Вінницька область в епоху кріпосного права
Царський уряд прагнув зберегти й узаконити на возз’єднаних землях кріпосницьку систему. Без змін залишалося магнатське і шляхетське землеволодіння. Всім польським панам надавалися права і привілеї нарівні з російським дворянством. Щоб зміцнити свої позиції на Поділлі, царський уряд роздавав кращі землі російським поміщикам. Генерал І. Морков одержав Сальницьке староство, села Кукавку, Нижчий Ольчедаїв, Пеньківку, граф Безбородько — Хмільницьке староство.
Як і раніше, безправним залишалося трудове селянство. В Подільській губернії 90 проц. всього населення перебувало в кріпосницькій залежності. Це був найбільший процент серед губерній України. Хижацьке господарювання польської шляхти привело до занепаду економіки краю. Процес розкладу феодально-кріпосницьких і зародження капіталістичних відносин тут відбувався повільніше, ніж в інших частинах України. Саме в Подільській губернії найдовше зберігалося кріпосництво в його найганебніших проявах.
Кріпаки жили в нелюдських умовах, їх нещадно експлуатували, над ними жорстоко знущалися. За найменшу непокору чи прагнення до волі нерідко катували до смерті. В селі Кузьминцях Гайсинського повіту поміщик Врублевський 50 ударами забив 15-річного пастуха Гаврила Щасливого тільки за те, що хлопець без відома прикажчика відлучився додому переодягтися. Жертвами поміщицької розпусти ставали жінки й дівчата. Поміщик Я. Якубовський в Липовецькому повіті на зразок турків влаштував гарем, в якому знаходились навіть і неповнолітні дівчата.
Найбільш поширеною формою експлуатації закріпаченого селянства була панщина. Незважаючи на те, що за царським маніфестом від 5 квітня 1797 року панщина обмежувалась трьома днями на тиждень, поміщики самовільно примушували людей працювати на себе щотижнево по 4—6 днів, а часом навіть і в неділю.
Визиск посилювався шляхом запровадження урочної системи, за якою селянинові на робочий день встановлювався такий обсяг роботи, що виконати його можна було лише за кілька днів. Крім відбуття панщини, селянина зобов’язували ще виконувати різноманітні натуральні та грошові повинності. Кріпаки віддавали поміщикам десяту частину зібраного меду, двоє-троє курей, гроші, худобу тощо. Очевидець тих часів російський генерал С. П. Шипов засвідчив, що на Поділлі поміщики нестерпно пригнічують селян, тут «народ доведений до крайнього злиденно-вбогого становища, яке хіба тільки на плантаціях негрів існувало».
Навіть польська офіційна статистика змушена була визнати, що орендарі, економи «гноблять і душать різними способами бідного селянина, нищать його фізичну силу надмірною працею, грабують його худобу, продукти, призводять його до останнього убозтва і нужди». Ще важчим було становище жінок-матерів, яких примушували ходити на жнива з грудними дітьми.
Наростання антипоміщицького руху змушувало царський уряд вишукувати нові, більш гнучкі засоби закабаления народних мас. З кінця 1839 року на Правобережній Україні державних селян стали переводити на оброчне становище. Цим забезпечувалось більше надходження грошей у казну.
Необмежена влада приводила до цілковитого свавілля поміщиків над селянами. Пани зганяли їх з родючих земель і за цей рахунок збільшували посіви товарного хліба. Часто поміщики відбирали у них всю землю, переводячи їх на т. зв. місячну роботу. Гніт кріпосників деколи набирав таких страхітливих розмірів, що царський уряд змушений був на Правобережній Україні запровадити в 1847—1848 рр. інвентарну реформу. За селянами закріплялись ті землі, які знаходились у їх користуванні. Це, як правило, були малородючі або непридатні для обробітку землі. Три чверті всієї землі належало поміщикам. За інвентарними правилами панщина обмежувалась до трьох днів на тиждень. Визначались розміри селянських повинностей. Натуральна рента скасовувалась. Але за впровадженням у життя інвентарних правил не було встановлено належного контролю, і становище закріпачених мас не змінилося.
