Вінницька область у роки Великої Вітчизняної війни
22 червня 1941 року почалася війна, яку нашій країні нав’язала фашистська Німеччина. На священну боротьбу з ворогом піднялися сини й дочки нашої Батьківщини. В містах і селах області проходили масові збори і мітинги, які яскраво демонстрували згуртованість трудящих навколо Комуністичної партії, Радянського уряду, готовність боротися до остаточної перемоги над фашистами. По-бойовому, як цього вимагали обставини військового часу, здійснювались мобілізаційні плани. Першими на призовні пункти з’явились комуністи-добровольці. Уже в перші тижні війни 40 проц. складу обласної партійної організації влилося в ряди Червоної Армії. Патріотичний приклад комуністів наслідували тисячі радянських громадян. Тільки за перший тиждень війни 1440 робітників, колгоспників, представників інтелігенції, людей різного віку і професій, у т. ч. понад 600 жінок, добровільно відправились на фронт. На підприємствах, у колгоспах і радгоспах чоловіків, які пішли на фронт, замінили жінки. Вже на кінець червня 1941 року в промисловість і на транспорт прийшло працювати 1042 жінки, стали трактористами і комбайнерами 1877 жінок.
Для охорони важливих промислових об’єктів, шляхів, мостів і для боротьби з шпигунами, диверсантами і ворожими десантниками в області було створено 45 винищувальних батальйонів, які налічували 9200 бійців, у т. ч. 2577 комуністів і 1909 комсомольців. Крім того, організовано 1619 груп сприяння винищувальним батальйонам, де перебувало 38 094 чоловіка.
Обком КП(б)У та ЦК ЛКСМУ підтримали ініціативу Вінницького обкому і міськкому ЛКСМУ про організацію полку з місцевих комсомольців-добровольців. Сотні юнаків звернулися з проханням зарахувати їх добровольцями Червоної Армії. Наступ фашистів змусив формування полку перенести спочатку в Миколаїв, а потім — у Запоріжжя і в район Красноармійська. До вінницьких патріотів приєдналися юнаки Донбасу, Миколаївської, Запорізької та інших областей. У жовтні 1941 року полк включився в бойові дії і перетворився згодом на першу штурмову комсомольсько-саперну бригаду.
У зв’язку з загрозою окупації області ворогом, партійні організації розгорнули роботу по створенню підпілля, яке мало діяти в тилу фашистів. Було сформовано 7 підпільних райкомів партії: Теплицький, Джулинський, Монастирищенський, Самгородоцький, Барський, Комсомольський, Чечельницький. Підібрано понад 1300 комуністів, комсомольців, радянських активістів для роботи в підпільних організаціях і диверсійних групах, створено 174 партизанські групи. Але швидка окупація території області не дала можливості підпільним райкомам і багатьом місцевим комуністам розгорнути роботу. Чимало секретарів, членів підпільних райкомів, керівників груп трагічно загинули в перші дні боротьби з окупантами, втратились зв’язки між патріотами, порушилась взаємодія.
На кінець липня 1941 року німецькі загарбники окупували всю територію області і штучно її розчленували. Південні і південно-західні райони по лінії Могилів- Подільський—Жмеринка—Бершадь були передані боярській Румунії і увійшли до складу т. зв. Трансністрії (Задністров’я), а решта районів віднесена до Рейхскомісаріату України з включенням у Житомирський генеральний округ.
На окупованих землях Вінниччини фашисти встановили режим кривавого терору, насильства, грабежу. Поблизу села Коло-Михайлівки (недалеко від Вінниці) були розташовані ставка Гітлера, штаб-квартира Герінга, ряд вищих військових установ, аеродроми. Ставка Гітлера споруджувалась у великій таємниці. Тут примусили працювати 15 тис. радянських військовополонених, громадян Франції, Польщі, Чехословаччини та багатьох інших країн. їх утримували в жахливих умовах. Територія табору була огороджена кількома рядами колючого дроту, через який пропускали струм високої напруги. Коли в 1942 році гітлерівське лігво було закінчене, всіх в’язнів фашисти розстріляли. Щоб забезпечити спокій у цьому районі, навколо ставки розміщались спеціальні каральні команди, сюди у великій кількості засилались шпигуни, за рахунок українських буржуазних націоналістів та різних класових покидьків посилювались загони місцевої поліції і жандармерії. За найменше порушення встановленого режиму фашисти розстрілювали, вішали й знищували в концентраційних таборах радянських людей. На Вінниччині фашисти розстріляли й замучили 204 781 чоловіка цивільного населення, 45 972 військовополонених і 64 167 чоловік силоміць вигнали до Німеччини. Гітлерівці грабували й руйнували промислові підприємства, навчальні заклади, колгоспи і радгоспи. З лютою злобою вони широко застосовували масові репресії — дощенту знищували села. Ними були спалені 17 сіл — Криштопівка, Пархомівка, Пеньківка, Супрунів, Уладівка, Яцків та ін. Десятки населених пунктів були зруйновані.
