Вапнярка, Томашпільський район, Вінницька область
Вапнярка — селище міського типу (з 1938 року), розташоване на Вапнярській хвилястій рівнині. До районного центру 19 км. Вапнярка — один з найбільших залізничних вузлів області. Населення — 7,5 тис. чоловік.
Селище Вапнярка виникло в 70-х роках XIX ст. з появою Південно-Західної залізниці. Понад 100 років тому місцевість, де тепер селище, була вкрита лісом і чагарниками. Крім жител одного-двох лісників, ніяких будівель не було. Свою назву станція і селище дістали від сусіднього села Вапнярки, що лежить на віддалі 14 кілометрів.
26 травня 1870 року почався регулярний рух пасажирських поїздів через Вапнярку. Після спорудження залізниці відкрилися нові поштові маршрути, один з них проходив від Тульчина до Вапнярки, яка на той час була невеликою залізничною станцією. Поруч неї виникло й селище. Коли в лютому 1899 року проклали залізничну лінію від Вапнярки до Христинівки, станція Вапнярка стала вузловою. Невдовзі тут побудували паровозне депо. Працювало в ньому на той час 270 чоловік, частина з них жила в селищі, решта — у навколишніх селах. З розширенням станції значно побільшало жителів селища. На початку XX ст. у Вапнярці було 85 дворів і 750 жителів. Відкрили в ній пошту, телеграф, аптеку. Почав працювати паровий млин тощо. До революції тяжко жилося вапнярським залізничникам. Робочий день тривав не менше 15 годин.
В 1905—1907 рр. робітники Вапнярки підтримали політичні страйки, які відбувалися на Південно-Західній залізниці. Через Вапнярку переправляли політичну літературу. Тут часто розповсюджувались революційні листівки. Ще в 1904 році на станції був затриманий вантаж з такою літературою і повне устаткування друкарні з кількома пудами шрифту, відправленого з Кам’янця-Подільського до Катеринодара. У квітні 1905 року на коліях станції знайдено листівки, частину з яких підписано «РСДРП».
Безчинства чорносотенців не минули й Вапнярки. 20 жовтня 1905 року до селища прибуло з Одеси 150 чорносотенців і вчинили єврейський погром: грабували крамниці, квартири. Жителі ховалися у навколишніх селах. Після грудневого повстання, щоб попередити нові виступи робітників і селян, власті розмістили у Вапнярці роту військової охорони.
Тяжке економічне становище й політичне безправ’я доповнювалося ще й відсутністю медичного обслуговування населення та низьким рівнем освіти. Лише в 1897 році на кошти Південно-Західної залізниці в селищі відкрили однокласне залізничне училище. Містилося воно у дерев’яному одноповерховому будинку. За навчання своїх дітей залізничники мали платити щорічно 4 крб. за дитину, а для решти жителів плата встановлювалася вдвічі більшою. Через високу плату за навчання дві третини дітей залишалося поза школою. У 1910 році училище закінчили лише 17 хлопчиків і 2 дівчинки.
Лютнева буржуазно-демократична революція не внесла суттєвих змін в життя трудящих. Дізнавшись про повалення царизму, група робітників-залізничників, очолювана П. С. Сільницьким, підняла червоний прапор над приміщенням станції. Коли ж робітники й селяни почали обирати Ради, то до Томашпільської Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів послали своїх представників і трудящі Вапнярки. Це були робітники Ф. І. Литвинов і Д. Д. Білоус.
Робітники станції в квітні 1917 року на зборах ухвалили запровадити 8-годинний робочий день, боротися за підвищення заробітної плати.
Радянську владу в селищі проголошено тільки в січні 1918 року. Створений ревком очолив робітник У. М. Степанков. Та мирна передишка тривала недовго.
Коли на Україну посунули австро-німецькі окупанти, робітники залізничного транспорту зразу ж включилися у боротьбу проти іноземних загарбників. Ночами при світлі ліхтарів робітники побудували броньовик, який відправили до Жмеринки, де загони Червоної Армії вели бої з німецькими військами. Наступ німців там на кілька днів було затримано. В лютому селище окупували німецькі війська.
В липні 1918 року всеукраїнський страйк залізничників охопив і Вапнярку. Німецьким загарбникам все важче ставало транспортувати свої війська. В листопаді загони Червоної Армії за допомогою місцевих жителів визволили селище від окупантів. Але на зміну німцям прийшла Директорія. 28 березня 1919 року в районі Вапнярки — Бірзули вибухнуло повстання проти петлюрівців, влада перейшла до військово-революційного комітету. Через три дні на підмогу повстанцям до Вапнярки вступили радянські війська. На бік Червоної Армії перейшло два полки петлюрівців з бронепоїздами і зброєю.
