Корделівка, Калинівcький район, Вінницька область
Корделівка — село, центр сільської Ради, розташоване в пологій долині невеликої річки Постолової, притоки Південного Бугу, за 7 км від районного центру, на автошляху Київ—Вінниця. До залізничної станції Гулівці — 4 км. Населення — 3190 чоловік. Сільській Раді підпорядковане село Загребельня.
З XVII ст. Корделівка відома в числі вотчинних володінь польського коронного гетьмана Калиновського. Для захисту від повсталих селян гетьман спорудив земляні укріплення, залишки яких збереглися до наших днів. Доля села і його жителів не різнилася від інших сіл. Пани часто перепродували його один одному, що призводило до посилення гніту, збільшення панщини і уповільнювало розвиток села. Для оплати оброку пану селяни здавали й продукти бджільництва, рибальства та інших промислів, які давали їм ліс і заплави річки Постолової. Навіть вірування селян було під контролем панів — у селі 1743 року побудували уніатську церкву.
Село розвивалося повільно. На кінець XVII ст. тут було 117 будинків і проживало 1055 чоловік. За даними ревізії панам належало 2669 десятин землі та 1055 кріпаків. Селяни ж користувалися лише 899 десятинами землі, з них орної 618 десятин. Земля серед селян розподілялась дуже нерівномірно, значна частина господарств була малоземельною. До того ж, багато селян не мали тягла, знарядь для обробітку землі. У 1850 році в селі нараховувалось 174 двори, з них лише 36 мали робочу худобу.
1840 року в селі з’являється один з перших на Поділлі цукровий завод, відкритий поміщиком. Це було невелике й малопродуктивне підприємство, на якому працювали селяни-кріпаки. Всі роботи виконувались вручну. З тих часів на заводі, як музейний експонат, збереглися чавунні плити, що служили пресами. На полях і на заводі після реформи 1861 року все в ширших масштабах застосовувалась праця найманих робітників, число яких більшало за рахунок жителів Корделівки та навколишніх сіл.
З скасуванням кріпацтва на кожного мешканця села припадало менше десятини землі. Збільшувалася кількість різних податків. У1892 році селяни сплатили 1199 крб. 13 коп. викупних платежів, а в наступному внесли податків і платежів на загальну суму 3423 крб. 69 коп. Селяни не тільки обробляли землю поміщиків, а й працювали на цукровому заводі, в економіях, займалися промислами, бджільництвом, торгівлею. Були і селяни-ткачі. Після скасування кріпацтва прискорився процес роздрібнення господарств і земельних наділів. Якщо до реформи в селі нараховувалось 174 господарства, то в 1883 році їх уже було близько 250. Звичайно, в сільській громаді верховодили багатії. Селян дуже розоряли різні виплати. За 1901 рік вони сплатили близько 4,5 крб. з десятини поземельних та інших виплат, а тим часом поміщик сплачував всього по 27 коп. поземельних.
Життя основної маси селян дедалі гіршало. Майже кожного року хлібороби просили відстрочити виплату позички. 20 вересня 1886 року сход слухав заяву багатьох односельчан, які через неврожай озимих і ярових хлібів виявилися неспроможними розрахуватися з недоїмками та боргами із запасного фонду. 17 грудня 1892 року громада, розглядаючи такі ж заяви, знову дійшла висновку, що селяни не в змозі повернути борг. Тому й цього разу громада вирішила просити власті відкласти повернення боргів до врожаю 1893 року.
У 90-х роках виникає на селі капіталістичне акціонерне товариство цукровиків «Корделівка». Товариство було в значній економічній залежності від іноземців. Майже третиною всіх паїв і такою ж кількістю голосів володів німецький підданий В. М. Рау.
