Козятин, Козятинcький район, Вінницька область (продовження)
На початку червня 1919 року війська Директорії, спираючись на допомогу іноземних імперіалістів, прорвали радянський фронт. З півдня в цей час наступали денікінські війська. В серпні вони досягли угоди, за якою кордон між військами Петлюри і Денікіна проходив по лінії Козятин—Фастів—Київ. Та не довго довелося їм тут панувати. Вже на початку січня 1920 року радянські війська визволили Козятин. 9 січня створено Козятинський волосний ревком. Але 27 квітня цього року польські інтервенти захопили Козятин. По-звірячому поводилися польські загарбники з військовополоненими. Групу червоноармійців, захоплених на станції Козятин, запрягли у візок і під крики та лайку жандармів примушували з ранку до вечора перевозити вантажі зі станції.
На початку червня 1920 року частини Червоної Армії перейшли в контрнаступ у районі Попільня — Козятин і 5 червня 1920 року визволили місто. Г. І. Котовський, призначений начальником гарнізону, вжив термінових заходів щодо відновлення телеграфного зв’язку.
16 червня відновилася робота революційного комітету. Активну діяльність розгорнула влітку 1920 року Козятинська організація ЛКСМУ. Вона звернулася з відозвою до молоді, закликаючи її поповнювати ряди борців за зміцнення Радянської влади.
Відстоявши Радянську владу, трудящі Козятина енергійно взялися за відбудову народного господарства. Робітники надурочно і безкоштовно ремонтували паровози. В серпні 1920 року 29 чоловік відремонтували паровоз «Щ» № 3006, на якому зробили напис: «Ми трудом свідомих майстрових-козятинців створили цей рухомий пам’ятник на честь червоних героїв, що полягли за визволення трудящих України і всього людства». До кінця року в депо було відремонтовано 165 паровозів. Залізничники виходили і на недільники заготівлі дров для залізничного транспорту.
Увага радянських органів і громадських організацій була зосереджена не тільки на економіці. З квітня 1921 року волревком видав наказ про націоналізацію театрів «Експрес» та «Аудиторія». Відділ народної освіти організував українську та російську акторські трупи. Розгорталася робота й щодо створення гуртків художньої самодіяльності, зокрема синьоблузників. 150 комсомольців навчали грамоти неписьменних.
4 серпня 1921 року в Козятині створено комітет допомоги голодуючим Поволжя та півдня України. В Татарську АРСР від трудящих Козятина й волості відправлено 5 вагонів хліба та інших продуктів. Транспорт супроводжувала делегація робітників містечка.
За новим адміністративним поділом 1923 року, Козятин став районним центром. Тоді ж проведено й розширення меж містечка. 1925 року в ньому налічувалося 887 будинків, 11 193 мешканці.
Зростали ряди комуністів. У січні 1924 року Козятинська територіальна парторганізація складалася з 17, а партосередок залізничного вузла— з 46 комуністів. За час ленінського призову до територіальної організації вступило 10 чоловік, до вузлової — 48 робітників. Партійний осередок залізничного вузла здійснював шефство над 6 селами району. Комуністи щотижня виїздили в села, читали доповіді, допомагали налагодити культурно-освітню роботу, надсилали селянам книги і газети.
У роки відбудови народного господарства поліпшилося медичне обслуговування жителів Козятина. В місцевій лікарні було 20 ліжок, працювали 2 лікарі, 2 фельдшери та акушерка, почав діяти протитуберкульозний диспансер. При станції відкрито лікарню на 30 ліжок та поліклініку.
Волосна комісія реорганізації шкіл 1922 року відкрила в Козятині п’ять шкіл. Було також відкрито школу робітничої молоді, яку згодом реорганізували на школу ФЗН. Агрошколу перетворили на технологічний технікум. Він став справжньою кузнею спеціалістів сільського господарства та м’ясо-молочної промисловості.
З 1929 року стала видаватися районна газета «Колективна праця».
