Ситківці, Немирівський район, Вінницька область
Ситківці — селище міського типу (з 1958 року), центр селищної Ради, залізнична станція. Розташовані за 40 км від райцентру, в мальовничій місцевості при злитті двох річок Червоної і Повстянки. Із заходу, сходу та півдня селище оточують ліси, що розкинулися на схилах вибалків. Населення — 4348 чоловік.
Сиву давнину Ситківців підтверджують археологічні дослідження. В центрі селища виявлено 20 поховань пізньосередньовічного могильника-кладовища. При одному похованні знайдено срібну монету — півгроша, карбовану 1520 року за чеського й угорського короля Людовіка II. Деякі кістяки мають сліди фізичних травм, завданих за життя ударами тупого знаряддя по черепу, що може свідчити про участь населення у збройній боротьбі проти татаро-турецьких, литовських та шляхетсько-польських загарбників.
На початку XVI ст. Ситківці — укріплений замок на межі Вінницького й Гайсинського повітів. На його місці збереглися «замчища» — залишки земляних валів, фундаментів кам’яниць і церков, а за 9 км на схід від селища — руїни старовинного монастиря (урочище Монастирище). 1545 року Ситківці належали литовському пану Скабарні, про що свідчать ревізькі документи.
Недалеко від Ситківців у давнину проходив Чорний шлях, по якому сунули татарські орди, здійснюючи грабіжницькі набіги. Село неодноразово знищувалось під час таких нападів (1551, 1571, 1586 рр.), але на його території знову й знову селилися люди. Польська держава не вживала ефективних заходів для оборони південних кордонів, замки ж будувалися, щоб приборкати селян-поселенців і козаків.
Після Люблінської унії власники Ситківців — князі Четвертинські — посилили експлуатацію селян. У 1588 році згідно з III литовським статутом тут було остаточно узаконено кріпацтво. Мрією кріпаків стали вільні поселенці та козаки. В 1594—1596 рр. під час перебування на Брацлавщині С. Наливайка селяни спільно з міщанами й козаками виступили проти магнатів, шляхти й заможних міщан. У цей час почастішали втечі селян-кріпаків на Запоріжжя. Феодали у пошуках робочих рук займалися викотництвом й осадництвом. У 1602 році в Ситківцях поселилось чимало селян з села Хлібової Подільського воєводства, які втекли від своїх хазяїв. Посібники втеч — викотці, нерідко й самі магнати зманювали селян у сусідніх власників пільгами, перевозили втікачів на своїх підводах, іноді виділяючи для цього збройні загони. Так було привезено у Ситківці селян з Кроливної.
Приймаючи втікачів з Волині, Полісся й Західного Поділля, поміщики обіцяли їм кілька пільгових років. Довірені особи феодалів — «осадці» ставили на ділянках-волоках, які підлягали заселенню, стовпи «на волю». На них умовними знаками зазначалися пільги строком на 10,15, 20, 30, іноді на 40 років. Але рідко дотримувались пани обіцянок. Часто до закінчення строку пільг поселенці на «законних» підставах закріпачувались. Коли Ситківці стали власністю Вишневецьких (1606 р.), селянин-кріпак, якщо не виконував панщини, мав сплатити 5 талерів. Особливо визискували селян орендарі. 1629 року в селі було 102 дими (двори).
Селяни чинили опір закріпаченню, посиленню панщини. Активну участь брали жителі села у визвольній війні 1648—1654 рр. Вони створили окрему сотню Вінницького полку. Після визволення селянсько-козацькими військами від польсько-шляхетських загарбників Ситківці перебували у складі Брацлавського полку. В документах 1654 року, що закріпили возз’єднання України з Росією, серед сіл і міст, які приймали присягу, згадуються і Ситківці.
З 1654 року Ситківці неодноразово зазнавали нападів польсько-шляхетських військ. Пани катуванням і пожежами намагались погасити опір населення.
Захопивши село в 1664 році, шляхетські загони перетворили його у згарище. Залишилось лише 27 димів. Четверта частина жителів загинула, багато мешканців у складі Брацлавського й Вінницького полків перейшло на лівий берег Дніпра.
