Калинівка, Калинівcький район, Вінницька область
Калинівка — селище міського типу (з 1935 року), залізнична станція. Роз-Ям кинулася на рівнині Подільського плато, вздовж берегів маленької річки Жерді, притоки Південного Бугу, за 26 км на північ від обласного центру. З 1969 року населені пункти Варшиця, Вільхова та Шевченківка об’єднані з нею і стали околицями селища. Через селище проходить залізнична лінія Київ — Одеса та автодорога. Населення — 14 200 чоловік.
Калинівка — центр району, площа якого 1,1 тис. кв. км. Населення — 81,5 тис. чоловік, у т. ч. міського 14 200, сільського 67 300 чоловік. Густота населення на кв. км. 74 чоловіка. З 58 населених пунктів 1 є центром селищної Ради, 27 — центрами сільських Рад. Територію району перетинає залізниця Київ—Одеса. В районі є 31 колгосп, 1 радгосп, 1 рибгосп та селекційна станція. Загальна площа землі становить 108,2 тис. га, у т. ч. орних — 67 тис. га, лісів — 13 тис. га, садів — 1,4 тис. га, водоймищ — 2,3 тис. га, сіножатей і пасовиськ — 6,9 тис. га. Переважають родючі чорноземи та опідзолені грунти. На ланах використовуються 568 тракторів, 415 комбайнів. У районі розташовано 14 промислових підприємств, більшість з яких переробляє сільськогосподарську продукцію. З числа навчальних та культурно-освітніх закладів працюють 58 шкіл, 1 технологічний технікум побутового обслуговування, 2 сільські професійно-технічні училища, 50 клубів, районний будинок культури, 56 бібліотек, 55 кіноустановок. Є 3 районні лікарні, 7 дільничних сільських лікарень, 42 медичні та оздоровчі пункти, 27 профілакторіїв, районна санепідемстанція, 10 аптек.
Калинівку засновано в першій половині XVIII ст., 1774 року в ній налічувалося 44 двори, в яких проживало 143 чоловіка. Хоч поселення було невеликим, пани відкрили тут пивоварню, винокурню, млин, які давали їм чималий прибуток. Розвивалась Калинівка повільно. Через сто років в ній стало 145 дворів з населенням 1138 чоловік. На той час село перетворилося на містечко. Всі кращі
землі та ліси захопили поміщики. Малоземелля селян та поміщицький гніт були причиною неодноразових антифеодальних виступів мешканців Калинівки та навколишніх сіл. Особливої гостроти ця боротьба набрала в першій половині XIX ст., коли її очолив Устим Кармалюк. Його загони базувалися поблизу Калинівки, в Чорному лісі. Калинівчани всіляко підтримували повстанців, ховали їх від переслідувань, брали участь у нападах на поміщицькі маєтки. Сам Устим Кармалюк не раз бував у Калинівці, користувався схованками калинівчан. У 1828 році калинівський селянин К. Древицький притягався до суду за переховування Устима Кармалюка.
В 60-х роках XIX ст. Калинівським маєтком, якому належало 2660 десятин землі, я них 1540 у Калинівці, заволодів німець Л. Вальков. Найкращі землі він залишив собі і лише 664 десятини віддав на викуп селянам. Тоді у Калинівці вже було 187 дворів. Переважна більшість селян не мала ні тягла, ні корів і не могла звести кінці з кінцями. Щоб знайти заробіток, багато з них йшли на заводи, фабрики, залізницю.
Після скасування кріпацтва в Калинівці все більше розвивалися капіталістичні відносини, з’являлися промислові підприємства. У 1871 році закінчилося будівництво залізниці Київ—Одеса, яка пролягала через Калинівку. Це мало велике значення для розширення її економічних зв’язків з іншими районами. Пізніше будуються цукровий та винокурний заводи. Розвивалися й ремесла. У 80-х роках налічувалось близько 20 різних ремесел. Разом з промисловістю в Калинівці зростала і торгівля. Щороку тут відбувалося 4 ярмарки. В містечку було 27 лавок.
