Липовець, Липовецький район, Вінницька область
Липовець — селище міського типу (з 1925 року), розташоване на берегах і річки Собі та її притоки Скакунки, за 56 км від Вінниці, за 13 км від залізничної станції Липовець. Селище перетинає автодорога. Населення — 5999 чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Березівка, Кам’янка.
Липовець — центр району, територія якого становить 1,15 тис. кв. км, населення — 69 тис. чоловік, у т. ч. міського 12,5 тис. чоловік. Усієї землі — 115 тис. га, у т. ч. 86 тис. га орної, 1,5 тис. га садів, 3,8 тис. га лук і пасовищ, 5,8 тис. га лісів, 1,9 тис. га водоймищ. У районі 74 населені пункти, підпорядковані 2 селищним і 26 сільським Радам. Працюють 14 промислових підприємств, у т. ч. 1 цукровий завод: 32 колгоспи, 1 радгосп; 225 магазинів, 57 підприємств громадського харчування; 9 лікарень, 62 фельдшерсько-акушерські і медичні пункти, 12 пологових будинків, санітарно-епідеміологічна станція, 22 профілакторії, 63 школи, 26 будинків культури, 36 клубів, 42 кіноустановки, 56 бібліотек. Майже в усіх селах встановлено пам’ятники й обеліски полеглим у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками.
Існує кілька версій про походження назви Липовця. За однією з них, в давнину околиці його були покриті густими липовими гаями, де мешканці навколишніх поселень переховувались від набігів татар, споруджували з лип житла.
Про існування Липовця в XIV—XV ст. свідчить письмова згадка, що належить до 1545 року, про його північну околицю Айсин Верхній (нині Гайсин). В час грабіжницьких нападів турецько-татарських орд населення Липовця споруджувало оборонні вали та підземні ходи. Залишки їх були помітні ще в XIX ст. Протягом XVI ст. сюди тікали селяни з Подільського воєводства, Галичини, Волині, Київщини, рятуючись від феодального гніту. Втікачі осідали в Липовці і його околицях, засновували нові села, хутори. Після Люблінської унії 1569 року в Липовець ринула польська шляхта. Пани захоплювали селянські землі, закріпачували населення. Майже половина селянських господарств Липовця позбулася землі. Зазнавала переслідувань православна церква, запроваджувалися уніатство й католицизм. Посилення феодального й національного гніту викликало опір місцевих жителів, хвилю народних повстань.
Щоб захиститись від виступів місцевого населення, нападів татар і турків, польська шляхта будувала укріплення. На початку XVII ст. в Липовці, на стрімкому березі Собі, споруджено замок, оточений глибоким ровом. У цей час містечко значно зросло, в ньому налічувалося близько тисячі житлових будинків.
Населення Липовця взяло активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. Селяни й міщани поповнювали загони Максима Кривоноса. У 50—60-х роках XVII ст. Липовець — сотенне містечко Кальницького (Вінницького) полку. В березні 1651 року поблизу нього були розгромлені передові полки польсько-шляхетського війська, очолюваного Калиновським. У ході боїв містечко неодноразово спустошували шляхетські війська. 1653 року війська гетьмана С. Чар-нецького під час нападу спалили багато будівель, чимало мешканців вирізали. Зруйнований і спалений Липовець згадується 1654 року в числі «спустошених містечок». Тривалий час він був невеликим поселенням. За Андрусівським перемир’ям містечко у складі Правобережної України знову й надовго потрапило під владу шляхетської Польщі. .
Боротьба за соціальне і національне визволення не вщухала. Населення Липовця брало участь у повстанні 1702—1704 рр., у гайдамацькому русі. В 1737 і 1748 рр. гайдамаки оволодівали містечком.
Містечко поступово зростало. 1775 року в ньому налічувалося 250 дворів.
З возз’єднанням Правобережної України з Росією Липовець став центром округу Брацлавського намісництва, а з 1797 року — повітовим містом Київської губернії.