За Андрусівським перемир’ям Ситківці залишились за Польщею, а з 1672 по 1699 рік перебували під владою Туреччини. В 1702 році повстанські загони Палія і Самуся визволили Ситківці від поміщиків і орендарів. Щоб придушити опір селянсько-повстанських загонів, пани запрошували собі на службу кримських татар. 21 березня 1745 року поблизу Немирова й Ситківців перебував тритисячний загін татар, а в лісах було заготовлено багато кайданів і колодок для бранців. Місцеві поміщики збирались заплатити живим товаром (ясир) татарам.
Селяни-кріпаки йшли в гайдамаки. В Голубиному яру (на території села) знайдено схованки, де гайдамаки тримали зброю. В 1750 році вони підпалили фільварок пана.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією 1793 року Ситківці ввійшли до Брацлавського намісництва, а через чотири роки — до Липовецького повіту Київської губернії. Незабаром село купив граф С. Потоцький. Руками селян Потоцькі спорудили палац, запрудили ставки, розвели білих і чорних лебедів, розбили парк-заповідник, де за кам’яним муром тримали завезених з далеких країв диких звірів. Кріпаки злидарювали, пухли з голоду, знесилювалися, працюючи від неділі до неділі на панів. У квітні 1834 року земський суд встановив, що 821 кріпак ситковецького маєтку поміщика графа Я. Потоцького харчується «хлібом», виготовленим з бурди, соломи, трави та бруньок. Тим часом пан розважався на закордонних курортах, витрачаючи гроші, зароблені потом і кров’ю поневолених селян. Кріпацька праця застосовувалась також на цукроварні, заснованій 1836 року, цегельні, на заводі, де виробляли соду й скло. З 1808 по 1870 рік на заводі виготовляли скляний посуд голубого, зеленого та інших кольорів. Тут і зараз знаходять уламки битого скла.
Реформа 1861 року збільшила кількість малоземельних і безземельних селян, які йшли працювати на цукровий завод та його плантації. У 1866 році за орендним договором з Потоцьким акціонерне товариство на чолі з бароном К. Таубе і французом І. Гоффаром розпочало будівництво нового цукрового заводу. Машини та інше обладнання були завезені з-за кордону, переважно з Австро-Угорщини. Восени 1867 року завод виробив 87 617 пудів цукру-піску. На заводі працювало 240 чоловіків і 20 жінок, переважно з місцевого населення. Маючи великі дивіденди (від 10 до 20 проц.), акціонери поновили контракт з Потоцьким до 1918 року. Завод давав прибутків від 58 до 84 тис. крб. на рік. У погоні за наживою власники цукрового заводу примушували робітників працювати 16 годин на день без перерви на обід і без вихідних. Часто з заробітку робітників відраховували різні штрафи. Ще гірше оплачувалася праця жінок та підлітків. Останні працювали 5—6 років чорноробами по 12—13 годин, при цьому значна частина мізерної зарплати йшла на могоричі майстрам.
Про нещадну експлуатацію трудящих на цукровому заводі писав у липні 1894 року у своїй скарзі губернаторові робітник А. П. Данилевський. За 20 років своєї праці на різних цукрових заводах він ніде не бачив таких жахливих умов, як на ситковецькому. Важке життя викликало обурення робітників, багато з них не йшли працювати на завод, хоч зазнавали великих нестатків. Проте губернатор не зважив на скаргу, він переслав її фабричному інспекторові з такою резолюцією: «Залишити без наслідків у зв’язку з відсутністю доказів про тривалість робочого дня»3. 1896 року робітники Ситковецького цукрового заводу оголосили страйк, вимагаючи підвищення зарплати. У відповідь хазяї підприємства викликали поліцію і жандармів. Однак це не допомогло. Адміністрація змушена була частково задовольнити вимоги робітників.
У Ситківцях був також цегельно-черепичний завод. Як і цукрозавод, його орендувало акціонерне товариство. В 1866 році там працював 21 чоловік, переважно дівчата до 16 років.