Ще в роки відбудови народного господарства почалося технічне переозброєння Козятинського залізничного вузла. Стрілочні переводи, що обслуговувалися вручну, заступила надійна механічна централізація стрілок, було створено станційне блокування, почали будувати напівавтоматичне блокування на перегонах. Розформування поїздів тепер тривало одну годину, а вагу їх доведено до 800 тонн. На початку 30-х років добовий вагонооборот по станції доведено до 2 тис. вагонів. Переломним у реконструкції вузла став 1936 рік. Вагонне господарство перевели на автоматичні гальма, одержали нові машини, а наступного року — потужні паровози, завдяки чому вагу поїздів довели до 2 тис. тонн. На залізничному вузлі створили нове підприємство — вагоноремонтний пункт.
У період перших п’ятирічок і реконструкції народного господарства в Козятині зросли й інші галузі промисловості, зокрема було побудовано птахокомбінат, 1933 року стала до ладу нова теплова електростанція. Через два роки пущено хлібозавод.
Трудовий ентузіазм робітників виявлявся в соціалістичному змаганні. Машиністи паровозів Наркевич і Сидорчук 1932 року домоглися першості у всесоюзному конкурсі локомотивних бригад. Робітники комплексної бригади станції Козятин, очолюваної Д. О. Терентьєвим, добилися значного скорочення робочого часу при виконанні операцій формування поїздів. Козятинські комсомольці виступили ініціаторами всесоюзного конкурсу комсомольських паровозів на честь XVII з’їзду ВКП(б)3. За ініціативою комсомольців було організовано комсомольсько-молодіжну зміну в складі 80 молодих фахівців.
За видатні виробничі звершення 1939 року орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено начальника Козятинського відділку руху П. С. Карповця та машиніста депо Г. П. Ліба.
З розвитком промисловості і транспорту зростало й саме місто. 1939 року населення його становило близько 20 тис. чоловік. В 1936 році відкрито середню медичну школу, через два роки — загальноосвітню середню школу, яка розмістилася в новозбудованому триповерховому будинку. Трохи пізніше відбулася реорганізація школи ФЗН у залізничне училище, яке готувало транспортників різних спеціальностей. Відкрито новий, добре обладнаний культмаг. Книжковий фонд Козятинської районної бібліотеки перевищував 15 тис. томів.
З розв’язанням імперіалістами другої світової війни посилилася загроза їх нападу й на Радянську країну. Тому в місті широко розгорнулася оборонно-спортивна робота. Кожний юнак прагнув стати ворошиловським стрільцем. На підприємствах та в установах організовувалися гуртки протиповітряної та протихімічної оборони. Масово-оборонна робота велася і серед жінок-домогосподарок. Під час санітарно-хімічних змагань восени 1938 року жіноча команда міста здобула першість серед команд Вінницької області. Ця команда стала учасницею республіканських санітарно-хімічних змагань.
Коли німецькі фашисти віроломно напали на нашу Вітчизну, мешканці Козятина виявили високу свідомість і організованість. Місто зазнавало безперервних нальотів ворожої авіації. Але залізничники швидко відновлювали зруйновані колії, успішно справлялися з пропуском військових ешелонів. На станції формувалися санітарні поїзди з пораненими воїнами. Машиністи 3. С. Барабаш, Г. С. Гуріна, І. В. Дудін, К. М. Співаченко, помічник машиніста М. О. Гнасько та багато інших працювали по 11—12 діб без зміни. В ті дні вони здійснили безприкладні подвиги. Працюючи недалеко від лінії фронту і під вогнем ворога, залізничники часто разом з бійцями брали участь у розвідках і бойових операціях. Одного разу на станції Фронтівка раптово з’явилися два фашистські танки і почали обстрілювати состави. Секретар партійної організації станції Козятин Ф. В. Стецюк і голова місцевкому депо А. Ф. Пікуратовський, які були там з ешелоном евакуйованих, негайно організували відсіч ворогові. В’язками гранат і пляшками з пальним підбили танки, групу фашистів взяли в полон.