За даними 1846 року, всі поля, ліси і луки зосереджувалися в руках одного поміщика, йому належало 4810 десятин землі. Працюючи по чотири, шість, а то і всі сім днів тижня на пана, селяни не могли добре обробити свої наділи, тому й родила земля погано. Мало чим відрізнялися поміщицькі поля, які обробляли кріпаки. Середні врожаї в той час становили 20— пудів з десятини. Населення змушене було займатися ремісництвом. У 1845 році в місті налічувалося 77 ремісників чотирнадцяти професій, серед них 35 кравців. Багато міщан і селян чумакувало. В Липовці було 10 шинків і трактирів. Всі кошти міста витрачалися на утримання поліції, пожежної команди, тюрми і присутствених місць. Злиденне життя, безправність, свавілля панів і властей доводили людей до відчаю. Дехто кінчав життя самогубством. У 1845 році на кожну сотню померлих припадало 8 самогубств.
Напередодні реформи 1861 року липовецькими землями володіли дев’ять поміщиків. їм належало 3968 десятин землі і 769 кріпаків чоловічої статі. Селянський наділ на двір в середньому становив 6 десятин. За цю землю колишні кріпаки мали сплатити грошей втричі більше існуючих цін.
Обурені такою «волею», селяни відмовлялися оформляти уставну грамоту. З 1 вересня 1863 року запроваджувався обов’язковий викуп землі. Поміщики, як і раніше, проявляли сваволю, вдавалися до поліцейських розправ з непокірними. Навіть старост карали різками. 1864 року в липовецьку в’язницю пригнали 12 селян-втікачів, закутих по шість чоловік у кайдани. Через непосильні побори, безправність селяни кидали свої злиденні господарства і йшли на заробітки. 1885 року в кожній десятій сім’ї був хтось на заробітках. Найманою працею користувалися також куркулі. У 1897 році по 2—3 чоловіка наймало 58 господарств, по 5—6 господарств. Всього в цьому році по найму працювало 2615 бідняків Липовця, в т. ч. постійно — 587 чоловік. Водночас 128 чоловік жили з прибутків від капіталу і майна, 34 — від церковних доходів.
Після скасування кріпацтва почався швидкий розвиток капіталізму. В 1870— 1880 рр. у Липовці було 4 млини, тютюнова фабрика, винокурний, цегельний, пиво-медоварний заводи. Наприкінці століття діяли паровий млин, 11 кузень, 2 підприємства штучних мінеральних вод, ливарно-слюсарна майстерня, два цегельні заводи, було 120 лавок і ларків. Розвитку промисловості й торгівлі сприяло будівництво залізниці від Козятина на Христинівку, за 13 км від Липовця, розпочате 1890 року. Зростала кількість населення. Якщо у 1861 році в місті проживало 6290 чоловік, то у 1897 — 8658. За соціальним складом населення розподілялося так: селян — 3405 чоловік, міщан — 4789, дворян, духовенства, купців — 332 чоловіка.
Гніт поміщиків, куркулів і підприємців, сваволя царського самодержавства, яке позбавляло трудящих політичних і національних прав, робили життя населення нестерпним. Вони виступали проти поміщиків. 1892 року селяни Липовця випасли худобою десятки десятин панських посівів. 28 листопада 1905 року стався виступ селян. Прибувши з різних сіл, вони разом з жителями міста рушили вулицями. 150 чоловік, увійшовши в будинок, де засідав повітовий комітет, вимагали конфіскації поміщицьких і церковних земель, передачі їх селянам. Чулися вигуки: «Здійснити вимогу силою і негайно!». Поліція виявилася безпорадною, їй не зразу вдалося розігнати селян.
Після поразки революції 1905—1907 рр. промисловість перебувала в стані застою. З 1910 року настало деяке пожвавлення. Почало зростати населення. 1913 року в Липовці разом з околицями проживало 13 108 чоловік, у т. ч. селян — 5020, міщан — 5692, купців — 56, духовенства — 52, дворян — 509 чоловік. Побільшало робітників на підприємствах.