До складу новоствореного ревкому увійшли: комуніст У. М. Степанков (Стефанов, голова ревкому), Д. Т. Сільницький, П. Г. Дикий, 3. І. Дашківський та ін. В ці дні створюється партійний осередок, першими членами його стали всі члени ревкому.
Мирному будівництву в селищі заважали куркульські банди, які на початку травня навіть вчинили заколот у Вапнярці. Та вже 12 травня загони Червоної Армії вигнали їх з селища. В липні 1919 року Вапнярку захопили петлюрівці. До кінця року станція кілька разів переходила з рук у руки. Петлюрівці зазнали нищівної поразки. Навесні 1920 року селище окупували польські інтервенти. 22 червня радянські воїни остаточно визволили селище від ворога.
Відновили діяльність радянські органи влади. Розпочав роботу селищний комсомольський осередок. Та життя трудящих було неспокійним: мешканців селища часто грабували банди. Комсомольці стали активними учасниками захисту станції і селища. Повністю настало мирне життя лише в середині 1922 року, коли було покінчено з бандитами.
Швидко налагоджувалася робота залізничного вузла. Депо станції Вапнярка вийшло переможцем у змаганні по ремонту паровозів Південно-Західної залізниці. У відновленні роботи депо значну роль відіграв С. В. Гандзей, який раніше працював слюсарем вагонного депо Одеси. Він прибув до Вапнярки влітку 1921 року для налагодження руху на залізничному транспорті. Скоро він став начальником депо і працював тут до 1924 року.
Надійним помічником комуністів у відбудові Вапнярки був вузловий осередок комуністичної спілки молоді, створений у 1922 році. Комсомольці допомагали селищному партосередку в роботі серед сільського населення. Вони згуртовували бідноту, допомагали їй вчасно провести весняну посівну кампанію, вели політико-виховну роботу, готували й ремонтували сільськогосподарський реманент.
З 1923 року Вапнярка — районний центр. Першим секретарем райкому партії обрали С. В. Гандзея, начальника депо, комуніста з дожовтневим стажем. Тоді ж залізничний і селищний партосередки об’єдналися. Вапнярські комуністи й комсомольці за рішенням райкому партії організували шефство над селами. На підприємствах комплектувалися спеціальні бригади для подання допомоги селу в господарських, громадських питаннях, у культурно-масовій роботі. Вони організовували клуби, сельбудинки, бібліотеки, постачали селам літературу.
В селищі запрацювали культосвітні заклади. Початкова школа з 1923 року стала семирічною. Разом з вчителями комсомольці доклали чимало зусиль для ліквідації тяжкої спадщини минулого — неписьменності. Вони облікували всіх неписьменних і малописьменних, навчали їх грамоти. 1923 року відбувся перший випуск слухачів лікнепу.
Велику виховну роль у зміцненні союзу робітників і селян відігравали спільні збори й мітинги робітників і селян. Коли імперіалісти вчинили у травні 1923 року злодійське вбивство радянського дипломата В. В. Воровського, у Вапнярці відбувся мітинг робітників-залізничників і селян навколишніх сіл, на диоду, було близько тисячі чоловік. Присутні гнівно засудили підступність міжнародної реакції і заявили, що ніякими провокаціями не порушити єдності робітників та селян Країни Рад.
Як безмежне горе сприйняли жителі селища звістку про смерть В. І. Леніна. В день похорону вождя у Вапнярці відбувся великий траурний мітинг. Сюди прибули й мешканці навколишніх сіл. Мітинг пройшов під лозунгами: «Ленін вмер, але його ідеї не вмруть. Міцніше з’єднаємось навколо Комуністичної партії!». Присягаючи на вірність ідеям великого Леніна, кращі виробничники подавали заяви про вступ до партії. За ленінським призовом у Вапнярці вступило до партії 22 чоловіка.
Йдучи шляхом, вказаним В. І. Леніним, трудящі Вапнярки успішно будували нове життя. Підводячи підсумки відбудови господарства, в листопаді 1925 року в селищі провели свято врожаю. На виставці демонструвались досягнення сільського господарства та промислових підприємств.
За роки довоєнних п’ятирічок Вапнярка розвивалась не тільки як залізничний вузол. Тут з’явилися різні підприємства — каменоломні, електростанція, нафтобаза, елеватор, маслозавод, круп’яний завод, різні майстерні МТС.
