Заболотне, Крижопільський район, Вінницька область
Заболотне — село (до 1929 року — Чоботарка), центр сільської Ради, розміщене за 8 км від райцентру і залізничної станції Крижопіль. Населення — 1980 чоловік.
Територія сучасного села колись була вкрита густим лісом. Тут, за народними переказами, ще у XVII ст. оселялися селяни-втікачі. Одним із перших поселенців був чоботар. Звідси й пішла назва села.
Вперше у письмових джерелах село згадується 1756 року, коли воно було власністю польських панів Бржозовських. В 70-х роках XVIII ст. пани переселили частину селян з Чоботарки в Старо-Сабатинівку, а в 1820 році — до Крижоліна, щоб освоювати нові землі і одержувати ще більші прибутки.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією в 1793—1804 рр. Чоботарка належала до Балтського повіту, а з 1804 року ввійшла до Ольгопільського повіту Подільської губернії.
Більшість селян довгі роки гнула спини на панській роботі. У 1847 році відробляли панщину 5 парних тяглових, 129 тяглових і 13 безкінних кріпацьких господарств. Завдяки близькості чорноморських портів поміщики щоразу збільшували продаж пшениці на експорт, що давало їм значні прибутки. Заохочувані цим, вони посилювали панщину. Селян позбавляли землі, і поміщики всіляко намагалися
приєднати її до своїх володінь. У 1859 році в Чоботарці мешкало 1387 кріпаків, було 155 дворів. Пан не хотів нарізати нові наділи, і в селі дедалі більшало городників, що мали тільки садиби.
Мало що змінилося після реформи 1861 року. Непомірними були викупні платежі. Щороку селяни мали сплачувати 4427 крб. викупу. За кожну десятину присадибної землі треба було сплатити 102 крб. Не випадково учорашні кріпаки могли викупити лише мізерні ділянки.
Дві третини селян під час наділення садибною землею отримали її значно менше, ніж було зазначено в уставній грамоті. Поміщик захопив найродючіші землі. У селян відібрали вигін і луки, а сінокоси виділили у лісних гущавинах, де трава майже не росла.
Обурені грабіжницьким характером реформи, селяни Чоботарки та інших сіл 10 квітня 1861 року припинили роботу в поміщика й великою групою прибули до містечка Жабокрича. «Кілька тисяч селян,— повідомляв справник Ольгопільського повіту,— вкрай переповнені обурливим духом, роздратовані проти поміщика Зенона Бржозовського настільки, що не стали відробляти панщини і не визнають законних властей». Умовляння чиновництва й духовенства нічого не дали. Тоді були викликані солдати 1-го батальйону Мінського й 3-го батальйону Єлецького полків. Чотирьох керівників заворушення ув’язнили, серед них ватажка чоботарських селян Ф. Жванецького.
Процес розвитку капіталізму на селі гальмувався пережитками кріпосництва. Викупні платежі нерідко перевищували прибутки селянських господарств, це призводило до зубожіння основної маси селянства. Вихід з гострого безземелля вони шукали в орендуванні поміщицької землі. В 1865 році селяни Чоботарки орендували 109 десятин.
На селі лютував земельний голод, а купити в поміщика землю по встановленій ціні (33—35 крб. за десятину) сільська біднота не могла. Цю можливість мали куркулі. Розширюючи свої земельні володіння, вони стали вирощувати різні технічні культури, зокрема цукрові буряки, будувати нові млини, олійні тощо. Худобу куркулі гнали на продаж до м. Жабокрича, а хліб, фрукти, тютюн і мед вивозили до Одеси.
Селяни розорялися і шукали заробітків поза сільським господарством. Біднота змушена була працювати на будівництві залізниці Київ—Одеса та цукрового заводу в Соколівці.
Нещадний визиск, злидні, зубожіння посилювали ненависть селян до експлуататорів. Пробудженню свідомості трудящих сприяла й агітаційна діяльність революційно-демократичної інтелігенції. Жителям села запам’яталися виступи студента Новоросійського університету Д. К. Заболотного, якого в 1889 році заарештували, а потім вислали до Чоботарки. Серед селян поширювалися його революційні вірші. В одному з них йдеться про долю пригноблених.
Ой там, де воля,— пісня ллється,
А де неволя, там нема;
Там чути, як кайдан кується,
Там вічний голод і зима.
В краю, де воля, люд багатий,
В краю неволі — він в ярмі;
Там поле, труд — все забрато,
А кращі люди у тюрмі.
За популяризацію революційних пісень потрапив під нагляд поліції і один з перших сільських учителів С. К. Жовтий.
На початку XX ст. в Чоботарці було 412 дворів і 1940 мешканців. Куркулям належали 13 вітряків, 3 олійниці. Більшість селян опинилася в куркульській кабалі, працювала на бурякових плантаціях власника Соколівської цукроварні, якому лише в Чоботарці належало 595 десятин землі.
