Вінницька область у період промислового капіталізму (60 — 90-і роки xix століття)
Великих страждань народним масам завдавали епідемічні захворювання. 1848 року в губернії від холери померло 32 960 чоловік. У зв’язку з майже повною відсутністю ветеринарної служби в губернії того року від виснаження і ящура загинуло 7 тис. голів великої рогатої худоби. Подібні народні бідування часто повторювалися.
Організовані форми охорони здоров’я у губернії по суті перебували ще в процесі зародження. До 1861 року були відкриті в кожному повіті перші маленькі лікарні. Всього в лікарнях губернії нараховувалося 410 ліжок. Сільські лікарні, як правило, перебували в поміщицьких маєтках. Будучи на утриманні поміщиків, вони, звичайно, обслуговували їх сім’ї. В таких умовах тільки заможні верстви населення за велику плату могли одержати медичну допомогу. Акушерську «допомогу» подавали 12 повитух. А тим часом у губернії проживало майже мільйон жінок.
На низькому рівні знаходилась і народна освіта. Окремі парафіяльні школи, які уціліли до початку XIX ст. у Брацлавському, Вінницькому, Літинському, Могилівському повітах, перебували в такому жалюгідному стані, що їх під час ревізії 1820 року навіть не включали до списків діючих шкіл. На рівні гімназій існували школи тільки у Вінниці, Барі та 4-класна школа в Немирові. Вони перебували під контролем польської шляхти. Викладали в них польською мовою. Школи були недоступні дітям трудящих. Після придушення польського повстання 1830— 1831 рр. царський уряд запровадив у школах навчання російською мовою. Остання стала офіційною мовою діловодства в усіх судових установах Подільської губернії. Певні зрушення в розвитку освіти відбулися в середині XIX ст. За даними 1854 року, в губернії вже діяло 364 навчальні заклади, в т. ч. 2 гімназії, повітове училище.
Щоб тримати народні маси в покорі, самодержавство всебічно використовувало релігію. Царський уряд давав щедрі привілеї духівництву, виділяв великі кошти на будівництво й обладнання церков, монастирів та різних культових установ. Ще в кінці XVIII ст. на Поділлі нараховувалось аж 1442 церкви. Подільська губернія залишалась однією з найбільш відсталих окраїн царської Росії.
Та, незважаючи на несприятливі умови, в краї пробуджувалась громадська думка. Розвивалось культурне життя, на яке великий вщиив мали видатні діячі культури, що перебували на Вінниччині.
В різні роки тут жили російський художник-реаліст В. А. Тропінін, український письменник І. П. Котляревський, польський поет і драматург Юліуш Словацький. До Тульчина приїздив О. С. Пушкін, де зустрічався з керівником Південного товариства П. І. Пестелем.
В кінці 20-х років XIX ст. на Вінниччині збирав народні легенди письменник О. П. Стороженко. На їх основі він написав такі оповідання, як «Голка», «Кіндрат Бубенко-Швидкий» та ін. Уродженець Поділля Ян Засідатель став відомим художником-портретистом. Його роботи «Селянська дівчина», «Українка», «Невідома жінка», «Подолянка» експонуються у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. Багато портретів на Поділлі створив близький друг Т. Г. Шевченка, український художник І. М. Сошенко, який викладав малювання у Немирівській гімназії.
З Поділлям було тісно пов’язане життя палкого захисника знедолених народних мас уродженця села Антонополя Вінницького повіту С. М. Олійничука (1798—1852). У своєму яезакінченому творі «Історична розповідь природних або корінних жителів Малоросії Задніпровської, тобто Київської, Кам’янець-Подільської і Житомир-Волинської губерній, про своє життя-буття» Олійничук гнівно засуджував феодально-кріпосницький лад. За антикріпосницькі погляди в 1849 році був заарештований і помер у Шліссельбурзькій фортеці.
