Історична Вінниця
Вінниця — місто, адміністративний, економічний і культурний центр Вінницької області. Розташована на обох берегах середньої течії Південного Бугу, за 260 км від Києва (по шосейному шляху). Вузол залізничних та автомобільних шляхів, аеропорт. Шосейними та повітряними шляхами місто зв’язане з Москвою, Києвом, Одесою, Львовом, Чернівцями, Луцьком, всіма райцентрами та багатьма селами області. Вінниця — одне з найбільш мальовничих міст України. Її територія — 59,9 кв. км, населення — 211,4 тис. чоловік.
На території сучасної Вінниці та її околиць людина селилася з давніх часів. Тут знайдено знаряддя праці доби неоліту; поховання доби бронзи, а також ранньо-слов’янське поселення черняхівської культури.
З середини X ст. територія сучасного міста та його околиць була заселена уличами і тиверцями, що входили до складу Київської Русі, а після її розпаду відійшла до Галицько-Волинського князівства. Землі Вінниці з середини XIII ст. опинилися під владою монголо-татарських загарбників, а з 1362 року, після їх розгрому військами литовського князя Ольгерда, Поділля перейшло під контроль Литовської держави. На захоплених землях литовські князі будували міста-фортеці. Серед них була й Вінниця, яка в документах згадується 1363 року. Є підстава вважати датою заснування міста 1362 рік. Існує кілька версій щодо походження назви міста. Найбільш вірогідною з них вважається та, що зв’язана з давньоруським словом «в£но» — посаг, придбання. З розвитком мови внаслідок певних фонетичних процесів слово «Вїшица» перейшло у «Вінниця».
Першою великою спорудою міста був замок, побудований на високому лівому березі Південного Бугу. Місцевість тут з трьох боків оточували круті неприступні схили. З четвертого пологого боку замок укріпили глибоким ровом. Площа замку становила 1100 кв. м. Складався він з комплексу споруд. Стіни були подвійні, зроблені з дерева, простір між ними засипаний землею. Над стінами підносилося шість башт з бійницями. В’їжджали до фортеці через підйомний міст. Навколо неї тулилися малі дерев’яні будинки міської бідноти. Для оборони міста в замку утримували гарнізон.
У перші десятиліття існування Вінниці її мешканці займалися землеробством, тваринництвом, бджільництвом, полюванням і рибальством. Пізніше почали розвиватися ремесло й торгівля. В середині XVI ст. у місті вже жили ремісники багатьох спеціальностей. Свої цехи мали ювеліри, ковалі, лучники, гончарі, шевці, кравці, кушніри, бондарі, пивовари та ін. В місті виробляли селітру та порох, розвивалося млинарство та винокуріння. 1545 року у Вінниці числилося 273 будинки, а через сім років їх уже було 429. В місті 1552 року працювали 2 водяні млини, було 42 корчми.
З розвитком сільського господарства та ремесла пожвавлювалася торгівля. В середині XVI ст. Вінниця стає одним із значних торговельних центрів України. З навколишніх сіл сюди привозили зерно, худобу та інші сільськогосподарські продукти. На ярмарку продавали вироби із заліза, міді, тканини, кожухи, взуття, килими, гончарні та ювелірні предмети. До Вінниці доставляли свої товари ремісники з Києва та інших міст. Через Вінницю йшли торгові шляхи до Чорноморського узбережжя, на Волощину й Туреччину. Розвиток ремесла й торгівлі сприяв швидкому зростанню населення й забудові міста.
Значною перешкодою у розвитку Вінниці були міжусобні війни у Литовському князівстві й напади зовнішніх ворогів. З 1400 до 1569 року Вінниця зазнала 30 великих нападів татар. Чужинці грабували й руйнували місто, а значну частину населення, насамперед молодих чоловіків і жінок, забирали в ясир. Для укріплення Вінниці в 1558 році збудували нову фортецю на острові Кемпа Південного Бугу. Після спорудження цієї фортеці на правому березі річки виникає «Нове місто», а за лівобережним районом закріплюється назва «Старе місто».
Вінницькій бідноті доводилося вести боротьбу і з панівною верхівкою, яка дедалі посилювала феодальні утиски. Вінничани змушені були нерідко братися до зброї. Велике повстання міської бідноти відбулося 1541 року. Повсталі утопили шляхтича Богуша Слупицю, а в старости Семена Пронського відібрали майно. Повстання набрало такого загрозливого характеру, що волинський маршалок Федір Сангушко закликав місцевих феодалів негайно виступити на його придушення. Шляхта вирішила умовити вінницьких міщан припинити виступ, і з свого боку пішла на деякі поступки. Пізніше найактивніші учасники цього повстання за вироком королівського суду були «скарані на горло». Але це не залякало вінничан. Вони енергійно добивалися самоврядування і, насамперед, виборного війта та незалежного від старости міського суду. В 1560 році мешканці обрали війтом жителя міста Яцька Палагенка. Але цей своєрідний виступ був придушений, виборного старосту посадили у замкову в’язницю, а згодом стратили. В наступні десятиріччя класова боротьба набрала ще більшого розмаху. Після Люблінської унії Вінниця потрапила під владу Польщі. Польські магнати і шляхта посилюють експлуатацію народних мас, жорстоко розправляються з учасниками заворушень. Але й за цих важких умов Вінниця продовжує розвиватись як економічний і культурний осередок. Вона була повітовим містом, а з 1598 року стала центром Брацлавського воєводства.
