Вінницька область у період буржуазно-демократичних революцій (1900 — 1917 рр.)
Наприкінці XIX ст. класова боротьба трудящих Поділля набирала дедалі більшої організованості, виразнішого політичного характеру. Все частіше страйкували ’робітники й селяни, всюди появлялися революційні прокламації. Трудящі наполегливо добивалися поліпшення свого економічного становища. Масова демонстрація відбулася у травні 1899 року в Жмеринці. Прокотилася хвиля страйків у Вінницькому, Гайсинському та Ольгопільському повітах.
Розгортання революційного руху на Поділлі нерозривно пов’язане з розповсюдженням ленінської газети «Искра». Газета разом з марксистською літературою переправлялася в Росію через прикордонні пункти, у т. ч. розташовані у Подільській губернії. Нелегальна література не тільки транспортувалася через Поділля, але й поширювалася тут серед місцевого населення. Вона була виявлена у Немирові, у солдатів Могилева, робітників Гніванського цукрового заводу, в Тульчині. Під безпосереднім впливом «Искры» в кінці травня 1903 року засновується соціал- демократичний гурток у Могилеві3. В цьому році виникають і встановлюють зв’язки з газетою «Искра» соціал-демократичні гуртки Вінниці, Жмеринки, Козятина, Немирова.
Революція 1905—1907 рр. сколихнула все Поділля. Протестуючи проти кривавої розправи царського уряду над мирними демонстрантами 9 січня 1905 року в Петербурзі, застрайкували робітники Козятина, Могилева, Жмеринки. Піднесенню революційної боротьби народних мас сприяла більшовицька пропаганда. У лютому того ж року серед жмеринських робітників . поширювалася стаття В. І. Леніна «Початок революції в Росії». Листівки, прокламації, революційні брошури проникали в села Брацлавського, Вінницького, Гайсинського та інших повітів.
Весною 1905 року страйкували робітники Ялтушківського, Гніванського, Шпиківського та інших цукрових заводів. Великого розмаху набрав спільний виступ робітників і селян Деребчина. В село прибула сотня козаків, було заарештовано 92 чол. У відповідь на репресії робітники цукрового заводу розгромили контору підприємства6. На знак солідарності з деребчинцями одночасно оголосили страйк селяни 19 сіл Ямпільського повіту. Для придушення селянського руху царизм посилав війська і поліцію, проводив масові арешти і суди над селянами. Лише у Вінницькому повіті весною 1905 року було притягнуто до суду 474 чоловіка.
Під час загальноросійського політичного страйку в жовтні 1905 року революційними виступами було охоплене все Поділля. Найбільші страйки відбулися у Гнівані на цукровому заводі і каменоломнях та в залізничному депо у Жмеринці. 19 жовтня у Вінниці та Могилеві під лозунгом «Геть самодержавство!» пройшли масові демонстрації. Під час Грудневого збройного повстання в Москві в Ямпільському та інших повітах губернії селяни громили поміщицькі маєтки. Тоді ж застрайкували залізничники Жмеринки, Козятина, Крижополя. Уряд вдавався до військової сили. В Козятині солдати оточили робітників під час мітингу, щоб розігнати його, застосували зброю. Кілька чоловік було вбито. Серед них — брати Михайло і Василь Валдаєви, керівники страйку козятинських залізничників. У ці дні страйки відбулися також на Соболівському цукровому заводі, на підприємствах Могилева. Трудящі вимагали 8-годинного робочого дня, оплати праці незалежно від віку. Стійко трималися страйкарі Носківецького цукрового заводу. Вони протягом місяця не приступали до роботи. Адміністрація підприємства змушена була поступитися. Робочий день скоротили до 10 годин, а заробітну плату збільшили на 40 процентів.
Революційний рух дедалі розгортався. Якщо в 1905 році в Подільській губернії відбулося 278 виступів, то в 1906 році — 493 виступи, з них — 389 страйків. Весною і влітку 1906 року з новою силою прокотилася хвиля селянських заворушень. У селах Стадниці Вінницького повіту та Марківці Гайсинського повіту мали місце сутички між селянами і військами.
Царизм жорстоко розправлявся з учасниками революції. Тільки в Ямпільському повіті за травень і червень 1906 року власті кинули в тюрму понад 200 селян. Заарештований був також один із студентів Петербурзького університету, який розповсюджував марксистську літературу. В нього знайшли твір В. І. Леніна «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції». Під час арештів учасників революційного руху в Могилеві, Вінниці була виявлена праця В. І. Леніна «До сільської бідноти».