У 1900 році в Ситківцях мешкало 3044 чоловіка, налічувалося 426 селянських дворів. З усієї землі 2248 десятин більше тисячі належало Потоцьким, 100 — іншим власникам, 90 — церкві і лише 981 десятиною володіли селяни. Багато з них мали лише городи. Безземельні селяни змушені були йти в батраки до панів куркулів, на заробітки. Крім цукрового заводу, в селі працювали водяний млин, кузні, які належали поміщикам Потоцьким. Куркулі мали вітряні млини, олійні та інші невеликі підприємства обробки сільськогосподарської сировини.
Революція 1905—1907 рр. знайшла широкий відгук серед ситковецьких селян, батраків і робітників, які піднялися на боротьбу проти царського самодержавства. У вересні 1906 року застрайкували батраки Ситковецького маєтку Потоцьких. Вони вимагали поліпшення умов праці, підвищення плати на збиранні цукрових буряків. Коли орендар Потоцьких викликав каральний загін, батраки побудували завал із стовпів і вчинили опір карателям. За наказом липовецького повітового справника виступ батраків придушили. Було заарештовано 6 чоловік. 27 травня 1908 року в маєтку Потоцьких знову спалахнув страйк. Економ відібрав на проривку цукрових буряків 60 жінок і підлітків за 15 коп. в день, а решту — 150 чоловік прогнав грубою лайкою. Місцеві селяни Я. М. Пороховник і І. П. Коберник виступили на захист ображених. Виголошуючи політичні гасла про свободу, вони закликали залишити роботу. З співом «Марсельєзи» понад 200 чоловік покинули бурякові плантації. Організаторів страйку Я. М. Пороховника і І. П. Коберника уманський суд засудив до трьох місяців тюремного ув’язнення.
Злиденне життя трудящих села, антисанітарні умови, відсутність широкої лікарської допомоги спричинялися до частих епідемій. На початку XX ст. в селі були лише один лікар, один фельдшер, одна лікарня на кілька ліжок. Смертність на той час становила 62 проц. від кількості народжених.
Становище ситковецьких селян чимдалі погіршувалося. В 1912 році 31 господарство, або 6 проц. від усіх селянських дворів, зовсім не мало землі, 23 проц. господарств мали менше однієї десятини, 32,5 господарств — від 1 до 2 десятин, 20 проц. господарств — від 2 до 3 десятин. Таким чином, 81,5 проц. селян були пролетарями і напівпролетарями. 20 проц. селянських господарств зовсім не мали худоби, один кінь припадав на 14 господарств, віл — на 10, корова — на 3 господарства. Більшість селян обробляла свою землю найманою худобою або супрягою. Експлуатували селян поміщики, куркулі, торговці, скупники, лихварі. Безземельні займалися гончарством, колісництвом, бондарством, вишиванням та іншими кустарними промислами, йшли працювати у майстерні.
Та незважаючи на все це, жителі Ситківців прагнули знань, освіти. З 1861 року в селі існувала лише однокласна парафіяльна школа, де дітей навчав дяк. Робітники цукрового заводу вирішили на свої кошти заснувати училище. Звернувшись щодо цього до місцевих властей, вони разом з селянами обіцяли вносити щорічно на утримання училища 360 крб. та забезпечувати його шкільним обладнанням. Після тривалого листування однокласне народне училище відкрили 1882 року. Навчалося в ньому 40 хлопчиків. 1902 року училище перетворили у двокласне. Містилося воно в будинку, спорудженому робітниками на власні кошти. Селяни, як і раніше, доплачували 360 крб. Три вчителі вчили 157 хлопчиків і дівчаток. Проте закінчували його лише не більше 10 учнів, переважно із заможних родин. Через матеріальні нестатки діти бідняків у кращому разі могли навчатися одну зиму.
1905 року в Ситківцях побувала пересувна виставка народних художніх творів. Її супроводжували художники І. С. Макушенко, Д. Е. Лосевський.