Трудящі не скорилися ворогові. Вже в липні — грудні 1941 року в місті Вінниці, Теплицькому, Гайсинському, Дашівському, Джулинському, Погребищенському, Бершадському, Оратівському, Калинівському, Немирівському та інших районах утворилися підпільні партійні й антифашистські організації і групи, які мужньо боролися з ворогом. Підпільні групи Вінниці очолював підпільний партійний центр, до складу якого в різний час входили І. В. Бевз, С. С. Левенець, О. Л. Парамонов, Т. О. Тетерівський, Г. Азарашвілі та інші.
Ініціатором створення підпільних організацій і груп у Теплицькому і Гайсинському районах став комуніст, колишній старший агроном Теплицького райземвідділу А. К. Микитенко. В жовтні 1941 року в селі Скарженівці Теплицького району на зборах підпільників був створений підпільний комітет у складі: А. К. Микитенка (секретар), А. Г. Кондратюка, Д. А. Кучера, М. С. Пересунька. Цей комітет фактично виконував функції підпільного райкому партії. У Дашівському і Ситковецькому районах підпільну партійну роботу вели комуністи П. Г. Майданюк, В. С. Кашкань, Г. О. Рибаченко. В с. Корделівці Калинівського району боротьбу проти загарбників вела підпільна організація, яку очолив В. А. Шиманський.
У боротьбі з ворогом зростали ряди підпільників. Наприкінці 1941 року в містах і селах області активно діяло 96 підпільних організацій і груп, в яких нараховувалось понад 1680 чоловік.
В 1942 році на Вінниччині широко розгорнулося полум’я партизанської війни. У Теплицькому і Гайсинському районах бився партизанський загін під командуванням А. Г, Кондратюка. В Джулинському районі керував загоном М. С. Корнійчук. Пізніше ці загони об’єднались в один загін ім. Леніна. На території Монастирищенського, Оратівського районів відчутних ударів по ворогові завдавали народні месники загону ім. Чапаева, командиром якого був І. І. Калашник. У районі Шабельнянського лісу оперував загін «За Батьківщину» під командуванням Г. О. Рибаченка.
В серпні 1942 року в Шабельнянському лісі відбулася нарада керівників підпілля і партизанських загонів кількох районів, на якій обрали міжрайонний підпільний партійний комітет, куди ввійшли: К. Микитенко (секретар), А. Г. Кондратюк, I. L Калашник, Г. О. Рибаченко, М. С. Пересунько, В. О. Зенкін, а пізніше — Ф. С. Волощук і М. С. Корнійчук. Цей комітет очолив підпільну і партизанську боротьбу з ворогом і по суті виконував роль підпільного обкому партії.
У розгортанні масово-політичної роботи серед населення окупованих районів чимала заслуга належала Вінницькій підпільній друкарні «Україна». Навколо неї склалася активна група підпільників: Т. Ф. Кузьмін (керівник), В. К. Степанов, М. Л. Сверчевський, Д. І. Кочетов, К. Й. Кузьміна, Л. С. Ратушна. Друкарня працювала аж до визволення міста. Вона видала близько 70 тис. антифашистських листівок, різних повідомлень і звернень до населення. Підпільні друкарні були в Погребищі, Дашеві, Бершаді та Кам’яногірці.