Удосконалювався процес виробництва, збільшувалися власні й орендовані плантації цукрових буряків, зростали й прибутки власників заводу. В 1909 році під цукровими буряками було зайнято понад 1700 десятин землі. Лише за один рік, з 1 березня 1904 до 1 березня 1905 року, підприємці одержали 199,7 тис. крб. прибутку, 60 тис. крб. яких дістались іноземцю Рау. Великі прибутки одержували підприємці шляхом жорстокої експлуатації робітників і селян на плантаціях, за рахунок зниження заробітної плати, високих штрафів та використання дешевої сировини. На заводі працювало понад 430 робітників. Робочий день дорівнював 12—16 годинам на добу, а за виснажливу працю їм сплачували 4—6 крб. на місяць. На заводі не дбали про організацію безпеки праці. Про це свідчать великі списки в книзі потерпілих внаслідок нещасних випадків. За 1904—1911 рр. на 14 аркушах цієї книги перелічено прізвища кількох сотень робітників, які стали жертвою капіталістичної експлуатації. Дружинам загиблих призначали лише разову допомогу в розмірі від 20 до 26 крб., зате великі суми щорічно відраховувалися на премії службовцям, майстрам. Тільки у 1898—1899 рр. в середньому на кожного представника адміністрації припало більш як по 220 карбованців.
Важкі умови праці й життя революціонізували робітників та селян Корделівки. Цьому сприяла також агітація, яку вели члени політичного гуртка, створеного на той час у Корделівці. Селяни Корделівки виступали разом з робітниками цукрового заводу. Такі спільні виступи сталися в 1905 і 1906 роках. 18 травня 1905 року правління цукрового заводу телеграмою повідомляло подільського губернатора, що селяни припинили роботу і погрожують економіям, які орендує товариство цукрового заводу «Корделівка». Губернатор просив у військових властей допомоги придушити виступи селян та страйк робітників.
Революційна боротьба жителів Корделівки не припинялася і в наступному році. В переліку сіл Подільської губернії, де з квітня по листопад 1906 року відбулися селянські заворушення, значиться й Корделівка.
В дореволюційні часи трудящі Корделівки не знали медичної допомоги. У селі не було лікарні.
Не краще було й з освітою. Вперше початкову парафіяльну школу відкрили у 1861 році. Друга школа почала працювати на заводі з 1892 року. Однак і напередодні війни 4/5 дітей шкільного віку лишалися поза школою. Тому й не дивно, що більшість населення Корделівки була неписьменною. Так, коли довелося підписати постанову сходу, з присутніх письменним виявився тільки один чоловік.
В роки першої світової війни боротьба трудящих тривала. 18 травня 1915 року застрайкували сезонні сільськогосподарські робітники. Вони вимагали підвищення заробітної плати, яка була надзвичайно низькою. У цьому страйку взяли участь кілька сот селян сіл Корделівки та Писарівки. їх виступ власті придушили, використавши загони поліції. Щоб забезпечити безперебійну роботу на заводі, запобігти страйкам, адміністрація замінювала селян військовополоненими. З літа 1916 року почали прибувати перші партії полонених. За липень — серпень їх надіслали понад 140 чоловік.
Великий Жовтень визволив трудівників з ярма експлуататорів. Але за утвердження влади Рад потрібно було ще боротися. Ще з середини жовтня 1917 року селяни за рішенням сходу почали ділити поміщицьку землю, розбирати майно з економії. Для підтримання «порядку» в селі власті Центральної ради терміново надіслали сюди сотню 40-го Донського козачого полку. Та невдовзі її відкликали до Вінниці для придушення збройного повстання робітників і солдатів, що почалося 28 жовтня 1917 року.
В цей час селяни разом з робітниками розібрали готову продукцію заводу, підготовлену для відправки Центральній раді. Місцеві органи Центральної ради в кінці листопада надіслали до Корделівки сотню солдатів для охорони панських економій та цукроварні. В селі запанував режим терору й насильства. Але робітники цукрового заводу разом з селянами вигнали солдатів із села і на початку січня 1918 року проголосили Радянську владу. Мирне життя тривало недовго. Незабаром до Корделівки вдерлися загони австро-німецьких окупантів, які відновили владу поміщиків і капіталістів.