До 1913 року в Ситківцях існувала ткацька майстерня, де виробляли килими, рушники, високоякісний шевйот. Вовну для його виготовлення доставляли з Москви. Ткалі О. Загоровська, Я. Затворницька, М. Остроухова пригадують, якою невичерпною була фантазія народних умільців. Переконливим доказом їх високого художнього смаку були килими з оригінальним рослинним й геометричним орнаментом, рушники, вишиті різнокольоровими узорами рослин і геометричних фігур. Умови праці в майстерні були дуже важкі. Робочий день тривав 16 годин. Поступово народні художні промисли занепали. Немала вина в цьому лихварів і скупників. Скуповуючи за безцінь вироби народних митців, вони доводили їх до крайнього зубожіння. «Із ткача не буде багача, з швачки — багачки» — говорилось у народній приказці.
З початком імперіалістичної війни становище трудящих стало ще важчим. Лютнева революція в Росії посилила революційний рух селян. Незабаром ситковецькі поміщики просили губернського комісара притягти селян до відповідальності за самовільне захоплення лісів та реманенту, насіння і навіть економій. 24 квітня 1917 року в Ситківцях відбулися багатолюдні збори, організовані революційними солдатами, робітниками й селянами. Ситковецькі цукровики прийняли рішення про запровадження 8-годинного робочого дня, робітничого контролю8.
Звістка про Жовтневу соціалістичну революцію активізувала боротьбу селянської бідноти і робітників за встановлення Радянської влади. Наприкінці листопада 1917 року батраки й селяни розібрали худобу в Ситковецькій і Козлівській економіях, розподілили реманент, хліб і землю, які належали Потоцьким. У грудні 1917 року батраки й робітники цукрового заводу створили народну міліцію, новий ревком, який очолив селянин-бідняк В. І. Пороховник. Засідання ревкому відбувалися в приміщенні сучасного будинку промкомбінату. Тут, на стінах залу, висіли надруковані перші радянські декрети — про мир, про землю, про 8-годинний робочий день.
У березні 1918 року село захопили австро-німецькі окупанти. Почалися реквізиції. Окупанти вивезли цукор із заводу, пограбували селян. Повернулися в село пани й орендарі. Після визволення від окупантів наприкінці листопада відновив свою діяльність ревком. З ліквідацією влади Директорії навесні 1919 року встановленням Радянської влади в Ситківцях керував балтійський матрос Д. Д. Кобелев, більшовик, направлений в село Липовецьким повітовим парткомом. Йому активно допомагали робітники з Києва А. І. Слєсарєв, Федін, місцеві жителі Г. А. Одаховський (балтійський матрос), робітники цукрового заводу Є. А. Одаховський, П. В. Гуцаленко, вчителі І. Я. Банюк і К. Козенко. Рішучу боротьбу ревком повів з бандитизмом. Озброєні робітники й селяни-бідняки організували загін, який очолив місцевий робітник Д. Н. Брудницький. Загін охороняв цукровий завод, роззброїв місцевих бандитів, заарештував їх пособників — куркулів. В боротьбі з бандитами загинули командир загону Д. Н. Брудницький і його брат Федір, В. І. Пороховник. Головою ревкому призначили Я. П. Коберника, місцевого селянина, солдата, який щойно повернувся з німецького полону. Створений селянами-бідняками комбід очолив батрак П. Т. Усаченко. Комбідівці допомагали збирати продрозкладку, вели боротьбу з куркулями, які гноїли й отруювали хліб, щоб не здати його державі. Ревком разом з комбідом облікували товар місцевих купців і торговців, відкрили крамницю Ситковецького споживчого товариства, підтримали вимогу селян про розподіл поміщицької землі. Землю розподілили з розрахунку 0,25 десятини на їдця. Збирати врожай дозволялось тільки членами сім’ї. Успішно пройшла мобілізація до лав Червоної Армії. У Ситківцях, а також у Юрківцях, Джуринцях формувався 1-й Радянський полк. Активним організатором полку, а також боротьби проти націоналістичних банд Волинця, Хмари та інших був більшовик І. І. Касяненко.