Оратів, Іллінецький район, Вінницька область
Оратів — село (з 1811 до 1923 року — містечко), центр сільської Ради. Розташований по обидва боки річки Живої, притоки Роськи, за 33 км від районного центру і за 12 км від залізничної станції Оратів. Населення — 2397 чоловік. Оратівській сільській Раді підпорядковане село Прибережне.
Першу згадку про Оратів знаходимо в люстрації Брацлавського замку за 1545 рік. Село тоді належало магнатам Оратовським і Кліщівським. Після Люблінської унії 1569 року польська шляхта посилила гноблення закріпаченого населення. Селяни опинилися в цілковитій залежності від феодала. Під владою польської шляхти мешканці Оратова зазнавали не тільки жорстокого соціального, а й національно-релігійного гніту. На посилення феодальної експлуатації селяни відповідали виступами проти магнатів і шляхти. Вони активно підтримували повстанців в роки визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. 1648 року один із загонів Богдана Хмельницького оволодів Оратовим.
Запеклі бої, які точилися в Оратові і навколо нього між загонами польської шляхти і селянсько-козацького війська, напади татар, зокрема в 1649 році, спустошили село. На деякий час воно перестало бути місцем проживання його власників — тут отаборились запорізькі козаки. За Андрусівським перемир’ям 1667 року Оратів відійшов до Польщі, але місцевим поміщикам вдалося повернутися до своїх маєтків лише в 1713 році.
Виступи селян тривали, переростаючи в грізний антифеодальний рух — гайдамаччину. 11 червня 1735 року загін гайдамаків, захопивши Оратів, підпалив поміщицькі маєтки. У 1768 році, під час Коліївщини, в районі Оратова діяли повстанські загони.
З возз’єднанням Правобережної України з Росією Оратів відійшов до Подільської губернії. Економічне зростання села, в якому розвивалися промисловість і ремесло, вигідне географічне положення сприяли тому, що у 1811 році воно дістало статус містечка. На той час тут уже працювали винокурний і цегельний заводи. 1854 року в Оратові було 150 дворів, мешкало 494 чоловіка.
Дореформений період у житті місцевих селян був надзвичайно тяжкий. Вони сплачували поміщикам натуральні та грошові повинності, терпіли свавілля панів. 1821 року оратівські селяни подали скаргу в суд на посесора Козицького, який самовільно збільшував кількість панщинних днів. Так, Карпа Хоменка він примушував відробляти 250 замість 180 днів панщини на рік, а 60-річного Семена Слободу змушував працювати щоденно. Тих, хто не виконував цих наказів, карали різками до непритомності. В 50—60-х роках XIX ст. важким тягарем для селян була урочна система панщини, за якої заліковий день перевищував фактичний. В жнива селяни для власних потреб працювали лише вночі. Не кращим було становище державних селян Оратова, яких з 1 січня 1852 року обклали новим люстраційним оброком за наділену землю.
Посилення панщини, яка фактично зводилася до 6 днів на тиждень, викликало опір оратівських селян. Вони відмовлялися виконувати панщину, палили панські маєтки. Велику пожежу в маєтках оратівських поміщиків було заподіяно 25 листопада 1860 року.
Виступи селян збіглися з посиленням польського національно-визвольного руху. В лютому 1861 року в Оратові побував син великого польського поета Адама
Міцкевича Владислав-Юзеф. На Україну він прибув з Франції для встановлення зв’язків з польськими підпільними організаціями, які готували повстання.
