Гнівань, Тиврівський район, Вінницька область
Гнівань — селище міського типу (з 1938 року), центр селищної Ради, розташоване на лівому березі Південного Бугу, за 20 км від районного центру. Залізнична станція. Населення — 6959 чоловік.
Поселення Гнівань виникло у давнину. Його не раз спустошували татари. Саме про Гнівань згадується в документах, датованих 1629 роком.
За часів прокладання залізниці Київ — Одеса Гнівань починає швидко зростати. Тоді для потреб будівництва розпочали розробку гніванського граніту. Земля села і його околиць налічувала до 3000 десятин, яку поміщик Ярошинський продавав (по 0,15 га) робітникам, що працювали на прокладанні залізничної колії.
З розвитком капіталістичних відносин на Україні значення Гнівані зростало. В 1877 році тут побудовано цукрорафінадний завод, що належав Гніванському акціонерному товариству. За короткий час він перетворився у велике підприємство Подільської губернії. В 1882 році за добу завод переробляв 1404 цнт цукрових буряків. Виробничий процес тривав 90 діб. Цукор продавали на внутрішньому ринку, частину експортували в Іран.
У 80-х роках XIX ст. у Гнівані постійно проживало до 1000 мешканців. Тут була залізнична станція, телеграф, пошта. Основним заняттям населення Гнівані в дореволюційний час було добування граніту, праця на цукровому заводі і залізниці. Гніванський гранітний кар’єр належав поміщикові Ф. Ярошинському. З 1890 року видобуток каменю збільшується: відкривають нові кар’єри, створюються майстерні для обробки граніту. Проте продуктивність кар’єрів була низькою. Річне виробництво будівельного каменю й щебеню становило 20 тис. кубометрів. У кар’єрах цілий рік працювало від кількох сот до тисячі й більше робітників. На заводі під час цукроваріння і транспортування буряків з полів було зайнято від 2500 до 3000 чол. І в кар’єрах, і на цукровому заводі переважну більшість робітників становили сезонники. Жили й працювали вони в тяжких умовах. На гранітних кар’єрах трудовий день не нормувався, часто тривав до 16 годив, заробітна плата була низькою, відсутня будь-яка охорона праці.
Кадрові робітники цукрового заводу і кар’єрів були тим ядром, яке активно реагувало на події в країні, відстоювало інтереси трудящих. Гнівань, як робітничий осередок, мала свої революційні традиції. 29 квітня 1905 року 200 робітників цукрового заводу організували страйк. Це був перший в історії Гнівані масовий виступ трудящих. Вони вимагали запровадження 9-годинного робочого дня, підвищення зарплати, поліпшення медичного обслуговування, відкриття школи при заводі, наполягали перед дирекцією дозволити їм проводити загальні збори робітників і майстрів, а всі спірні питання між робітниками і дирекцією розглядати з участю представників від трудящих. 17 жовтня 1905 року відбувся більш масовий страйк, в якому взяло участь близько 3000 чоловік. Цього разу робітники трималися впевненіше, ніж під час квітневого виступу. Адміністрація заводу відмовилась задовольнити вимоги, попередивши робітників, що коли вони протягом трьох днів не стануть до роботи, їх звільнять і замінять новим складом. У відповідь на цю заяву адміністрації робітники попередили, що заберуть з собою знаряддя праці, отже, будь-які роботи на заводі взагалі припиняться. У масових виступах робітників, їх вимогах царські власті вбачали для себе серйозну небезпеку, тому вже 29 листопада було відряджено військову частину для охорони Гніванського цукрового заводу.
Масові виступи трудящих Гнівані сприяли зростанню їх єдності, революційної свідомості. 10 лютого 1907 року 673 робітники цукрового заводу виступили проти переслідувань прогресивно настроєних людей і свавілля стражників та поліцейських.
