Піщанка, Піщанський район, Вінницька область
Піщанка — селище міського типу (з 1956 року), розташоване за 160 км від Вінниці та за 8 км від залізничної станції Попелюхи. З обласним центром має залізничне, автобусне й повітряне сполучення. Населення — 6,2 тис. чоловік. Піщанській селищній Раді підпорядковане селище Трудове.
Піщанка — центр району, площа якого дорівнює 595 кв. км, населення — 37,7 тис. чоловік. Густота населення — 68,8 чоловік на 1 кв. км. З 29 населених пунктів району 2 є центрами селищних, а 12 — сільських Рад. Грунти переважно чорноземні. Орної землі в районі 34 400 га, що становить 57 проц. всієї площі району. Під садами і ягідниками — 1600 га, під лісами — 12200 га. Є 13 колгоспів і 2 радгоспи, які мають 348 тракторів, 212 комбайнів, 236 вантажних автомашин. У районі 9 промислових підприємств, 115 магазинів і 35 підприємств громадського харчування, 30 шкіл, районна лікарня, 3 дільничні лікарні, 10 фельдшерсько-акушерських і 10 фельдшерських пунктів, 5 профілакторіїв, 4 аптеки і 21 аптечний пункт, 4 пологові будинки та санітарно-епідеміологічна станція.
За переказами, назва села походить від слова «писк», «пищати». У далеку давнину тут, у густому лісі, переховувалися жінки з дітьми від набігів татар, втікачі з турецької неволі, а також знедолені знущаннями кріпаки. їх виловлювали й жорстоко катували. Жіночий та дитячий плач сповнював ліс. Кати назвали цей плач писком. Так і прижилося це слово до місцевості, а пізніше й до села. Першим поселився тут український козак Квітка.
В історичних джерелах вона вперше згадується у 1734 році під назвою Піщана. Через 50 років село стало називатись Піщанкою. Її не раз перепродували польські магнати, що приводило до посилення гніту над селянами. На початку XIX ст. село перейшло у власність шляхтичів Любомирських, які довели панщину до чотирьох-п’яти днів на тиждень та наклали на селян ще й різні побори і повинності. Тяжке соціальне становище жителів посилювалося національним та релігійним гнобленням. Значним експлуататором і лихварем була і церква. їй належало 108 десятин кращої землі. Кріпаки Піщанки, змучені утисками, не раз брали участь у селянських рухах XVIII століття.
З возз’єднанням Правобережної України з Росією Піщанка увійшла до Ямпільського повіту Подільської губернії. 1837 року село перейшло у відання міністерства державних маетностей. Царський уряд не раз передавав її у довгострокову оренду різним вельможам.
Соціально-економічне життя широких верств населення Піщанки залишалося тяжким. Значна частина селян володіла наділами, врожаю з яких не вистачало й до нового року. Та й врожаї були низькими. Селяни на кабальних умовах змушені були орендувати поміщицькі, удільні та казенні землі.
Піщанка стає волосним центром. Населення збільшувалося в основному за рахунок ремісників, купців, візників-переселенців з інших сіл. У 1859 році в селі нараховувалось 430 дворів і 2163 жителі, а вже через десять років — 497 дворів і 3111 жителів..
Мало змінилося становище трудового населення Піщанки й після скасування кріпацтва. Більшість селян одержала для викупу тільки невеличкі присадибні ділянки. Щорічна сума викупних платежів становила 374,6 крб. Селянам не наділяли ні орної землі, ні лісних угідь. Прохання виділити хоч 100 десятин пасовищ у казенній лісній дачі за звичайну плату не було задоволене. їм відмовили, посилаючись на те, що строки подачі скарг закінчилися. В той же час чотирьом поміщикам належало понад 8300 десятин найкращої землі.
У другій половині XIX ст. посилилося соціальне розшарування жителів містечка. Малоземельні селяни, обтяжені зростаючими боргами, змушені були продавати свої клаптики землі. У 1879 році селянин А. Марковський відступив свій наділ багатієві А. Ляшевському, який погодився погасити позичку і викупні платежі за цю землю. А. М. Крупник вніс в Ольгопільське казначейство викуп за садибну землю Б. Шапіри, що теж не міг сплатити викупні платежі. Загальна сума недоїмок А. Цибульського до 1890 року становила 117,4 карбованця, від «добровільної сплати якої він відмовився, посилаючись на свою неспроможність», через що теж втратив наділ землі.
Щоб врятувати себе і свою сім’ю від злиднів, багато селян Піщанки займалися візництвом, шукали поденної роботи на будівництві й ремонті залізниці, на Чорноминському цукровому заводі. У поміщицьких маєтках, працюючи від зорі до зорі, вони заробляли 3—5 крб. на місяць.
В селі виникають бондарський, шевський та інші промисли. В базарні дні тут продавали багато дрібних різних товарів, майже 200 голів худоби, понад 2 тис. пудів зерна, з яких 3/4 вивозилося до Одеси.