Після вигнання інтервентів та розгрому петлюрівців у селі поновлено Радянську владу. Почалося будівництво нового життя. В квітні 1919 року пройшли вибори до сільської Ради робітничих і селянських депутатів. Було створено комбід, здійснювався перерозподіл землі. Селянські наділи збільшилися на 694 десятини. Та будівництву нового перешкоджали деякий час залишки контрреволюційних банд, що бешкетували в районі. Навесні 1919 року ворожі елементи, підтримані куркулями, вчинили антирадянський заколот, який скоро було ліквідовано.
Однак корделівські робітники й селяни, переборюючи труднощі, вважаючи себе справжніми господарями землі та цукрового заводу, взялися відроджувати зруйноване господарство. Відбудова заводу здійснювалася за активною участю селян. Майже кожна сім’я була так чи інакше зв’язана з підприємством. 15 квітня 1919 року відбулися загальні збори службовців і робітників, на яких обрали для управління заводом колегію з 4 спеціалістів та 2 робітників — П. С. Бойчука і В. М. Яремчука. Обрали і товариський суд у складі А. Серпа, С. С. Харламова та ін. Робітники й селяни вважали цукровий завод народною власністю, тому вони проявляли турботу про охорону його устаткування. Представники завкому й робітники дійшли згоди з головою та членами сількомбіду про участь селян в охороні підприємства. Для зміцнення зв’язку між робітниками і селянами й посилення впливу робітників до комбіду було обрано робітника Т. Ю. Бохонка.
Робота заводу в цей час гальмувалась ще й тому, що спеціалісти, представники колишньої адміністрації, повтікали. Багато шкоди своїми грабунками завдали заводу петлюрівці та білополяки. Знизилась врожайність цукрових буряків. Занепад виробництва та сировинної бази турбували робітників і селян. Загальні збори членів профспілки вибрали другу комісію для управління заводом. До її складу ввійшли службовець В. Бойновський, робітники Т. Ф. Демчук, П. Мосієнко, М. Нагорний. Це фактично й було тимчасове керівництво. Воно розгорнуло роботу, готуючи підприємство до нового сезону. Скоро завод запрацював на повну потужність. Очолював його тоді робітник О. І. Розуванов. Всього тут працювало 119 чоловік. За досягнуті успіхи і для обміну досвідом завод здобув право відрядити до Москви у 1923 році представника на сільськогосподарську виставку. Загальні збори рекомендували з цією метою активіста, кращого виробничника— ливарника Є. І. Харламова.
Провідну роль в організації відбудови й дальшого розвитку господарства відігравав партійний осередок цукрового заводу, що виник у лютому 1923 року. Його очолював тоді робітник Б. І. Андрушкевич. На початку 1924 року осередок нараховував 8 членів і 1 кандидата в члени партії.
Виробнича діяльність підприємства була в центрі уваги парторганізації. Комуністи звітувались про свою роботу перед всім робітничим колективом на загальних зборах. В обговоренні всіх питань брали участь поруч з комуністами і безпартійні. До лав партії вступали кращі виробничники.
Важливе значення для розвитку цукрового заводу мало зміцнення сировинної бази. За Корделівським заводом закріпили 5 великих масивів у селах Лемешівці, Нападівці, Глинську, Черепашинцях, Корделівці загальною площею понад 2500 десятин. На цих землях виник радгосп. Тут вирощували цукрові і маточні буряки, зернові культури, однолітні трави. Пізніше радгосп перетворився в багатогалузеве господарство.
За роки передвоєнних п’ятирічок радгосп став одним з передових в області. Урожайність з 1 га складала: насіння цукрових буряків — 18 цнт, маточних буряків — 253,3 цнт, цукрових буряків — 250,8 цнт, зернових — 18,3 цнт; надої на кожну фуражну корову перевищували 2400 кг молока. За високі показники та низьку собівартість продукції в 1939 році колектив радгоспу здобув право участі у Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві. Дояр І. Г. Гопанюк від 13 закріплених корів одержав майже по 4900 кг молока. Це було найвище досягнення серед радгоспів Вінниччини. Під керівництвом партійної організації, яка об’єднувала 30 комуністів, за активною участю комсомольців (понад 80 членів) в радгоспі широкого розмаху набув стахановський рух. Трактористи, робітники ферм та полів виконували свої норми на 180, 200 й більше процентів. Одну з кращих робітниць радгоспу Г. П. Олексишину обрали депутатом Верховної Ради УРСР. Радгосп з перших кроків свого існування став добрим прикладом для корделівських селян.