У роки нового революційного піднесення, коли робітничий клас країни перейшов у наступ за свої корінні інтереси, робітники Гніванського цукрового заводу не залишилися осторонь. В листопаді 1913 року протягом трьох днів страйкували 52 робітники. Вони вимагали збільшити заробітну плату. Оскільки дирекція заводу не задовольняла їх вимоги, 17 чоловік залишили роботу на заводі.
Для забезпечення прибутків підприємці змушені були підвищувати кваліфікацію і культурний рівень певної частини робітників. У 1913 році в Гнівані відкрили народне училище з столярним відділом при ньому. На потреби цього відділу земське управління виділило 1500 карбованців.
Виступи гніванських робітників у роки першої російської революції і після її поразки не пройшли марно: вони сприяли згуртуванню трудящих для спільної боротьби проти експлуататорського ладу. Трудящі Гнівані вітали Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Радянська влада в селі була встановлена в січні 1918 року. Але в березні село окупували польські легіонери, які прийшли з австро-німецькими військами. Після краху окупації владу захопила буржуазно-націоналістична Директорія.
Навесні 1919 року, коли радянські війська визволяли від петлюрівців Поділля, в селі діяв партизанський загін з 50 чоловік, який узяв під свій контроль станцію Гнівань і в бою захопив ворожий бронепоїзд. У травні в Гнівані створено Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, обрано виконком.
Коли армія Денікіна створила небезпеку для молодої Радянської республіки, мітинг робітників і селян, що відбувся в липні у Гнівані, ухвалив рішення про мобілізацію трудящих волості на боротьбу з ворогом. «Ми на оголошену мобілізацію робітничо-селянською Радянською владою віддаємо все, що маємо для захисту радянських республік… Хай живе Соціалістична революція і її вождь товариш Ленін!»— говорилося в резолюції мітингу. Чимало робітників поповнили лави Червоної Армії.
Для боротьби з денікінськими й петлюрівськими військами за дорученням Радянського уряду України на фронт виїхав М. І. Подвойський. Під його керівництвом частини Червоної Армії 6 липня 1919 року визволили станцію Гнівань.
Під час наступу білополяків у квітні 1920 року мужньо билися з ворогом у Гнівані частини 45-ї стрілецької дивізії Й. Е. Якіра й кавалерійська бригада під командуванням Г. І. Котовського. Але вони змушені були відступити. Радянські війська визволили село від окупантів у червні того ж року.
Гніванці поступово переходили до мирної праці. Народне господарство за роки війни занепало. На гранітних розробках у 1921 році працювало 3 чол. На цукровому заводі діяли лише ремонтні майстерні. Заводське устаткування було зовсім зруйноване, бракувало сировини. Панувало безробіття. Демобілізованих з Червоної Армії треба було забезпечити роботою. В центрі уваги стояло питання відбудови господарства. В кінці квітня 1922 року на спільних зборах комуністичних осередків Гніванської волості та інженерної школи 24-ї стрілецької дивізії, яка в цей час була розташована в Гнівані, вибрано об’єднане бюро в складі 5 чоловік.
На 9 липня 1922 року об’єднаний Гніванський партійний осередок налічував 22 члени і кандидати в члени партії. Гніванські комуністи проводили широку роз’яснювальну роботу про значення для соціалістичного будівництва нової економічної політики партії і Радянської держави.
Щоб відновити роботу цукрового заводу, забезпечити його устаткуванням, робітники не шкодували ні своїх сил, ні часу. На заводі створюється партосередок. Місцеві комуністи і комсомольці організували на відбудову майже все доросле населення Гнівані. Незабаром підприємство стало до ладу. Були побудовані теплі приміщення для змін, лазня, ізолятор. При заводі створили професійно-технічну школу, яка готувала хіміків-цукроварів. По закінченні виробничого сезону 1923 року роботи припинилися до реконструкції. Працювали лише ремонтні майстерні, виконуючи різні замовлення для сільського господарства.
