Дяківці, Літинський район, Вінницька область
Дяківці — село, центр сільської Ради. Одне з найбільших сіл району, розташоване по обох берегах річки Безим’янки — лівої притоки Згару (басейну Південного Бугу), за 18 км на захід від районного центру Літина. Через село проходить автотраса Вінниця—Львів. Населення — 2,7 тис. чоловік. Сільській Раді підпорядкований населений пункт Гавришівка.
Перші згадки про Дяківці належать до XIII ст. Це старовинне поселення, що входило до складу Болоховської землі. 1442 року польський король Владислав III на ленних умовах віддав Дяківці, невеличке поселення з 20 дворів, якомусь С. Кослевському. Дяківці часто переходили від одного пана до другого.
Закріпачені селяни зазнавали дедалі жорстокішої експлуатації польських панів. Безправне соціальне становище та знущання панів змушували багатьох кріпаків залишати своє рідне село, тікати в інші місця.
У XVII ст. боротьба селян проти поміщиків набрала більш гострих форм. У 30—40-х роках XVIII ст. вони неодноразово піднімались на збройну боротьбу, підтримували й брали безпосередню участь у діях гайдамацьких загонів.
Умови життя селян ставали все більш важкими. Працюючи на поміщика, вони змушені були також за мізерну плату найматися до хазяїв фільварків. На важких польових роботах, наприклад, за повний трудовий день їм платили всього по 12—15 грошів.
Напередодні скасування кріпацтва у Дяківцях так розподілялася земля: майже все село (включаючи присілок Нетребівку) з населенням 1078 чоловік належало земельному магнату Г. Ярошинському, який мав у власному господарстві 2005 десятин землі. З усієї землі, 1125,4 десятини було в користуванні 144 селянських господарств. Однак і ця земля ділилася між ними нерівномірно. На кожний тягловий двір, із загальної кількості 42, припадало орної землі по 5 з лишком десятин, на один піший і напівтягловий двір, яких нараховувалось 102,— трохи більше чотирьох. Решта селянської землі, тобто половина, була непридатною для обробітку. У поміщика Дяковського, що володів 54 десятинами землі, селяни зовсім не мали земельних наділів. Селянські господарства були малопродуктивними.
Мало в чому змінилось соціально-економічне становище трудящих села і після скасування кріпацтва. Більшість із них були безземельними й малоземельними. Селяни викупили у поміщиків 1120 десятин землі, більше половини якої складали піски та яри. Відчутним тягарем на плечі селян лягали також різні податки. В цей час лише піврічна сума податків по Дяківцях становила понад 900 крб. Коштів для викупу землі не було, й це змушувало селян на кабальних умовах браги позику у банку. Так, у січні 1864 року 10 дяківчан взяли грошову допомогу в Селянському поземельному банку на суму 126 крб. і зобов’язалися виплачувати її протягом 49 років по 7 крб. 56 коп. щорічно. Отже, сума виплати за 49 років втричі перевищувала суму позики. Тепер селяни гнули спину ще й на капіталістичний банк. Малоземельні селяни змушені були залишати Дяківці й шукати заробітків у Херсонській, Бессарабській та інших губерніях і на цукроварнях Поділля. Хто залишався в селі, мусив працювати не лише на поміщицьких полях, а й на церковних (церква мала понад 50 десятин землі), на землях куркулів, що прибрали до своїх рук по 30 і більше десятин.
Експлуатація й постійні матеріальні нестатки доводили бідняцьке населення Дяківців до відчаю, змушували його підніматись на боротьбу проти гнобителів. 1883 року в Дяківцях відбулися селянські заворушення, які супроводжувались масовими порубками лісу спадкоємців князя Кочубея. Організатором виступу був місцевий селянин відставний унтер офіцер Клинечук, якого місцеві власті в порядку, покарання вигнали з села.
Вигідне розташування Дяківців на торгових шляхах сприяло розвитку ремесел, торгівлі, виникненню підприємств. У кінці XIX ст. поміщик спорудив поблизу села великі майстерні виробництва ободів та клепок. Лихварі й торговці добилися від властей відкриття в Дяківцях постійного ярмарку. Розвиток товарно-грошових відносин та посилення експлуатації ставило бідноту в ще скрутніше становище.
Дуже повільно посувалася справа з освітою й медичним обслуговуванням жителів Дяківців. Перший навчальний заклад у селі відкрито 1839 року. Це було однокласне училище, де навчалося всього 6 хлопчиків — три з духовного середовища, один з дворян та два з селян. В кінці XIX ст. було відкрито церковнопарафіяльну та молитовну школи, а в 1902 році — міністерське однокласне училище. В існуючих училищах і школах напередодні першої світової війни навчалося всього 43 проц. від усієї кількості дітей.
Ще гірше становище було з медичним обслуговуванням. На 1911 рік Дяківці з населенням 2274 чоловіка були приписані до Кожухівського фельдшерського пункту Багринівської лікарняної дільниці, що знаходився на відстані 11 кілометрів. Трудове населення медичної допомоги практично не одержувало.
Від експлуатації й злиденного життя визволила селянство лише Велика Жовтнева соціалістична революція. Радянську владу в Дяківцях проголошено в січні 1918 року.