Занепад селянських господарств Піщанки і навколишніх сіл та злиденне життя ремісників і наймитів супроводжувався посиленням класової боротьби, яка особливо загострилася в роки російської революції 1905—1907 рр. Селяни відмовлялися сплачувати податки, вносити борги, вимагали підвищення платні за роботу по найму, влаштовували сходки. В кінці липня 1905 року перед поміщиком Липковським вони поставили вимогу — підвищити плату на жнивах. Очолив селян мешканець Піщанки М. Г. Чайковський. Переляканий поміщик поступився і підвищив платню за копу нажатої пшениці з 35 копійок до одного карбованця.
Нова хвиля селянських заворушень прокотилася по Піщанській волості влітку 1906 року. Цьому сприяло поширення серед селян газети Київської військової організації РСДРП «Голос солдата» та прокламацій революційного змісту.
Організовано виступали селяни, що працювали на полях поміщиці Тишкевич, вони вимагали передати їм землі в оренду з половини, підвищити плату дорослим та підліткам до одного карбованця за робочий день. Селяни заборонили збирати хліб наймитам з інших сіл. Два тижні продовжувався страйк. Страйкарі добилися підвищення річного заробітку з 50 до 65 карбованців.
Місцеві власті були дуже занепокоєні зростанням революційної активності селян. У Кам’янець-Подільський полетіли рапорти й телеграми. Мировий посередник Піщанки, доповідаючи подольському губернаторові про аграрні заворушення, вимагав розквартирувати у волості кавалерійські частини. Про допомогу волав також повітовий справник. Телеграмою він повідомляв, що управляючий маєтками поміщиці Вінклер і вона сама, рятуючись від тисячного натовпу селян, прибули до Піщанки. Навколишні села одне за одним піднімалися на боротьбу. Присланих дві сотні козаків виявилося замало для придушення селянських заворушень, і справник попросив надіслати додатково солдатів.
Ескадрони уланів прибули у Піщанку 26 червня 1906 року. Губернатор вимагав від повітового справника негайно арештовувати страйкарів, охороняти військами тих, хто ставав працювати на поміщицьких полях, заборонити селянам, які застрайкували, працювати на своїй землі. Почалася судова розправа над учасниками страйку. Було арештовано і ув’язнено десять чоловік. Серед них — організатори заворушень В. Т. Кощанюк, К. Г. Лановий, Ю. Ф. Пантелейчук, Ю. Ю. Плитенюк та Д. А. Сауляк.
До Жовтневої революції у нестатках жило не лише трудове селянство. Ледве зводили кінці з кінцями дрібні ремісники — бондарі, столяри, шевці, шорники, кравці, кушніри. Постійні злидні переслідували і робітників Піщанки. Робочий день на маслобойнях, млинах, заїздах починався о шостій годині ранку і закінчувався о десятій годині вечора. Заробітної плати не вистачало, щоб забезпечити сім’ям бодай напівголодне існування.
Тяжкі умови життя ускладнювалися ще й відсутністю медичного обслуговування. Тільки з літа 1892 року у непристосованому земському будинку відкрилася лікарня. До цього невеличкого медичного закладу приписали 10 великих сіл повіту, в якому проживало близько 30 тис. чоловік. І це тоді, коли тут було всього 17 ліжок і працювали один лікар, фельдшер та акушерка.
Низьким був і освітній рівень трудового населення Піщанки. Вперше початкову школу заснували 1842 року. В ній навчалося 20 хлопчиків й жодної дівчинки. Школа працювала нерегулярно. Через відсутність вчителів, підручників і зручного приміщення її часто закривали. В той же час державним коштом у 1853 році в селі збудували другу кам’яну церкву. Напередодні першої світової війни в селі працювали церковнопарафіяльна школа та земське однокласне училище. І все ж понад 55 проц. дітей села не навчалося.
Не внесла істотних змін у життя селян і Лютнева буржуазно-демократична революція. Влада в Піщанці належала місцевим поміщикам, підприємцям та купцям, що нажилися на війні. Повідомляючи про їх безчинства у Піщанці, газета київських більшовиків «Голос соціал-демократа» писала, що «дане містечко — це царство експлуататорів-торговців, царство контрреволюціонерів».
Та все ж у середовище селянських і солдатських мас все глибше проникали більшовицькі ідеї про необхідність революційного перевороту. У жовтні на багатолюдному мітингу жителі Піщанки і навколишніх сіл палко вітали робітників Петрограда, Москви, Києва та інших великих міст, які боролися за владу робітничого класу й трудового селянства. Учасники мітингу схвалили резолюцію про передачу влади Радам. Радянську владу було проголошено в січні 1918 року. Та в березні Піщанку захопили кайзерівські війська, а після їх вигнання — українські буржуазні націоналісти.
У квітні 1919 року частини Червоної Армії, підтримані місцевим населенням, визволили Піщанку. Запрацював Піщанський волревком, який очолив селянин-бідняк П. С. Яськов. 6 квітня сільський сход обрав комітет бідноти в складі семи чоловік на чолі з С. Столяриком.