Скасування кріпосницького права не поліпшило економічного становища селян. Одержані ділянки землі були мізерними, а викупні платежі дуже великими, вищими за продажну ціну землі в той час. За 168,2 десятини селяни повинні були сплатити поміщику Виговському 5149 крб., поміщику Російському — 1561 крб. за 54 десятини. У 1863 році поміщик Г. Малиновський мав 193 десятини орної землі і лісу, у користуванні ж 80 селянських дворів було тільки 55 десятин. До цього слід додати непосильні податки, що обтяжували селян після реформи. З 4624 десятин землі селяни Оратівської волості повинні були сплачувати на рік 9496 крб. казенних і 3551 крб. мирських зборів, крім того, на утримання волосних і сільських начальників — 1405 крб., тобто всього на кожну десятину припадало 3 крб. 13 коп. Відібравши у селян значну частину наділів, поміщики одночасно позбавили їх лісу, пасовиськ, водопоїв тощо. Наприклад, у примітці до документу про передачу маєтку оратівського поміщика Лодзінського у відомство державного майна Київської губернії 3 жовтня 1863 року зазначалося, що селяни зовсім не мають сіножатей.
Класове розшарування, процес обезземелення селян Оратова після реформи 1861 року дедалі зростали. Якщо в 1863 році на душу припадало близько однієї десятини землі, то в 1900 році — в середньому лише 0,5 десятини. Безземельні та малоземельні, безкінні й однокінні селяни змушені були працювати на цукрових заводах, на будівництві залізниці Київ—Умань, переселятись у Херсонську та Бессарабську губернії. Особливо багато виїжджало тих, у кого за борги відбирали землю. Хоч царизм заборонив переселення, однак кількість жителів Оратова різко зменшувалася. Якщо 1866 року він згадується як волосний центр з населенням 1495 чоловік, то в 1873 році тут мешкало лише 778 чоловік. Зменшення населення Оратова пов’язано також з великою смертністю внаслідок систематичних захворювань скарлатиною, дифтеритом і дизентерією.
Нестерпне соціальне гноблення в пореформений період викликало активізацію селянського руху. 1868 року в маєтку найбагатшого оратівського поміщика М. М. Вороновича сталася велика пожежа. 25 листопада 1896 року селяни Оратова вчинили рішучий опір намаганням поміщика захопити їх худобу, що випасалась на панських пасовищах.
Зубожіння й нестатки, безпросвітна темрява були постійним супутником оратівчан. У 1897 році кількість неписьменних становила понад 70 проц. 1900 року в церковнопарафіяльній чотирикласній школі вчилося 40 хлопчиків та 25 дівчаток. У селі працював лише один фельдшер.
Революція 1905—1907 рр. посилила боротьбу селян за землю. Селяни Оратова неодноразово залишали роботу в поміщицьких маєтках, вимагали підвищення заробітної плати, відмовлялися вносити викупні платежі. Тому повітові власті звернулися до губернатора з просьбою розквартирувати в поміщицьких маєтках батальйон військ. В роки революції припинили стягнення викупних платежів. Однак цю акцію звели нанівець підвищенням податків, а згодом — орендної плати за землю. Розвиток капіталізму на селі супроводжувався обезземеленням селянських господарств, дальшим зубожінням бідноти, її пролетаризацією, що призводило до загострення класової боротьби. Оратівські селяни продовжували виступати проти своїх поміщиків, існуючих порядків. Вони самовільно випасали худобу на поміщицьких землях, рубали ліс, відмовлялися платити податки і недоїмки. Безземелля й малоземелля, нестача тягла й реманенту, аграрне перенаселення — таким було становище оратівських селян напередодні першої світової війни. За даними 1912 року, 505 селянських господарств Оратова володіли 1208 десятинами землі, тобто в середньому на одне господарство припадало 2,38 десятини. Проте із загальної кількості господарств 263 мали в своєму користуванні лише 265 десятин, з них 32 володіли лише 16 десятинами, а 76 господарств були безземельними. До того ж 225 не мали худоби. А тим часом кільком оратівським поміщикам належало 1595 десятин землі, священнослужителям — 88 десятин.