Особливо шалений наступ царське самодержавство розгорнуло проти робітничого класу та його організацій у період спаду революції. У Вінниці жандармерія заарештувала 50 активних учасників революційного руху. Однак і в період наступу реакції вони продовжували свою діяльність. У Вінницю і Бар надходили газети «Пролетарий» і «Социал-демократ». У Брацлавському, Вінницькому, Ольгопільському повітах відбулися селянські заворушення. Селяни вимагали підвищення поденної плати, робили потрави на панських ланах. 7 травня близько трьохсот трудівників с. Бугакова Брацлавського повіту під керівництвом Н. Дудника, озброївшись кілками та камінням, вчинили опір поліції, яка відкрила по них стрільбу з гвинтівок. Селяни побили пристава та урядників6. їх активні виступи примусили поміщиків піти на деякі поступки: у с. Рожепах Літинського повіту замість одинадцятого чи дванадцятого снопа почали жати за восьмий.
Але революція ішла на спад. У містах і селах запанувала реакція. Тисячі робітників і селян зазнали жорстоких репресій. Царський уряд провів столипінську реформу. Це було прагнення самодержавства створити з куркульства свою соціальну опору на селі, паралізувати наростання революційної боротьби серед селянства, ізолювати його від робітничого класу. За час цієї реформи на Поділлі створені 21 192 відрубні і хуторні господарства. Як і раніше, залишалося велике поміщицьке землеволодіння. Тривало класове розшарування на селі, зростало безземелля і малоземелля. Якщо у Вінницькому повіті в 1905 році з наділами до 3-х десятин налічувалось 28,5 проц. селянських господарств, то в 1913 році їх стало вже 68,2 проц. Це було типовим для всього Поділля. Дві третини всіх селянських господарств не мали робочої худоби. Безземелля й малоземелля з їх супутником — голодом і злиднями примушували селян шукати заробітків у містах. У 1906— 1910 рр. щороку йшли на заробітки у середньому 132,6 тис. чоловік. Натомість куркулі по дешевій ціні скуповували землю бідноти й багатіли.
Столипінська реформа ще більше загострила класові протиріччя на селі. Боротьба проти самодержавства й поміщицької сваволі не припинялася. Особливо вона активізувалася після 1910 року, коли розпочалося нове революційне піднесення в країні. Робітники станції Журавлівка вимагали від адміністрації підвищення заробітної плати. В листопаді 1911 року застрайкували робітники Соболівського цукрового заводу. Трудящі Поділля рішуче протестували проти кривавого Ленського розстрілу. Всюди відбувалися мітинги, збори, страйки. В с. Щітках Вінницького повіту селяни захопили панські сіножаті, в с. Кричанівці Могилівського повіту спалили фільварок. Між селянами і поліцією в с. Кривошиях Вінницького повіту відбулися збройні сутички.
Для промислових підприємств потрібні були освічені робітники, і царський уряд змушений був розширювати шкільну мережу. 1865 року на Поділлі нараховувалося 2281 школа, в т. ч. парафіяльних 1385. Але, не маючи матеріальних засобів, більшість шкіл, особливо сільських, не відповідали своєму призначенню. Нерідко сільські школи тулилися в звичайних селянських хатах. У селі Білоусівці (нині Тульчинський район) школа не мала ні парт, ні столів. Під час навчання діти сідали на земляну долівку, а вчитель примощувався на лежанці і звідти проводив урок. З 1863 по 1869 рік у Подільській губернії відкрито 30 училищ, але вони були недоступними для широких народних мас. 1877 року в губернії на 232 мешканців припадав один учень. Мало поліпшувалося становище з освітою і в наступні роки. За даними перепису 1897 року в губернії було 89,7 проц. неписьменних. До революції в межах сучасної Вінницької області існувало 22 світські і 4 духовні середні навчальні заклади, в яких навчалося до 5 тис. учнів. Відвідували ці школи переважно вихідці з панівних класів. Царський уряд забороняв навчання рідною мовою.
На території сучасної Вінниччини до кінця XIX ст. не існувало ні музеїв, ні наукових товариств. До 1870 року не було жодної публічної бібліотеки. На 998 жителів передплачувалась одна газета чи журнал. Коли до цих даних додати те, що на 47 260 чол. населення на початку XX ст. в середньому був лише один лікар, то стає очевидною вся неприваблива картина важкого життя трудового народу, приреченого гнобительською політикою російського царизму на злидні, темряву і неосвіченість.