У другій половині XVI — першій половині XVII ст., з одного боку, досить інтенсивно зростає міська економіка, розвиваються ремесло і торгівля, а з другого — триває наступ на земельні володіння міщан. Вінницький староста Юрій Струсь чимало міських земель приєднав до своїх фільварків. Його наступник — староста В. Калиновський — відібрав у вінничан всі королівські привілеї й листи про відмежування міських земель від шляхетських і фактично експропріював усі міські землі. Розширюючи свої фільварки, старости на міських землях засновували слободи й села. Становище вінницьких міщан-землеробів значно погіршилося, вони потрапили в особисту залежність від старости і, власне, нічим не відрізнялися від замкових селян. Невпинно посилювався гніт, зростали податки, жителі міста несли сторожову службу, платили податки за будинки, город та ін. Одноденна панщина перетворилася на триденну, з’являлися різні панщинні обов’язки. Селян-землеробів примушували для потреб старости давати свої підводи, косити сіно, виділяти приміщення й утримувати послів, які приїздили в місто. Вінницьких міщан насильно виганяли на різні фортифікаційні роботи.
Зростало ремісниче населення, що об’єднувалось у цехи: ковальський, шевський, кушнірський, гончарний, бондарський, пекарський та ін. Виникали нові галузі ремесла — виробництво зброї та пороху. Інтенсивно розвивалася торгівля, яку вели переважно єврейські купці. Їм належала більшість крамниць та шинків. Користуючись грошовою підтримкою польського короля, торгова верхівка поступово прибрала до своїх рук майже весь лихварський капітал на Брацлавщині. Разом із старостою та феодалами купці й лихварі нещадно експлуатували ремісниче населення міста й села, наживали величезні багатства.
З розвитком ремесла й торгівлі у Вінниці помітно збільшувалась кількість населення. Якщо в середині XVI ст. у місті нараховувалось близько 1120 жителів, то на початок XVII ст. їх було понад 4 тисячі. Йшло досить інтенсивне будівництво, яке розгорталося головним чином у Новому місті. Від замку, напроти мосту, через усе місто в західному напрямку йшла велика вулиця. Праворуч від неї знаходився ринок. Навколо нього зосереджувалися торговельні склади, заїзди, шинки, ремісничі майстерні, а також будинки торговельно-ремісничої частини міського населення. Поблизу ринку було збудоване дерев’яне приміщення для міської ратуші. Біля неї оголошувалися судові вироки місцевої влади. До Нового міста перенесли також кілька церков, які були у Старому місті.
Польська шляхта робила все можливе, щоб обмежити права міста, ще дужче покріпачити трудове населення. Водночас з соціальним гнітом посилювалось національно-релігійне поневолення. Шляхта з презирством ставилася до українського населення, намагалася знищити українську мову. Вірним помічником польської шляхти в цій ганебній справі виступали католицька церква та Ватікан. Зразу ж після Люблінської унії до Вінниці посунулися ксьондзи, єзуїти та інші служителі католицизму. Вони тут засновували школи, через які окатоличували й ополячували українське населення. У Вінниці 1617 року католики збудували свій монастир у вигляді феодального замку, обнесли його високим кам’яним муром з міцними наріжними баштами. В 1624 році вони відкрили другий монастир. Польські власті виділили для них великі ділянки землі, їм належали частина міста, кілька приміських сіл, ліси, луки. В 1642 році в місті відкрили єзуїтський колегіум.
Іноземній експлуатації українське населення чинило мужній опір. Важливу роль у боротьбі з колонізацією і католицькою експансією відіграли православні церковні братства. Популярним стало вінницьке братство Кузьми й Дем’яна, що виникло після Люблінської унії. З останньої чверті XVI ст. воно утримувало в місті українську братську школу, яка існувала близько двох сотень років. У цій школі вчилися переважно діти міщан. Заходами відомого діяча української культури Петра Могили та брацлавського підсудка Михайла Кропивницького у Вінниці при братському Вознесенському монастирі 1632 року було відкрито православний колегіум. У ньому працювали Опанас Кальнофойський, Івашкевич, Софрон Почаський, Літопольський та інші викладачі. Він діяв близько семи років. Єзуїти добилися, що король Владислав IV видав наказ про закриття колегіуму. В 40-х роках XVII ст. при жіночому православному монастирі було створено нову братську школу.
