Ладижин, Тростянецький район, Вінницька область (продовження)
Завдяки залученню широких мас трудящих до відбудови народного господарства, його відродження швидко завершувалося. 1926 року відремонтовано і пущено спиртовий завод, на якому працювало тоді близько 100 робітників. Підприємство швидко збільшувало випуск продукції. Зростав обсяг виробництва промислової кооперації та кустарів.
За відбудовного періоду в Ладижині функціонувала лікарня на 15 ліжок, її обслуговували 2 лікарі та два фельдшери. Тоді були дві школи, сельбудипок, дві хати-читальні, 7 бібліотек. 1924 року засновано Ладижинський технікум механізації сільського господарства.
Громадськість Ладижина разом з сільською Радою докладала всіх зусиль до популяризації переваг колективних форм ведення сільського господарства, залучала бідняцько-середняцькі маси до спільного обробітку землі. В жовтні 1926 року з цією метою організовано виставку, найцікавішим експонатом на якій був трактор. Селяни з інтересом і захопленням спостерігали роботу трактора.
Наступного року 16 родин ладижинських незаможників об’єдналися в товариство спільного обробітку землі «Червоний степ», а через два роки на базі ТСОЗу організовано великий колгосп ім. Леніна. В ньому об’єдналася більша частина (304) господарств села. В 1930 році виник єврейський колгосп, що проіснував до 1940 року.
Втілення в життя ленінського кооперативного плану проходило в жорстокій боротьбі. Куркулі намагалися будь-що скомпрометувати ідею колективізації. Вони саботували заходи партії щодо колективізації, чинили шалений опір виконанню планів хлібозаготівель. Куркулі підпалювали колгоспні будівлі, хати комнезамівців. Від їх рук загинув голова колгоспу П. І. Споденюк.
Ладижинська партійна організація згуртувала незаможницькі та середняцькі маси на боротьбу з куркулями. З цією метою скликалися збори селян, на яких роз’яснювалась політика партії та радянського уряду. В серпні 1929 року відбулося свято — День колективізації. Трудящі жінки одностайно вирішили бойкотувати куркулів, не відпускати ніякого краму в кооперативних крамницях. Куркулів, що не виконували хлібопоставок, не допускали молоти зерно у млинах. Протягом 1929 року сільрада прийняла кілька рішень, спрямованих проти куркулів, зокрема постанову про виселення за саботаж, про передачу куркульського майна колгоспу ім. Леніна.
В напружений період колективізації та ліквідації куркульства як класу Ладижинська сільрада і партійна організація змогли вирішувати найскладніші питання завдяки всебічній підтримці всього селянства. Так, 1930 року мешканці Ладижина запропонували на кошти, зібрані за самообкладанням, збудувати нову школу, сприяти місцевій промкооперації, створити машинно-тракторне товариство, посилити догляд за господарським використанням місцевих млинів, сприяти розвитку всіх видів кооперації: кредитної, споживчої, садово-городньої, птахівничої тощо.
Наслідки широкого залучення мас до вирішення завдань будівництва не забарилися позначитися на здійсненні ленінського кооперативного плану в Ладижині. На початку 1931 року близько трьох чвертей селянських господарств об’єдналися в колгоспи ім. Леніна та «Праця». Через рік створено Ладижинську МТС. Згодом виникли промислово-кооперативні об’єднання «Текстильшвей», «Червоний шлях» (виготовлення виробів із соломи) та цегельна артіль. Швидко міцніли молоді колгоспи, збільшувалися їх прибутки. Успіхи соціалістичного будівництва викликали трудове піднесення колгоспників, яке виявлялося в розгортанні соціалістичного змагання. Вже на кінець першої п’ятирічки в колгоспах були п’ятисотенниці: А. А. Стрищенко, А. М. Прищенко, С. М. Кримаренко, М. Т. Калюженко та інші. Якщо середня врожайність зернових культур в 1931—1932 рр. становила 5 цнт, а цукрових буряків 110 цнт з га, то в 1938—1940 рр. вона відповідно зросла до 18—20 та 180—200 цнт з га. Під час розподілу прибутків за 1940 рік колгоспники ладижинських артілей ім. Леніна та «Праця», крім грошей, одержали по 2,5—3,5 кг зерна та по кілька кг фуражу на кожний трудодень.
