Тиманівка, Тульчинський район, Вінницька область
Тиманівка — село, центр сільської Ради, розташоване на берегах невеликої річки Козарихи, яка впадає в Сільницю — притоку Південного Бугу. Віддаль до Тульчина — 12 км, до залізничної станції Вапнярка — 10 км. Населення — 3204 чоловіка.
Перша письмова згадка про Тиманівку належить до 8 травня 1606 року в зв’язку 8 позовом шляхтича Яремського на тодішнього власника села Тихона Шашкевича про повернення останнім збіглих селян. В акті передачі її одним власником іншому в 1647 році вказується, що Тиманівка (вона ж і Липівка) має корчму, млин і ставок. Тут є «хлопів —120», а також міщани на чолі з бургомістром.
Жителі Тиманівки займалися хліборобством, скотарством, бджільництвом. Лісові багатства стали базою для розвитку таких промислів, як смолокуріння, випалювання поташу й бондарство. Розвивалася також торгівля. У договорі Шашкевича з одним гданським купцем (1623 р.) йдеться про зобов’язання поставляти останньому поташ і клепки, вироблювані у Тиманівці.
Умови життя трудящого населення були важкими. Складність їх становища посилювалась постійними чварами власників села з сусідніми можновладцями, в ході яких господарства тиманівських селян руйнувались і грабувалися. В документах за 1609 рік згадується про наїзд на землі Тиманівки челяді канцлера Замойського, внаслідок чого «було забрано різної рогатої худоби на велику суму».
Населення Тиманівки брало участь у визвольній війні українського народу проти польсько-шляхетського гніту. Воно гаряче вітало рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією. Коли влітку 1654 року польська шляхта розпочала війну проти Росії за повернення втрачених українських земель, Тиманівка (на той час досить добре укріплене село) стала одним з опорних пунктів Брацлавщини у боротьбі проти загарбників. Наприкінці 1654 року тиманівці разом з українськими козаками й російськими солдатами чинили опір війську Потоцького. Але внаслідок переважаючих сил противника і зрадницької втечі сотника Махеринського, який очолював оборону, польські солдати здобули Тиманівку і повністю розграбували її. Знову настали чорні дні тяжкого поневолення, яке тривало майже півтора століття.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією Тиманівка стала місцем розташування частин російського війська. В 1796—1797 рр. тут стояли підрозділи армії, якою командував О. В. Суворов. У літніх таборах на полях і в лісах видатний полководець проводив тактичні заняття, навчаючи своїх солдатів штурмувати фортеці, форсувати водні рубежі тощо. З тих часів у лісі й досі є три криниці, викопані солдатами, які населення називає «суворовськими».
О. В. Суворов часто приїжджав у Тиманівку. Ще й сьогодні зберігається будинок, у якому він жив і працював.
У першій половині XIX ст. Тиманівка була значним населеним пунктом південного Поділля. Поряд з такими традиційними промислами, як бондарство, гончарство, виробництво коліс, якими займалися селяни-кріпаки та ремісники, виникають підприємства мануфактурного типу. У 30-х роках в Тиманівці відкрилися пивоварний і шкіряний заводи.
На початку 1837 року в селі проживало близько 1700 чоловік, з них 1619 селян-кріпаків. Невдовзі Тиманівку віднесено до розряду містечок. Та, незважаючи на значну зайнятість жителів промислами, сільське господарство становило головне заняття тих, хто був власністю князів Четвертинських, а потім — графів Протасових-Бахметьєвих. За інвентарем 1845 року Тиманівський маєток графа Бахметьева мав 3293 десятини землі. Селян-кріпаків жорстоко експлуатували. 130 днів на рік відробляли вони панщину. Крім того, охороняли економію, виконували натуральні та гужові повинності, платили чинш. Поміщик забороняв селянам користуватися потрібними їм угіддями й пасовиськами, за найменшу провину бив різками.