Одночасно з виникненням радгоспу в Корделівці з’являються і сільськогосподарські товариства, ТСОЗи. Сільськогосподарське кооперативне товариство «Селянин» вирощувало цукрові буряки для цукрового заводу. У 1926 році воно вже об’єднувало понад 190 членів.
Після перереєстрації наявних земельних площ, проведеної у 1926 році, в селі заснували новий ТСОЗ. Масовий перехід на колективний шлях господарювання починається з кінця 1929 року. Селянам Корделівки в цьому допомагали партійна організація і колектив робітників цукрового заводу, надсилаючи бригади агітаторів, ремонтників, ковалів. Колективізація проходила в напруженій боротьбі з рештками експлуататорських класів, які підбурювали селян проти колективізації. Під впливом куркульської агітації частина малосвідомих селян у березні 1930 року навіть вийшла з ТСОЗу, розібрала 150 коней, реманент, але через кілька днів почала повертатися назад. 8 квітня 1930 року ТСОЗ перейшов на Статут сільськогосподарської артілі, яка дістала назву «Перемога». Спочатку в ній об’єдналося 129 господарств. Колгоспники обрали головою артілі двадцятий’ятитисячника комуніста І. Ф. Хабая. Велику допомогу колгоспникам в обробці ланів подавала Кали-нівська МТС, створена в травні 1931 року. Колгосп «Перемога» (з 1934 року ім. С. М. Кірова) став зразком для некооперованих селян. До кінця цього ж року об’єдналося 50 проц. господарств. На кінець першої п’ятирічки до артілі вступили понад 76 проц. селянських господарств. На той час у їхньому користуванні було близько 70 проц. орної землі. З року в рік зростала врожайність колгоспних ланів, збільшувалися прибутки хліборобів.
Особлива увага зверталася на культурне будівництво, яке розгорнулося з перших років Радянської влади. Культкомісія сільради подбала про створення хати-читальні, яку відкрили в травні 1923 року. З цієї нагоди відбувся мітинг, селяни прослухали доповідь про міжнародне становище, на закінчення драматичний гурток показав уривки із спектаклів «Запорожець за Дунаєм» та «Назар Стодоля». Тут завжди можна було послухати лекції, подивитися виставу драматичного колективу району чи міста. Культкомісія цукрового заводу допомагала сільській хаті-читальні коштами, привозила газети, кінопересувку для демонстрування фільмів тощо. При хаті-читальні відкрилася бібліотека. Культкомісія сільської Ради стежила за поповненням її книжкового фонду.
Комсомольці й молодь села допомагали поширювати політичні знання, підвищувати культурно-освітній рівень селян, пояснювали необхідність кооперування та колективізації селянських господарств, брали участь у ліквідації неписьменності, були активними культармійцями.
В сільській школі у 1924 році 6 учителів навчали 215 дітей. Оволодівали грамотою й дорослі. Відвідували заняття 86 селян. У 1929 році в селі повністю ліквідували неписьменність.
Навчання дітей у трудовій школі було поєднане з працею в сільському господарстві — в колгоспі, радгоспі, на цукровому заводі. Частина випускників здобувала освіту у навчальних закладах району й міста. Вчитися направляли насамперед дітей червоноармійців, робітників, незаможних селян.
З ініціативи партійної організації цукрового заводу початкову школу села у 1927 році реорганізовано в семирічну. Сільська Рада разом з заводом виділили кошти, щоб добудувати нові приміщення для класів та кабінетів. Напередодні війни контингент учнів зріс до 700, школа перетворилась у середню.
Значно кращим стало медичне обслуговування населення. 1930 року на базі медичного пункту відкрили сільську амбулаторію, яка мала 6 ліжок.