З лютого 1943 року в Чорному лісі (Калинівський район) розгорнув діяльність партизанський загін ім. В. І. Леніна, організований М. Месарошем, П. Т. Кугаєм, П. К. Волинцем. На кінець року загін виріс у велике партизанське з’єднання (командир А. С. Мичковський, комісар Д. Д. Садовник). В ньому перебувало близько 800 чоловік. Партизани знищили понад тисячу фашистських солдатів і офіцерів, пустили під укіс 17 ешелонів, захопили значні трофеї.
В березні 1943 року через південно-східні райони області пройшло рейдом з’єднання партизанських загонів під командуванням М. І. Наумова. Під час рейду партизани завдавали ударів по тилах ворога. Невеликий загін цього з’єднання, очолюваний І. Альферовим, неподалеку від с. Корделівки Калинівського району наткнувся на охоронні сили ставки Гітлера. Смертю хоробрих полягли в нерівному бою 24 партизани, але не відступили і ворогові не здалися.
Мужня боротьба патріотів не обійшлась без тяжких втрат. Гестапівці схопили й розстріляли І. В. Бевза та інших керівників підпілля Вінниці. Зазнали арешту і були страчені учасники підпільних організацій у Немирівському, Жмеринському, Погребищенському, Могилів-Подільському, Калинівському та інших районах. На початку 1943 року загинули командир партизанського загону І. І. Калашник, секретар міжрайонного партійного комітету А. К. Микитенко. Гестапівці розстріляли члена цього комітету Ф. С. Волощука. Але тяжкі втрати не зламали волю радянських патріотів. Партизанський рух на Вінниччині набирав всенародного характеру. В середині 1943 року на території Гайсинського, Теплицького, Джулинського, Дашівського, Бершадського та інших районів області почали створюватись партизанські зони, де влада окупантів фактично припинила своє існування. В народних месниках місцеве населення вбачало справжніх представників Радянської влади.
Підпільникам і партизанам Вінниччини повсякденно подавали допомогу ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У та Український штаб партизанського руху. До Вінницької області в різний час були направлені організаторська група І. Д. Мединського, уповноважений ЦК КП(б)У Г. Я. Савранчук, групи командного складу М. М. Бойка та І. Є. Горлюкова. У квітні 1943 року на Поліссі, в розташуванні партизанського з’єднання О. М. Сабурова, розгорнув свою роботу Вінницький підпільний обком партії (секретар Д. Т. Бурченко), створений за рішенням ЦК КП(б)У. Обком партії сформував Вінницьке партизанське з’єднання (командир Я. І. Мельник, комісар Д. Т. Бурченко). 16 червня 1943 року з’єднання відвідали секретар ЦК КП(б)У Д. С. Коротченко і начальник Українського штабу партизанського руху Т. А. Строкач. Вони провели нараду з командним і політичним складом, ознайомились з готовністю партизанів до рейду. З’єднання здійснило два бойові рейди від Полісся на Поділля. Ці рейди сприяли розгортанню партизанського і підпільного руху не тільки на Вінниччині, а й на всій Правобережній Україні. З’єднання пройшло по тилах ворога 6500 км, по території 8 областей, 87 районів, через 1245 населених пунктів. Відбулося 114 боїв з ворожими військами, вбито тисячі фашистських солдатів і офіцерів, пущено під укіс 80 ешелонів, знищено 300 автомашин, зірвано 112 мостів, спалено 17 складів, захоплено великі трофеї.
Влітку 1943 року партизанські загони південно-східної частини області (ім. Леніна, «За Батьківщину», ім. Кірова) об’єдналися в партизанське з’єднання № 44, а в листопаді 1943 року воно було перетворено в другу партизанську бригаду (командир А. Г. Кондратюк, комісар І. Д. Мединський). Це дало можливість посилити удари по комунікаціях і живій силі окупантів. У цей же час міжрайонний підпільний партійний комітет (секретар М. С. Корнійчук), який поширював свій вплив на 18 районів Вінницької, Київської і Одеської областей, був перетворений у підпільний партійний комітет Вінницької області. Він став другим обкомом партії, створеним з ініціативи комуністів південно-східної частини Вінниччини.
