Іллінці, Іллінецький район, Вінницька область (продовження)
Відповідно до нового адміністративного поділу в 1923 році Іллінці стають райцентром Бердичівського округу, 1925 — селищем міського типу, райцентром Вінницького округу, з 1932 року — райцентром Вінницької області. У 1930 році в селищі почала виходити районна газета «Життя колгоспника». 1932 року в Іллінцях
створено МТС, 1934 — маслозавод. Поступово нарощували виробничі потужності МТС і підприємства селища. Якщо на початку свого існування МТС мала лише три трактори, одну молотарку, 4 сівалки, то в 1940 році — 89 тракторів, 24 комбайни, багато інших машин. Найбільшим підприємством селища був цукровий завод. Ставши до ладу в 1925 році, він систематично збільшував випуск продукції, знижував її собівартість. В 1940 році потужність підприємства зросла проти 1913 року вдвічі.
В передвоєнні роки в селищі створено лісгосп, промкомбінат, збудовано електростанцію, яка забезпечила електроенергією все селище. Працювали водяний млин, крупорушка, діяли пошта, телеграф, радіовузол.
Водночас розвивалися освіта і культура. Напередодні війни в Іллінцях працювали середня, неповна середня і початкова школи, сільськогосподарський технікум, який виник на базі агрономічної школи. До 1940 року з Іллінців вийшло 840 агрономів-рільників. Широку культурно-масову роботу проводили районний будинок культури, клуб при цукровому заводі, кінотеатр, бібліотеки.
Напад німецько-фашистських загарбників перервав мирну працю трудящих селища. 23 липня 1941 року Іллінці окупували гітлерівські війська. Майже 3 роки тривали чорні дні рабства і неволі. Фашисти закатували й розстріляли 2489 жителів селища, 146 юнаків та дівчат вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Жорстоко знущались фашисти з єврейського населення. Час від часу вони проводили над ним т. зв. акції — вивозили людей в Іллінецькій ліс і там розстрілювали. Масові знищення були вчинені 5 листопада 1941 року, 24 квітня та 27 травня 1942 року. Під час останнього фашисти розстріляли 1500 чоловік. Німці створили в Іллінцях в двоповерховому будинку єврейське гетто. 15 грудня 1942 року карателі облили його бензином і підпалили. Живцем згоріло майже 300 чоловік, переважно жінки й діти. Всього за роки окупації фашисти знищили в селищі біля 5 тис. жителів Іллінців, навколишніх сіл та біженців. Тільки у двох братських могилах, що недалеко від Іллінців, лежить близько 4 тис. розстріляних».
Кривавий терор окупантів не зламав волі трудящих до боротьби. Іллінчани чинили опір загарбникам, переховували поранених, допомагали радянським бійцям, що потрапили в оточення. Наприкінці 1941 року в селищі та навколишніх селах зароджується підпілля. Його учасниками стають місцеві жителі та військовослужбовці, які з різних причин залишилися в Іллінцях. У січні 1942 року вони створили військову раду, до складу якої входили М. Ф. Євдокимов, І. Д. Гаврищук, М. В. Бистриченко, В. М. Камінський та ін. Рада фактично виконувала функції партійного комітету. Її вплив поширювався також на Липовецький район. Члени ради бували в селах, знайомилися з людьми, підбираючи і залучаючи їх до підпільної діяльності. В січні—березні 1942 року підпільні групи були створені в Голиках, Паріївці, Райках, Стрижакові, Володимирівці. Всього в районі тоді діяло 10 груп, які об’єднували понад 60 підпільників. Між групами підтримувався тісний зв’язок. В Іллінцях на квартирі підпільниці Л. Ф. Томашевської друкувалися листівки, які розповсюджувались у селах району. В квітні 1942 року в селищі на квартирі К. Ф. Кирилюка відбулися загальні збори представників підпільних груп району. Обговорювалось питання про розширення підпільної організації, про утворення партизанського загону та його озброєння.