Темпи розвитку промисловості були також високими. Відкрили гранітний кар’єр, а з 1930 року в Ладижині почав діяти щебеневий завод потужністю 3,3 тис. куб. м щебеню на рік. На спиртовому заводі працювало вже понад 420 робітників. Випуск валової продукції досяг 1 тис. декалітрів спирту на добу.
Одночасно з економікою зростала й культура. 1935 року в Ладижині відкрито середню школу і технікум механізації сільського господарства. Було в селі два клуби, систематично демонструвалися кінофільми. Працювали кілька бібліотек, радіовузол.
З перших днів Великої Вітчизняної війни 730 мешканців Ладижина стали на захист Батьківщини. Було демонтовано й вивезено на схід устаткування щебеневого заводу. 26 липня 1941 року гітлерівські загарбники окупували Ладижин і почали чинити нечувані звірства. 12 вересня есесівці зігнали близько двох тисяч мешканців Ладижина під село Басаличівку і всіх знищили. Багато жителів пішло в партизанські загони, що діяли в навколишніх лісах. Партизани сміливо мстили окупантам за всі злочини. В липні 1943 року вони знищили каральний загін есесівців разом з комендантом Ладижина.
13 березня 1944 року воїни 40-ї армії 2-го Українського фронту визволили Ладижин від фашистського поневолення. В складі дивізії, що визволяла Ладижин, були його жителі — полковник Г. П. Іванов та лейтенант С. І. Зедгельнізов. Велику мужність і відвагу виявили мешканці Ладижина на фронтах Великої Вітчизняної війни. 445 воїнів нагороджено орденами й медалями. Артилерист майор А. Г. Наконечний посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Його ім’ям названо піонерську організацію середньої школи, де навчався патріот. В боротьбі з німецько-фашистськими окупантами 275 ладижинців загинули смертю хоробрих. Земляки свято .шанують їх пам’ять. До 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції в центрі села встановлено величний пам’ятник, на якому золотими літерами викарбувані імена односельців, що віддали життя за Вітчизну.
Визволений Ладижин мав жахливий вигляд. Фашисти зруйнували промислові підприємства і колгоспи, пам’ятник В. І. Леніну, клуб і бібліотеку, 600 житлових будинків. Незважаючи на надзвичайні труднощі, повну відсутність машин та робочої худоби, сільськогосподарського реманенту та насіння, трудящі гаряче взялися за відбудову і виявили справжній героїзм. Протягом трьох років були відновлені промислові підприємства, господарські споруди, колгоспи освоїли посівні площі. А до 1950 року був повністю відбудований спиртовий завод. Поступово його й реконструювали. Поряд з спиртом тут виробляли кормовий біоміцин для великої рогатої худоби.
У вересні 1948 року в Ладижині організовано пункт відгодівлі свиней, який через два роки перетворено в радгосп, що став великим високомеханізованим господарством. Наступного року при колгоспі ім. Леніна створено насінник ракостійких сортів картоплі. На кінець четвертої п’ятирічки колгоспи повністю відбудовано.
В квітні 1944 року відновлено навчання в школах. Незабаром відкрито допоміжну школу-інтернат. З 1946 року розпочалися заняття в технікумі механізації сільського господарства. На кінець відбудовного періоду він випустив 184 техніки-механізатори.
Під час наступних п’ятирічок економіка Ладижина розвивалася прискореними темпами, набувала нових ознак. Спиртовий завод став біохімічним, його потужність невпинно зростає. Щодоби завод дає близько центнера кормового біоміцину (в 1947 році — 3 кг). Колектив заводу посів перше місце в змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня. Йому було присуджено перехідний Червоний прапор Головного Управління мікробіологічної промисловості при Раді Міністрів СРСР.