Розвиток капіталізму супроводжувався дальшим зубожінням основної маси селянства. У 1912 році з 334 селянських господарств 142 не мали худоби. Лише 127 господарств мали корів. 51 бідняцькому господарству належало 17 десятин землі. Таке ж становище спостерігалося і в передмістях Липовця. З 238 господарств у 101 не було худоби; робочі коні мали 18, а велику рогату худобу — 31 господарство.
З часу скасування кріпацтва майже не сталося змін у галузі народної освіти та охорони здоров’я. 1896 року в Липовці працювали однокласне училище, одна повітова лікарня з штатом 5 чоловік, які обслуговували також села. Видатки на охорону здоров’я становили 5,8 коп., на народну освіту — 13 коп. в рік на душу. Не дивно, що й смертність населення була дуже високою. 1913 року в Липовці і навколишніх селах від тифу, скарлатини, кору, коклюшу з кожної тисячі дітей вмирало 7229. Зате поміщики, підприємці, купці, місцеві власті, які оберігали їх інтереси, не шкодували коштів на церкви і тюрми. Якщо на всі навчальні заклади Липовця в 1913 році було витрачено 1024 крб. 24 коп., то на утримання лише міської поліції — 4704 крб. 91 копійку.
Зубожіння трудящих міста, обезземелення селянських господарств особливо посилилося в роки першої світової війни. Незадоволення населення існуючими по рядками, тяжким життям проявлялося у конфліктах з поміщиками. А коли в лютому 1917 року скинули царя, трудящі Липовця запровадили свій порядок у користуванні лісами, заборонили їх рубати, вивозити дерево. У серпні—жовтні селяни захопили поміщицький хліб і землю. Придушити виступи липовецьких селян доручили 49-му Донському полку. Проте революційно настроєні солдати відмовилися це зробити.
З перемогою Великої Жовтневої соціалістичної революції, під впливом збройного виступу робітників і солдатів у Вінниці трудящі Липовця в грудні 1917 року піднялися на боротьбу проти буржуазної Центральної ради. У місті утворилася Рада робітничих і солдатських депутатів. Об’явивши себе революційною владою, Рада взяла до своїх рук охорону і контроль над органами місцевого самоврядування, вимагаючи від них повної підтримки в подоланні контрреволюції. Одночасно в Липовці утворився повітовий ревком.
Наприкінці лютого 1918 року Липовець окупували війська кайзерівської Німеччини. У місті та на його околицях було створено підпільну більшовицьку організацію. Підпільники встановили зв’язок з уманською друкарнею, звідки одержували політичну літературу. Листівки друкували і в Липовці — на гектографі. В місті розповсюджувалася також література, яка надходила з Києва,— газета «Киевский коммунист», листівки. Газети «Правда», «Беднота» привозили з Києва члени Липовецької профспілкової організації, створеної у цей період. До профспілки входили місцеві токарі, ковалі, машиністи.
В листопаді 1918 року Липовець був визволений від австро-німецьких окупантів. 8 березня 1919 року Червона Армія вигнала з містечка і петлюрівців. Новостворений ревком приступив до відновлення Радянської влади, організації профспілок, селянсько-бідняцьких об’єднань. Більшовики заснували комуністичний осередок. Для підтримання порядку і боротьби з бандитизмом було створено окремі загони. Члени ревкому, комуністи проводили велику організаційну і виховну роботу серед трудящих Липовця. Під час денікінської навали 1919 року вони першими пішли на фронт.
В липні 1919 року Липовець зазнав нападу петлюрівської банди Тютюнника. Наприкінці липня місто визволили частини Червоної Армії. Проте Липовець і його околиці ще певний час залишалися ареною боротьби з буржуазно-націоналістичними бандами. Велику роль у їх розгромі відіграли члени Липовецької комсомольської організації, до якої входило 40 чоловік. Всі, хто міг носити зброю, були мобілізовані на боротьбу з бандитами. На початку 1920 року органи Радянської влади Липовця, відібравши землю у поміщиків, церкви, розподілили її між селянами, насамперед між бідняками.