Восени 1942 року за рішенням Липовецького-Іллінецького міжрайонного підпільного комітету (військової ради) підпільні групи району створили партизанський загін, який очолив офіцер Червоної Армії М. Ф. Євдокимов. Загін базувався у 9-му кварталі Іллінецького лісництва. Підпільники, що залишились в Іллінцях та навколишніх селах, постачали партизанам зброю, боєприпаси, хліб, продукти харчування, підготовляли та направляли людей для вступу у загін, розповсюджували листівки6. Діяльність підпільників Іллінців, як і всього району, спрямовував міжрайонний підпільний партійний комітет, що перебував у сусідньому Дашевському районі. За рішенням комітету восени 1942 року був створений Іллінецький підпільний райком партії. Наступного 1943 року партизанський рух набрав широкого розмаху. Загін М. Ф. Євдокимова, який значно поповнився, злився з партизанським загоном ім. С. М. Кірова.
У боротьбі з німецькими фашистами загинули учасники підпільного та партизанського руху в Іллінцях Г. Д. Гаврищук, М. В. Бистриченко, В. М. Камінський, К. Ф. Кирилюк, М. К. Малеванчук, Р. Г. Бойко, І. А. Липко та ін. Та звірства карателів не залякали радянських патріотів. Підпільники продовжували свою діяльність аж до часу визволення району від гітлерівських загарбників. У жовтні 1943 року партизани здійснили збройний напад на іллінецьку жандармерію, визволили групу заарештованих перед цим патріотів, забрали зброю — 150 гвинтівок, близько 7000 патронів, 4 кулемети, гранати. В листопаді 1943 року партизани з групи М. А. Головка розгромили в селищі пошту, знищили обладнання, перервали зв’язок. У бою було вбито 12 фашистів, захоплено в полон 7 поліцаїв. Зрадники Батьківщини стали перед судом партизанів.
13 березня 1944 року Іллінці визволили частини 1-го Українського фронту. В боях за селище взяли участь воїни партизанської бригади, яка ще в січні з’єдналася з частинами Червоної Армії. На території селища і навколо нього ворог залишив 38 підбитих і спалених танків, 11 самохідних гармат.
Німецько-фашистські окупанти заподіяли Іллінцям великої шкоди. Було зруйновано і спалено переважну більшість житлових будинків, майже всі крамниці, приміщення райлікарні, поліклініки, дитячої консультації, аптеки, школи, бібліотеки, технікуму; знищено обладнання МТС, цукрового заводу.
Мешканці Іллінців дружно взялися за ліквідацію наслідків окупації. Розчищали вулиці, ремонтували приміщення. Через два тижні після визволення були відбудовані електростанція, радіовузол, кінотеатр, МТС. Почала виходити районна газета «Прапор перемоги». Створена для подання допомоги населенню постійно діюча комісія взяла на облік сім’ї військовослужбовців та інвалідів Великої Вітчизняної війни, виявила тих, хто гостро потребував матеріальної підтримки. Працівники Іллінецького цукрового заводу відрахували у фонд допомоги родинам фронтовиків та інвалідів Великої Вітчизняної війни свій одноденний заробіток, завезли їм дрова. Водночас мешканці міста збирали кошти у фонд Червоної Армії. У листопаді 1944 року за почином учнів Іллінецької середньої школи школярі району розпочали збір коштів на побудову танка ім. двічі Героя Радянського Союзу гвардії полковника І. Н. Бойка. Було зібрано і внесено 13 тис. крб. Робітники Іллінецького промкомбінату внесли 35 тис. карбованців.
У серпні—вересні 1944 року відновив роботу цукровий завод. Наступного року почали працювати лісгосп, маслозавод, промкомбінат, підприємства громадського харчування, комунального обслуговування трудящих. Відкрито їдальню, шевську, кравецьку та інші майстерні. Знову стали функціонувати лікарня, поліклініка, аптека.