На кінець XIX ст. кількість населення Калинівки перевищила 1600 чоловік. Значна частина калинівських селян пролетаризувалася і перейшла працювати на цукровий і винокурний заводи, залізницю, займалась ремеслами, йшла на заробітки в інші губернії.
Освітній рівень населення Калинівки був дуже низьким. Майже всі її мешканці лишалися неписьменними. Тільки в 1885 році відкрили школу. Це була невеличка однокласна церковнопарафіяльна школа. Її відвідувало небагато дітей. У 1902 році відкрили двокласне училище, але й після цього більшість підлітків залишалася поза навчанням.
Перша російська буржуазно-демократична революція підняла на боротьбу і жителів Калинівки. Разом з селянами сусідніх сіл вони брали участь у страйку в маєтку поміщика Ольшевського. На придушення страйку до маєтку надіслали ескадрон драгунів. Та, незважаючи на це, страйкарі добилися підвищення оплати праці з 20 коп. до 50 коп. на день. Щоб попередити поширення страйку, в усі села Калинівської та Пиківської волостей прибуло ще 3 ескадрони драгун. Але й це не допомогло. Заворушення виникали в різних селах. В ніч на 30 жовтня 1906 року жителі спалили панський маєток. Згоріли панські конюшні, воловні, короварні, свинарники, скирди хліба на полях. Щоб придушити заворушення, кількох учасників революційних виступів у Калинівці каральний загін розстріляв.
У роки реакції ще більше посилився визиск трудящих — знизились заробітки, почастішали штрафи, збільшився робочий день.
На початку першої світової війни в Калинівці заробітна плата на цукровому й спиртовому заводах була низькою. Переважна більшість селянських сімей не мала
тягла і неспроможна була вчасно обробити свої земельні наділи. Багато землі в ці роки залишилось незасіяною. Солдатські сім’ї ледь животіли.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції і повалення царизму трудящі Калинівки активно включилися у політичне життя. Перед ними часто виступали представники Вінницького комітету більшовиків, влаштовували мітинги, розповсюджували більшовицьку літературу.
Вітаючи перемогу Великого Жовтня і рішення II Всеросійського з’їзду Рад, трудящі Калинівки в січні 1918 року проголосили владу Рад. На сільському сході в кінці січня трудящі сіл Калинівської волості одностайно схвалили ленінські Декрети про мир і землю, Маніфест ЦВК України про утворення українського Радянського уряду, затвердили волосний ревком (голова Т. М. Тилюк) і доручили йому розподілити поміщицькі землі й майно. В результаті цього розподілу дві третини всіх селянських дворів Калинівки одержали 1600 десятин панської землі, 150 волів, 150 коней, 100 корів, понад 6 тис. пудів зерна-насіння. Збулася віковічна мрія багатьох поколінь. Трудящий селянин уперше в історії став господарем на своїй землі, щедро политій його потом і кров’ю.
Та ось у країну вдерлися австро-німецькі окупанти. На початку березня 1918 року вони захопили Калинівку. Окупанти та місцева влада зобов’язали населення сплатити податок за 1916—1918 рр., повернути поміщикам землю і майно. Настали тяжкі дні окупації й панської сваволі.
Та калинівці не хотіли відмовлятися від революційних завоювань. Землю і майно поміщикові не повертали, податків не сплачували. Тоді на початку квітня 1918 року до Калинівки вдерлися загони карателів. Всіх людей, які не встигли сховатись, зігнали на площу й вчинили над ними звірячу розправу. Однак жоден калинівець не схилив голови перед карателями. Кати всіх називали більшовиками й вимагали видачі членів ревкому. Потім наклали контрибуцію, забрали заложників і виїхали до Вінниці, попередивши жителів: якщо не сплатять податків і контрибуції, не повернуть майна, то заложники будуть розстріляні.
Але й після цього калинівці не скорилися, продовжували чинити опір. Розподілену панську землю засіяли, врожай зібрали, а окупантам та їх запроданцям хліба не дали. Гетьманці, налякані зростанням ненависті серед населення, змушені були звільнити заложників.