Зростало й залізничне господарство. Побудували нове приміщення пасажирської станції, нове вагонне та паровозне депо.
З розвитком господарства упорядковувалося й селище Вапнярка. Швидко здійснювалось житлове й культурно-побутове будівництво. З’являлися нові вулиці, квартали. Кількість його жителів перевищила 2100 чоловік.
Значні зрушення сталися і в медичному обслуговуванні населення. Працювали лікарня, амбулаторія, жіноча та дитяча консультації.
Чималих успіхів було досягнуто в галузі освіти й культури. Семирічна школа, яка мала інтернат на 30 місць, з 1935 року перетворилася в десятирічку, а наступної осені відкрилися ще дві середні школи, в яких навчалося вже близько двох тисяч дітей.
Розгорталася мережа культосвітніх закладів. Працювали селищна та залізнична бібліотеки, два кінотеатри. При клубі залізничників діяли гуртки — драматичний, музичний, гігієни тощо. Населення передплачувало багато газет і журналів. Допомагаючи селянам, залізничники відправляли у підшефне село Комаргород понад 40 примірників центральних і місцевих газет.
Коли фашисти розв’язали грабіжницьку війну проти Країни Рад, на плечі залізничників Вапнярки лягло складне й відповідальне завдання: забезпечити безперебійне просування поїздів через станцію, військ, бойової техніки на фронт, людей і матеріальних цінностей в глиб країни. Станцію нещадно бомбила ворожа авіація. Багато потрудилися тоді працівники 4-ї дистанції колії під керівництвом начальника станції І. Я. Іваненка.
22 липня 1941 року селище окупували фашистські загарбники. Для трудящих Вапнярки настали тяжкі часи поневолення і знущань. Однак вони не схилили голови. В селищі виникла підпільна комуністична організація, яку очолив П. С. Редько. З січня 1942 року вона об’єднувала патріотів Вапнярки, Горишківки, Жолобів та інших навколишніх сіл. Підпільники приймали по радіо зведення Радінформбюро і розповсюджували серед населення, вели антифашистську пропаганду, зривали виконання сільськогосподарських робіт, виводили з ладу трактори, машини, виливали пальне, щоб окупанти не могли використати його, псували вантажі. Працівник пошти С. С. Білоус був радистом підпільної організації. Ф. О. Коломієць працював до війни помічником машиніста станції Вапнярка, а коли сюди вдерлися фашисти, він встановив зв’язок з Ямпільською підпільною організацією, виводив з ладу паровози. О. А. Юрченко, колишній тракторист колгоспу, псував сільськогосподарські машини, перешкоджав відправці хліба до Румунії.
Опір загарбникам чинили й інші мешканці селища, які не входили до організації. Машиніст МТС С. Я. Гудима руйнував техніку, окремі доручення підпільників виконували М. О. Алібкоров, К. П. Бак та ін. У вересні 1943 року румунським окупантам вдалося натрапити на слід підпілля, багато патріотів було ув’язнено.
Частини 2-ї танкової армії 2-го Українського фронту 16 березня 1944 року визволили Вапнярку від німецько-фашистських загарбників. На станції радянські воїни захопили заготовлені ворогом для вивозу 1300 автомашин та сотні вагонів з військовим майном.
У боях за оволодіння Вапняркою відзначились танкісти генерал-лейтенанта С. І. Богданова, підрозділи генерал-лейтенантів Ф. Ф. Жмаченка й С. Г. Трофименка. На ознаменування здобутої перемоги з’єднанням і частинам, що найбільше відзначилися в боях за визволення Вапнярки, наказом Верховного Головнокомандуючого присвоєно найменування «Вапнярських», а 180-а стрілецька дивізія нагороджена орденом Червоного Прапора. 16 березня 1944 року Москва від імені Батьківщини салютувала доблесним військам 2-го Українського фронту, які оволоділи залізничним вузлом і селищем Вапняркою, двадцятьма артилерійськими залпами із 124 гармат. На честь перемоги Радянської Армії над фашистською Німеччиною в 1954 році в селищі споруджений пам’ятник-обеліск. Жителі Вапнярки свято шанують тих, хто віддав своє життя за їх визволення. На братській могилі, де поховані 106 радянських воїнів, трудящі встановили у 1965 році пам’ятник.
Трудівники селища з першого дня після визволення взялися до відбудови станції, підприємств і установ. Уже 28 березня 1944 року відновився рух поїздів на залізничній колії між станціями Вапнярка й Могилів-Подільський.