Вінниця у роки післявоєнного відновлення народного господарства
З перших днів після вигнання гітлерівців партійна організація підняла все населення Вінниці на відбудову міста. На допомогу радянський уряд направив сюди понад 600 досвідчених спеціалістів різних професій. Незабаром були частково відроджені м’ясокомбінат, взуттєва і кондитерська фабрики, млинзавод № 15, спиртовий завод та інші підприємства. Відбудували водопровід, трамвайні колії та допоміжні об’єкти міського господарства.
Трудящі міста гаряче підтримували ініціативу робітників Вінницького хлібозаводу про розгортання відбудовних робіт силами громадськості. Міський комітет партії і виконком міської Ради депутатів трудящих кожної п’ятиденки вручали колективу, що завоював першість на відбудові, перехідний Червоний прапор. Активну допомогу Вінниці у відродженні промисловості подавали робітники Москви, Ленінграда, Києва та багатьох інших міст країни. Магнітогорський металургійний комбінат постачав метал для відбудови Вінницького суперфосфатного заводу, Красноуральський завод — труби, підмосковні підприємства — кислотривку кераміку. Різноманітні матеріали прибували з Казахстану та республік Закавказзя.
На квітень 1945 року у Вінниці діяло понад 30 промислових підприємств. Стали до ладу водонасосні станції, було відремонтовано шляхи й мости, — здано в експлуатацію 17,4 тис. кв. м житлової площі. Відчинилися двері медичного й педагогічного інститутів, будівельного та інших технікумів, багатьох шкіл і закладів культури.
Поряд з відбудовою народного господарства йшла технічна реконструкція підприємств, які оснащувалися новим устаткуванням, сучасними верстатами. Багато виробничих процесів було механізовано й автоматизовано. Всюди розгортався раціоналізаторський рух, що дало відчутний економічний ефект і прискорювало відбудовні роботи. На кінець 1948 року майже всі підприємства Вінниці були відроджені. В порівнянні з 1946 роком обсяг продукції майже на кожному підприємстві збільшився у кілька разів.
Докорінно реконструювали мотороремонтний завод ім. Горького. До війни це підприємство було в основному ремонтним. На ньому ремонтували машини, тракторні мотори тощо. Після відбудови тут спорудили нові корпуси. Крім ремонту техніки, на заводі почали випускати запасні частини до тракторів та інших сільськогосподарських машин, виготовляли свердлильні та розточувальні верстати. А згодом підприємство освоїло виробництво важливих вузлів до самохідних комбайнів.
Розгорталося будівництво нових підприємств. Швидко було споруджено інструментальний завод. У його обладнанні активну участь взяли колективи московських заводів «Фрезер», «Калібр», ім. Калініна. Вони надіслали устаткування, відрядили для допомоги своїх спеціалістів та кваліфікованих робітників. Вінницькі інструментальники освоїли виробництво конче потрібного для народного господарства різального і слюсарно-монтажного інструменту. Вводились в дію електротехнічний, молочний заводи, акумуляторно-зарядна станція, новий консервно-ковбасний цех м’ясокомбінату та інші об’єкти. З 1955 року почав видавати продукцію новоспоруджений олієжировий комбінат — одне з найбільших підприємств такого роду на Україні.
На підприємствах міста вдосконалювалися процеси виробництва, різноманітнішав асортимент виробів. На швейній фабриці запроваджено раціональний розкрій тканин, нову технологію клейового з’єднання деталей тощо. У 1957 році фабрика випускала 25 фасонів чоловічого й жіночого одягу.
За короткий строк у Вінниці було відбудовано довоєнні цегельні заводи і споруджено кілька нових підприємств будівельної індустрії. Серед них комбінат будівельних деталей, асфальто-бетонний завод. Розвиток промисловості будівельних матеріалів набагато прискорив розгортання промислового та житлового будівництва.
Відбудова і дальший розвиток міста значною мірою залежала від енергетичної бази. Міські електростанції під час війни були зруйновані. Відбудована паротурбінна електростанція не могла задовольнити зростаючих потреб. Постало питання про значне розширення енергетичного господарства. Були споруджені Сабарівська ГЕС, стали до ладу ТЕЦ суперфосфатного заводу і олієжирового комбінату.
Згодом здійснили кільцювання міських електростанцій.
Довгий час у післявоєнні роки гостро стояло питання про забезпечення трудящих Вінниці житлом. Багатьом не вистачало квартир, бо фашисти зруйнували у місті 1881 будинок.
До того, після війни швидко розвивалася промисловість, на підприємствах невпинно збільшувалась кількість робітників.
На початок 1955 року населення міста досягло 106,1 тис. чоловік.