Доведені до відчаю злиденним становищем, яке особливо посилилося в період першої світової війни, трудящі містечка активно виступали проти своїх гнобителів. Повалення царя, звістки з повіту про самовільне захоплення селянами поміщицьких земель вселили в оратівських хліборобів надію на швидке звільнення від гніту експлуататорів. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Оратові відбувся сход селян, де створили волосний революційний комітет на чолі з С. С. Лопатинським. Тоді ж виник сільський ревком, головою якого став селянин А. М. Іващенко. Сільський ревком фактично виконував функції сільської Ради. Проте невдовзі Оратів опинився під владою контрреволюційної Центральної ради. Після проголошення І Всеукраїнським з’їздом Рад Радянської влади на Україні влада в Оратові в січні 1918 року перейшла до ревкому. Та не встигла Радянська влада утвердитися, як наприкінці лютого 1918 року Оратів зайняли австро-німецькі окупанти. Вони і з їх допомогою українська буржуазія та поміщики стали відновлювати дореволюційні порядки. Трудящі Оратова піднялися на боротьбу з внутрішньою і зовнішньою контрреволюцією. В містечку створили збройну групу борців за Радянську владу, яку називали «винищувачами тиранів». Група здійснювала збройні напади на окупантів і гетьманські війська. 14 липня 1918 року Липовецький повітовий староста .повідомляв про дії партизанів міністерство внутрішніх справ гетьманського уряду. Член міністерства оратівський поміщик Воронович дав розпорядження просити німецьке командування послати війська.
Після вигнання австро-німецьких військ Оратів опинився в руках петлюрівської Директорії. 18 березня 1919 року частини Червоної Армії зайняли станцію Оратів, а згодом визволили містечко. Проте на початку травня 1920 року його окупували війська панської Польщі. В червні того ж року частини Першої Кінної армії остаточно визволили Оратів. Створений тут у червні 1920 року волосний ревком вжив енергійних заходів для ліквідації наслідків війни. Почали діяти відділи ревкому, зокрема земельний на чолі з оратівськими жителями К. Т. Лопатинським і Т. Г. Новицьким, сільська Рада, головою якої обрали А. Шебенюка. У другій половині серпня 1920 року в Оратові організовано комітет незаможних селян. КНС допомагав сім’ям червоноармійців, займався питаннями мобілізації у Червону Армію, відбудовою зруйнованого господарства, розподілом між селянами колишньої поміщицької і церковної землі. В листопаді 1920 року в Оратові був скликаний волосний з’їзд комітетів незаможних селян. На ньому обрали двох делегатів від Оратова на Київський губернський з’їзд комнезамів.
В період відбудови господарства трудящим Оратова довелося долати серйозні труднощі. Між селянами було розподілено 1740 десятин колишньої поміщицької і церковної землі. Але не вистачало робочих рук, щоб обробити її — багато місцевих жителів ще перебували в лавах Червоної Армії. Бракувало тягла, реманенту, насіння. В 1920 році 50 селянських господарств змогли посіяти 20 десятин цукрових буряків, а в 1925 році 30 бідняцьких сімей, що об’єдналися в товариство спільного обробітку землі, — лише 47 га зернових.
1922 року в Оратові утворився партійний осередок, до нього входили три члени партії і кілька чоловік співчуваючих. Цього року містечко відійшло до Уманського повіту, а з березня 1923 року стало районним центром. У червні 1925 року Оратівський район увійшов до складу Уманського округу.
Велику роботу проводив у цей час комітет незаможних селян. Була організована допомога сиротам, голодуючим Росії. Населення Оратова брало участь у відбудові залізничної колії. Налагоджувалися освіта і культурне життя. 1920 року в колишньому поміщицькому будинку відкрили лікарню на 10 ліжок, де працював один лікар. 1925 року прибуло ще два лікарі, у т. ч. Є. Д. Самгородецька, якій пізніше присвоїли звання заслуженого лікаря Української РСР. Відкрили початкову школу, хату-читальню, організували гуртки ліквідації неписьменності.