У районному будинку культури виступали гуртки художньої самодіяльності, регулярно демонструвалися кінофільми. З книжок, зібраних серед населення, створили бібліотеку. Відкрилися двері дитячого садка, двох шкіл, сільськогосподарського технікуму.
50—60-і роки були для Іллінців періодом дальшого розвитку народного господарства. Найбільше підприємство — цукровий завод — здійснив за цей час повну технічну реконструкцію. Замість фільтпресів змонтовано дискові фільтри. Обладнано потокову лінію в цеху готової продукції, встановлено нові високопродуктивні центрифуги, безперервно діючу дифузію. По суті споруджено новий бурякопереробний цех. Якщо в 1965 році за добу переробляли в середньому 9790 цнт цукрових буряків, то в 1970 році — 12 300 цнт. Водночас росли й кадри. Комуніст Олексій Паламаренко, працюючи котельником, заочно закінчив технікум, став змінним інженером ТЕЦ, шофер Володимир Рекуненко, здобувши спеціальну освіту, нині працює начальником зміни. Робітники Л. П. Омелянчук та О. І. Болюх виросли до змінних технологів. За роки п’ятирічки значно поліпшилися побутові улюви робітників. За рахунок нових будов зріс житловий фонд, змонтовано централізоване опалення в робітничій їдальні і гуртожитку, в цехах заводу. Завершується теплофікація робітничого селища. Включившись у соціалістичне змагання на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, Іллінецький цукровий завод у 1970 році здобув одне з перших місць в області. Колективу заводу вручено Ленінську ювілейну почесну грамоту ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС. Серед 76 нагороджених Ленінською ювілейною медаллю бригадир слюсарів цукрового заводу С. Г. Антонюк, коваль В. С. Мазур, начальник зміни П. П. Муштай.
Значним промисловим підприємством селища є маслозавод. У 1959 році для нього побудували типове приміщення, в 1963—1968 рр. встановили нове устаткування, потокову лінію. Завод з року в рік перевиконує виробничі плани, одержує значні прибутки за рахунок випуску високоякісної продукції. В 1969 році план реалізації продукції завод виконав на 113 процентів.
Поблизу Іллінців — смуга лісів. 1960 року Іллінецький лісгосп перетворено в лісгоспзаг. Колектив працівників його заготовляє деревину, здійснює лісовіднов-лювання, проводить значну дослідну роботу. В розпорядженні лісгоспзагу 36 автомашин, 22 трактори, 8 пересувних електростанцій. Усі трудомісткі процеси механізовані. В господарстві працює майже 70 чоловік з вищою та спеціальною середньою освітою.
Іллінецьке відділення «Сільгосптехніки» обслуговує 14 колгоспів району, здійснює технічний нагляд за 230 тракторами, 77 зерновими комбайнами, іншою сільськогосподарською технікою колгоспів.
Значно поліпшився зв’язок. Телефонна мережа зросла до 700 номерів. 1970 року завершено будівництво нового будинку пошти, де розмістилася й АТС. Телефонізовано всі установи, підприємства і колгоспи району. Районний радіовузол нараховує близько 25 тис. точок.
Підвищується добробут, зростає купівельна спроможність населення. У селищі працює 13 магазинів, 7 підприємств громадського харчування. В 1969 році відкрито новий двоповерховий універмаг, комісійний магазин. За останній час щорічно в середньому продається понад 200 телевізорів, 200 радіоприймачів.
Помітних успіхів досягнуто в галузі медичного обслуговування. За післявоєнний період районна лікарня зросла до 250 ліжок. Тут працюють хірургічне, терапевтичне, дитяче, акушерсько-гінекологічне та інфекційне відділення. В 1968—1970 рр. збудовано ще один лікувальний корпус. При лікарні є поліклініка, дитяча консультація. Крім того, існує медичний пункт на цукровому заводі. Лікарню, 2 фельдшерсько-акушерські, 13 сільських аптечних пунктів постачає ліками районна аптека.