Нещадна експлуатація та свавілля кріпосників були причиною численних стихійних протестів селян, які нерідко закінчувалися серйозними акціями проти гнобителів. 20 серпня 1845 року управитель маєтку доповідав ямпільському приставу, що в Тиманівці з невідомих причин виникла пожежа, під час якої згоріли канцелярія економії з усіма справами на селян-кріпаків, будинок управителя, панська клуня з обмолоченим хлібом, возами, вином і кілька скирд пшениці, жита тощо. Характерна така обставина: селяни почали гасити пожежу на панському подвір’ї лише тоді, коли вогонь перекинувся на їхні халупи і житла ремісників. Хоч слідчим органам не вдалося виявити винуватців пожежі, суд визнав винними всіх селян і ухвалив відшкодувати збитки, завдані ними графові.
Бурхливі події відбувались у Тиманівці і навесні 1861 року, коли селяни, ознайомившись з уставною грамотою, побачили, що їх грубо і безсоромно ошукали. Зібравшись на подвір’ї панського маєтку, вони зажадали, щоб їх наділили тією землею, яку вони обробляли до реформи, виділили ліс та сінокоси. Селяни рішуче відмовилися виконувати будь-які повинності на користь економії.
Спроби поміщика придушити за допомогою поліції виступи селян виявилися марними. Після нього сюди прибуло дві роти солдатів, які 26 квітня зібрали людей. Та селяни стояли на своєму. Як тільки справник наказав поліцейським і солдатам арештувати найактивніших учасників руху, селяни оточили своїх товаришів і захистили їх. Коли ж справник наказав солдатам пустити в хід приклади гвинтівок, то повсталі з ціпками, ножами й камінням кинулись на солдатів, поліцейських і чиновників. Командир батальйону з цього приводу свідчив у суді: «Натовп селян весь в одну мить кинувся на мене, панів-офіцерів і солдатів, і не було можливості помітити, хто саме перший кинувся». Під час сутички поранено двох солдатів, у третього зірвано медаль. За наказом справника солдати почали стріляти в селян бойовими патронами, від чого двоє селян тяжко поранено, один з них тут же на площі помер. Скориставшись з тимчасового замішання, солдати схопили 21 учасника заворушення.
Однак і після цього приборкати непокірних не вдалося. 27 квітня до села введено ще дві роти солдатів. Але й це не злякало селян. Під проводом Івана Вовка, Гната Костишина-Мельника та Петра Горохолінського вони розігнали прислугу в поміщицькому маєтку і попередили, що працювати тут нікому не дозволять. Переляканий справник, переконавшись у своєму безсиллі придушити повстання, звернувся по допомогу безпосередньо до генерал-губернатора, який 28 квітня наказав надіслати до Тиманівки ще два батальйони солдатів.
І лише тоді повстання придушили. Почалась жорстока розправа над його учасниками. За вироком військового суду Гната Костишина-Мельника, Якова Жмудя, Гната Чудика, Федора Штейнюка, Івана Вовка, Петра Горохолінського, Гаврила Карасевича і Михайла Вовка засуджено до катування шпіцрутенами та віддачі в арештантські роти строком на 6 років. Дев’ять інших активних учасників повстання покарали різками — по 60 ударів кожного. Під тиском зброї селяни змушені були прийняти панську уставну грамоту, за якою вони позбувалися землі і залишалися у поміщицькій кабалі.
Після скасування кріпацтва в селі з’являється багато вільних робочих рук. Сільська біднота в пошуках заробітку йшла на будівництво залізниці Київ—Одеса, на заводи й фабрики Поділля та інших губерній. Ті ж з селян, що залишались на місці, за мізерну плату працювали в економії графа Протасова-Бахметьєва, на його винокурному і ректифікаційному заводах, на цегельні й мукомельні.
