Вінницька область у роки мирного будівництва (1921 — 1941 рр.)
Перехід до мирного будівництва відбувався в складних умовах. Господарство було зруйноване. Валовий збір зерна на Поділлі зменшився порівняно з 1913 роком майже втроє. Цукрові заводи у сезоні 1920—1921 рр. виробили цукру тільки 4,45 проц. довоєнного рівня1. Господарські труднощі намагалися використати у своїх інтересах ворожі недобитки. Підтримані іноземними державами, куркульські елементи організовували бандитські зграї, які відчайдушно боролися проти органів Радянської влади.
Для боротьби з бандитизмом створювалися робітничі загони, діяли також частини особливого призначення. Важливу роль відіграли комітети незаможних селян. На квітень 1921 року на Поділлі вже було 145 волосних і 1935 селянських організацій КНС. Понад 2,5 тис. членів комнезамів взяли безпосередню участь у розгромі куркульських банд. У 1922 році в складі КНС перебувало близько 100 тис. селян Поділля.
Велику допомогу трудящим Вінниччини в ліквідації бандитизму подав 1-й кінний корпус Червоного козацтва, яким командував В. М. Примаков. Глибоко вдячні були подоляни героям-кавалеристам за розгром куркульських банд.
Успішному подоланню розрухи сприяв перехід до нової економічної політики, запровадженої в країні відповідно до рішень X з’їзду РКП(б). У перші роки непу були досягнуті значні результати в розвитку економіки Вінниччини. В 1922 році пущено сірникову фабрику, миловарний та цегельний заводи. Розпочав працювати завод «Молот», який виконував замовлення цукрової, борошномельної, винокурної промисловості. В 1923 році на Поділлі працювало 1489 підприємств, у т. ч. державних 142, кооперативних 68. Решта підприємств, переважно дрібних, належала приватним особам або орендувалась ними. На долю державних і кооперативних підприємств припадало 91,9 проц. всього промислового виробництва губернії.
На допомогу Подільському губкому партії ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У протягом серпня—жовтня 1921 року направили на роботу 280 досвідчених працівників. На Вінниччині з допомогою державних кредитів робітники Ленінградського електромашинного тресту в 1923—1925 рр. разом з місцевим населенням здійснювали електрифікацію. Вперше в історії сіл краю лампочки Ілліча засяяли в Демидівці, Качанівці, Черемошному та інших населених пунктах.
У різний час у Вінниці побували М. В. Фрунзе, Г. І. Петровський та інші партійні і державні діячі. Трудящі активно підтримували всі починання партії, з кожним роком прискорювались темпи відбудови народного господарства. В 1925 році була повністю відновлена довоєнна посівна площа, успішно відроджувалась цукрова промисловість.
Радянські органи на Поділлі робили все можливе, щоб піднести економіку й культуру на селі. У своїй роботі вони спиралися насамперед на незаможне селянство. Йому надавалися пільги і переваги, коли здійснювали розподіл землі, виділялися державні позики.
Радянська влада у Вінницькому, Тульчинському та Могилів-Подільському округах безкоштовно передала селянам понад 560 тис. гектарів поміщицьких, монастирських та інших земель. Однак малоземелля за
великої густоти населення не було ліквідовано. Приблизно 60 проц. всіх господарств цих округів мали не більше як по 2—2,5 га землі. До того ж, ділянки розміщувалися в різних місцях і на значній віддалі від селянських садиб. Становище ускладнювалось ще й тим, що багато бідняків, не маючи робочої худоби та інвентаря, сіяли руками, збирали врожай серпом і косою, молотили ціпами. Продуктивність праці залишалась на низькому рівні, товарна продукція сільськогосподарських культур була мізерною.
Життя з кожним роком все більше переконувало сільських трудівників, що дрібним господарствам, як учив В. І. Ленін, із злиднів не вибратися. Бажаючи краще обробити землю, селяни переходили до спільної праці, починали об’єднуватися в колективи. Одна з перших сільськогосподарських артілей на Вінниччині була заснована в 1921 році в с. Мізяківських Хуторах1. Її назвали «Перше травня», вона об’єднувала сім одноосібних господарств, а до серпня 1922 року до неї вступило ще 23. Артіль з кожним роком міцніла. У 1925 році вона вже мала трактор, молотарки, сівалки, культиватори. Врожаї тут збирали значно вищі, ніж в одноосібників, і це був один з найпереконливіших доказів переваг колективної праці.
На початку 1923 року в Бабчинецькому районі Могилів-Подільського округу за ініціативою сільських комуністів у колишньому поміщицькому маєтку створюється сільськогосподарська артіль «Нове життя». Того ж року в с. Гулівцях Калинів- ського району засновано комуну «Плугатар». Комуна зростала, зміцнювалась її економіка. Через 6 років на її полях вирощували в 2,5 раза вищі врожаї, ніж в одноосібних господарствах. Широко відомою на Вінниччині була комуна в с. Ободівці, створена з ініціативи героя громадянської війни Г. І. Котовського1 2. Основне її ядро становили котовці — демобілізовані бійці кавалерійського корпусу. На полях комуни в творчій співдружності трудилися українці, росіяни, молдавани, білоруси, поляки, люди інших національностей. На 1 травня 1923 року на Поділлі існувало 17 комун і 181 артіль3. Правда, вони були ще невеликі, об’єднували в середньому по 20—25 родин, але перші кроки колективного господарювання переконливо показали, що за ними велике майбутнє. Радянська держава сприяла зміцненню перших колективних господарств, турбувалася, щоб їх досвід став надбанням широких верств бідняцького селянства.