В середині 50-х років XIX ст. визначним культурним осередком стає Немирівська гімназія, в якій працювали такі демократично настроєні вчителі, як математик І. П. Дорошенко, історик А. Г. Теодорович, відомий фольклорист О. В. Маркович. Про цих учителів збереглися спогади сучасника Д. О. Вілінського, він називав їх «лицарями честі й дружби». В Немирові розпочала свою літературну діяльність і здобула визнання класика української літератури та видатної російської письменниці Марко Вовчок.
На Вінниччині любили усну народну творчість. Тут побутували численні легенди і перекази, казки й оповідання, пісні й думи. Місцеву основу має пісня «Ой я нещасний, що маю діяти?», варіант її взято з рукописної збірки погребищенського дяка Данила Бондаревського1. В пісні «А в неділю пораненьку в усі дзвони дзвонять» згадується село Уланів і наголошується, що кріпакам «від неділі до неділі треба панщину робити». За свідченням тогочасних фольклористів, серед подолян можна було почути такі пісні, як «Ой за гаєм, гаєм», «Зажурилась дівчинонька», «Іду я лугом, лугом», «Косарі косять, а вітерець повіває», «За річкою, за водою», «Крикнув козак Нечай» та ін. Пісні, які співалися на Поділлі, увібрали сум і стогін народних мас, їх протест проти кріпосницької неволі.
Урочисто проводились святкові й весільні обряди, з музикою і співами. На Вінниччині не існувало такого села, в якому б не було своїх музикантів. Найбільш поширені інструменти — скрипка, бас, бубон і цимбали. Зустрічалися також флейта і кларнет.
Віками на Поділлі складався своєрідний народний побут, формувалися оригінальні звичаї. Оригінально, зокрема, тут будувалися і архітектурно оздоблювались сільські оселі. Якщо в районі Надбужжя переважали забудови й огорожі дерев’яні, то на Наддністрянщині широко використовувались камінь та вапняки. Основними приміщеннями здавна вважалися хати-мазанки. їх будували з дерева, а там, де було обмаль дерева, брали глину, перемішану з соломою. Хата накривалась чотирискатним солом’яним дахом з невеликим звісом. Покрівлю по краях прикрашували рядами уступчастих гребенів з снопів. Хатні двері навішувалися на бігунах — дерев’яних осях. Вікна робилися невеликі чотирикутні або круглі. Місцем для спання здебільшого служив піл з дощок. З меблів були нерухома лавка, стіл, мисник для посуду та скриня для зберігання одягу. Стіни всередині хати й лицева сторона зовнішньої стіни білилися, а бокові й задня — обмазувалися жовтою глиною. Зовнішні стіни хати доповнювалися ще розписами. Ними прикрашалися також двері, віконниці, печі, грубки, комини. Однак в тодішньому селі панувала бідність. Часто під одним дахом тулилася ціла селянська родина разом з худобою і птицею. Рідко на дворах можна було побачити стодолу для збіжжя, а ще рідше комору.
Іншу картину становила поміщицька садиба. Польська панівна верхівка, щоб підкреслити свою велич і багатство, зводила в містах і селах розкішні палаци з парками. На їх будівництво запрошувалися майстри з Франції та Англії, а основні роботи виконували місцеві кріпаки, талановиті народні умільці. Особливою пишністю виділявся маєток графа Потоцького в Тульчині, який «блищав колись царською розкішшю». Це багатство досягалося за рахунок жорстокого гноблення трудящих мас.
Феодально-кріпосницька система сковувала прогресивні сили, стояла на перешкоді дальшого розвитку політичного й культурно-освітнього життя. Соціальна криза існуючого ладу щодалі загострювалась і посилювала наростання класової боротьби. Особливо активізувався антипоміщицький рух після поразки російського царизму в Кримській війні. Селяни села Юрківки Ямпільського повіту під керівництвом односельчанина Павла Коломійчука відмовилися виконувати панщину. Проти поміщицького гніту виступили селяни Брацлавського, Вінницького та інших повітів.
