Тульчин, Тульчинський район, Вінницька область
Тульчин — місто районного підпорядкування, розташоване у південній частині Подільського плато, за 13 км від залізничної станції Журавлівка, за 82 км від обласного центру. Автобусне сполучення з Вінницею, Житомиром, Уманню, Одесою. Населення — 14 279 чоловік.
Тульчин — центр району, площа якого 1124 кв. км, населення — 88,6 тис. чоловік. 54 населені пункти району підпорядковані 1 міській, 2 селищним, 21 сільській Радам. Надра багаті на граніт, каолін, глини. Є 16 промислових підприємств, переважно легкої і харчової промисловості; 25 колгоспів, 1 радгосп. Усієї землі 112 400 га, у т. ч. 67179 га орної; 20 372 га лісів, 1812 га сіножатей, 2100 га пасовиськ. Більше половини площі посіву під зернові займає пшениця, вирощують і лікарські рослини. Тваринництво м’ясо-молочного напряму, розвинуте садівництво. В районі 277 магазинів і 99 підприємств громадського харчування. Є 2 лікарні, 2 амбулаторії, 33 фельдшерсько-акушерські пункти, 17 пологових будинків, 2 туберкульозні санаторії, 13 профілакторіїв, 10 аптек, 44 аптечні пункти. Працює 52 школи, 1 училище, 1 технікум, 32 клуби, 14 будинків культури, 108 бібліотек, 53 кіноустановки. Майже в усіх селах району ‘встановлено пам’ятники й обеліски полеглим у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників.
Перші письмові відомості про Тульчин належать до 1607—1609 рр. В документі Львівського магістрату від 3 липня 1648 року містечко згадується під назвою Нестервар.
Протягом XVI—XVII ст. на Брацлавщині утворились великі володіння польських, а згодом і українських поміщиків. Формально селяни сиділи на «поборах» і сплачували землевласникові натуральну та грошову данину. Крім того, як державні, так і поміщицькі селяни, платили урядові «подимне» (від житла) і стацію — податок на утримання польського війська.
Жителі міста займалися ремеслом. Тульчинські ремісники спеціалізувалися на виробництві окремих видів товарів, все більше відриваючись від сільського господарства. Користуючись необмеженою владою, нещадно визискуючи селян і міщан, шляхтичі розширювали промисли. Згодом у Тульчині дістали розвиток млинарська й пивоварна промисловість.
Населення Тульчина взяло активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. В червні 1648 року 8-тисячний загін повстанців, очолений полковниками М. Кривоносом та І. Ганжею, визволив Тульчин від шляхетського війська. 1649 року місто було приписано до Брацлавського козацького полку. За Андрусівським договором Тульчин залишився у складі Речі Посполитої. У 1672 році Тульчин був загарбаний султанською Туреччиною, під владою якої він перебував до 1699 року.
Після повернення польської шляхти становище жителів лишалося тяжким. Вони й далі терпіли соціальний та національно-релігійний гніт. Тому не дивно, що селяни рішуче бралися до зброї, виступали проти визискувачів. Активну участь взяли вони у Коліївщині 1768 року.
З другої половини XVIII ст. Тульчин належав польським магнатам Потоцьким. У 70-х роках тут засновано суконну мануфактуру та ткацьку майстерню. Розвивалися пивоварне, гончарне, стельмашне, столярне та ковальське ремесла, відкрились майстерні для виготовлення свічок і переробки шкір. Вовняна мануфактура, на розширення якої 1777 року витрачено 3 тис. злотих, через 20 років виробила 2453 аршини тканин.
У травні 1787 року з нагоди перебування в Тульчині польського короля місту надано магдебурзьке право, яке, однак, не забезпечувало самоврядування, а лише давало дозвіл на вільну торгівлю. Тульчин став повітовим містом Брацлавського намісництва після возз’єднання Правобережної України з Росією. Через три роки по тому затверджено герб міста у вигляді рицарського щита. У верхній половині його на блакитному полі було зображення фасаду старої Брацлавської фортеці, у нижній — на фоні зеленого поля три золоті снопи жита, які символізували розвинене тут хліборобство.
Початок XIX ст. для Тульчина характеризується посиленням феодальної експлуатації селян, збільшенням чиншових платежів, штрафів тощо. Володіння С. Потоцького сягали півтора мільйона десятин земельних, лісових та інших угідь. Він мав понад 130 тис. кріпаків. Невипадково ці володіння його називали «королівством Тульчинським». У панському палаці була дворова в’язниця, до якої пани кидали селян за власним розсудом. В одній з численних судових справ Брацлавського земського суду за 1838—1842 рр. наводяться факти звірячих знущань Потоцького над людьми. Орда п’яних вершників на чолі з вельможним графом часто «розважалась» не лише в лісі або в полі. Повертаючись з полювання, вони під дикий регіт і свист зривали дахи на селянських хатах, били й калічили людей, стріляли селянську птицю та худобу. Пан і його управителі стягували рівні податі, відбирали в людей сіно й ліс, вчиняли обшуки, грабували і відправляли селян у рекрути, а іноді доводили до самогубства.