Поряд з існуванням на Поділлі великого поміщицького землеволодіння гостро відчувалося безземелля селянства. В середньому на одну ревізьку душу припадало 1,23 десятини, менше, ніж в інших губерніях України. Крім великих феодальних латифундій, багато землі було в заможних селян. Основна маса селян не мала тяглової сили, що пагубно відбивалося на їхньому економічному становищі. Якщо 1799 року в Подільській губернії безкінні селяни становили 36,5 проц., то напередодні реформи 1861 року їх було вже 66,5 проц. Більшість селянських господарств користувалась мізерними наділами. Багато селян мали лише садиби, їх називали городниками. А ті селяни, які зовсім не мали землі, належали до халупників.
Кріпосництво гальмувало розвиток сільськогосподарського виробництва. Поля засівалися здебільшого вручну, врожай збирався серпами і косами. Відстала агротехніка зумовлювала низькі врожаї. З 1799 по 1856 рік в Подільській губернії неврожаї повторилися 7 разів.
В цей період зростало число промислових підприємств, зароджувався робітничий клас. Там працювало також чимало кріпаків. Робота на підприємствах була для них найтяжчим видом панщини.
З 30-х років XIX ст. у Подільській губернії швидко розвивається цукрова промисловість, а водночас і бурякосіяння. В 1860 році під цукровими буряками було зайнято 5788 десятин. В 1861 році 32 цукрові заводи губернії виробили 530 644 пуди цукру.
Однією з провідних галузей промисловості Подільської губернії було гуральництво. На нього припадало 3/4 всієї продукції. В середині XIX ст. в губернії працювали 251 гуральня і 122 броварні. Розвивалося також млинарство. Існували й такі галузі промисловості, як суконна, панчішна, селітрова.
Значного поширення в XIX ст. набувають дрібні селянські промисли, засновані на використанні дешевих місцевих матеріалів: глини, дерева, каменю. Важливими осередками гончарства стають Бубнівка, Бар, Жерденівка та Майдан Бобрик. Виготовлені тут посуд та різні іграшкові вироби відзначалися особливою оригінальністю. Майстри гончарної справи з покоління в покоління передавали свій досвід. У селі Жерденівці сім’я Федора Лавренюка становила цілу династію гончарів.
З дерева виробляли сани, вози, бочки, столи, вулики, ложки, веретена, сопілки. Цей промисел став масовим у Літинському, Гайсинському, Могилівському, Ямпільському та інших повітах. Про високий рівень майстерності подільських теслярів свідчить уціліла до нашого часу у Вінниці староміська дерев’яна церква, споруджена без єдиного цвяха.
Майже в кожному селі Подільської губернії виготовляли полотно, рушники, пояси, запаски, рядна, мішки. З сукна шили чоловічі й жіночі свити, з декоративних тканин — одяг та різні речі для внутрішнього оздоблення житла. Художні тканини виробляли в Ольгопільському, Могилівському і частково Гайсинському повітах.
Населення здавна займалося килимарством. Чудові узорчасті килими виготовлялися в Немирові, Тульчині, Ямполі. Характерним для подільських килимів були геометричний та рослинний орнаменти. Найбільш вживаними кольорами були коричневий, чорний, білий, малиновий, сірий.
Побутове й ритуальне призначення мало народне вишивання. В сільському побуті встановився звичай, щоб кожна дівчина сама собі готувала в придане вишиті сорочки, рушники, полотно та інші предмети одягу. Оздоблювалися вишивкою свити, кожухи, спідниці, хустки, рушники, скатерки, рядна. Найпопулярнішими на Вінниччині були вишивальниці сіл Клембівки та Яланця Ямпільського повіту.
Селянські промисли поміщики нерідко використовували як джерело своїх додаткових прибутків. Для ткачів, наприклад, крім звичайного відбування панщини, встановлювалась повинність виготовляти ще й полотно. В селі Северинівці Літинського повіту кожного ткача змушували виткати для поміщика 50 мір полотна. В цьому ж селі поміщик вигадав ще й таку повинність: кожну дівчину, яка виходила заміж, зобов’язували передати йому 150 мір полотна.
