Іллінці, Іллінецький район, Вінницька область
Іллінці — селище міського типу (з 1925 року), розташоване на річці Собі — притоці Піденного Бугу, за 72 км від Вінниці, за 16 км від станції Липовець. Автомобільними шляхами селище зв’язане з багатьма райцентрами області, а з Вінницею — ще й авіалінією. Населення — 3479 чоловік.
Іллінці — центр району, територія якого становить 1446 кв. км, населення — 87,5 тис. чоловік, у т. ч. міського — 9,2 тис. чоловік. У районі — 92 населені пункти, підпорядковані 2 селищним і 37 сільським Радам. Усієї землі — 144,6 тис. га, у т. ч. 91,7 тис. га орної, 2,8 тис. га садів, 8,6 тис. га лук і пасовищ, 19,6 тис. га лісів, 2,3 тис. га водоймищ. Працюють 15 промислових підприємств, у т. ч. З цукрові заводи; 38 колгоспів, 6 радгоспів, 279 магазинів і 88 підприємств громадського харчування; 9 лікарень, 66 фельдшерсько-акушерських пунктів; 5 оздоровчих пунктів на підприємствах, 7 пологових будинків, санітарно-епідеміологічна станція, 10 профілакторіїв; 68 шкіл, 1 технікум, 24 будинки культури, 47 клубів, 76 кіноустановок, 80 бібліотек. Майже в усіх селах встановлено пам’ятники й обеліски полеглим у боротьбі з німецько-фашистськими окупантами.
Територія нинішнього селища була заселена давно. На схід і південь від Іллінців є добре помітні скіфські кургани (IV—III ст. до н. е.). На місці селища в середині минулого століття знаходили залишки укріпленого замку, а також валу й рову. Замок стояв тут у XIV—XVII ст. В джерелах XVII—XVIII ст. селище частіше називається Лінцями, в кінці XIX ст. за ним остаточно закріпилася назва Іллінці. Як містечко Іллінці вперше згадуються в письмових джерелах середини XVII століття.
В роки визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гноблення 1648—1654 рр. Іллінці входили до Кальницького полку, на чолі якого стояв сподвижник Б. Хмельницького І. Богун. Жителі містечка брали активну участь у боротьбі проти польських магнатів і шляхти. 1653 року озброєні іллінчани спільно з козаками розбили в бою під містечком великий польський загін. Наступного року військовий загін Чарнецького, який ішов каральним походом на Брацлавщину, спалив Іллінці разом з передмістями. Були зруйновані укріплення, загинула частина мешканців.
Шляхетська Польща не припиняла своєї агресії і після возз’єднання України з Росією. За Андрусівським перемир’ям 1667 року Іллінці відійшли до Польщі. Жителям містечка ще довго довелося терпіти гніт польських поневолювачів, який посилювався частими нападами татарських орд. Іллінчани разом з мешканцями навколишніх сіл взяли участь у битві, яка відбулася у вересні 1671 року за 15 верст від містечка між запорізькими козаками на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком і 40-тисячним військом кримських татар. Було знищено 2 тис. татар. Ворог відступив. Коли у жовтні цього року на Іллінці й сусідні населені пункти напало чисельне польське військо, мешканці містечка перейшли в село Кальник і разом з кальничанами оборонялися від польської шляхти. У листопаді вони спільно з кальничанами й козацьким загоном примусили ворога відступити. Через два тижні під Іллінцями відбулася рада козацьких старшин і представників польського уряду. Під тиском національно-визвольного руху представники Польщі обіцяли від імені свого уряду не обмежувати привілеїв українських міст.
Польські феодали посилювали закріпачення селянства, насильно запроваджували католицьку віру, польську мову. Соціальний і національний гніт викликав опір населення, народні виступи. В 1702 році загін повстанців напав на маєток іллінецького поміщика. Польська шляхта жорстоко придушила цей виступ. Населення Іллінців стало на бік загону гайдамаків, коли вони у травні 1735 року вчинили напад на панський маєток.
Іллінці у XVIII ст. — невелике містечко, що переходило від одного магната до іншого. 1775 року в ньому налічувалося 309 дворів, мешкало 942 чоловіка. 1793 року Іллінці у складі Правобережної України відійшли до Росії. Містечко тоді належало графам Плятерам, маєток яких мав ще 7 сіл. 1844 року вони збудували в Іллінцях цегельний, черепичний, пивоварний і винокурний заводи. З розвитком промисловості зростала і торгівля. В середині і другій половині XIX ст. в містечку відбувалося 6 великих ярмарків на рік, а раз на два тижні — торги.
У 20-х роках XIX ст. в Іллінцях містилася штаб-квартира Вятського піхотного полку, яким командував один з видатних діячів декабристського руху П. І. Пестель. Він жив тут з невеликими перервами з 1823 до кінця 1825 року. Будинок, у якому мешкав П. І. Пестель, зруйнували фашисти у роки Великої Вітчизняної війни.