Багаторічна боротьба вінницьких міщан проти феодалів завершилась важливою перемогою — в 1640 році місто дістало магдебурзьке право. Відтоді Вінницею правив виборний міський уряд або магістрат з шести бурмистрів на чолі з війтом. Цей уряд виконував адміністративні і судові функції. Першим вінницьким війтом був Парфен Омельянович (1639—1643 рр.), потім він став бурмистром, а в 1645 році його знову обрали війтом. Вінниця мала свою печатку й герб.
З Вінницею пов’язано чимало подій народно-визвольної війни 1648—1654 рр. Під керівництвом талановитого народного полководця Максима Кривоноса 7 липня 1648 року повстанці визволили місто від шляхетських військ. До 1653 року Вінниця входила до Кальницького полку. З 1653 по 1667 рік центр цього полку знаходився у Вінниці, а сам полк все частіше називався Вінницьким. Кальницький (Вінницький) полк брав активну участь у всіх вирішальних боях визвольної війни. У Вінниці з військом побував Богдан Хмельницький. Вперше тут гетьман зупинявся в листопаді 1649 року, коли повертався з-під Зборова, і вдруге у грудні 1654 року, їдучи на раду до Переяслава.
Один з найяскравіших епізодів визвольної війни стався у Вінниці на початку 1651 року. Польсько-шляхетські війська порушили перемир’я і несподівано вдерлися на Поділля. Захопивши ряд подільських міст, вони швидко наближалися до Вінниці. Гетьман Калиновський, що йшов на чолі загонів, хотів захопити місто і зробити його опорним пунктом дальшого наступу на Україну. 11 березня авангард польських військ підійшов до Вінниці. В місті тоді стояв трьохтисячний гарнізон, армія ж поляків нараховувала більше двадцяти тисяч жовнірів. Козацьким військом командував талановитий сподвижник Богдана Хмельницького, один з найславетніших полководців України Іван Богун, який активно готував оборону міста, закликав на допомогу міщан і селян з навколишніх сіл, ремонтував вали навколо Вознесенського монастиря, що став і козацькою фортецею.
Польське командування хотіло оволодіти Вінницею раптовим нападом і направило сюди свій авангард — кінноту під командуванням шляхтича Лянцкоронського. Проти польської кінноти виступив невеликий кінний загін захисників міста. Після короткої сутички козаки прикинулись, ніби вони панічно відступають через річку до своєї фортеці. Досягнувши річки, кіннота атакуючих потрапила у заздалегідь прорубані й замасковані сіном ополонки. В цей момент на поляків з фортеці вдарили з гармат і рушниць. Козаки пішли на ворога в рішучу контратаку. З кілька-тисячного шляхетського загону втекли жалюгідні рештки. Сам Лянцкоронський ледве вибрався з крижаної купелі. Згодом підійшли основні польські підкріплення. Почалася облога міста. Шляхетські загони багато разів йшли на штурм монастиря. Але всі приступи закінчувалися невдало, захисники дружно відбивалися, шляхта зазнавала великих втрат.
Дізнавшись про героїчну оборону Вінниці, Богдан Хмельницький послав на допомогу І. Богунові два полки. Звістка про це викликала паніку в стані ворога.
Шляхетські війська почали тікати. Недалеко від Вінниці під селом Якушинцями козаки Богуна завдали відступаючим нищівного удару. Деморалізовані рештки війська польського гетьмана Калиновського відкотилися до Бара й далі до Кам’янця-Подільського.
Населення Вінниці радісно сприйняло рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією. Воно гостинно зустрічало російського посланця Ф. Г. Богданова.
Після Андрусівського перемир’я у Вінниці довгий час не визнавали польської влади. 1671 року сюди направляється військово-каральна експедиція під командуванням Яна Собеського, яка мала на меті примусити вінничан підкоритись польській шляхті. Але козаки й міщани хоробро захищались і відбили напад загону. Зазнавши чималих втрат, Собеський відвів війська. Та згодом польські феодали встановили свої порядки.
Великою небезпекою для Вінниці, як і для всього населення Правобережної України, в цей час була також Туреччина. 1672 року численна турецька армія захопила Поділля. Вінниця під владою турків перебувала до 1699 року. За цей час місто було напівзруйноване. Польська шляхта знову майже на сто років заволоділа Вінницею. У школах та установах запроваджувалася лише польська мова. Феодали ще дужче посилили натиск на жителів міста, добилися прав на земельні і торговельно-промислові володіння, а більшість міщан фактично перетворили на кріпаків, змушуючи їх два дні на тиждень працювати на панщині. Ремісники платили велике мито за продаж своїх виробів.
Волелюбний український народ не мирився з тяжкою неволею, він продовжував визвольну боротьбу. Під час народного повстання в 1702—1704 рр. проти польсько-шляхетського гніту багато міст, серед них і Вінниця, перейшли в руки повстанців. Але польська шляхта незабаром придушила виступ народних мас.