У другій половині XIX ст. в Тульчині вже працювало кілька значних промислових підприємств: цукроварня, пивоварня, миловарня, шкіряний цех. Далі розвивались торгівля й ремесло. Коли спорудили телеграфну лінію Житомир —
Тульчин—Одеса, з вересня 1858 року в місті відкрили поштово-телеграфну контору.
Трудові маси знаходились в умовах безперервного соціального й національного гноблення, вони не мали жодного закладу охорони здоров’я, школи. Та на загальнокультурному розвитку міста не могли не позначитись деякі важливі фактори і події, що відбувались у Тульчині, приїзди і перебування тут багатьох видатних людей того часу.
Протягом цілого року — з березня 1796 року до березня 1797 — тут жив командуючий Південно-Західною армією російський полководець О. В. Суворов. У Тульчині він написав знамениту працю «Наука перемагати». На полях навколо міста споруджувались учбові земляні укріплення — знамениті «пражки», проводилися навчання військ тощо.
З 1806 до 1807 року в Тульчині перебував видатний український письменник І. П. Котляревський, який служив тоді в армії і був ад’ютантом командира корпусу. Тривалий час тут жив і творив відомий польський поет Станіслав Трембецький (1739—1812), який у своїх кращих творах осуджував шляхетсько-магнатське свавілля, співчував простим людям, оспівував красу української природи, уманської Софіївки.
Важливе місце посів Тульчин у декабристському русі. У 1814—1815 рр. повернулися сюди війська 2-ї російської армії, які перед тим, переслідуючи французів, брали Берлін і Париж. Згодом тут розмістився і перебував тривалий час штаб цієї армії, ад’ютантом її головнокомандуючого був полковник П. І. Пестель. 1818 року він організовує тут Тульчинську управу — філію «Союзу благоденства». У березні 1821 року Тульчинська управа проголосила себе Південним товариством, яке очолив також П. І. Пестель. Після утворення Кам’янської та Васильківської управ, Тульчинська стала головною управою Південного товариства. У будинку Пестеля в Тульчині збиралися члени Тульчинської управи О. П. Юшневський, І. Б. Аврамов, брати О. О. та М. О. Крюкови, В. П. Івашов, Ф. Б. Вольф, О. П. Барятинський. Вони обговорювали першу республіканську конституцію Росії «Руську правду», плани ліквідації царизму і кріпацтва. На цих зборах були й інші прогресивні офіцери: М. П. Бестужев-Рюмін, М. В. Басаргін, С. Г. Важковський, В. Ф. Раєвський, брати М. С. і П. С. Бобрищеви-Пушкіни та ін. 13 грудня 1825 року в Тульчині П. І. Пестеля було заарештовано.
Тульчинці свято шанують пам’ять про декабристів. їх діяльність яскраво висвітлена в експозиції краєзнавчого музею. Зберігається будинок, у якому мешкав П. І. Пестель.
До Тульчина кілька разів приїздив О. С. Пушкін. Поет відвідав місто в лютому 1821 року, в серпні і листопаді 1822 року. Тут він зустрічався з П. І. Пестелем. Декабрист М. В. Басаргін у 1823 році згадував: «Знаменитого поета Пушкіна… я ще раніш мав нагоду бачити в Тульчині у Кисельова… у товаристві разів три зустрічався». Хвилюючі тульчинські зустрічі надовго лишились у поетовій пам’яті. В 10-й главі «Євгенія Онєгіна» він згадує Пестеля й Тульчин.
У Тульчині деякий час перебував поет-революціонер К. Ф. Рилєєв.
Не минали цього пам’ятного міста й інші діячі культури — поети, художники. 1827 року в Тульчині перебував польський письменник-демократ Юліуш Словацький, який вивчав життя українського народу, його пісні і думи, співчував знедоленим масам. Сюди ж до Тульчина у 1846 році не раз приїжджав з Немирова малювати видатний український художник І. М. Сошенко.
Та навіть і в першій чверті XIX ст. власті не відкрили в Тульчині жодного медичного чи освітнього закладу. Лише у 1833 році тут заснували чоловіче духовне училище з обмеженою кількістю учнів.