У березні 1861 року селянам графського маєтку об’явили про скасування панщини. Дізнавшись про суть реформи, про мізерні наділи землі, за яку мали сплатити великий викуп, селяни Іллінців відмовились працювати на графа, вимагали розподілу усієї його землі. Переляканий граф звернувся до повітових властей по допомогу. Надісланий в містечко військовий батальйон придушив селянський виступ. Над частиною «порушників порядку» вчинили фізичну розправу, зокрема Г. Біличенка, І. Резника, К. Бойка покарали різками — двадцятьма ударами.
Одержані за реформою земельні наділи не забезпечували прожиткового мінімуму селян, і вони, продавши їх або віддавши за борги чи недоїмки, наймалися до куркулів, до підприємців свого містечка, працювали в інших містах Подільської губернії, у Києві, Одесі. 1866 року Іллінці стали волосним центром Липовецького повіту Київської губернії. 1875 року власниця маєтку Демидова побудувала в Іллінцях цукровий завод. На період цукроваріння сюди йшли на заробітки селяни передмість Іллінців та сусідніх сіл. Частина населення займалася торгівлею і ремеслом. В містечку жили ковалі, шевці, кравці, бондарі, гончарі та робітники невеликих промислових підприємств — двох млинів, цегельного та черепичного заводів. Містечко поступово зростало. Якщо в середині XIX ст. в Іллінцях разом з передмістями налічувалося 690 дворів, 6441 житель, то в 1900 році — 1185 дворів, 9400 жителів. З усієї землі 7979 десятин лише 2614 десятини належали селянам. Більшість селян зовсім не мала землі.
Царський уряд не дбав про трудящих, про охорону їх здоров’я, умови життя. Робочий день робітників не регламентувався, на Іллінецькому цукровому заводі він тривав 12 годин. Мешканці Іллінців жили переважно в мазанках, убогих будиночках. Протягом довгого часу лікарні не було. Лікар жив у поміщицькому маєтку. Лише 1904 року на цукровому заводі відкрили лікарню на 13 ліжок, де працювали лікар і фельдшер.
До 1881 року, коли в Іллінцях почала працювати двокласна школа, тут діяли дві двокласні парафіяльні школи, навчалося 200 учнів — дітей торговців, заможних селян. Дальший розвиток промисловості привів до збільшення навчальних закладів. 1909 року на базі церковних шкіл було відкрито початкове двокласне чоловіче училище. В 1913 році його перетворили у вище чотирикласне, яке відвідували 127 дітей. Проте через високу плату діти іллінецьких робітників і селян не могли навчатися в цих школах, залишалися неписьменними.
Трудящі Іллінців не мирилися з тяжким становищем. Селяни часто самовільно захоплювали поміщицькі землі, рубали ліс тощо. В 1897 році за порубку поміщицького лісу трьох іллінецьких селян посадили на 7 днів до в’язниці й оштрафували. В 1905 році під впливом революційних подій жителі Іллінців разом з селянами Джупинівки спалили скирти на поміщицькому полі і, вигнавши управителя, вимагали збільшення плати. Цим виступом керував М. М. Терешко, робітник цукрового заводу. Наступного року його судили й заслали до Сибіру.
Бурхливі події розгорнулися в Іллінцях після Лютневої буржуазно-демократичної революції. Робітники цукрового заводу 26 вересня 1917 року побили й прогнали геть директора, технічних працівників й самі стали управляти підприємством. Незважаючи на звернення адміністрації до властей, робітники відмовилися виконувати накази місцевих урядовців. Піднялося на революційну боротьбу й селянство. В іллінецьких маєтках поміщика Ярошинського люди збирали й ділили між собою врожай, вимагали розподілу поміщицької землі.
З перемогою Великої Жовтневої соціалістичної революції у грудні 1917 року до містечка повернулися колишні матроси Чорноморського флоту Д. Д. Кобелєв, І. Цибульський, Г. Таран, з Сибіру — М. М. Терешко. Під їх керівництвом була встановлена Радянська влада в Іллінцях. У березні 1918 року містечко окупували війська кайзерівської Німеччини. З допомогою українських буржуазних націоналістів окупанти грабували населення, вивозили хліб та інші продовольчі товари, забрали обладнання телеграфу. Для боротьби з окупантами в Іллінцях був створений партизанський загін з 40 чоловік. Командував ним Д. Д. Кобелєв. Месники громили військові частини ворога, перешкоджали вивезенню продовольства в Німеччину, руйнували залізничну колію біля станції Липовець. Після визволення Іллінців від німецьких інтервентів, вигнання петлюрівців у березні 1919 року в містечку відновлюється Радянська влада. Новостворений ревком очолив Д. Д. Кобелєв. У квітні в Іллінцях почав працювати волосний комітет КП(б)У. З іллінецьких комуністів до нього увійшли М. К. Лебедев, Й. І. Ольшанецький та ін. На цукровому заводі заснували профспілку, яка об’єднала робітників і службовців містечка.