Буржуазно-куркульські елементи Дяківців чинили шалений опір народній владі. Вони навіть організували вбивство братів Семена та Єфрема Січкорізів, які на початку 1918 року вели активну агітацію серед односельчан проти місцевих багатіїв.
З кінця лютого 1918 року подільські села зазнавали грабіжницьких наскоків польських легіонерів, сформованих Пілсудським, які входили до складу австро-німецької окупаційної армії. 13 березня легіонери увірвались до села, пограбували його, забрали у селян продовольство, фураж, коней з підводами та ін. Залишаючи село, відкрили по ньому вогонь, на що дяківчани відповіли рушничними залпами.
Після вигнання в кінці 1918 року німецьких та австрійських окупантів, розгрому петлюрівців у Дяківцях було відновлено владу Рад.
23 лютого 1920 року в Літині відбувся повітовий селянський з’їзд, на який трудящі Дяківців делегували і своїх представників. У надісланій вітальній телеграмі В. І. Леніну, Всеукраїнському революційному комітету і Червоній Армії, делегати запевняли, що після повернення на місця вживуть усіх заходів до знищення бандитизму.
Під час боротьби Радянської республіки з польською інтервенцією територія Дяківців та навколишніх сіл стає ареною жорстоких боїв. У районі села діяли частини 45-ї стрілецької дивізії червоних військ та окрема кавалерійська бригада під командуванням Г. І. Котовського, штаб якої протягом кількох днів розміщувався в Дяківцях. З розгромом інтервентів у селі остаточно встановлюється Радянська влада.
З закінченням громадянської війни дяківчани приступили до відбудови зруйнованого війною господарства. Місцеві органи влади організували матеріальну допомогу вдовам, інвалідам та бідноті. На початку 1922 року утворюється сільськогосподарське товариство «Господар». Цього року в Дяківцях нараховувалось 727 дворів з населенням 2976 чоловік. Розгорнув роботу комітет взаємодопомоги, створений за ініціативою комнезаму (голова Ю. Іванцов). Комітет подавав грошову й продовольчу допомогу бідняцькому населенню та сім’ям червоноармійців.
Наступного року виникло ще одне сільськогосподарське товариство «Хлібороб». В березні 1924 року в Дяківцях створюється сільськогосподарське кредитове товариство «Зоря». На час заснування воно нараховувало 60 членів (з них 17 середняків і 43 бідняки). Сума власних та пайових коштів становила 446 крб. На кінець року товариство об’єднувало близько 400 жителів і мало в своєму розпорядженні 58 790 крб. кредитових коштів.
Комітет взаємодопомоги, товариства «Господар», «Хлібороб» та «Зоря» допомагали своїм членам — на той час ще не зміцнілим селянським господарствам — придбати сільськогосподарський реманент, тягло, посівні матеріали.
Разом з тим розгорталася й культосвітня робота, до якої залучався широкий актив. Хата-читальня стала центром громадського й культурного життя. Трудівники села слухали тут лекції, дивилися виступи самодіяльних гуртків, читали газети, неписьменні навчалися грамоти. Активістам культосвітнього фронту Є. П. Гуменюку, М. Перепльотчику, П. Д. Стельмаху доводилося долати чимало труднощів — куркульську ворожу агітацію, обмеженість коштів тощо. Перші газети для хати-читальні було передплачено на добровільні внески активістів. Розгорталася робота серед жінок, які все більше залучалися до громадського життя. На жіночих зборах обговорювалися різні питання громадського й культурного життя, жінки обиралися до президії комнезаму, шкільної ради, до правління хати-читальні.
В червні 1923 року у Дяківцях створюється комсомольська організація. Першими комсомольцями села стали шість комнезамівців і один робітник, секретарем обрали М. П. Гуменюка. За ініціативою комсомольців, з участю вчителів у хаті-читальні були створені науково-політичний, сільськогосподарський, драматичний, хоровий та музичний гуртки. Почали випускати стінгазету. Вперше на селі проводилась робота щодо санітарної освіти.
В складних умовах класових протиріч відбувалося становлення господарського, громадського й культурного життя. Куркулі саботували заходи Радянської влади. У 1927 році вони двічі зірвали вибори до сільської Ради, намагаючись провести до Ради своїх ставлеників.
Новообрана сільська Рада за допомогою широкого активу виявляла й притягала до відповідальності куркулів, саботажників хлібозаготівлі, спекулянтів, самогонщиків, позбавляючи їх виборчих прав. У квітні 1929 року пленум сільради прийняв рішення — виявити всі незорані землі, які протягом кількох років не обсівалися. Якщо багатії, зазначалося в рішенні, недбайливо ставитимуться до обробітку землі, порушувати проти них справу перед судом і відбирати землю. До саботажників застосовувався громадський бойкот. Пленум ухвалив розгорнути соціалістичне змагання за вчасне виконання плану хлібозаготівель та сільськогосподарського податку.
На загальних зборах обговорювались і вирішувались такі питання, як розвиток кооперування на селі, політика індустріалізації. В серпні 1929 року загальні збори виборців вирішили передплатити достроково третю державну позику індустріалізації.