На кошти державних капіталовкладень, підприємств і установ протягом четвертої і п’ятої п’ятирічок було споруджено понад 52 тис. кв. м житла. В районі суперфосфатного заводу, олієжиркомбінату виникли нові житлові масиви.
З допомогою держави велике будівництво в районах Слов’янки, Старого міста, П’ятничан, Хмельницького і Немирівського шосе розгорнули індивідуальні забудівцики. Лише в 1948—1950 рр. було зведено більше тисячі житлових будинків.
Відбудова старих і спорудження нових будинків змінювали вигляд міста. Будинки обкому партії та облвиконкому, бібліотеки ім. Тімірязєва, готелю «Україна», музично-драматичного театру прикрасили центральні вулиці. Красиві будинки виросли на Замості. На Південному Бузі збудували три бетонні мости. З 1956 року в місто почав надходити дашавський газ.
Щоб захистити Київську вулицю від весняних поводей, у шостій п’ятирічці почалося будівництво водозахисної дамби вздовж лівого берега Південного Бугу від П’ятничанського до Староміського мостів.
У післявоєнні роки розвивається і міський транспорт. Були прокладені нові трамвайні лінії, на Хмельницькому шосе споруджено трамвайне депо. Налагоджувався регулярний автобусний рух. З Вінниці почали курсувати автобуси в усі районні центри міста, а також у Київ, Львів та інші міста України. Поліпшенню роботи міського транспорту дуже сприяла здача в експлуатацію 1955 року нового залізобетонного мосту через Південний Буг, який з’єднав Замостя з центром.
Трудящі Вінниці багато попрацювали над впорядкуванням міста. Заасфальтували вулиці і майдани.
Вінниця заслужено славиться своїм зеленим вбранням. І в повоєнні роки в місті з’явилось чимало нових скверів, бульварів, багато обсаджених деревами вулиць. Методом народної будови вінничани впорядкували й розширили міський парк культури та відпочинку ім. М. Горького. Тут спорудили літній і зелений театри, виставочні павільйони, лекторій, бібліотеку-читальню, стадіон, майданчики для дітей.
Одним з важливих завдань післявоєнного періоду було налагодження системи шкільної освіти. Радянські органи добилися того, що всі діти шкільного віку були охоплені навчанням. Будувалися нові школи, обладнувалися шкільні кабінети, бібліотеки, спортивні майданчики. Налагоджувати виховну роботу допомагали комсомольці. В обладнанні навчальних майстерень допомагали шефські колективи — підприємства й установи міста.
В естетичному вихованні дітей міста брала участь музична школа. На її базі почала працювати вечірня музична школа. Вона розгорнула підготовку вчителів співів, керівників хорових та музичних гуртків. Значна робота провадилася у Вінницькому палаці піонерів ім. Л. С. Ратушної. У місті відновили свою діяльність технічна й сільськогосподарська дитячі станції.
В 1944 році почалося навчання в будівельному й енергетичному технікумах, фельдшерсько-акушерській школі, яка пізніше була перетворена на медичне училище, технікумі радянської торгівлі. Останній невдовзі перевели до Могилева-Подільського, а в його приміщенні відкрили сільськогосподарську школу, що готувала молодших агрономів. За 9 років свого існування вона дала чимало спеціалістів для сільського господарства. Відкрилися також нові спеціальні середні заклади: технікуми — залізничного транспорту, агромеліоративний, кооперативний; музичне училище. Працювало кілька навчальних закладів системи трудових резервів та спеціальних шкіл і курсів. Кожен рік сотні кваліфікованих спеціалістів випускають медичний та педагогічний інститути. З 1945 по 1958 рік дипломи Вінницького педагогічного інституту ім. М. Островського одержали понад 6 тисяч учителів.
Щоб задовольнити всезростаючий інтерес трудящих мас до різних галузей науки, літератури, мистецтва та міжнародного життя в 1959 році було створено міське товариство «Знання». До його складу ввійшли професори та викладачі вузів, лікарі, вчителі, інженери, працівники партійних організацій. Багато вінничан навчалося у вечірньому університеті марксизму-ленінізму при міськкомі КП України.
Розгорталася робота в палацах культури, клубах, бібліотеках, кінотеатрах.
Чудовим подарунком став споруджений палац культури хіміків. Тут читаються лекції, проводяться бесіди, концерти, вечори відпочинку, демонструються кінофільми, працюють музичний, драматичний, хореографічний та інші гуртки художньої самодіяльності. У Вінниці 1957 року відбувся перший обласний фестиваль молоді, в якому взяли участь тисячі обдарованих співаків, декламаторів, танцюристів, музикантів.
На повну силу в післявоєнний період розгорнув творчу роботу колектив музично-драматичного театру. В його репертуарі були п’єси радянських драматургів, а також твори української, російської і зарубіжної класики. Разом з театром плідно працював місцевий драматург Микола Зарудний, п’єси якого ставились на сцені. Вінницькі артисти виїжджали на гастролі в райони області, у Москву, Ленінград, Київ, Мінськ, Челябінськ, Хабаровськ тощо.