Жалюгідними й мізерними проти поміщицьких палат і будинків багатіїв виглядали старі селянські хати та похилі ремісницькі халупи. Незабруковані й неосвітлені вечорами вулиці в негоду вкривалися багнюкою, а головна з них була замощена дерев’яним тротуаром з гнилих дощок. На тому фоні виділявся винятковим багатством Тульчинський палац Потоцьких. Тут були: бібліотека, що налічувала понад десять тисяч томів, кабінет нумізматики, галерея картин відомих художників Європи. Навколо палацу — розкішний парк «Хороше» з альтанками, фонтанами, мармуровими і бронзовими статуями, ставками. Існував театр з трупою акторів, виступали хорова капела й оркестр. Близько 400 душ челяді і придворних обслуговували палац.
Значні соціально-економічні зрушення сталися у розвитку міста після скасування кріпацтва. Швидко зростало населення, сюди на заробітки йшла з села безземельна біднота. Якщо 1859 року тут налічувалося 11217 жителів, то 1866— 21 685, а 1897—23 252. Інтенсивно розвивалися кустарні промисли, було побудовано цукроварню, два шкіряні заводи, водяний млин, дві тютюнові фабрики, екіпажні майстерні тощо.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. у Тульчині вже було близько 40 дрібних підприємств — цегельні, шкіряні й свічкові заводи, паровий і водяний млини, цукроварня, крупорушка, макаронна, тютюнова і каретна фабрики, вовночесалка, пивоварня і медоварня, завод штучних мінеральних вод. На кожному з них працювало від 10 до 30 робітників. Крім того, відкрилося чимало різних майстерень, де налічувалось понад 700 ремісників. Місто мало понад 400 невеликих крамниць, лавок, шинків, корчем. Діяли банківська і нотаріальна контори, готель, 12 заїжджих дворів.
Не відзначалось місто особливими змінами в культурному та освітньому житті. Хоча кількість населення швидко зростала, переважна більшість його лишалась неписьменною. У 1863 році в Тульчині відкрилась парафіяльна (один учитель і 20 учнів) і 4 єврейські школи. 1867 року почались заняття в жіночому духовному училищі. Працював приватний театр на 200 місць у дерев’яному будинку. Проте діяли 5 мурованих і дерев’яних церков, 2 синагоги, понад десяток молитовних будинків. Було 23 шинки і 13 горілчаних та винних лавок.
Важко жилося ремісникам і міській бідноті. В їх середовищі дедалі зростало незадоволення злиденним становищем, зріла класова свідомість і гнівний протест проти поміщиків і буржуазії.
Початок XX ст. характерний активними виступами робітників проти самодержавства. 1903 року в Тульчині виник соціал-демокритичний гурток, до якого входили вчитель С. І. Кравцов, бібліотекар В. П. Книжник та ін. Вони й провадили революційну агітацію серед трудящих.
У серпні 1904 року соціал-демократи організували перший виступ робітників міста, який було придушено. Але вже не одиниці сміливців, а десятки, сотні трудящих ставали на боротьбу за соціальну справедливість. Свідчення тому — мітинги на початку 1905 року — один у січні, який відбувся після похорону робітника тютюнової фабрики, що довго хворів на сухоти; другий — 1 Травня, він пройшов під гаслом боротьби з самодержавством. Тульчинські соціал-демократи придбали гектограф, на якому передруковували листівки Одеської організації РСДРП. Незабаром у місті почалися арешти й обшуки. Поліція шукала гектограф, але його вдалося надійно заховати.
Незважаючи на переслідування царських властей, виступи робітників продовжувалися. У травні 1906 року вибухнув страйк столярів, які вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці. В червні припинили роботу кравці швейної фабрики Ріхтера, а в серпні — робітники заводів Сістера і Шаргородського.
До департаменту поліції з Тульчина надходили повідомлення про посилення революційної агітації серед солдатів військової частини, розташованої в місті. В донесенні зазначалось, що близько 250 солдатів бере участь у революційній діяльності. Активними агітаторами серед них були вчитель Б. Перел і слюсар Б. Шапіро.
Активісти Тульчинської групи соціал-демократів часто виїжджали до села Чукова провадити політичну роботу серед селян. В одного з місцевих соціал-демократів у 1907 році в Тульчині під час обшуку відібрано листівки, папери з штампом Тульчинської організації РСДРП та ряд інших документів. Жандармерія кілька років вела слідство в цій справі.
І в чорну пору столипінської реакції, і в роки перед першою світовою війною не замовкав голос народного протесту. В січні 1912 року начальник Подільського губернського жандармського управління повідомляв, що в грудні 1911 року в Тульчинській друкарні надруковано 15 тис. примірників відозви місцевої організації РСДРП «До новобранців».