Тиврів, Тиврівський район, Вінницька область
Тиврів — селище міського типу (з 1965 року). Розташований на мальовничому узгір’ї правого берега Південного Бугу, за 25 км на південь від Вінниці, за 16 км від залізничної станції Гнівань. Через селище проходить автодорога Вінниця—Могилів-Подільський. Населення — 3980 чоловік.
Тиврів — центр району, територія якого становить 882 кв. км, населення — 60,3 тис. чоловік, у т. ч. міського 10,9 тис. чоловік. У районі — 59 населених пунктів, підпорядкованих 2 селищним і 20 сільським Радам. Усієї землі — 88,2 тис. га, у т. ч. 56,3 тис. га орної, 1,5 тис. га сіножатей, 3,5 тис. га пасовиськ, 9,8 тис. га лісів. Працюють 22 колгоспи, один радгосп; 13 промислових підприємств, 180 магазинів і кіосків, 61 підприємство громадського харчування; 6 лікарень, 54 медичні пункти, 15 колгоспних пологових будинків, 14 профілакторіїв, 6 аптек, санепідстанція; 53 школи, вечірній машинобудівний технікум, будинок культури, 53 клуби, 51 бібліотека, 5 кінотеатрів, 55 кіноустановок.
Територія села освоєна в сиву давнину. В центрі Тиврова, на березі Південного Бугу, трапляються кремінні знаряддя праці доби неоліту, що існував на Побужжі між VI і IV тисячоліттям до нашої ери.
Перша письмова згадка про Тиврів належить до початку XVI ст. В 1505 році брацлавський зем’янин Федько Дашкевич «бив чолом» і пред’явив відповідні документи великому князю Литовському Олександрові про те, що Тиврів в числі інших населених пунктів був дарований «за службу» великим князем Вітовтом його дідові Герману Дашкевичу. Князь підтвердив право Дашкевичів на володіння Тивровом. 1629 року Тиврів згадується також в списках подимного податку Брацлавського воєводства.
Тиврів був прикордонним оборонним пунктом феодальної Литовської держави і кілька разів спустошувався татарами. Недалеко проходив Кучманський шлях, яким сунули татарські орди на Галичину, Волинь, Польщу. Час від часу частина татарського війська відокремлювалася від головних сил, біля Тиврова переправлялася через Південний Буг, щоб зненацька з тилу вчинити напад на якесь місто чи село. Тиврів, звичайно, був першою жертвою на шляху степових розбійників. Ще й досі побутують у народі легенди про страшне татарське лихоліття, розповіді про підземні ходи, що тягнуться від центра селища до протилежного берега Південного Бугу. Ними тікали до лісу жителі Тиврова, рятуючись від нападу. Один з бродів поблизу селища й досі називають татарським. Після кожного ворожого нападу поселення знову й знову відроджувалося з попелу, поповнювалося новими поселенцями, зростало. В середині XVI ст. у Тиврові, шукаючи захисту від панського гніту, оселилося чимало втікачів із Західного Поділля, Галичини, Волині. Внаслідок Люблінської унії 1569 року Тиврів відійшов до шляхетської Польщі — до складу Вінницького повіту Брацлавського воєводства.
Місцеві феодали Кліщівські зразу ж перейшли в католицизм, побудували костьол. Крім існуючої натуральної ренти, вони запровадили відробіткову — панщину, яка дедалі зростала. Поступово селяни втрачали рештки особистої свободи, право вільного переходу. В кінці XVI ст. через посилення поміщицького гноблення Тиврів перестав бути притулком для втікачів. Тепер уже тиврівські селяни рятувалися від панської сваволі на півдні Брацлавшини, на кордоні з Диким полем. У списках подимного податку за 1629 рік у Тиврові налічувалося 347 димів.
У червні 1648 року селянсько-козацькі загони Максима Кривоноса визволили Тиврів від польсько-шляхетського панування. 1654 року він увійшов до складу возз’єднаних з Росією земель. Проте за Андрусівським договором містечко знову опинилося під владою польсько-шляхетської держави. З 1672 по 1699 рік ним володіли турецькі поневолювачі. Тиврівці брали активну участь у повстанні С. Палія, А. Абазина, 3. Іскри, боролися проти чужоземного гніту, за возз’єднання з братнім російським народом. Жителі містечка на деякий час вигнали польських панів з свого поселення. Лише з 1715 року шляхта почала поволі повертатися до Тиврова, поновлювати порядки, скасовані повсталим народом. Ще важчою стала панщина, зростали повинності, силоміць насаджувалося католицтво. Один з власників Тиврова — М. Калитинський у 1742 році побудував новий костьол, привіз у Тиврів монахів-домініканців.
