Соболівка, Теплицький район, Вінницька область
Соболівка — село, центр сільської Ради. Розташована на берегах річок Деркачки і Погрібної, за 22 км від районного центру, за 0,5 км від залізничної станції Дукля. Через село пролягає автодорога. Населення — 5779 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Антонівка та Дукля.
Про виникнення Соболівки можна судити лише на підставі історичних джерел, що стосуються заселення всієї Брацлавщини. Писемні згадки про заснування хутора Антонівки в середині XVII ст. і віднесення його до Соболівки певною мірою свідчать, що тоді вона вже була великим селом.
Напади турків і татар мали тяжкі наслідки для українського населення. Уряд Польщі не здатний був захистити Правобережжя від турецько-татарської агресії. В 1672 році Соболівку пограбували і зруйнували татари, частина її жителів потрапила в неволю. Лише на початку XVIII ст. Соболівка знову відродилася. Основну частину її населення становили селяни. Мешкали в Соболівці також ремісники та дрібні торговці. До 1810 року в Соболівці діяв селітровий завод. Село було приватновласницьким, з 70-х років XVIII ст. ним володіли графи Потоцькі. Важко жилося соболівським селянам, що гнули спину на панщині, платили поміщикові натуральний оброк та відбували різні повинності.
З матеріалів інвентаризації маєтку О. Потоцької, проведеної 1850 року, постає сумна картина землекористування в Соболівці. Поміщиця мала 6282 десятини землі, а всі кріпаки її користувалися 547 десятинами. Всього було 1503 кріпаки та 1460 кріпачок. З 317 кріпацьких господарств тільки 261 господарство мало по одному коню. Лише 23 двори мали плуги. В селі налічувалося 42 двори городників та 4 — бобилів, які також відробляли панщину.
Невдоволення селян кріпосництвом іноді проявлялося у відкритих виступах. Улітку 1848 року соболівські селяни відмовилися виконувати т. зв. «безкінні» дні. Зачинщиків цього бунту справник наказав відшмагати різками, а місцевий піп почав залякувати селян карою божою за непокору, за що одержав від поміщиці нагороду.
З часом Соболівка розрослася. 1859 року її віднесено до категорії містечок.
За реформою 1861 року селяни мали викупити у графині 356 десятин присадибної та 3396 десятин 650 кв. сажнів польової землі. Десятина присадибної землі оцінювалася в 66 крб., а польової — 44 крб. Пересічно на один двір (а їх на час реформи було 440) припадало 8 десятин 500 кв. сажнів землі.
Після остаточного затвердження уставної грамоти була визначена сума щорічних викупних платежів — 8461 крб. 68 коп. Поміщиця накинула селянам ще 277 десятин непридатної землі. Частину своєї землі графиня здавала в оренду сусідові, з яким селяни сперечалися за межу. Всього соболівці повинні були внести за землю 99 966 крб. 83 копійки.
Через деякий час поміщиця звернулася до генерал-губернатора з клопотанням про одержання не тільки процентів, а й усього викупного капіталу, який їй потрібен «для покращання місцевих економічних умов і життя робітничого класу». Річ у тім, що, прагнучи пристосуватися до нових економічних умов, поміщиця вирішила побудувати в Соболівці цукроварню, залучивши для цього компаньйонів. В травні 1868 року затверджено статут «Товариства Соболівського цукрового заводу». Графиня Потоцька виділила 400 десятин під бурякові плантації. Але, коли розподіляли акції, забрала їх четверту частину. В 1870 році завод почав перший виробничий сезон, який дав графині Потоцькій і К° 45 тис. крб., а через 10 років прибуток становив 1655 тис. карбованців.
Становище працюючих на Соболівському цукровому заводі було важким. За 12 годин виснажливої праці кваліфікований робітник одержував всього 15—20 крб. на місяць.