В цей же час у містах і селах області виступали вінницькі творчі колективи — капела бандуристів, 2 естрадні бригади філармонії, ляльковий театр.
На міцні осередки науково-культурної роботи перетворилися вінницькі музеї. Загальне уявлення про історію й природу краю дає експозиція обласного краєзнавчого музею. В окремому залі представлене самодіяльне образотворче та декоративно-прикладне мистецтво народних умільців, що живуть і працюють на Вінниччині. Увагу відвідувачів особливо привертають роботи видатного майстра художньої кераміки Івана Гончара, вишивальниці Одарки Сидоренко, різьбяра по дереву Володимира Дороша.
Поблизу Вінниці у мальовничій місцевості розташовані будинок і садиба, де жив і працював російський хірург М. І. Пирогов. З 1947 року музей-садибу було відкрито для широкого огляду трудящих. На відстані 1,5 км звідси знаходиться склеп, де покоїться набальзамоване його тіло. В 1971 році на одній з площ міста, що розташована на початку вулиці М. І. Пирогова, встановлено пам’ятник великому вченому.
Ще швидше розвивалася економіка й культура Вінниці в період семирічки і восьмої п’ятирічки. Обласний центр перетворювався на місто машинобудівників, хіміків, будівельників. З роками підвищувалася продуктивність праці на підприємствах, народжувалися нові патріотичні починання, що забезпечувало успішне виконання виробничих планів. У місті розгорталося змагання за право називатися бригадами й ударниками комуністичної праці. Не тільки окремі трудівники, але й цілі колективи прийняли девіз: «Жити і працювати по-комуністичному!». У змаганні робітники взуттєвої фабрики досягли великих трудових успіхів, і в 1960 році колективу було присвоєно звання підприємства комуністичної праці. Це звання вінницькі взуттєвики підтверджували з року в рік. 1961 року у змаганні за право називатися бригадами й ударниками комуністичної праці брали участь 16 тисяч робітників міста. 322 бригади і 1690 робітників були удостоєні цієї високої честі.
Наслідуючи славний почин Валентини Гагатової, передовики виробництва — апаратник сірчанокислотного цеху О. М. Сушинський, робітник олієжиркомбінату І. А. Лихий та багато інших перейшли працювати на відстаючі ділянки виробництва і вивели їх в число передових.
Колективи заводів і фабрик, будов шукали й знаходили все нові резерви виробництва. На підприємствах міста розгорталася боротьба за «українську годину». Робітничі колективи брали зобов’язання виконувати денну норму не за сім, а за шість годин. За рахунок цього на підприємствах у 1963 році було вироблено надпланової продукції майже на 5 млн. карбованців.
У виробничий прогрес творчу думку вносили вінницькі раціоналізатори. В 1961 році на підприємствах міста їх налічувалося понад 2100 чоловік. За рік вони подали майже 4000 пропозицій, з яких 2200 впроваджено у виробництво, що дозволило зекономити близько 900 тис. карбованців.
Уже в перші роки семирічки на підприємствах Вінниці були здійснені великі роботи, пов’язані з дальшим технічним прогресом: на багатьох заводах і фабриках встановлені автоматичні і напівавтоматичні верстати, автоматичні та потокові лінії, здійснено модернізацію машин і агрегатів. Це дало змогу збільшити випуск продукції та підвищити її якість.
Визначною подією в житті трудящих міста було відзначення в 1962 році історичного ювілею — 600-річчя заснування Вінниці. На честь цієї знаменної події розгорталося соціалістичне змагання за дострокове виконання виробничих планів, за перетворення обласного центру в зразкове місто високої культури. На підприємствах, в культурно-освітніх закладах, установах проходили збори, організовувались концерти, художні виставки. 17 грудня відбулося урочисте засідання міської Ради депутатів трудящих з участю партійних, профспілкових, комсомольських та інших громадських організацій. Вінничан тепло вітали посланці багатьох міст Радянського Союзу, моряки танкера «Вінниця». Від імені дружнього польського народу трудящих Вінниці привітала делегація Келецького воєводства ПНР, що прибула в гості. Радісне свято продемонструвало єдність і згуртованість трудящих Вінниці, їх волю до боротьби за перетворення в життя грандіозних планів побудови комуністичного суспільства в нашій країні.
До числа діючих ставали все нові підприємства — завод залізобетонних конструкцій, швейна фабрика № 2 та ін. Новими цехами збагатились хімічний комбінат, агрегатний, інструментальний, електротехнічний заводи, взуттєве об’єднання ім. Щорса, м’ясокомбінат. Олієжиркомбінат за роки семирічки збільшив випуск продукції в 6 разів. А на всіх підприємствах Вінниці за 1959—1965 роки зріс обсяг продукції вдвоє.