Керуючись постановами Пленумів ЦК КПРС (1953 і 1965 рр.), перебудували своє господарство ладижинські сільгоспартілі. В 1954 році колгосп ім. Жданова (колишні назви «Праця», «Червоний степ») за вирощування високих урожаїв удостоєний права участі у ВСГВ. 1959 року обидві артілі, об’єднавшись, створили один колгосп «Росія», до якого приєднано колгосп ім. Будьонного (с. Лукашівка). За колгоспом «Росія» закріплено 5280 га землі, на якій працюють 28 тракторів, 17 комбайнів, 20 автомобілів. Колгосп має 1540 голів великої рогатої худоби, 1220 свиней, 23,4 тис. штук птиці. Споруджено допоміжні підприємства — олійню та консервний завод. Завдяки механізації птахоферма перетворилася на фабрику виробництва яєць та бройлерів.
За трудову доблесть багато колгоспників удостоєно урядових нагород. Орденом Леніна відзначено Р. Ш. Пастуха, Д. І. Попеля, В. І. Рябого, орденом Жовтневої Революції — П. О. Крижанівського, орденом Трудового Червоного Прапора — В. М. Запорожця, Ф. В. Лівого, І. Т. Спінея, Є. П. Галауз.
Пуском однієї з великих будов України — Ладижинської сільської ГЕС ознаменувався 1964 рік. Ця одна з найбільших споруд Бузького каскаду гідроелектростанцій виробляє за рік 27 млн. квт.-годин енергії. Цієї енергії вистачає для електрифікації понад 300 населених пунктів і забезпечення будівництва енергетичного велетня — Ладижинської ДРЕС.
Під час спорудження сільської ГЕС зведено 650-метрову греблю, що пролягла через річку Південний Буг, ставши берегом Ладижинського водосховища. Площа його — 2400 га, глибина —17 метрів. Поблизу ГЕС виросло нове робітниче селище.
Ці величезні новобудови в свою чергу потребували створення заводу залізобетонних виробів, що дає 20 тис. куб. м залізобетону та 6 тис. куб. м просочувального лісу на рік.
На щебеневому заводі трудомісткі процеси виконують машини. З 1967 року діє каменедробильний цех, оснащений найновішими дробильно-сортувальними апаратами, які переробляють 450—500 кубометрів околу. На кінець восьмої п’ятирічки виробіток шляхового щебеню доведено до 225 тис. куб. м на рік.
Потужним механізованим підприємством став і гранітний кар’єр. Тут є 76 автомобілів, 4 екскаватори, 4 бульдозери, 10 компресорів, 140 електромоторів. У період восьмої п’ятирічки в селищі збудовано плодоконсервний завод.
За Директивами XXIII з’їзду КПРС, 1968 року розпочалося будівництво Ладижинської державної районної теплової електростанції потужністю в 1,8 млн. квт (6 блоків по 300 тис. квт). Електростанція щорічно вироблятиме близько 11 мільярдів кіловат-годин електроенергії. Будівництво Ладижинської ДРЕС визнано ударним. Особливістю цієї будови є те, що вона зводилася швидкісними методами, за новою технологічною схемою. В січні 1969 року на будівельному майданчику ДРЕС вже працювало понад 3 тис. робітників, а на кінець п’ятирічки колектив енергобудівників налічував 10 тис. чоловік. В травні 1970 року завершено будівництво адміністративного приміщення ДРЕС, успішно складалася головна споруда. На промисловому майданчику ДРЕС виросли 3 бетонні заводи, перевалочна база з автоматичним цементним складом. Поруч з’явилося робітниче селище з усіма вигодами для мешканців. В цю будову над Південним Бугом вкладали свою працю колективи більш як 50 підприємств нашої країни.
Значні зміни відбулися в культурному житті Ладижина. Тепер тут є дві денні та вечірня середні школи, допоміжна школа-інтернат. При Ладижинській ДРЕС відкрито вечірній енергобудівельний технікум з двома факультетами.