Проголошена 1861 року селянська реформа, яка проводилась царським урядом в інтересах поміщиків, не здійснила народних сподівань про землю. Значна частина земель відійшла від селян. Лише в 50 волостях Подільської губернії селяни втратили 186 426 десятин. Основні землі і далі зосереджувалися в руках поміщиків. До них перейшли громадські ліси, пасовища, водопої та ін. 382 поміщикам губернії належало більше, ніж по тисячі десятин кожному, а такі магнати, як Потоцький, Грохольський, Браницький та інші, володіли десятками тисяч десятин землі. Середній наділ на ревізьку душу становив 2,4 десятини. За землю селяни повинні були платити великий викуп. По губернії він перевищував ціну ділянок землі у 2,5 раза.
Не випадково, що зразу ж після оголошення «Положення» про реформу в Подільській губернії спалахують селянські заворушення і набирають масового характеру. Ними було охоплено 11 повітів. Лише протягом квітня 1861 року відбулося 139 виступів, у яких взяли участь селяни понад 200 сіл губернії.
На придушення селянських заворушень царський уряд кинув війська. У квітні 1861 року за участь в антиурядових виступах 147 селян сікли різками, 88 заарештували, а 15 засудили до тюремного ув’язнення та на каторжні роботи. Але жорстокі репресії не могли спинити селянського протесту. Селянські виступи в Подільській губернії складали 1/3 всіх виступів на Україні.
Масові селянські заворушення активізували діяльність польських революціонерів. У боротьбі за визволення Польщі вони хотіли скористатися революційністю народних мас і сподівалися знайти підтримку в місцевого населення. З цією метою вони в 1861 році в Ладижині, Томашполі, Печері, Гранові та інших поселеннях засновували підпільні школи1. Учні цих шкіл знайомилися з демократичними прокламаціями, патріотичними творами О. Пушкіна, А. Міцкевича, Т. Шевченка. Цими школами керував спеціальний комітет таємного товариства навчальної допомоги польському народу.
Польське повстання, що спалахнуло в Королівстві Польському в січні 1863 року, перекинулося того ж року і на територію Поділля. В губернії формувалися повстанські загони. Один з них у Липовецькому повіті нараховував 300 чол.. Загін, що діяв у районі Турбова, Вахнівки, Самгородка і Погребища, налічував 200 повстанців. Проте приєднання українського селянства до польських повстанців не набрало масового характеру. І це сталося тому, що в програмі польських діячів половинчасто вирішувалося аграрне питання. Невдачею закінчився прихід повстанського загону з Волинської губернії до Літинського повіту. До загону приєдналося всього кілька десятків місцевих селян. За допомогою військових сил повстанські загони на Поділлі були розгромлені.
Хоч польське повстання й зазнало поразки, однак воно сприяло розгортанню визвольної боротьби у Подільській губернії. З березня 1861 по квітень 1870 року тут відбулося 757 селянських заворушень проти поміщицького гніту. Вони охопили 1126 сіл з населенням 577 914 чоловік6. Селяни Немирова і сусідніх сіл відмовлялися платити викуп за землю. Сюди прибув каральний загін солдатів. Після арешту керівників заворушення та екзекуції виступ припинився, але селяни викупних платежів не внесли. За участь у виступах на Поділлі покарали різками 1293 селянина, кинули в тюрми та заслали на каторжні роботи 1014 чоловік.
Невтомна боротьба подільського селянства примусила російський царизм поступитися. Якщо в окремих місцях України проведення викупу селянських наділів в інтересах поміщиків відкладалось надовго, аж до січня 1883 року, то в Подільській та інших губерніях Правобережної України царський уряд змушений був за спеціальним указом від 30 липня 1863 року запровадити обов’язковий викуп селянських наділів, зменшивши його суму на 20 проц. Тоді ж переглянули й повернули селянам частину інвентарних наділів, захоплених поміщиками з 1848 по 1861 рр. Невеличкі наділи, як виняток, одержали деякі групи безземельного селянства.
