Немирів, Немирівський район, Вінницька область (продовження)
Звістка про перемогу Лютневої революції 1917 року знайшла широкий відгук серед трудящих Немирова. На початку березня робітники, ремісники, учні гімназії, зібравшись на мітинг, утворили Раду робітничих і солдатських депутатів, а також професійне об’єднання трудящих. Раду очолив більшовик, студент Київського університету І. Л. Бабад. Члени Ради готували трудящих міста до боротьби проти місцевої буржуазії і поміщиків, проводили велику агітаційну роботу серед солдатів, військових частин, що були розміщені в місті. 1 Травня в Немирові відбулася святкова демонстрація, організована Радою робітничих і солдатських депутатів. На вулицях міста вперше з’явилися колони святково одягнених демонстрантів. Робітники, кустарі, селяни несли червоні прапори й лозунги. Відбулися мітинги. Не стихали революційні пісні.
В цей час у місті точилася боротьба між різними політичними течіями. Представники від молоді, які входили до Ради, співчували більшовикам і вели агітацію серед мас за підтримку ленінських лозунгів. Значну роботу серед місцевих цукровиків проводив П. А. Андрійченко — член Ради, селянин з села Ковалівки. Він розповсюджував прокламації, виступав на сходках.
Радісно вітали трудящі Немирова перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Немирів був одним з тих поселень, де в листопаді 1917 року встановлено Радянську владу. Але у березні 1918 року в місто вдерлися німецькі війська. Становище ускладнювалося ще й тим, що при підтримці княгині Щербатової й поміщика Ярошинського в Немирів прибули польські офіцери, які почали формувати тут т. з. польські легіони. Для боротьби з інтервентами, внутрішньою контрреволюцією було створено підпільний ревком, який очолив більшовик О. Є. Коваленко. 14 квітня селяни разом з колишніми солдатами почали самовільно ділити й засівати поміщицькі землі. На захист землевласників прийшли легіонери. Немирівці дали рішучу відсіч спробам легіонерів захистити панську маєтність, роззброївши 60 солдатів. За це легіонери спалили 4 села і вбили кілька чоловік. Звістка про жорстокість легіонерів швидко облетіла навколишні села. З усіх кінців на Немирів вирушили селянські загони і після дводенної осади костьолу й палацу княгині Щербатової знищили загін легіонерів. У травні в Немирові відновила діяльність більшовицька організація. Її члени вели активну пропаганду серед населення. Незабаром поліція заарештувала кількох агітаторів.
Після розгрому австро-німецьких інтервентів і ліквідації гетьманщини місто захопили петлюрівці. З допомогою княгині Щербатової вони сформували свій полк. Для більшовицької агітації серед солдатів цього полку ревком надіслав О. Є. Коваленка. Під впливом його роз’яснювальної роботи з частини втекло чимало солдатів. Наприкінці лютого 1919 року, коли полк був остаточно деморалізований, члени ревкому напали на його штаб і захопили усю зброю. В боях з петлюрівцями брала участь і бригада Г. І. Котовського. 20 березня 1919 року Немирів визволили частини 1-ї Української дивізії. Полеглих у боях червоноармійців поховали в братській могилі в центрі міста. Вийшовши з підпілля, ревком оголосив про відновлення Радянської влади. На першому засіданні ревкому головою і начальником військової служби обрано О. Є. Коваленка, заступником голови і завідуючим продовольчими справами — О. П. Іващенка. Ревком створив міліцію, налагодив тісний зв’язок з Вінницьким ревкомом. Утримання ревкому і створеного при ньому червоноармійського загону вимагало коштів. Для цього було прийнято постанову про стягнення з місцевої буржуазії 10 млн. крб. контрибуції.
Серед заходів, здійснених у цей період Радянською владою, було заснування політосвітніх курсів для робітників і селян. Ряд важливих рішень, зокрема про створення в Немирові радянської загальноосвітньої школи для селян, прийняли волосні збори сільських комітетів бідноти. При ревкомі виник партійний осередок у складі 10 комуністів та 20 співчуваючих. Партійний осередок підтримував тісний зв’язок з повітовим парткомом, звідти надходили інструкції, різна література. Влітку, коли республіці Рад загрожував Денікін, ревком, оголосивши себе мобілізованим, звернувся до молоді з відозвою взяти участь у боротьбі з ворогами Радянської влади.
Немирів неодноразово переходив з рук у руки. В січні 1920 року місто знову стало радянським. Новостворений волосний ревком у своєму першому наказі оголосив палац княгині Щербатової з усім майном власністю народу. Проте в квітні, під час наступу об’єднаних сил польських інтервентів і петлюрівців, радянським військам довелося залишити місто.