Радо зустрічали жителі щорсівців, які визволили Калинівку 16 березня 1919 року. Щорсівці були найдорожчими гостями в сім’ях калинівців. Після мітингу, що відбувся на площі, добровольцями пішли до Червоної Армії Т. А. Бурлака, брати І. та 3. Друкери, Ю. С. Кисіль, А. М. Колотнюк, К. С. Манічев та багато ін. В Калинівці налагоджувалося мирне життя. Відновив свою роботу ревком. 10 квітня відбувся волосний з’їзд Рад, на якому представник Вінницької Ради і комітету більшовиків О. Первин виступив з доповіддю про становище в країні, про закони й заходи Радянського уряду та чергові завдання волосної Ради. Пізніше, згадуючи про цей з’їзд, він писав, що вибори до Ради пройшли активно, члени Ради з великим довір’ям поставились до прагнень і завдань Радянської влади й одразу взялися до роботи.
На плечі новообраного вол виконкому лягли невідкладні турботи про те, як швидше і краще засіяти землю, організувати виконання продрозкладки, забезпечити хлібом вдів і дітей-сиріт загиблих фронтовиків. Про політичну й трудову активність калинівців О. Первин писав, що в них є бажання прийти на допомогу Радянській владі і після жнив вони всі підуть до Червоної Армії.
Влітку 1919 року, стримуючи новий наступ петлюрівців, Вінницький комуністичний батальйон захищав підступи до Козятина, в якому зосередилось багато
військового майна. Під Калинівкою між Вінницьким батальйоном і петлюрівцями, які встигли зайняти залізничну станцію, зав’язався запеклий бій, що тривав понад три доби. Більшість бійців полягла смертю хоробрих. Лише невелика частина прорвалася через фронт до своїх.
Члени Калинівського ревкому й виконкому пішли в підпілля. Через п’ять місяців частини Червоної Армії 2 січня 1920 року визволили Калинівку. Калинівський ревком і волвиконком відновили свою діяльність. На сільському сході жителі обрали сільську Раду. Ревком і сільська Рада допомагали бідноті обробляти землю, заготовляли хліб та інші продукти для Червоної Армії. Але новий похід Антанти перервав мирне будівництво. Вороги, на цей раз білополяки, знов вдерлися до містечка. Та не минуло й двох місяців і частини 14-ї армії 20 червня 1920 року визволили Калинівку.
Після громадянської війни відбудову підприємств та сільського господарства калинівцям довелось починати в дуже важких умовах. Устаткування цукрового й спиртового заводів за роки війни вийшло з ладу. Поголів’я худоби і тягла скоротилося наполовину. Землю довелося обробляти з великими труднощами, врожаї збирали мізерні.
Організаторами жителів Калинівки на відбудові господарства стали перші комуністи Ф. І. Вільчинський, Л. П. Турецький, Г. Є. Павлуник, О. П. Шпорт, які в квітні 1922 року заснували при волвиконкомі партосередок. Наприкінці року в ньому вже налічувалось 9 комуністів.
Тоді ж у Калинівці була створена й комсомольська організація.
Партійна і комсомольська організації разом з сільською Радою, волвиконкомом і комітетом незаможних селян взялися за здійснення нової економічної політики партії на селі. Запроваджували продподаток замість продрозкладки, організовувалися товариства споживчої і сільськогосподарської кооперації, до яких залучили майже всіх бідняків і частину середняків.
Споживче товариство швидко налагодило торгівлю. Сільськогосподарське кооперативне товариство відкрило прокатний і насіннєочисний пункти. Вже у 1922 році воно придбало 7 сівалок, кінну молотарку, 15 плугів, 5 віялок, різний реманент і почало обслуговувати селян. Відбудований спиртовий завод у 1922 році дав першу продукцію — 600 декалітрів спирту. Майстерні цукрового заводу були передані в розпорядження Корделівського цукрокомбінату, де ремонтували сівалки та сільськогосподарський реманент. Нормалізувалася робота залізничної станції.