Звільнившись від кріпосницької неволі, селяни потрапили в нову економічну залежність, яка втягувала їх в орбіту товарного виробництва. Обезземелені селянські маси стали постійним резервом постачання дешевої робочої сили для поміщицьких економій і промислових підприємств. Створилися умови для швидкого розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві та промисловості.
Виходу з тяжкого економічного становища селяни шукали ще в оренді поміщицької землі. За неповними даними, в 1865 році селяни Ольгопільського повіту орендували в поміщиків більше як 1000 десятин землі. За половину врожаю біднота орендувала землі в Брацлавському, Літинському та інших повітах1. Це було своєрідне закабаления, нова форма визиску і гноблення селян.
Водночас зростали різні види селянських недоїмок. У 1867 році за селянами Могилівського повіту їх числилось 112,4 тис. крб., Гайсинського — 51,3 тис. крб. Не могли врятувати селян від розорення і промисли — рибальство, візникування, ткацтво, гончарство та інші.
Пореформені роки позначені швидкою диференціацією селянства. Якщо в 1861 році в Подільській губернії з числа колишніх поміщицьких селян з тяглом нараховувалося 37 проц. господарств, піших — 48 проц., городників — 7 проц. і безземельних — 8 проц.1 2, то в 1890 році з тяглом~було лише 16,8 проц., піші становили 56,2 проц., городники — 14,5 проц. і безземельні — 12,5 проц. За рахунок зубожіння й розорення бідноти зростала глитайська верхівка села. В руках куркулів зосереджувалося все більше землі. Вони використовували вільнонайману працю. Розорені поміщицько-куркульською кабалою, селянські сім’ї залишали рідні місця і переселялись на Херсонщину, в Бессарабію та різні губернії Росії.
Нестерпні умови життя примушували селян до рішучої боротьби проти поміщицького землеволодіння. На розгортання визвольного руху в 70-х роках XIX ст. певний вплив зробила революційна пропаганда різночинної інтелігенції. В 1874 році на Поділлі активну діяльність розгорнули представники Київської народницької організації. Серед населення Браїлова та Немирова вели агітаційну роботу народники В. К. Дебогорій-Мокрієвич та Я. В. Стефанович.
У селі Жорнищі (тепер Іллінецький район) розгорнув антиурядову пропаганду революційний народник, вчений-винахідник, публіцист М. І. Кибальчич. Під час літніх канікул, які він тут проводив, працював на полі, відвідував волосні сходи, ярмарки, цікавився, чи забезпечені селяни землею, довго розмовляв з ними. Серед селян М. І. Кибальчич розповсюджував народницькі видання, зокрема книгу Л. О. Тихомирова «Где лучше? Сказка о четырех братьях и об их приключениях». Діяльність М. I. Кибальчича викликала занепокоєння місцевих багатіїв і попа, який про «крамольну книгу» доповів київському митрополиту, а той зі свого боку — представникам державної влади. Так була заведена справа і розпочате слідство. Коли М. Кибальчича арештували, у нього знайшли два тюки з різними підпільними виданнями4.
В пореформений період швидко розвивається промисловість. Коли 1862 року на Поділлі було 567 підприємств, то в 1901 році їх налічувалось вже 5197. Особливо інтенсивно розгорталося будівництво фабрик і заводів в останнє десятиріччя XIX ст. На переважній більшості цих підприємств працювало менше як по 10 робітників. Число зайнятих у промисловості робітників у середньому за рік з 1891 по 1900 рік становило 27 294 чоловіка.
У промисловому виробництві губернії найважливіше місце посіла харчова промисловість. На її частку припадало 85 проц. всього промислового виробництва. В 90-х роках у губернії було 51 цукровий, 79 винокурних, 20 спиртових, 18 пивоварних заводів, 3537 млинів. Наприкінці XIX ст. на перше місце виходить цукрова промисловість. На цукрових заводах було зайнято 60 проц. загальної кількості робітників. Появляється нова галузь промисловості — виробництво сільськогосподарських машин. їх випускали невеличкі заводи, які були споруджені у Вінниці та Могилеві.