Гніванські гранітні кар’єри не діяли з 1914 року. їх затопили підземні води. Відновлення гранітних розробок почалося з 1925 року: добували бутове каміння
для шляхового будівництва та виробляли плитки. Кар’єри постачали матеріали для брукування вулиць, будівництва мостів, облицювання будинків, сходів.
Помітні зрушення в роки відбудовного періоду сталися в сільському господарстві. Відновлювалися посівні площі. Під час посівної кампанії 1922 року Гніванська волосна Рада виділила селянським господарствам додатковий посівний матеріал. На допомогу голодуючим зібрали по 2 фунти зерна з кожного працюючого.
Поряд з відбудовою і дальшим розвитком економіки партійні і радянські органи дбали про поліпшення матеріального й культурного становища населення. Відкрились сільська і трудова школи, дві бібліотеки, клуб, сельбуд, дитячий садок. Створено гурток політграмоти, який відвідували також і безпартійні.
Ініціаторами нових починань були члени комсомольського осередку, створеного ще в травні 1921 року. До нього входили й комсомольці сусідніх сіл Витави й Селища. Під керівництвом комуністів комсомольці включились у боротьбу за ліквідацію неписьменності, організовували художню самодіяльність у клубі та сельбуді, проводили недільники для впорядкування Гнівані.
З великим болем зустріли гніванці звістку про смерть В. І. Леніна. Партійний осередок закликав трудящих до ще більшої згуртованості і втілення в життя заповіту В. І. Леніна — побудови комунізму. На зборах партійного осередку цукрового заводу було вирішено відкрити пам’ятник вождеві пролетаріату.
Дедалі швидше розвивалась економіка й культура Гнівані. В період реконструкції народного господарства і побудови фундаменту соціалізму обсяг виробництва гніванських гранітних розробок збільшився в 4,5 раза. Були відкриті нові кар’єри. Проведено механізацію трудомістких виробничих процесів. Установлено каменедробильні агрегати, каменекопальні машини, побудовано естакади, прокладено залізничні колії до кожного забою, запроваджено пневматичне глибоке буріння. Спорудження електростанції допомогло в цій роботі. На розробках повністю витіснено гужовий транспорт, встановлено електричні підйомники, потужні компресори. Все це значно підвищило продуктивність праці на кар’єрах. Постало питання про підготовку кваліфікованих кадрів. У 1930 році організовано школу ФЗН, яка випускала каменотесів-брущатників і каменотесів-буровиків, відкрито виробничо-технічні вечірні курси для підвищення кваліфікації робітників.
Гніванські кар’єри виконували завдання союзного значення. Тут добували граніт для будівництва набережної Москви-ріки, Московського метрополітену.
Партійна організація гніванських гранітних розробок у 1935 році нараховувала 23 члени партії і 9 кандидатів у члени партії. Для керівництва нею обрано партійний комітет, по цехах і виробничих ділянках створено 7 партійних груп. Близько 70 проц. комуністів працювали безпосередньо на виробництві. Партійна організація приділяла багато уваги впровадженню у виробництво стахановських методів праці, раціоналізаторству й винахідництву, спрямовувала інженерно-технічний персонал і всіх трудящих на удосконалення виробничих процесів та поліпшення технології добування й переробки граніту.
Наприкінці другої п’ятирічки 80 проц. добування та обробки граніту здійснювались механічним способом; обсяг виробництва з основних видів продукції збільшився в 5 раз. Виросла велика армія стахановців, які виконували виробничі завдання на 200—300 проц. Серед них—каменотеси В. Іщук, А. Слободянюк, Н. Ковальчук та інші.
Напередодні Великої Вітчизняної війни майже була завершена комплексна механізація всіх виробничих процесів гніванських гранітних розробок. Колектив підприємства успішно розв’язував завдання, накреслені третім п’ятирічним планом розвитку народного господарства СРСР.