Остаточно Немирів був визволений Червоною Армією 18 червня. Через два дні у місті відбувся з’їзд селян Немирівської волості, який постановив «всіляко підтримувати Радянську владу як єдину захисницю робітників, бідняків та середняків-селян». Того ж дня Реввійськрада 14-ї армії утворила в Немирові ревком на чолі з Парамоновим. Ревком мав відділи: управління, продовольчий, земельний, народної освіти, охорони здоров’я, соцзабезпечення, міського господарства.
За час громадянської війни економіка Немирова була значно підірвана: лежали в руїнах підприємства, залізнична станція, лінії зв’язку, громадські будівлі. Не вистачало кваліфікованих кадрів, бракувало досвіду господарського керівництва. Відбудова народного господарства ускладнювалась тим, що доводилося продовжувати боротьбу проти численних банд.
Поступово труднощі переборювалися. За прикладом російського пролетаріату в місті провели загальний суботник благоустрою. До рук трудящих перейшли основні підприємства Немирова, зокрема тютюнова фабрика. 5 грудня 1920 року організувався комсомольський осередок. Спочатку він налічував 25 юнаків і дівчат. Очолила їх комуністка С. І. Войцехівська. Зважаючи, що більшість комуністів і співчуваючих пішла в Червону Армію, створення комсомольської організації мало велике значення. Комсомольці розгорнули велику агітаційно-пропагандистську та культурно-освітню роботу серед молоді Немирова і навколишніх сіл. У січні наступного року оформився комуністичний осередок на чолі з Н. М. Носковим. До нього увійшло 11 членів партії і 3 кандидати у члени партії. В червні обрано міську Раду та Робітничо-селянську інспекцію. Відновили роботу міська електростанція, винокурний і цукровий заводи, створено розсадник городніх культур, показову пасіку, зерноочисний пункт. Колишній маєток княгині Щербатової став одним з перших у нашій країні санаторіїв, згодом набувши всесоюзного значення.
7 березня 1923 року був утворений Немирівський район, який увійшов до складу Вінницького округу. Немирів став називатися селищем міського типу. Мешкало в ньому 6030 чоловік.
З непередаваною скорботою зустріли трудящі Немирова звістку про смерть мудрого вождя і вчителя пролетаріату В. І. Леніна. У відкритому листі до населення районний комітет КП(б)У писав: «Знімемо шапки перед його великою могилою, бо ніхто стільки не зробив для революції, як він. Його пам’ять буде шануватися довгі віки селянством і пролетаріатом усього світу. Спи спокійно, дорогий товариш і великий вчитель наш Ілліч!». Немирівці розгорнули наполегливу боротьбу за здійснення заповітів і накреслень В. І. Леніна. Переобладнали й реконструювали спиртовий та цукровий заводи, спорудили районний промкомбінат, маслосироварний завод, завод фруктових вод та інші підприємства, організували промислові й кооперативні товариства. 1924 року виникли промислове товариство ремісників і кустарів, товариства спільного обробітку землі — «Об’єднання», «Незаможник», «Культура», «Спілка», які об’єднували 59 господарств. Крім старої лікарні, відбудованої по закінченні громадянської війни, з 1925 року почали працювати амбулаторія, аптека.
Велику увагу Радянська влада приділяла розвиткові освіти і культури. Вже в 1920—1925 рр. в приміщенні колишньої гімназії розміщувалися три початкові і неповні середні школи, в яких навчалося 756 учнів, у місті працювали профтехшкола електромеханіків, трудколонія (до 1923 року дитбудинок), школа малописьменних, 3 гуртки лікнепу, агрошкола, діяли районний селянський будинок, бібліотека, театральний колектив. У вересні 1931 року в приміщенні колишньої Немирівської гімназії відкрито педагогічний технікум.
Все більшого розвитку набували соціалістичні форми господарювання. 1928 року в Немирові засновано артіль «Овочефрукт», яка об’єднувала 5 цехів. У червні з’їзд комітетів незаможних селян постановив прискорити організацію сільськогосподарських колективів. У жовтні 1929 року відбулася районна бідняцько-середняцька конференція, на яку з’їхалося 225 делегатів. Конференція обговорила питання про здійснення масової колективізації на честь 12-х роковин Жовтня, прийняла рішення закрити монастир і передати його приміщення для червоноармійського клубу. Невдовзі на базі ТСОЗів організувалося 2 колгоспи: «III Інтернаціонал» і «Соціалістичні лани». 1931 року створено Немирівську МТС. Спочатку в ній було лише кілька тракторів «Фордзон» і примітивний токарний верстат на ножному приводі. Через три роки МТС мала вже 21 трактор, у 1934 році вона одержала ще 12 тракторів ХТЗ.