Волосний ревком і комітет бідноти організували охорону .громадського порядку, взяли на облік і розподілили поміщицькі та церковні землі. Безземельні і малоземельні сім’ї одержали по 0,6 десятини землі на душу. Шестистам селянам виділили для тимчасового користування частину земель у Піщанському лісництві. Місцеві органи влади розгорнули підготовку до початку сільськогосподарських робіт; подбали про створення нормальних умов для працівників лікарні, школи; постачали частинам Червоної Армії продовольство, обмундирування.
З наступом денікінських військ активізувалися й петлюрівці. Вони захопили владу в Піщанці, відновили старі буржуазно-поміщицькі порядки, почали грабувати трудове населення. Та недовго тривали їх безчинства. Після впертих боїв село визволила бригада Г. І. Котовського. З березня 1920 року відновив роботу волревком, який знову очолив П. С. Яськов. 21 березня запрацював сільревком у складі трьох чоловік (голова К. Ф. Коломієць).
Громадянська війна ще не закінчилася, поблизу Піщанки Червона Армія вела бої з петлюрівцями, а трудяще населення вже приступило до відбудови зруйнованого війною господарства. Тяжкий то був час. Селянам, більшість яких були бідняки, не вистачало потрібного реманенту, робочої худоби, насіння. Лише 3,7 проц. господарств були середняцькими. Через поганий обробіток землі, збирали низькі врожаї. У 1920 році врожайність зернових становила 9 пудів з га. Малопродуктивним було і ремісниче виробництво.
Важливу роль у відбудові зруйнованого господарства відіграли комітети незаможних селян. У листопаді 1920 року почав діяти волосний комнезам (голова І. Колісниченко)6.
У січні 1921 року відбулися вибори до першої Ради робітничих і селянських депутатів Піщанки. Від 5 тисяч жителів обрали 50 депутатів.
Комнезам і Рада з перших днів своєї діяльності виявляли і відбирали лишки землі та хліба у куркулів, допомагали селянам насінням, реманентом, робочою худобою, організовували допомогу сім’ям червоноармійців, збирали продовольство для потерпілих від недороду, відкрили 4 дитячі будинки, в яких виховувалося
115 сиріт. Відроджувалися ремесла й промисли. В кінці 1920 і на початку 1921 року стали до ладу 2 невеликі шкіряні підприємства, артілі: коліснообідників, випалювання вапна. Почали працювати кілька десятків ремісничих майстерень.
Поступово налагоджувалася робота лікувальних та культурно-освітніх закладів. З 1921 року почала працювати семирічна школа. Серед дорослого населення нараховувалось понад 1500 чоловік неписьменних і малописьменних. їх залучали до навчання в школах грамоти й гуртках. Розгорнули роботу хата-читальня, 2 клуби та 2 культурно-освітні гуртки.
Невтомними організаторами боротьби за Радянську владу в Піщанці були комуністи. Піщанський волосний партійний осередок виник у січні 1921 року. Його секретарем обрали робітника О. І. Сухова.
З березня 1923 року Піщанка стала центром однойменного району, що входив до Тульчинського округу. Він охоплював 76 населених пунктів з населенням близько 50 тис. жителів. Зростала й міцніла партійна організація Піщанки, посилювався її авторитет серед трудящих. На початку 1926 року вона об’єднувала 12 членів і 17 кандидатів партії, з яких 24 були робітниками і селянами. Багато уваги партосередок приділяв комуністичному вихованню молоді. У першій половині 1921 року створили комсомольський осередок. Наприкінці 1925 року в районі вже налічувалося 260 комсомольців, 224 з них вийшли з робітничих та бідніших селянських сімей.
У центрі багатогранної діяльності партійної й комсомольської організацій та місцевих органів влади була турбота про втілення в життя ленінських вказівок про розвиток кооперування на селі. Незабаром прийшли й перші успіхи. Вже у 1922 році виникла споживча кооперація, що об’єднувала 270 чоловік. Близько тисячі чоловік входило до кредитного сільськогосподарського товариства. У першій половині 1923 року біднота й середняки організували шість товариств спільного обробітку землі: «Братерство», «Гарантія», «Дружба», «Земпраця», «Працелюбність» та «Трудівник».
Засновниками найбільшого ТСОЗу «Гарантія» були 3. М. Капустин, М. Л. Кристал. Він об’єднував 150 осіб. Перші його кроки довели перевагу колективного господарювання. Восени 1923 року в стислі агротехнічні строки були посіяні озимі. За досягнуті успіхи господарство преміювали. Йому зменшили продподаток. Всім членам ТСОЗів та кооперативів подавалися велика допомога і пільги. Через Кредитне сільськогосподарське товариство їм видали понад 15 тис. крб. позички. У 1927 році виникло ще кілька ТСОЗів — «Червоний гурток», «Хлібороб», «Правда» та «Сільський господар».