Прибутки акціонерного товариства зростали, а тим часом містечко лишалося брудним, невпорядкованим, розкиданим на семи горбах. Вулиці восени та навесні потопали в непролазній грязюці. Після віднесення до категорії містечок Соболівка стала центром волості. Тут містилися 9-а урядницька дільниця, перебували міський староста, мировий посередник. На 5979 жителів містечка відкрили лише дві церковнопарафіяльні школи і однокласне училище. Дітей навчали закона божого, письма, знайомили з діями арифметики, втлумачували догми катехізису, вчили церковного співу. Зате тут були православна церква та два єврейські молитовні будинки. З 1884 року в Соболівці діяв завод землеробського знаряддя, що належав сербському капіталістові, було чотири заїжджі двори.
Соболівці зазнавали постійних утисків і знущань поліції та місцевих властей. Про це красномовно свідчить скарга селянина П. Заворотного на сільського стражника, подана 1896 року до подільського губернатора.
В народі назрівав протест проти експлуататорів. 14 грудня 1905 року соболівські робітники застрайкували. Вони висунули вимоги про підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня до 8 годин. На придушення цього виступу прибула рота солдатів з Гайсина, яка перебувала в Соболівці й у перші місяці 1906 року. Селяни також виступали проти поміщиків, відмовлялися працювати на їх ланах за низьку плату. Заворушення селян тривали й після революції 1905—1907 рр., зокрема в період нового революційного піднесення. Мешканці Соболівки, Антонівки й Брідка, що сезонно працювали на цукровому заводі, в 1911 році поставили перед адміністрацією вимоги підвищити заробітну плату і поліпшити умови праці. Єдність дій і наполегливість страйкуючих примусили адміністрацію задовольнити їхні вимоги.
В листопаді 1917 року до Соболівки дійшла звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Скоро сюди повернувся робітник з Петрограда соболівець А. Я. Чуба. Він привіз революційну літературу. Тоді ж прибув і другий земляк матрос Чорноморського флоту К. Н. Майко. Вдвох вони розпочали в містечку агітацію за Радянську владу, очолили місцевих активістів, колишніх фронтовиків, організували збройний загін для боротьби з контрреволюційними елементами. Згодом створили ревком (голова — К. Н. Майко). Активістам вдалося захопити зброю, заготовлену адміністрацією цукрового заводу.
Жителі Соболівки саботували всі заходи німецьких окупантів, що вступили сюди навесні 1918 року за згодою з Центральною радою. Поміщицьке майно і землю не повернули. Всіляко перешкоджали вивезенню до Німеччини хліба, худоби, майна.
Хоч австро-німецька окупація зазнала краху, в селі встановилася влада Директорії. Петлюрівці в кінці травня 1919 року навіть оголосили мобілізацію. Населення саботувало наказ буржуазних націоналістів. Тоді вони насильно схопили 80 молодих соболівців, однак ті незабаром втекли додому і переховувалися до приходу 18 червня 1919 року Червоної Армії. Становище в Соболівці ще тривалий час лишалося напруженим. На село налітали буржуазно-націоналістичні банди, тероризуючи населення. Розгорнути радянське будівництво в той час у Соболівці не було можливості. В кінці серпня 1919 року до неї вдерлися денікінці. Вони вчинили розправу над радянськими активістами. Схопили і після катування повісили одного з борців за новий лад К. Нестерука. На допомогу односельцям з Тульчина прийшов загін, очолюваний членом Соболівського ревкому Д. Я. Бабуром, і денікінці змушені були тікати. Однак загонові Бабура довелося вести запеклу боротьбу з бандою Волинця. Намагаючись вибити сміливців із станції Дукля, бандити направили туди бронепоїзд. Проте соболівці розібрали колію, і він зійшов з рейок. Не допоміг бандитам і бронепоїзд, висланий з Гайсина. Йому перетнула шлях озброєна група, якою командував І. Корнійчук. Однак бандитам вдалося заманити в пастку обох командирів і по-звірячому знищити їх. Загін продовжував діяти до приходу частин Червоної Армії в кінці січня 1920 року.