16 серпня 1931 року вийшов перший номер районної газети «Соціалістичні лани». Створений 1933 року політвідділ МТС почав видавати багатотиражну газету «Трактор». Преса відіграла значну роль у вихованні селян в комуністичному дусі, залученні їх до колективного господарювання. Наприкінці 1932 року в немирівських колгоспах налічувалося вже 223 господарства. Завдяки підвищенню культури землеробства немирівські сільськогосподарські артілі добивалися все вищих врожаїв, зростала й оплата праці колгоспників. У технічно оснащене підприємство перетворилася Немирівська МТС. 1940 року вона мала 86 тракторів, 20 комбайнів, 12 автомашин та багато іншої техніки, яка виконувала основні польові роботи в колгоспах району.
В 30-х роках успішно розвивалася промисловість селища. Цукровий завод в 1934—1936 рр. випускав продукції в 1,5 раза більше, ніж у 1913 році. Серед колективу підприємства було 89 стахановців і 36 ударників. У 1938 році 30 стахановців і 20 ударників нараховувалося на спиртовому заводі.
Змінився зовнішній вигляд міста, поліпшився благоустрій його. Були замощені вулиці, збудовано водогін, спортивні майданчики, кілька великих магазинів, лікарню на 48 ліжок, нові кінотеатр та будинок культури.
Напередодні Великої Вітчизняної війни в селищі діяли 2 середні школи, в яких навчалося 1870 учнів, працювали 69 учителів. 1940 року лише в педагогічному технікумі здобували освіту 576 чоловік, працювали 25 викладачів. Велику виховну роботу проводили серед населення бібліотеки. 23 тис. томів книжок налічувала районна бібліотека.
З кожним роком кращало життя немирівців. Та дальшому розквітові міста перешкодив напад фашистської Німеччини. Гітлерівці люто бомбили залізничну станцію селища, зруйнували колію, вокзал, сховища «Заготзерна», багато житлових будинків. 22 липня 1941 року фашисти захопили Немирів. Гестапівці розстрілювали радянських людей, у т. ч. жінок, дітей і стариків. За час окупації кати розстріляли в Немирові 7785 громадян селища та інших сіл. Трудящі Немирова з перших днів окупації піднялися на боротьбу проти фашистських головорізів. У вересні 1941 року в селищі було створено підпільну патріотичну організацію. Її очолили директор місцевої середньої школи комуніст О. Д. Євдокименко, колишній офіцер Червоної Армії Л. С. Ведибіда. Патріоти встановили зв’язок з Вінницьким підпільним партійним центром, розгорнули активну боротьбу проти ворога. Будинок досвідченого підпільника періоду громадянської війни М. М. Улановського, який за дорученням організації відкрив приватну майстерню, став конспіративною квартирою. Активним учасником групи була бухгалтер будинку відпочинку А. О. Бриллінг. Добре знаючи німецьку мову, вона виконувала обов’язки розвідника загону. Підпільники вели широку агітаційну роботу серед населення, добували зброю, готували людей до створення партизанського загону, встановили зв’язок з партизанським загоном «За Батьківщину», що діяв у Шабельнянському лісі. За дорученням підпільників Л. С. Ведибіда влаштувався у поліцію. Він допомагав добувати зброю, заздалегідь попереджав підпільників про наміри ворога, рятував людей від арешту.
В лютому 1942 року утворилася підпільна група при цукровому заводі. Діючи спільно з організацією, яку очолював О. Д. Євдокименко, та партизанським загоном «За Батьківщину», учасники підпілля паралізували підготовку підприємства до цукроваріння. Підлий провокатор видав фашистам керівників і учасників немирівського підпілля. 10 жовтня 1942 року частину патріотів було заарештовано, декому вдалося втекти до партизанів. 13 січня 1943 року в присутності сотень немирівців кати стратили чотирьох підпільників: О. Д. Євдокименка, А. О. Бриллінг, Л. С. Ведибіду і М. М. Улановського. Мужньо прийняли смерть патріоти. Із зашморгом на шиї Олександр Євдокименко, звертаючись до людей, вигукнув: «Я бачу у декого сльози на очах. Не плачте, товариші! Зараз треба навчитись ненавидіти, щоб без жалю бити ворога. Бийте німців! Хай живе…» Кат не дав вимовити останнього слова. Через кілька днів фашисти розстріляли у Вінниці ще 12 немирівських підпільників, у т. ч. А. А. Бука, який мав бути командиром партизанського загону. Решту заарештованих гітлерівські фашисти відправили до таборів смерті.
Немирівці свято шанують світлу пам’ять героїв. На центральній площі старовинного парку, перед головним корпусом будинку відпочинку встановлено пам’ятник, на якому викарбовано імена загиблих патріотів. Біля пам’ятника завжди свіжі квіти.