23 квітня 1919 року в Іллінцях відбувся волосний з’їзд робітничих, селянських та солдатських депутатів, на якому були також делегати від сільських комбідів, робітників Бабинського цукрового заводу, профспілки Іллінецького цукрового заводу, від вчителів. З’їзд обрав перший волвиконком на чолі з М. К. Лебедєвим. Виконком зосередив у своїх руках всю владу. Він займався розподілом поміщицької землі, боровся з спекуляцією, організував бойову дружину для ліквідації банд. До дружини вступали також селяни сусідніх сіл. У травні 1919 року, коли у зв’язку з наступом генерала Денікіна активізувалися петлюрівські недобитки, Іллінецький ревком звернувся до населення з відозвою. Тавруючи ганебні антинародні підступи Петлюри та різних банд, відозва закликала: «Всі, як один чоловік, на захист уряду робітництва та селянства. Хай живе Радянська влада!». На необхідність боротьби з Денікіним, вступу до Червоної Армії націлив волосний з’їзд комбідів, який відбувся в Іллінцях 26 червня 1919 року. З’їзд комбідів скерував незаможників на остаточне завершення розподілу поміщицьких земель, обробіток їх, на створення землеробських комун. Проте здійснення цих і багатьох інших заходів перервав напад військ Директорії. В жовтні петлюрівців витіснили денікінці. В грудні 1919 року частини Червоної Армії вигнали денікінців з містечка. Але на початку травня 1920 року Іллінці захопили білополяки. Та недовго хазяйнували тут інтервенти. В липні Червона Армія остаточно визволила містечко.
Відновивши Радянську владу, трудящі Іллінців приступили до дальшого втілення в життя накреслень революції. Ревком разом з комнезамами навколишніх сіл проводив перерозподіл землі на користь біднішого селянства за рахунок землі куркулів, допомагав демобілізованим червоноармійцям з влаштуванням на роботу, в придбанні сільськогосподарського реманенту, здійснював продрозкладку. Як і раніше, ревком очолював боротьбу з бандами, які продовжували нападати на Іллінці і сусідні села.
В містечку був створений спеціальний загін з бідноти. Остаточно з бандами покінчили червоноармійські загони 17-ї кавалерійської дивізії під командуванням Г. І. Котовського. У квітні 1921 року в Іллінцях розміщувався штаб дивізії.
Зразу ж після визволення трудящі Іллінців взялися відбудовувати цукровий завод. Значну частину панських володінь держава передала селекційній станції заводу, створеній 1920 року. Приватні кустарі й ремісники містечка об’єдналися в артілі — кравецьку, шевську, бондарну. В 1922 році організувалося сільськогосподарське кредитне товариство «Селянин», яке охоплювало 11 навколишніх сіл. У травні 1923 року в Іллінцях відбувся районний з’їзд комнезамів. Підсумувавши результата робота перших сільськогосподарських комун і артілей, з’їзд постановив проводити колективізацію селянських господарств.
Однією з важливих справ місцевих органів Радянської влади була турбота про охорону здоров’я трудящих. В 1919 році в Іллінцях відкрили аптеку, інфекційну лікарню, на базі якої через два роки створили дільничну (на 35 ліжок), де працювали лікар, два фельдшери, акушерка. Згодом відкрили пологове відділення, дитячу консультацію, збільшили штат лікарів.
Коли настав мирний час, робітники цукрового заводу своїми силами відбудували приміщення двох початкових шкіл, а згодом впорядкували й передали під школу будинок колишнього управителя заводу з великим садом. В 1920— 1921 рр. в Іллінцях відкрили 4 трудові початкові школи, дитячий садок, професійно-технічну школу, яка готувала механіків для цукрових заводів, агрономічну школу. Школи мали хорошу матеріальну базу, професійно-технічно-механічну, столярну, слюсарну майстерні, гуртожиток, бібліотеку; агрономічна школа — 150 десятин землі, необхідне знаряддя. У новоствореному клубі ім. Т. Г. Шевченка читали лекції, працювали драматичний гурток, заснований ще 1913 року самодіяльними артистами О. Саковським і О. Авдієнком, музична й хорова студії, група лікнепу, бібліотека. 1923 року в Іллінцях відкрили районний селянський будинок ім. В. П. Затонського.
В березні 1923 року на цукровому заводі створили окремий комуністичний осередок, який поповнився за рахунок виробничників, а в травні — першу в Іллінцях комсомольську організацію. Комуністи й комсомольці заводу вели виховну роботу не тільки серед робітників, а й серед селянства. Вони виступали з лекціями, шефствували над сусіднім селом Морозівкою, допомагали хліборобам придбати реманент.