пролетаріату промислових центрів Росії чим далі більше впливала на свідомість робітників Бара, переконувала їх у необхідності спільного виступу на захист своїх прав. У травні 1905 року трудівники цукрового заводу взяли участь у загальному страйку сільськогосподарських робітників. Страйкарі вимагали підвищити заробітну плату, не допускали до роботи найманих робітників з інших районів.
Обличчя міста почало помітно змінюватися тільки на початку XX ст. 1911 року в ньому було 124 кам’яні будинки, появилися тротуари, освітлення. Але в цілому Бар забудовувався безпланово, вздовж кривих і брудних вуличок стояли впритул низенькі будиночки, в яких поневірялася міська біднота. Каналізації не було, і місто душив сморід. На міський благоустрій виділялись незначні кошти. Населення обслуговували міська і заводська лікарні на 10 ліжок, 2 приватні лікарні, де працювали 3 лікарі, 3 фельдшери і 5 акушерок.
Інтереси зростаючого капіталізму вимагали дальшого розвитку народної освіти. 1911 року в місті відкрили гімназію, працювало училище. Вчилося в цих навчальних закладах 409 чоловік — вихідці з багатих сімей. Для дітей сільської бідноти і робітників існували (з 1874 р.) двокласне міське початкове народне училище і церковнопарафіяльна школа. їх відвідувало 614 дітей. У місті була бібліотека (відкрита в 1900 році).
З Баром пов’язане життя й діяльність ряду видатних діячів культури і науки. В 1872—1875 рр. тут жив і закінчив третій клас народного училища видатний український письменник М. М. Коцюбинський. У Барі народився відомий російський математик В. Я. Буняковський (1804— 1889), який був віце-президентом Петербурзької Академії наук.
Імперіалістична війна завдала нових бідувань населенню. Значно зросли ціни на промислові товари й продукти, поширилася спекуляція, на якій наживалися купці й буржуазія. В Барі була розквартирована військова частина, утримання якої теж лягло тягарем на плечі місцевого населення.
Дізнавшись про перемогу Лютневої революції, робітники Барського цукрового заводу виступили з вимогою обрати новий орган влади — Раду робітничих депутатів. На початку березня 1917 року відбулися вибори до Ради робітничих і солдатських депутатів на всіх підприємствах та в установах. Через політичну недосвідченість мас, відсутність більшовицької організації, меншовикам, есерам, бундівцям вдалося захопити Раду до своїх рук — головою її стала меншовичка. Одночасно існувала й міська дума, до якої входили кадети, монархісти, сіоністи, чорносотенці. В місті створювалися професійні спілки цукровиків, кравців, учителів, медиків, поліграфістів. Робітники цукрового заводу в квітні 1917 року обрали головою своєї спілки слюсаря-апаратника С. М. Каськевича. Під тиском робітників Рада робітничих і солдатських депутатів у травні прийняла рішення про запровадження 8-годинного робочого дня. Тоді ж у Барі засновано більшовицьку групу. До неї входило 17 членів партії і 14 співчуваючих.
У липні 1917 року в місті розміщувалися штаб 7-ї армії, 1-й і 2-й гвардійський полки. Солдати-більшовики, об’єднавшись з місцевими більшовиками, створили єдину партійну організацію. Більшість членів її становили армійські більшовики. За рахунок солдатів поповнилася Рада робітничих і солдатських депутатів. Більшовики Бара розгорнули велику агітаційну роботу серед робітників і солдатів. Вони очолили боротьбу проти реакційної частини офіцерів штабу 7-ї армії, яка підтримувала корніловських змовників. У вересні 1917 року в частинах Барського гарнізону відбулися збори і мітинги, на яких солдати рішуче засуджували імперіалістичну політику Тимчасового уряду.
Радісно зустріли трудящі Бара звістку про перемогу збройного повстання в Петрограді. За ініціативою більшовиків відбулися збори з участю представників підприємств і військових частин, які переобрали Раду. Був створений ревком на чолі з М. Є. Врублевським. Робітники й солдати Бара вимагали передати владу Радам.
1 листопада до Бара прибули частини 2-го гвардійського корпусу, які підтримували більшовиків. Юнкери й офіцери втекли з міста. Влада перейшла до рук ревкому. Але на початку листопада війська буржуазно-націоналістичної Центральної ради захопили Бар. Більшовикам довелося піти в підпілля. В середині листопада відбулися підпільні збори більшовиків міста, де було створено новий ревком. Ревком очолив боротьбу робітників міста проти буржуазних націоналістів. На допомогу трудящим Бара прийшли революційні солдата. За наказом військово-революційного комітету й комісара 7-ї армії більшовика І. П. Васяніна 6-й Фінляндський полк на чолі з командиром В. О. Малаховським визволив Бар від військ Центральної ради. Було відновлено Радянську владу. З 23 листопада 1917 року в місті почала виходити газета «Известия военно-революционного комитета 7-й армии». Друкарню очолив більшовик Пирейко. У січні 1918 року в Барі був сформований червоногвардійський загін. Активними організаторами його стали Д. Л. Мазур і М. Є. Врублевський.