На початку лютого 1920 року в Соболівці вдруге створено ревком, який став здійснювати декрети Радянської влади. Та польська інтервенція, яка розпочалась у квітні 1920 року, на деякий час перервала радянське будівництво. Після вигнання інтервентів 19 червня 1920 року відновлено владу ревкому, розпочато створення міліції та організовано боротьбу з бандитизмом. Перші кроки Радянської влади, спрямовані на відбудову господарства, були надзвичайно важкими. Не вистачало найнеобхіднішого — палива, гасу, сірників, одягу, господарство було занедбаним, цукровий завод — зруйнованим. До того ж, у навколишніх лісах бродили зграї бандитів. Восени 1920 року поблизу Соболівки вони по-звірячому вбили командира 14-ї окремої роти зв’язку штабу 14-ї армії І. І. Куренкова та ще трьох командирів.
Трудящі Соболівки розуміли, що тільки напруженням усіх сил, самовідданою працею можна подолати розруху й перемогти класових ворогів. 11 вересня 1921 року організовано вийшли на недільник 446 чоловік. За 4 години роботи було навантажено 6 вагонів продовольства, зібраного населенням повіту для голодуючих Поволжя.
Після демобілізації в Соболівці залишилася на постійне проживання група бійців латиської дивізії. Вони допомагали сільському активу будувати нове життя. В 1922 році при цукровому заводі створено партійний осередок. Істотною опорою для нього були комсомольці, організація їх оформилася ще в жовтні 1920 року. Комсомольці облікували всіх батраків, слідкували за дотриманням куркулями трудового законодавства, допомагали вдовам та інвалідам громадянської війни обробляти землю, ремонтували їм житла, впорядковували Соболівку. Нині окрасою села є парк біля середньої школи, посаджений комсомольцями на початку 20-х років. В приміщенні колишнього волосного правління вони створили сельбуд, що став центром культурно-масової роботи. Успішно вели комсомольці політмасову роботу.
Поступово загоювалися рани, завдані господарству війною і розрухою, налагоджувалося нормальне життя. Жителі Соболівки на практиці пересвідчувалися в правильності нової економічної політики: кращим стало постачання, пожвавилася торгівля. Радісно було працювати і на відбудові, хоча труднощі ще давалися взнаки. В 1922 році почали давати продукцію цукровий завод, паровий та водяний млини, олійня.
7 березня 1923 року Соболівську волость реорганізовано в район. До 1924 року в Соболівці вже діяли чотири трудові школи (одна з них була семирічною), клуб, хата-читальня, самодіяльний театр при цукровому заводі.
Коли світ облетіла сумна звістка про смерть В. І. Леніна, робітники цукрового заводу вирішили організувати вивчення праць любимого вождя, щоб краще будувати соціалізм, план побудови якого накреслив великий учитель.
Цукровий завод набирав темпів роботи. У 1925 році він працював 105 днів і переробив 547,9 тис. цнт сировини, наблизившись до рівня виробничого сезону 1913 року. Налагоджувалися справи і в сільських трударів. Завдяки допомозі радянських органів та громадськості зміцнювалися бідняцькі й середняцькі господарства. Порівняно з дореволюційним часом на 19 проц. зросло поголів’я коней, на 17 — волів, на 26 — корів, вдвоє — свиней. Розширилися посівні площі.
У жовтні 1926 року відкрилася перша сільськогосподарська виставка. Серед її експонатів були виготовлені вручну дерев’яні плуги та молотарки. Соболівці також виставили кращих коней, корів, волів. Дехто з села не вірив, що експонати місцеві. За три дні виставку відвідало 3 тис. чоловік. Вона свідчила, що рани, завдані війною, були вже заліковані, селяни охоче застосовували досягнення агрономії. Виставка розповіла також про допомогу держави в розвитку господарства.
Мешканці Соболівки все більше пересвідчувалися в перевагах колективної праці. На 1928 рік у селі вже налічувалося вісім ТСОЗів, зокрема «Добробут», «Зоря», «Цвіт», «Радянський селянин». їм надано понад 2100 крб. державного кредиту. На ці гроші члени «Добробуту», «Зорі», наприклад, закупили сільськогосподарський реманент, інші — худобу, насіння, саджанці плодових дерев.