Відродженню й піднесенню сільськогосподарського виробництва сприяло розгортання партійно-політичної роботи на селі. Для зміцнення сільських парторганізацій протягом 1922—1925 рр. з міст було послано понад 800 комуністів. Помітно поліпшувалась діяльність сільських Рад. Активну участь у них взяли представники комітетів незаможного селянства. На 1 жовтня 1923 року на Поділлі в складі КНС перебувало 125 437 чоловік1. Комітети незаможних селян повсякденно підтримували бідноту, допомагали їй придбати реманент, обробляти землю.
Ленінському курсу радянського будівництва чинили запеклий опір рештки експлуататорських класів, троцькісти. В боротьбі з ними росла й міцніла партійна організація Поділля. Комуністи краю одностайно засудили ворожу діяльність троцькістів. 4 грудня 1923 року пленум Подільського. губкому КП(б)У, в роботі якого взяли участь М. В. Фрунзе і Д. 3. Мануїльський, заявив про свою’ підтримку генеральної лінії партії і висловив рішучий протест проти спроб троцькістів та інших антипартійних елементів створити фракції. Боротьбу партії проти троцькізму підтримав комсомол. Збори активу Подільської організації ЛКСМУ 26 листопада 1924 року закликали «весь спілковий актив до дружньої відсічі намаганням Троцького перекрутити суть ленінізму і до об’єднання навколо тих, хто завжди був і залишився більшовиками».
Водночас з відбудовою народного господарства радянські органи Поділля велику увагу приділяли розвитку охорони здоров’я трудящих. Всі медичні заклади були взяті на державне утримання. Відкривалися нові амбулаторії і поліклініки. В 1923 році працювало 20 лікарень на 1026 ліжок, 5 поліклінік, 6 жіночих і дитячих консультацій, 7 санітарно-гігієнічних лабораторій. На 1 січня 1925 року працювало 538 лікарів.
Розгорталася культосвітня робота. В школах запроваджувалось навчання рідною мовою. Кращі будинки, в яких раніше жили поміщики й капіталісти, передавалися під школи та культурно-освітні заклади. В 1921 році на Поділлі працювало понад 1600 шкіл та 23 школи для дорослих, 26 дитячих будинків, 13 дитсадків, 28 бібліотек, 99 хат-читалень, 6 музеїв, 4 театри. Популярним стає професійне навчання. В 1920—1922 рр. на території Вінниччини організовуються будівельні, механічні, електротехнічні, агрономічні та інші професійні школи. Йшло навчання в сільськогосподарському, фармацевтичному і музичному технікумах, на педагогічних та акушерських курсах. У 1924 році на Поділлі було 3 інститути, 62 технікуми та профтехшколи. У селах і містах діяло 1556 лікнепів. Справжнім бійцем з неписьменністю став гранівський учитель К. О. Кривий, який навчив грамоти 1710 чоловік. Серед ентузіастів ліквідації неписьменності був і житель села Павлівки О. Л. Кундзіч — згодом відомий український письменник.
Завдяки самовідданій праці трудівників міст і сіл до 1926 року народне господарство Вінниччини було в основному відбудовано. На повну потужність запрацювали 26 цукрових заводів із 42, що діяли до першої світової війни. За сезон 1925—1926 рр. вони виробили близько 2 млн. цнт цукру.
Очолювані комуністами, трудящі Вінниччини брали активну участь у боротьбі за здійснення соціалістичної індустріалізації. Яскравим виявом трудового піднесення стало масове соціалістичне змагання. Першими на Вінниччині договір на соціалістичне змагання підписали в 1929 році робітники-залізничники Козятинського депо. Великого розмаху набрав рух ударних бригад під лозунгом «П’ятирічку за чотири роки!». Трудівники Вінниччини усвідомлювали, що вони працюють не на експлуататорів, а на себе, в ім’я своєї соціалістичної Вітчизни. Це надихало їх на нові трудові звершення. Звільнена праця стала справою честі будівників соціалізму, вона приносила їм радість і задоволення. Трудівники міста й села працювали з величезним піднесенням, виконували й перевиконували взяті соціалістичні зобов’язання. Протягом 1928—1932 рр. було реконструйовано Вінницький суперфосфатний завод, де спорудили нові цехи, зокрема сірчанокислотний. Це дозволило в два рази збільшити виробництво сірчаної кислоти і майже вдвічі суперфосфату. Швидкими темпами здійснювались реконструкція багатьох інших промислових підприємств та будівництво нових заводів, фабрик, електростанцій. На подільській землі, яка з давніх-давен була аграрним краєм, одне за одним ставали до ладу промислові підприємства.