Власники тиврівських маєтків зав’язали прямі торговельні стосунки з містами Прибалтики. У 1758 році 3. Ярошинський відправив у Данціг перший транспорт жита і пшениці. Відтоді протягом двадцяти років таких транспортів вирушало 6—8 на рік. Почалася грошова лихоманка. Пани жорстоко експлуатували кріпаків, заводили в маєтках промисли, грабували, нищили природні багатства. Той же 3. Ярошинський за чотири роки продав данцігським купцям на 200 тис. злотих поташу, для чого було знищено весь ліс навколо Тиврова й сусідніх сіл. М. Калитинський з метою реалізації на місці продуктів сільського господарства і виробів ремісників-кріпаків добився 1744 року для Тиврова статусу містечка, права влаштовувати щотижневі торги (кожний четвер) і три ярмарки на рік. У цей час у Тиврові проживала 171 сім’я міщан, 72 селянські (крім тих, що відробляли панщину або давали грошову ренту), 61 ремісник і 24 сім’ї «вільних від дані». Панські палаци скидалися на військові фортеці. Високі кам’яні стіни, бойові башти, гармати, чисельні залоги робили їх неприступними.
Селяни терпіли не тільки від нелюдської експлуатації, але й від сваволі шляхти. Місцеві феодали часто ворогували між собою, нападали на маєтки один одного. При цьому, звичайно, найбільше терпіли селяни, для яких панські наїзди мало чим різнилися від татарських набігів. У 1756 році 3. Ярошинський з військовим загоном у 200 чоловік напав на маєток М. Калитинського. Як розповідає сучасник, у містечку розгорівся справжній бій: стріляли гармати, палали будинки, людей мордували — палили бороди, вуса, чуприни, підсмажували п’яти. «Тиврів спалений, залишилися тільки ратуша і чотири будинки біля костьол а. Убиті, поранені… мало залишилося жителів у Тиврові…». У відповідь пані Калитинська спалила «без останку…» Василівку і Шершні — села 3. Ярошинського.
Тиврівці не корилися польській шляхті. В 1734 році повсталі селяни тиврів-ських маєтків під проводом сотника Антона Притиченка напали на маєток Таганчу, вбили управляючого, панського племінника, і оволоділи замком. У середині XVIII ст. в околицях Тиврова діяли гайдамаки. Брацлавський хорунжий М. Калитинський, який очолював каральні експедиції в 1750 році і знищував цілі села, хутори, повідомляв старосту, що він не може добратися до Вінниці, бо гайдамаки обложили його у Тиврові. Гайдамаки тоді захопили містечко. Не встиг Тиврів піднятися з руїн, як у 1772 році тут спалахнула чума. Тиврівські пани втекли на Волинь, люди ховалися в лісах, але голод повертав їх додому. «Немає дня, щоб у Тиврові хтось не вмер від чуми»,— сповіщав пана його управляючий. На Чорній горі, в центрі містечка, збереглися старовинні кам’яні хрести, які ставили тут як «чудодійний захист» від чуми.
З возз’єднанням Правобережної України з Росією Тиврів став волосним центром Вінницького повіту Подільської губернії. 1795 року в ньому мешкало 810 жителів. 1811 року тут було 20 ремісників — бондарів, ковалів, кравців, шевців, два перукарі. В 40-х роках XIX ст. намітилось деяке пожвавлення в розвитку торгівлі. Запрацювала суконна фабрика, винокурня, пивоварний завод, млини. Тодішнє тиврівське пиво славилось далеко за межами містечка. Продукцію підприємств збували в різних місцях Подільської губернії.
Головним заняттям жителів містечка було сільське господарство. Напередодні реформи 1861 року майже вся земля (3141 десятина) в Тиврові і присілку Гуті належала поміщику Ярошинському. На нього працювало 963 кріпаки. Селяни користувались 840 десятинами землі, причому робочу худобу мали лише 36 селянських господарств. Скасування кріпаччини не поліпшило економічного становища селян. За «введення у володіння» своєю ж землею вони мали сплатити в казну 33 432 крб. Селяни не припиняли боротьби за землю. Особливо запеклими були їх сутички з князем Кочубеєм, який 1867 року купив маєток. Хлібороби відстоювали кожен клаптик землі, лісу, пасовиська. Коли 1887 року поміщик продав купцям на вируб ліс, в якому селяни косили сіно для власної худоби, вони прогнали лісорубів. Так повторювалось кілька разів. Кочубей був змушений поступитися.
Селянське землеволодіння Тиврова характеризувалося високим процентом дворів на чиншовому праві. На селян накладали багато різних податків — губернські повинності, земський, волосний, сільський збори, викупні платежі. В середньому вони сплачували 2 крб. 55 коп. з десятини, поміщик — лише 27 коп. різних зборів. У Тиврові на початку XX ст. на селянський двір припадало в середньому
6 чоловік, тобто стільки ж, як у 1861 році. Але оскільки дворів за цей час стало у два рази більше, то і кількість землі на селянський двір скоротилась удвічі. Навіть тиврівський поміщик Д. Гейден визнавав, що 8 проц. селянських господарств мали тільки власну садибу з городом, дві третини селян не мали навіть садиби, жили на чужій землі, у 47 проц. селян не було робочої худоби. Погано оброблена селянська земля й родила скупо.