В економіці Поділля першої половини XIX ст. важливу роль відігравала торгівля. В гонитві за одержанням прибутків поміщики збільшують вивіз сільськогосподарської продукції за кордон та в інші губернії Росії. На експорт ішли озима і яра пшениця, мед, поташ, вовна, хутра, тютюн, шкіра. Могилівські вишивки, гаптування золотом і сріблом на мусліні та бавовняних тканинах продавалися нарівні з кращими зразками турецьких виробів. Кілька разів на рік відбувалися великі ярмарки у Вінниці, Барі, Стрижавці, Могилеві та інших населених пунктах.
Важливі суспільно-політичні події першої половини XIX ст. сприяли формуванню самосвідомості народних мас, активізації визвольного руху. Патріотичне піднесення викликала героїчна боротьба російського народу проти французьких загарбників у 1812 році. На Поділлі був сформований полк. Коли селян закликали записуватися в ополчення (міліцію), їм хоч і неофіційно, але з мовчазної згоди імператора, було обіцяно звільнення від кріпосної залежності як нагороду за патріотизм. Успішно завершилась визвольна війна, а народні сподівання про звільнення з кріпосницької неволі не здійснились.
Передові представники дворянства розуміли, що кріпосницьку систему треба ліквідувати. Це були декабристи. На Україні діяло Південне товариство декабристів. Його очолював командир Вятського полку П. І. Пестель. Центром цього нелегального товариства став Тульчин. У його діяльності брали участь такі офіцери, як О. П. Юшнев- ський, О. П. Барятинський, М. В. Басаргін, М. О. Крюков, брати Бобрищеви-Пушкіни, М. І. Лорер та ін. З обуренням декабристи говорили про важке становище селянства, зокрема на Поділлі. Декабрист В. Ф. Раєвський, наприклад, бачив, що в багатьох місцях Подільської губернії селяни цілими тижнями змушені були трудитися на поміщика, а в одному маєтку вони працювали навіть у кайданах. Це ж саме засвідчив і декабрист М. О. Крюков. У програмному документі товариства «Руська правда» була втілена ідея знищення кріпацтва і встановлення в країні республіканського ладу. Повстання декабристів зазнало поразки, але воно сприяло розвитку визвольного руху в Росії.
Визвольна боротьба народних мас, незважаючи на репресії царського уряду, продовжувалась. На Поділлі в першій половині XIX ст. діяли селянські повстанські загони на чолі з мужнім ватажком селянином-кріпаком Устимом Кармалюком. Майже чверть століття (1813—1835 рр.) він керував боротьбою проти поміщиків. Його не лякали переслідування і тортури. Багато разів Кармалюка кидали в тюрму. Чотири рази засилали на каторжні роботи в Сибір, але він звідти тікав на рідне Поділля і знову продовжував боротьбу.
Повстанський рух під проводом Устима Кармалюка охопив майже всю Подільську губернію, а також суміжні повіти Бессарабії та Київщини. В його загонах брало участь близько 20 тис. селян, міщан, солдатів-утікачів. Кармалюк знаходив притулок і друзів у кожному селі, роздавав біднякам худобу і майно, захоплене у поміщиків.
Вдячний народ навічно зберіг ім’я Устима Кармалюка. Йому присвячена пісня «За Сибіром сонце сходить», численні легенди й перекази. Т. Г. Шевченко назвав його «славним лицарем». О. М. Горький підкреслював, що ім’я Кармалюка «навіки овіяне славою». На честь відважного борця село Головчинці Жмеринського району, де він народився, перейменовано на Кармалюкове. В 1965 році тут споруджено йому пам’ятник.
Селянський рух на Поділлі розгортався і в наступні десятиріччя. Лише в 1845 році за неповними даними в губернії відбулося 18 селянських виступів. Масового характеру набрало підпалювання поміщицьких садиб. Кримінальний суд Подільської судової палати тільки з 1832 по 1860 рік розглянув 53 справи про селян, які звинувачувалися у підпалах поміщицьких маєтків.
Особливого піднесення набирає антипоміщицька боротьба в 1848 році, коли розгорнулись революційні події в Західній Європі. Тільки того року в Подільській губернії селянським рухом було охоплено 91 село і 5 маєтків. На придушення селянських заворушень кидались значні поліцейські й військові сили.