Для розвитку економіки губернії важливе значення мало залізничне сполучення. В 1870 році закінчилось будівництво Києво-Балтської залізниці, яка проходила через Козятин, Вінницю, Жмеринку з розгалуженням від Козятина на Бердичів. Через рік була введена в експлуатацію залізнична лінія від Жмеринки до Волочиська. Пізніше були прокладені залізниці Козятин—Умань, Вапнярка — Христинівка, Жмеринка—Могилів та ін. Все це сприяло розвитку промисловості, пожвавленню торгівлі. Набагато зріс експорт за кордон пшениці, цукру, спирту, шкіри.
За рахунок експлуатації робітників наживалися підрядчики та підприємці. Нерідко підрядчики в подільських селах наймали зубожілих і розорених селян на роботу на цукрові заводи за 4—6 крб. у місяць, а одержували за кожного по 8—10 крб. чистого прибутку. Підприємці довели робочий день до 12—15 годин. Великим тягарем для робітників були штрафи, які часто накладалися самовільно за кожну дрібницю. На Лознянсько-Літинському цукровому заводі штрафували і навіть звільняли з роботи тих, хто відмовлявся називати паном онука управляючого або не знімав перед ним шапки. Підприємці не дбали про охорону праці робітників. Медичний інспектор губернії засвідчив, що протягом одного виробничого сезону на цукрових заводах на кожну тисячу робітників припадало 30 чол. убитих і поранених. Широко використовувалась праця жінок і дітей, які одержували тільки половину плати робітника-чоловіка. Робітники жили в тісних і брудних бараках. На примітивних нарах, де вони спали, лише раз на рік мінялися солома чи сіно. Погане повітря, холод, бруд призводили до частих епідемічних захворювань. За свідченням одного сучасника, в губернії «тиф і дифтерит гуляв, як вітер по полі». Щорічно від інфекційних хвороб вмирали тисячі людей. Тільки в 1872 році від холери і скарлатини на Поділлі загинуло 9888 чол., в 1874 році — від чуми й дизентерії — 9402 чоловіка.
Робітники у міру зростання їх політичної свідомості все частіше виступали проти експлуататорів. Одним з перших таких виступів був страйк робітників, які працювали на будівництві залізниці в 1874 році біля Жмеринки. В 1878 році страйкували робітники Бершадського цукрового заводу, а в 1879 році — Турбівського і Загнітківського заводів. Особливо гострий характер мав страйк на Бабинському цукровому заводі Липовецького повіту, що відбувся наприкінці жовтня 1878 року. Приводом до виступу було те, що прикажчик побив артільного старосту робітників. 394 чол. відмовилися працювати, зупинився завод. Своєю стійкістю робітники добилися того, що директор заводу змушений був поступитись і видати їм розписку, засвідчену помічником справника. В ній зазначалось: той, хто підніме руку на робітника, відповідатиме за свій вчинок.
Під впливом промислового пролетаріату ширився масовий рух трудового селянства. Активно відстоювали право на землю селяни с. Лядови Могилівського повіту. Протягом трьох років поміщик не зміг користуватися ділянкою, яку він захопив у селян під час розмежування 1880 року. Цей виступ очолили односельчанки Я. Микитюк, Я. Олійник та Я. Гончарук. Селянські заворушення, що супроводжувались захопленням поміщицьких земель, відбулися у Вознівцях і Скалополі Ямпільського повіту. В умовах зростаючого безземелля частішали випадки, коли селяни випасали свою худобу на поміщицьких посівах, сінокосах. Подекуди селяни вирубували дерева в лісах місцевих поміщиків. У першій половині 90-х років селянськими заворушеннями було охоплено на Поділлі 194 населені пункти. За допомогою військ і поліції царський уряд жорстоко розправлявся з учасниками цих виступів. Тілесні катування застосовувалися дуже часто. Та ніякі репресії не могли спинити селянський рух, який безперервно зростав.