Наявність великої кількості дешевих робочих рук сприяла виникненню промислових підприємств. 1907 року у Тиврові засновано новий пивоварний завод. 1912 року він виробив 180 тис. відер пива. Діяли суконна фабрика, винокурний і цегельний заводи, млин, стала до ладу перша на Україні гідроелектростанція потужністю 50 квт. Тиврів був тоді містечком з вузькими й кривими вуличками без тротуарів, лише одну — від центру до мосту через Південний Буг — забрукували. З 280 будівель близько 40 були з цегли, решта — дерев’яні й глинобитні.
Соціальний і національний гніт гальмував розвиток культури. Лише 1864 року у Тиврові відкрили однокласне початкове народне училище, на утримання якого казна асигновувала 176 крб. на рік, 395 крб. збирала община. Училище відвідувало 98 хлопчиків і 39 дівчаток. 1893 року в містечку засновано училище для дітей православного духовенства.
В 1910—1911 рр. у Тиврівському духовному училищі на посаді викладача співів працював видатний український композитор К. Г. Стеценко (він приїхав сюди з Києва за порадою лікарів). Композитор організував позакласну роботу з учнями, поставив дитячу оперу «Король іменитий — ялинова шишка». Тиврів сподобався композиторові. «Взагалі природа тут надзвичайно красива і розкішна,— писав він.— Настрій увесь час бадьорий, бойовий. Хочеться щось здорове, велике утворити». Тиврівський період був одним з найінтенсивніших у житті композитора. Тут К. Г. Стеценко написав майже всю оперу «Івасик-телесик», дитячу оперу «Лисичка», такі полум’яні революційні кантати, як «Єднаймося», «Шевченкові», десятки колядок, хори, романси та інші твори.
Під час першої світової війни у Тиврові розташовувався ветеринарний лазарет 11-ї армії, у навколишніх селах — військові госпіталі. Після Лютневої революції під впливом солдатів-фронтовиків, серед яких були робітники промислових центрів, зростала класова свідомість трудящих. У Тиврові було створено Раду солдатських депутатів.
Радісно вітали трудящі Тиврова перемогу Жовтневої соціалістичної революції. На початку січня 1918 року в містечку встановилася Радянська влада. Про ці незабутні дні писав їх свідок — тиврівець, український поет Кесар Андрійчук:
Сонце сяє з Петрограда —
Справедливий лад,
Проголошується влада Більшовицьких Рад?.
Та не встигли закінчити розподіл поміщицької землі, як на початку березня містечко зайняли австро-німецькі окупанти. Тиврівська більшовицька група, очолювана І. Таранюком, підняла трудящих Гніванської і Тиврівської волостей на боротьбу з окупантами. Після вигнання австро-німецьких загарбників владу захопили петлюрівці. У березні 1919 року бійці Богунського і Таращанського полків визволили Тиврів від гніту буржуазно-націоналістичної Директорії. Було обрано Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, комітет бідноти. Цього разу вся земля поміщиків, а також деяких куркулів була розподілена між селянами.
Скористатись плодами своєї праці трудящі не встигли. В липні у Тиврів увірвалися петлюрівці, а за ними денікінці. Вони запровадили режим військової диктатури, поновили владу поміщиків, закрили українські школи, культурні заклади. На початку січня 1920 року Червона Армія визволила Тиврів. Тоді ж відбувся мітинг трудящих, на якому вони обговорили питання зовнішньої політики Радянського уряду, а також земельне питання.
У березні почав діяти ревком з трьох членів. Він займався наділенням землею бідняків, збором продовольства для Червоної Армії.
Та мирному радянському життю перешкодили війська буржуазно-поміщицької. Польщі. Тиврівські більшовики пішли в підпілля. В червні 1920 року частини Червоної Армії вигнали білополяків з містечка. В кінці 1921 року була ліквідована остання петлюрівська банда, яка не раз вривалася сюди, грабувала населення.
Трудящі Тиврова приступили до відбудови господарства. Невдовзі після, вигнання окупантів у Тиврові створили комітет незаможних селян на чолі з бідняком Ф. Т. Касянчуком. Комнезам до виборів Рад фактично виконував обов’язки органу Радянської влади. Комнезамівці забезпечували виконання продрозкладки, проводили збір для Червоної Армії одягу, брали участь у боротьбі з бандитизмом, у розподілі землі, в організації допомоги голодуючим. Активно працював жінвідділ, очолюваний тиврівською селянкою Гарбик. У грудні 1920 року створено перший осередок комсомолу, який об’єднав 15 юнаків і дівчат.