Але трудящі маси Вінниччини, як і всієї країни, не корилися тяжкій долі. Вони весь час піднімалися на революційну боротьбу проти соціального і національного гніту. Їх підтримували й допомагали організовуватись діячі більшовицької партії, на їх захист виступали прогресивні вчені, представники культури.
На Вінниччині народилися й творили музику українські композитори П. І. Ніщинський і М. Д. Леонтович, у Тиврові й Голово-Русаві працював композитор К. Г. Стеценко, протягом 1878—1888 рр. у села Браїлів та Сьомаки приїжджав П. І. Чайковський, де написав ряд музичних творів. Світову славу завоював співак-гітарист, уродженець Погребища М. Д. Соколовський. Його віртуозна гра вражала слухачів своєю неповторною майстерністю. Велику громадську й наукову роботу на Вінниччині проводили великий російський хірург М. I. Пирогов та український мікробіолог і епідеміолог Д. К. Заболотний, який за радянських часів був президентом Академії наук УРСР.
Героїка минулого краю знайшла художнє змалювання в історичних творах письменника М. П. Старицького, який неодноразово сюди приїздив і жив у Мотилеві та навколишніх селах. Подільська земля животворними соками наснажала і творчість класика української літератури, революційного демократа М. М. Коцюбинського. Його дитинство і юність пройшли, як він говорив, «все на тім же багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі». В будинку, де народився і жив письменник, створено літературно-меморіальний музей.
Уродженцями Вінниччини є також українські письменники А. П. Свидницький та С. В. Руданський. Перший з них у своєму романі «Люборацькі» відтворив чарівну красу Поділля, а другий — дотепно використав життєві факти краю у своїх співомовках.
З любов’ю показував подільське життя російський письменник Г. О. Мачтет, який у свій час вчився у Немирівській гімназії. Він — автор улюбленої пісні В. І. Леніна «В неволі скатований люто».
Мальовнича краса Поділля привертала увагу великої поетеси Лесі Українки. Проїжджаючи залізницею через Вінницю і Жмеринку до Одеси, вона зачаровано оглядала тутешні сади й гаї. Подільському краю поетеса присвятила ніжні свої слова:
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Напередодні першої світової війни Подільська губернія залишалася аграрним краєм. За даними 1912 року сільське населення становило 74,9 проц. Дві третини всіх селян належали до бідняків і потребували додаткового заробітку. Всі наявні підприємства в переважній більшості були дрібними. В межах теперішньої Вінницької області їх було 3772, з яких 92 проц. мали не більше як по 10 робітників. Вони розміщались переважно в селах. На долю цукрової промисловості припадало 80 проц. всієї продукції. З інших галузей найбільш розвиненими були пивоварна, горілчана і борошномельна. Великим попитом на ярмарках Брацлава, Бара та інших міст Поділля користувалися гончарні вироби народних умільців-кустарів с. Бубнівки Гайсинського повіту. Вишивки трудівниць с. Клембівки експонувалися на Всесвітній виставці в Чікаго.
На початку XX ст. у межах теперішньої області залізнична мережа становила 865 верст. Крім того, було 386 верст шосейних шляхів. Наявність залізничної колії та шосейних доріг сприяла розвитку торгівлі, збільшенню продажу цукру та пшениці.
Перша світова війна принесла трудящим Поділля великі бідування. За час війни посівна площа скоротилася на 18 проц. Це сталося за рахунок бідніших селянських господарств, бо в армію були мобілізовані чоловіки. Водночас для потреб фронту забрали багато коней, не було чим обробляти землю. Підвищились ціни на предмети споживання. Все це погіршувало і без того тяжке становище трудящих мас. З 1915 року знову розгорнулася страйкова боротьба. Страйкували робітники Вінницького суперфосфатного заводу, вимагаючи підвищення заробітної плати. Великий страйк відбувся на Вінницькій взуттєвій фабриці «Яструб», яким керували робітники Юрченко, Мороз і Павленко. Трудівники села відмовлялися йти в армію, не сплачували податків, не виконували повинностей. Застрайкували сільськогосподарські робітники на цукрових плантаціях Корделівського цукрового заводу, до них приєдналися селяни сусідніх сіл. Революційний рух ще більше посилився в 1916 році. Найбільшого розмаху він набрав у Ольгопільському повіті.