Боротьба тиманівських селян проти поміщика не припинялася і в післяреформений період. Багато років тривав їх позов про дорізку недоданої під час реформи землі. Поміщик, намагаючись відволікти увагу селян, заявив 1883 року про намір подарувати їм чотири ділянки садибної землі по 1400 кв. сажнів кожна. Але він вимагав від селян згоди прийняти цей «дар» у пам’ять коронації Олександра III. Зібравшись на сход, вони рішуче відмовились прийняти поміщицький «дарунок», справедливо вбачаючи в ньому намагання графа шляхом дрібних поступок відмовитись від того, щоб дорізати недодану землю. Коли ж волосний старшина наказав заарештувати найбільш активних селян, то вони побили його. Відмовившись від поміщицької «милості», тиманівці розійшлись по домівках.
У післяреформений період Тиманівка стала волосним центром Ямпільського повіту. Та хоч вона й вважалась містечком, переважна кількість населення були селяни. В 1900 році, наприклад, у Тиманівці проживало 1837 чол., у т. ч. селян — 1737, дворян — 12, міщан — 64, іноземців — 13. У зв’язку з цим в 1901 році її переведено до розряду сіл.
Під впливом революційного руху пролетаріату в 1905—1907 рр. великого розмаху набрала боротьба і в Ямпільському повіті, де селяни багатьох сіл на своїх сходах ставили питання про конфіскацію поміщицької землі. У Тиманівці, де було багато бідноти, а заробітна плата наймитів, що працювали в економії, надзвичайно низька, влітку 1906 року відбувся страйк. Організаторами його стали матрос-чорно-морець 3. С. Дмитрик, який приїхав з флоту до рідних, та наймит панської економії І. М. Дмитрик. У гарячу жнив’яну пору всі, хто працював у поміщика, припинили роботу і зажадали підвищення оплати праці. На дорогах виставили пікети, які не пускали до села сторонніх заробітчан. Женці добилися надбавки. Але незабаром прибули стражники, побили нагаями активних організаторів страйку, а 3. С. Дмитрика і ще кількох селян заарештували. В листопаді того ж року селяни Тиманівки рубали панський ліс і намагалися поділити панську землю, але загін козаків, охоронників маєтку, розправився з ними.
Розгул реакції, що охопив країну після поразки революції, на деякий час пригасив бунтарський дух тиманівських бідарів. Але ненадовго. У повідомленні подільського губернатора департаменту поліції за квітень 1913 року вказувалося, що «в с. Тиманівці Ямпільського повіту серед місцевих селян спостерігалось заворушення, викликане непорозумінням на грунті земельних відносин з місцевим землевласником… Між іншим, селянами була проведена порубка лісу князя…, декілька селян вчинили опір лісовій охороні, яка намагалась відібрати зрубані дерева».
Протягом всього дожовтневого періоду село не мало медичної допомоги. Постійним супутником трудящого селянства була масова неписьменність. Лише в 1898 році в селі відкрили церковнопарафіяльну школу, яку 1908/09 навчального року відвідувало 65 хлопчиків і 35 дівчаток, або 48,8 проц. дітей шкільного віку.
В період першої світової війни класові суперечності в селі ще більше загострились. У зв’язку з тим, що багато чоловіків було мобілізовано до армії, зросла кількість безпосівних і малопосівних господарств. Сім’ї тих, хто пішов на війну, голодували й жили в неопалюваних хатах, у той час як поміщик і куркулі мали великі запаси хліба та інших продуктів харчування, продавали їх по високих цінах. В 1915 році солдатки з’явилися до контори управителя маєтку, вимагаючи хліба та палива. Управитель змушений був пообіцяти по пуду борошна і підводі хмизу сім’ям фронтовиків, які до війни працювали в поміщика. Того ж року страйкували і наймити-скотарі Тиманівського фільварку, вони зажадали підвищення заробітної плати та кращого харчування. Страйк тривав близько трьох тижнів і закінчився лише тоді, коли було задоволено деякі вимоги страйкуючих.
З великою надією селяни зустріли звістку про повалення царизму. Однак їх сподівання на одержання землі та поліпшення становища не виправдалися. Лише після перемоги Великого Жовтня почали здійснюватись мрії тиманівських трударів про землю. У грудні 1917 року було створено земельний комітет, який відповідно до ленінського Декрету почав розподіляти між безземельними і малоземельними селянами поміщицьку та церковну землі.