Дальші революційні перетворення перервав напад білополяків у квітні 1920 року. Новий окупаційний режим тривав недовго. Інтервентів вигнали з Липовця частини 1-ї Кінної армії 15 червня 1920 року. Через два дні запрацював ревком. У липні було створено Липовецький волосний ревком, до складу якого ввійшли Дубровський (голова), Кобелєв, Заїка.
Відновлювали роботу масові організації робітників і селян. Перша конференція комнезамів, яка відбулася в серпні в Липовці, націлила незаможне селянство на здійснення мобілізації до лав Червоної Армії, на подання допомоги фронтовикам та їх сім’ям, налагодження роботи кооперативів, культосвітніх закладів. Під керівництвом ревкому створювалися і вели боротьбу з петлюрівськими бандами збройні загони, здійснювалися перерозподіл землі, податкова політика, втілювалася в життя національна політика тощо. 4 вересня в Липовці відбувся повітовий з’їзд комуністичних спілок молоді. На ньому обрали повітовий комітет КОМУ. З’їзд закінчився святом молоді.
Підтримуючи політику Комуністичної партії, трудящі Литовця з ентузіазмом допомагали молодій Радянській владі переборювати труднощі, постачали Червону Армію продовольством, фуражем, транспортом. В один з «тижнів допомоги фронту» вони зібрали 500 тис. крб. готівкою, 45 пудів продуктів, 70 овечих шкур, 25 кожухів, 18 башликів, 170 сорочок, 150 шапок.
Жителі міста разом з населенням навколишніх сіл виявляли велику турботу про голодуючих Поволжя. В серпні—вересні 1921 року для них було зібрано близько 11 млн. крб. грішми, біля тисячі пудів хліба. 38 дітей, які прибули з Поволжя, знайшли притулок у Липовці.
За новим адміністративним поділом Литовець у 1923 році став районним центром Бердичівського округу. В цей час у ньому мешкало 3590 чоловік. З 1925 року Литовець — селище міського типу Вінницького округу.
Зміни в житті людей, які відбулися в результаті перемоги Жовтневої революції, переконували трудящих у справедливості ленінської політики партії. Про згуртованість радянських людей у боротьбі за нове життя свідчила телеграма районного з’їзду комнезамів, направлена 29 квітня 1923 року Володимиру Іллічу Леніну. В ній трудящі бажали вождеві швидкого одужання. Велику скорботу викликала звістка про смерть В. І. Леніна. Трудівники Литовця поклялися йти ленінським шляхом.
В 20-х роках у Липовці працювали механічна майстерня з чавуноливарним цехом, пивоварний завод, який до націоналізації належав Жорницьким. У майстерні налічувалося 13 робітників, на пивоварному заводі — 19. Селище живила струмом електростанція, яка ще в червні 1921 року перейшла у відання комунвідділу. Проте її енергії вистачало лише на освітлення центральної вулиці, установ та незначної частини квартир.
Розгорнули свою діяльність профспілки. Були організовані клуб профспілок, пересувна бібліотека ім. Леніна, споруджувались і обладнувались спортивні майданчики. З переходом на мирну працю почалося кооперування селян. Спочатку було створено споживчі товариства, а потім — кооперації сільгоспкредиту і товариства спільного ведення господарства. 1921 року організувалася сільськогосподарська артіль «Прогрес» з 7 господарств, восени 1923 року — артіль «Праця і хліб» у складі 11 господарств. Члени цих об’єднань спільно обробляли землю, використовуючи наявне тягло, допомагали одні одним у збиранні врожаю та проведенні інших сільськогосподарських робіт. Земля, тягло та інвентар ще не усуспільнювалися.