Великим навчальним закладом став Ладижинський технікум механізації сільського господарства. У післявоєнні роки його закінчило близько 4 тис. техніків-механізаторів. Тут працює 38 викладачів, технікум має міцне навчальне господарство—близько 500 га землі, 21 трактор, 10 комбайнів, 13 автомашин та 115 інших машин для обробітку грунту, різні виробничі будівлі. Близько 200 випускників ладижинських шкіл навчається у вузах та технікумах, 368 стали вчителями, 367 — офіцерами Радянської Армії, 153 — інженерами, 52 — агрономами, 60 — лікарями. Самовіддану працю багатьох учителів відзначено Радянським урядом, зокрема Г. Ф. Дмитренко нагороджена орденом Леніна.
В 1968 році силами вчителів та школярів в Ладижині створено народний історико-краєзнавчий музей, де налічується близько трьох тисяч експонатів. Тут є роботи народного умільця — Т. Ф. Черниченка, різьбаря по дереву і самодіяльного скульптора. Народний митець багато працює над створенням образів В. І. Леніна, Т. Г. Шевченка.
У Ладижині є три профспілкові та селищний клуби. В їх залах регулярно демонструються кінофільми, проводяться концерти. Є також 2 широкоекранні кінотеатри.
Значні культурні перетворення спостерігаються і в повсякденному житті ладижинців. Входять в народний побут нові традиції і обряди, зокрема «комсомольські вечорниці». В селищі стало традицією відмічати свято весни, комсомольські весілля, «вогники», проводити юнаків до Радянської Армії.
В Ладижині є дільнична лікарня на 75 місць з п’ятьма відділеннями, яку обслуговують 50 медичних працівників, та лікарня при ДРЕС.
Зростає матеріальний добробут населення Ладижина. На місці старих хат з солом’яними стріхами з’явилося понад 700 добротних будинків, вкритих бляхою та шифером. Вулиці селища освітлюють неонові ліхтарі. Свої житла трудівники Ладижина обладнують добротними і гарними меблями; вони все краще одягаються, повніше задовольняють свої потреби. В старій частині селища є два магазини, а в містечку будівельників Ладижинської ДРЕС зведено торговельний комплекс з універмагом, кількома гастрономами та їдальнями.
Невпізнанно змінився і зовнішній вигляд села, яке перетворилося на селище міського типу. За вимогами міської архітектури розташовані і впорядковані контора колгоспу «Росія», корпуси біохімзаводу, технікуму механізації сільського господарства, майстерень «Сільгосптехніки» тощо. Ладижин добре озеленено.
З особливим піднесенням стояли енергобудівники на передз’їздівській вахті. XXIV з’їзд КПРС і XXIV з’їзд КП України вони зустріли чудовими виробничими успіхами: на повну потужність уже працювали два енергоблоки та був готовий до здачі в експлуатацію третій блок.
Досвід ладижинців одностайно схвалено на Всесоюзній нараді енергобудівників, що відбулася в Ладижині в квітні 1971 року. Цей метод став надбанням розвитку теплового енергобудівництва в СРСР.
За успішне виконання завдань восьмої п’ятирічки відзначено велику групу будівельників. Бригадирові монтажників І. А. Бабицькому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Орденом Леніна нагороджено начальника будови Г. М. Аксьо-нова, орденом Жовтневої Революції — бригадира-турбініста П. А. Мельника, орденом Трудового Червоного Прапора — О. Я. Андрющенка, А. Г. Згоду, П. М. Каралаша, Г. Я. Юхимчука.
Завершення будівництва Ладижинської ДРЕС намічено на дев’яту п’ятирічку. Щоо виконати цю директиву XXIV з’їзду КПРС, будівельники працювали за цілодобовим графіком, за яким досягалася безперервність трудового процесу. Завдяки цьому наприкінці 1971 року став до ладу шостий енергоблок — будівництво завершено на два роки раніше нормативного строку.
18 січня 1972 року відбулося урочисте відкриття Ладижинської ДРЕС. Від імені ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК КП України П. Ю. Шелест поздоровив усіх учасників спорудження Ладижинської ДРЕС з великою трудовою перемогою. П. Ю. Шелест оголосив будівельникам привітання ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР.
З пуском Ладижинської ДРЕС Батьківщина одержить електроенергії більше, ніж її давали усі 30 електростанцій, споруджених за планом ГОЕЛРО.
М. Є. КАРПЕНКО