Для координації бойових дій партизанських загонів, що діяли на території області, в січні 1944 року створено обласний штаб у складі Я. І. Мельника, Д. Т. Бурченка, М. І. Володимирова, В. Є. Нижника. На початку 1944 року на Вінниччині діяло 6 партизанських з’єднань, 11 загонів і груп, в складі яких нараховувалось понад 8500 чоловік, у т. ч. 1395 комуністів і 2033 комсомольці. Десятки тисяч ворожих солдатів і офіцерів знайшли собі могилу на вінницькій землі від куль народних месників. Партизани пустили під укіс 265 військових ешелонів, зірвали 369 залізничних і шосейних мостів, знищили понад 1500 автомашин та багато іншої бойової техніки ворога. В роки тимчасової окупації в області діяло 2 підпільні обкоми партії, 4 міжрайонні комітети, 2 підпільні партійні центри, 17 підпільних райкомів партії, 284 підпільні партійні, комсомольські організації і групи.
Партія й уряд високо оцінили заслуги вінницьких партизанів і підпільників, їх внесок у справу розгрому німецько-фашистських загарбників. Керівникові Вінницького підпілля І. В. Бевзу, зв’язковій Л. С. Ратушній, першому комісарові партизанського загону ім. Леніна П. К. Волинцю в день 20-річчя перемоги над фашистською Німеччиною посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Сотні колишніх народних месників нагороджені орденами й медалями Радянського Союзу.
Партизанські загони Вінниччини сприяли успішному наступу Червоної Армії. Наприкінці 1943 — на початку 1944 року були визволені Козятин, Погребище, Самгородок, Комсомольське та інші населені пункти. У березні 1944 року розгорнувся наступ трьох Українських фронтів на 1100-кілометровому просторі від Луцька до гирла Дніпра. Радянські війська після запеклих боїв прорвали ворожий фронт у районі Липовця—Іллінців і визволили понад 90 населених пунктів. Військові частини, що наступали на захід від Умані, вибили фашистів з Гайсина, Тульчина, Немирова, Жмеринки, Могилева-Подільського.
Командування фашистських військ покладало великі надії на укріплення, які гітлерівці спорудили вздовж Південного Бугу. У районі Вінниці ворог сконцентрував великі військові сили. Але розрахунки окупантів були марними. 20 березня 1944 року столиця нашої Батьківщини Москва салютувала військам 1-го Українського фронту, які визволили Вінницю від ворога.
На відзнаку заслуг, здобутих у боях за визволення Вінниччини, частинам і з’єднанням Червоної Армії були надані почесні найменування: «Вінницьких» — 241-й стрілецькій дивізії, 5-му штурмовому авіакорпусу, 15-й окремій штурмовій інженерно-саперній бригаді; «Жмеринських» — 151-й стрілецькій дивізії і 224-й штурмовій авіадивізії; «Вапнярських» — 107-й танковій і 15-й мотострілецькій бригадам.
У боях за визволення Вінниччини від фашистського рабства брали участь українці, росіяни, білоруси, казахи, грузини, вірмени, мужні сини й дочки інших народів нашої багатонаціональної Батьківщини. На честь воїнів і партизанів, які віддали своє життя за свободу й незалежність нашої країни, в містах і селах Вінницької області споруджено понад 800 пам’ятників і обелісків. Трудящі свято шанують своїх визволителів.
Багато славних сторінок в історію Великої Вітчизняної війни вписали і вінничани. 137 чоловікам присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Серед них — кулеметник І. Ю. Бурлака, льотчик І. Л. Могильчактаін. А уродженець села Жорнища Іллінецького району І. Н. Бойко удостоївся звання двічі Героя Радянського Союзу. Перебуваючи у танкових частинах Червоної Армії, він усю війну хоробро воював проти фашистських загарбників, брав участь у битві на Курській дузі, визволяв Козятин, Калинівку та ряд інших поселень рідної Вінниччини.
Звання Героя Радянського Союзу посмертно присвоєно уродженцю с. Соломірки Хмільницького району, активному учаснику Руху Опору у Франції В. В. Порику. Його ім’я навічно викарбоване на стіні Арраської фортеці серед найславніших борців проти фашистів. Трудящі Франції назвали його своїм національним героєм. Про нього складають пісні, легенди. Шануючи пам’ять героя, земляки його іменем назвали своє село. Тут відкрито меморіальний музей про В. В. Порика. Разом з ним на французькій землі боролись з ворогом вінничани В. Колесник, В. Доценко, Д. Рудковський, Г. Томченко, С. Кондратюк та багато інших.