Великі зміни сталися в галузі народної освіти. В Іллінцях в середній школі навчається пересічно близько тисячі учнів. Працює 65 вчителів. В селищі є також заочна середня школа, де здобувають освіту коло 2 тис. виробничників.
У 1964 році Іллінецький сільськогосподарський технікум було перетворено у радгосп-технікум. Він має міцну виробничу базу: близько 4 тис. га землі, понад 2 тис. корів та свиней, понад 150 тракторів, комбайнів та автомобілів. Радгосптехнікум готує агрономів та зоотехніків. За післявоєнні роки в ньому підготовлено понад 2 тис. спеціалістів. Нині тут закінчується будівництво навчального корпусу та двох гуртожитків на 900 чоловік. У цьому корпусі розмістяться нові відділення, які готуватимуть ветеринарів та механізаторів для сільського господарства.
В селищі працюють дитячі ясла-сад, дитячий садок.
До послуг населення — районна бібліотека для дорослих, бібліотека для дітей і юнацтва, бібліотека при цукровому заводі. У районному будинку культури працюють народний театр, народний хор, 12 гуртків художньої самодіяльності, які охоплюють 260 учасників. Особливо великою любов’ю жителів користується народний театр. Йому вже сповнилося 59 років. В 1962 році цей колектив удостоєно звання народного самодіяльного театру. За участь у республіканському конкурсі народних театрів він нагороджений дипломом 3-го ступеня, а за постановку п’єси «Фата-Моргана» (за однойменною повістю М. Коцюбинського) відзначений срібного медаллю. Срібну медаль республіканського, бронзову — всесоюзного фестивалів самодіяльного мистецтва одержав тоді ж хор Іллінецького будинку культури. Йому присвоєно звання самодіяльного народного хору, а в 1971 році нагороджено Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Створена з його учасників агіткультбригада протягом останніх п’яти років завойовує на обласних оглядах перше й друге місця, нагороджена грамотою ЦК ЛКСМУ. У будинку культури читають лекції і доповіді представники районної організації товариства «Знання», яке налічує у своєму складі 1057 чоловік, проводяться тематичні вечори, вечори запитань і відповідей на медичні та юридичні теми. Будинок культури організовує також урочисті проводи молоді в Радянську Армію, реєстрацію шлюбів, народжень.
Пристрасні краєзнавці району створили в селищі історико-краєзнавчий музей. Його відкрили на честь 50-річчя встановлення Радянської влади на Україні. Тут працює постійний лекторій історії та культури рідного краю. В 1971 році музею присвоєно звання народного.
За останні роки багато зроблено в галузі комунального будівництва і благоустрою селища. Споруджено лазню, готель, нову перукарню. Після війни в селищі було лише 4 криниці, а в 1969 році — 16 шахтних та 2 артезіанські колодязі, прокладено 6 км водопроводу. Газифіковано понад 600 квартир трудящих. Працює побутовий комбінат з великим ательє та різними майстернями. В 1967 році відкрито стадіон на 3 тис. місць. Там, де був пустир, закладено парк на 1,5 га.
У зеленому вбранні все селище. Багато дерев, квітів на території цукрового заводу, лікарні, школи, радгосп-технікуму. Заасфальтовані вулиці К. Маркса, В. І. Леніна, С. М. Кірова, площа біля музею. На залізобетонних стовпах — лампи денного освітлення.
Ще кращими стануть Іллінці в недалекому майбутньому. Нові кінотеатр, палац піонерів, триповерховий готель з рестораном, автовокзал, пральня, водонапірна башта, житлові будинки збудують трудящі селища в роки дев’ятої п’ятирічки.
О. С. ПОКРОВСЬКА, Л. С. ТАРНАВСЬКИЙ