Нерівномірний розподіл худоби, землі, знарядь її обробітку зумовлював усе більше розшарування села та загострення класової боротьби. Під час революції 1905—1907 рр. основною формою боротьби селян Чоботарки став рух за землю.
28 червня 1905 року до економії поміщика з’явилась група місцевих селян, що налічувала понад 50 чоловік, під керівництвом М. Н. Криворучка — одного з багатьох вихованців Д. К. Заболотного, яким він допоміг здобути вищу освіту. Криворучко разом з П. В. Стангретом, місцевим жителем, розповсюджував революційні прокламації. Селяни, озброєні кілками, розігнали панську сторожу. Разом з наймитами економії вони зажадали більш справедливої оплати праці — 1 крб. в день замість 75 коп. Адміністрація змушена була погодитись на ці вимоги. Селяни погрожували також зібрати самовільно поміщицький хліб і розгромити економію. Цей виступ було придушено, але боротьба наймитів і селян за землю, за поліпшення умов праці тривала й далі.
Поміщик, володіючи в межах села 177 десятинами лісу, мав загін озброєних лісників, які затримували селянську худобу у поміщицьких володіннях та накладали на селян великі штрафи. В ніч на 23 листопада 1905 року понад 60 селян прибули в ліс, напали на сторожку лісника, підпалили хліви, а потім зрубали 50 великих дерев і повезли їх додому. Через два дні вони знову прибули в поміщицький ліс і під час перестрілки з лісниками одного охоронця вбили та двох поранили.
Повітовий справник просив вищі власті надіслати в його розпорядження «два ескадрони драгунів або 200 козаків» для втихомирення непокірних. 10 чоботарських селян було заарештовано в поміщицькому лісі.
В 1906 році в Чоботарці з квітня по листопад тривали революційні виступи селян, які вимагали розподілити поміщицьку землю. В липні біднота Чоботарки розгромила господарства сільських глитаїв.
Силою зброї рух селян було придушено, кинуто до в’язниці X. В. Якимцова, Г. П. Дороша і Є. Ф. Янюка. Багатьох учасників селянських виступів 1906 року віддали до суду, інші були змушені переховуватись, але революційні виступи не припинялись. В липні 1907 року в Чоботарці на стінах хат було розклеєно і розкидано по вулицях звернення до селян, у яких їх закликали вимагати у поміщиків збільшення плати за працю і скорочення робочого дня. За участь у виступах 1907 року було ув’язнено селянина Т. Д. Гайдиша.
Розорена столипінською реформою сільська біднота все більше потрапляла в куркульську кабалу. Багато знедолених покидали село і шукали щастя на чужині. До 1914 року понад 20 родин у пошуках кращої долі виїхали до Америки.
Невимовно тяжко жилося чоботарським селянам наприкінці XIX — на початку XX ст. Майже все населення було неписьменним. Тільки 1881 року в селі відкрили однокласну школу, де навчалися тільки хлопчики і був лише один вчитель. У 1903—1913 рр. її відвідувало 10 проц. дітей шкільного віку. Важке матеріальне становище не дозволяло більшості мешканців Чоботарки навчати дітей у школі. 1903 року її закінчило 17 хлопчиків і 3 дівчинки.
У 1907 році в селі було відкрито нижчу агротехнічну школу, в якій навчалося 35 селянських дітей. Відомий випадок, коли учень першого-класу Л. Фалаштинський (в майбутньому голова Крижопільського ревкому) на запитання завідуючого школою про портрет царя відповів: «Я не хочу знати, хто це такий!». Рада школи постановила за цей вчинок і підбурювання учнів виключити Фалаштинського зі школи. В 1912—1914 рр. в ній учився Я. Д. Качура — майбутній письменник. 1914 року він очолював групу революційно настроєної молоді. Таємно її учасники збирались в хаті М. Ф. Кравця, читали нелегальну літературу, вивчали заборонені твори Т. Г. Шевченка, М. Г. Чернишевського, М. Є. Салтикова-Щедріна та ін. Я. Качура мав зв’язки з революціонерами Києва, куди і виїхав 1914 року.
В селі не було лікувальних закладів, тому багато людей вмирало від інфекційних захворювань. Земський лікар, що обслуговував населення Чоботарки, жив за 40 км у Кам’янці.
Безперервні реквізиції коней, худоби, возів, упряжі, примусові роботи протягом імперіалістичної війни обурювали селян.
У вересні—жовтні 1917 року загострилася боротьба селян за землю. Солдати 17-го полку, розташованого в Ольгопільському повіті, відмовились іти на фронт, закликали хліборобів до розподілу поміщицької і церковної землі.