Впроваджуючи найновіші науково-технічні та інженерні досягнення, зокрема автоматичні лінії, постійно дбаючи про піднесення продуктивності праці, вінницькі» підприємства з року в рік удосконалюють виробничий процес, поліпшують якість продукції, розширяють її асортимент.
З напівкустарної механічної майстерні до великого, оснащеного найновішим технологічним обладнанням підприємства, виріс Вінницький завод тракторних агрегатів. Продукція, яку випускає його колектив, йде для сільськогосподарського машинобудування. Коли Таганрозький самохідний комбайн було відзначено на Всесвітній виставці в Брюсселі призом, вінничани із задоволенням написали своїм колегам: «Разом з вами ми теж пишаємося тим, що в створенні цієї машини брав участь і колектив нашого агрегатного…».
Вінницькі агрегатники першими в області перейшли на нову систему планування й економічного стимулювання. У перший рік роботи по-новому завод одержав більші прибутки, ніж мав раніше. Це дало змогу виділити значні кошти у фонд матеріального заохочення. За рівнем продуктивності праці колектив заводу в 1969 році досяг контрольних показників, визначених на кінець восьмої п’ятирічки.
Єдиним у Радянському Союзі підприємством, яке проектує і виготовляє електроверетена й електротехнічну апаратуру для машин, що виробляють хімічні волокна, є Вінницький електротехнічний завод. Освоєння заводом нових видів продукції, окремі з яких випускаються на рівні кращих світових стандартів, дало можливість звільнити країну від імпорту технологічного устаткування для прядильної промисловості. 370 робітників підприємства за 4 роки успішно виконали завдання, передбачене планом восьмої п’ятирічки.
Фрези й розвертки з маркою Вінницького інструментального заводу значно перевершують за якістю подібні інструменти відомих закордонних фірм. Не випадково їх експортують до 80 країн світу. Вироби заводу знаходять широке застосування в Польщі, Болгарії, Японії, Уругваї. Завод був споруджений в перші повоєнні роки. З дня його заснування і до сьогодні директором підприємства працює П. А. Горобець. За його активною участю було впроваджено 6 автоматичних ліній, що дало сотні тисяч карбованців економічного ефекту. П. А. Горобець нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. На заводі є чимало ветеранів, які назавжди зв’язали свою долю з підприємством, працюють тут понад 20 років.
Цілим комплексом заводів став Вінницький хімічний комбінат. Уперше в нашій країні він освоїв безперервне виробництво суперфосфату, першим перейшов на випуск гранульованого суперфосфату. Тісно переплелась трудова біографія багатьох виробничників з історією комбінату. Тут працює чимало робітничих династій. До них, зокрема, належить родина Д. А. Жмура. На підприємство він прийшов комсомольцем ще в 1922 році, брав участь у його відбудові. Почав роботу рядовим слюсарем і став начальником сірчанокислотного цеху, вступив до партії. Його три сини — Анатолій, Валерій і Юрій та дві невістки — Тамари трудяться на комбінаті. Всі вони працюють завзято, мають вищу або середню освіту, живуть у достатку. Високих показників домігся старший апаратник суперфосфатного цеху В. Я. Шевлюга. Не перший рік він віддає свій труд і творчість підприємству. Разом з товаришами по праці Шевлюга примусив швидше обертатись камери безперервної дії, удосконалив виробництво суперфосфату. Це дало змогу цехові за два роки восьмої п’ятирічки вийти на рубіж 1970 року.
На колишньому пустирі на 32 гектарах з’явилися світлі корпуси нового шарико-підшипникового заводу, що включився у виробництво напередодні 50-річчя Великого Жовтня. Його споруджувала вся країна. Проект заводу розробляв Московський інститут «Гіпроавтопром», над технологічною частиною працювали куйбишевські вчені. Обладнання постачали заводи Ленінграда, Києва, Вітебська, Одеси, Москви, Чимкента, Воронежа. Підприємству були потрібні кадри. На допомогу йому прийшли заводи Москви, Харкова, Куйбишева, Мінська.
Вони прийняли на навчання й підготували близько 700 наладчиків, токарів, шліфувальників, слюсарів.
На великі підприємства, оснащені за останнім словом техніки, перетворились вінницькі взуттєва фабрика ім. Щорса, швейна фабрика ім. Володарського, кондитерська фабрика, м’ясокомбінат. У ювілейному 1967 році колективу м’ясокомбінату вручили пам’ятний Червоний прапор ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів Союзу РСР та ВЦРПС. Олієжиркомбінату тоді ж присвоєно звання підприємства високої культури.