Одночасно організовано здійснювалася евакуація робітників, залізничного училища і технічного устаткування підприємств. Хоч бої вже точилися на околиці міста, 12 липня 1941 року паровозне депо було повністю евакуйоване — не залишилося жодного паровоза, вагона; були вивезені навіть запаси рейок та шпал.
14 липня 1941 року гітлерівські війська вдерлися у Козятин. Фашисти закатували 98 чоловіків, 140 жінок і 147 дітей, вивезли на каторгу до Німеччини 107 чоловік.
Але радянські люди не скорилися ворогові, не втратили віри в перемогу. Підпільники, які працювали на залізниці, зривали перевезення вантажів, затримували в ремонті паровози. Особливо відзначився машиніст І. І. Сербін. Він здійснював диверсії в паровозному депо. Запідозривши Сербіна, гестапівці почали стежити за ним. Патріота заарештували саме тоді, коли він приймав по радіо передачу з Москви. Його піддали нечуваним катуванням і після знущань повісили. Перед стратою, свідком якої стало зігнане окупантами населення, І. І. Сербін вигукнув: «Смерть фашистам!». За активну участь у партизанському русі та в підпіллі 24 чоловіка нагороджені медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги». Козятинці гордяться своєю землячкою Г. Г. Висоцькою, яка в роки Великої Вітчизняної війни воювала в складі 46-го гвардійського жіночого Таманського авіаційного полку. За мужність і героїзм, виявлені при виконанні бойових завдань, її відзначено орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни 2-го ступеня і кількома медалями. 1 серпня 1943 року в повітряному бою в районі Кубані мужня льотчиця загинула смертю хоробрих. Уродженець Козятина М. Ю. Шнейдерман за доблесть, виявлену на фронті, удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Наприкінці 1943 року ворог зосередив у Козятині великі військові сили. Тут же були і склади військового майна, зброї. Ворог міцно тримав у своїх руках усі підступи до Козятина. Та війська 1-го Українського фронту, розвиваючи наступ, наближалися до міста. 28 грудня 1943 року піхотні і танкові частини оволоділи залізничним вузлом і містом Козятином, розгромивши німецький гарнізон і частини, спеціально перекинуті на цю ділянку. В боях за визволення Козятина відзначилися підрозділи 67-го гвардійського танкового полку під командуванням гвардії підполковника І. Н. Бойка та рота лейтенанта Г. І. Бессарабова. Наступного дня в бою Г. І. Бессарабов загинув. Його поховано в центрі Козятина. Г. І. Бессарабова було посмертно нагороджено орденом Леніна. За безстрашність і героїзм, виявлені при визволенні Козятина, І. Н. Бойко, П. П. Грибальов, В. М. Підгорбунський та М. І. Бушилов удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Розгромлені тут гітлерівці не хотіли змиритися з втратою Козятина. Вони піддали місто шаленому дводенному бомбардуванню. Мешканці міста разом із зенітниками відстоювали склади пального та продовольства. А вже третього дня колони трофейних машин, навантажених цукром, борошном, крупою, маслом, були відправлені з Козятина як новорічний подарунок киянам. Проте систематичні артилерійські обстріли та бомбардування тривали до 15 березня 1944 року. За цих умов козятинці трималися мужньо. Залізничники забезпечували вчасне відправлення ешелонів, постійно відновлювали зруйновані ділянки залізничної колії.
Вже в січні 1944 року відновив роботу птахокомбінат. Через рік на комбінаті було пущено в дію меланжевий цех. Швидкими темпами відбудовувався Козятинський залізничний вузол — протягом 1945 року стало до ладу 38 об’єктів. У 1944 році створено нове підприємство— мостопоїзд № 1, який протягом кількох років відбудував на всьому Правобережжі 25 мостів і багато інших залізничних споруд.