Звістка про переможне Жовтневе повстання в Петрограді долинула і до Чоботарки. Трудящі боролися за владу, за землю. В січні 1918 року до Чоботарки прибули солдати 29-го корпусу. Скликали сход. У своєму виступі місцевий житель Г. М. Токаренко заявив: «Ми вирубаємо бур’яни з нашого поля. Побудуємо нове життя на нашій землі». У селі встановили Радянську владу, створили волревком, який очолив Г. М. Токаренко. Було конфісковано панське майно та розподілено 600 десятин поміщицької землі. Так, селянин І. І. Лозовський, маючи 3 десятини власної землі і велику сім’ю, при розподілі одержав ще 3 десятини. Безземельним наділяли по десятині на кожного члена сім’ї.
Але радянське будівництво було перерване — в березні 1918 року до села вдерлися австро-німецькі окупанти. Населення Чоботарки ухилялося від мобілізації у гетьманську армію, відмовлялося здавати зброю, платити будь-які податки, продовжувало користуватися панським лісом і засівати розподілену поміщицьку землю. Коли австрійці спробували було роззброїти селян, останні вчинили опір. За агітацію проти окупантів і буржуазних націоналістів у Чоботарці ув’язнили 6 чоловік.
Наприкінці 1918 року окупанти залишили Чоботарку, але владу захопили петлюрівці. В лютому 1919 року на Поділлі вибухнуло масове повстання проти петлюрівщини, й у березні Чоботарка знову стала радянською. Створили ревком, який вів боротьбу з бандитизмом, дбав про розподіл землі, організацію освіти й охорони здоров’я.
В 1918—1919 рр. у Чоботарці й Ольгополі проживав вчений з світовим ім’ям Д. к. Заболотний. Як комісар Ольгопільського повітового відділу народної освіти він приділяв велику увагу забезпеченню шкіл книжками, навчальним приладдям та паливом.
Влітку 1919 року під Чоботаркою точилися запеклі бої. Частини Червоної Армії, якими командував Й. Е. Якір, пробивалися на північ районами, що були захоплені денікінцями і петлюрівцями. У вересні підрозділи 45-ої дивізії через село Чоботарку прорвалися на станцію Вапнярку. В цій операції брала участь легендарна бригада Г. І. Котовського.
Петлюрівці в Чоботарці відновлювали старі порядки, намагалися мобілізувати молодь до війська. 20 юнаків під конвоєм погнали на фронт, але дорогою вони роззброїли конвоїрів і розбіглися.
Червона Армія на початку 1920 року визволила село. В Чоботарці відбувся волосний з’їзд Рад. Волвиконком запровадив у життя закон Всеукраїнського революційного комітету «Про землю» від 5 лютого 1920 року і передав селянам помішицьку землю.
Коротким був мирний перепочинок. 25 квітня окупанти почали наступ на Поділля. Разом з ними в село повернувся поміщик, на селян наклали велику контрибуцію і відібрали землю, оброблену й засіяну ними. Однак це тривало недовго. Тікаючи під ударами 41-ої дивізії 14-ої армії, у червні 1920 року польські інтервенти вивезли з Чоботарки обладнання, реманент та майно агротехнічної ніколи.
Крім ворожих військ, які вдиралися у село, відновлювати нормальне життя мешканцям довго заважали банди. Ховаючись у навколишніх лісах, вони часто нападали на села, катували сільських активістів. У 1920 році бандити вбили військкома лісорозробки Кержнера. З бандами вели рішучу боротьбу.
В січні 1921 року в Чоботарці засновано партійний осередок. Тоді ж у селі сформувався комітет незаможних селян. Першим його головою став В. С. Криворучко. КНС на загальних зборах ухвалив передати церковну землю безземельним та малоземельним селянам. Комнезамівці активно включалися в нове життя, вони провели З недільники, відремонтували школу, створили комісію для збору хліба голодуючим Поволжя. Потерпілим тоді відрахували по 20 фунтів озимини та по 1 пуду ярини і 3 пуди картоплі з кожної десятини. Для дітей Поволжя організували дитячий будинок.
У зв’язку з активізацією куркульського бандитизму влітку 1921 року в Чоботарці створюється волревком, ревтрійка, а також загін особливого призначення (ЧОП) на чолі з секретарем партосередку М. Я. Смирновим. Завдяки активним заходам полку червоноармійців, загону ЧОП, міліції, КНС та місцевого населення бандитизм у волості було ліквідовано. В селі зазнала провалу куркульська агітація проти продподатку. Виїзна сесія Подільського губревтрибуналу суворо покарала тих, хто злісно ухилявся від нього. На 21 вересня хлібороби волості здали державі авансом 30 тис. пудів хліба.
21 листопада 1921 року відбувся з’їзд Рад Чоботарської волості, на який прибули делегати Крижополя, Жабокрича, Голубечого та інших сіл волості. Він поставив завдання боротися за відродження економіки.
Багато енергії і праці у зміцнення Радянської влади доклали місцеві комуністи — Л. І. Матвеев, Б. А. Степанов, які у різні часи працювали на посаді голови Чоботарського вол виконкому. Вони брали активну участь у проведенні продподаткових кампаній, вели широку роз’яснювальну роботу серед населення Чоботарки.