Велика Жовтнева соціалістична революція. Встановлення Радянської влади
Народні маси Поділля радо сприйняли звістку про повалення самодержавства в лютому 1917 року. На заводах і фабриках відбувалися мітинги і збори, на яких робітники вітали революційних петроградських робітників і солдатів. У містах розпочалися вибори до Рад. В березні відбулося перше засідання Вінницької Ради робітничих і солдатських депутатів. Ради були створені в Козятині, Могилеві, Барі, Жмеринці, Гайсині та інших містах.
За підтримкою меншовиків і есерів буржуазія у Вінниці створила т. зв. Раду об’єднаних громадських організацій. В усіх повітах виникли органи Тимчасового уряду. Українські буржуазно-націоналістичні організації створили «Спілку подільських українців». Поведінка меншовиків і есерів у Радах переконливо показала, що вони лише прикривалися революційною фразеологією, а насправді виступали проти інтересів трудящих мас. На ряді підприємств Вінниці робітники приймали рішення відкликати їх з Рад. Під тиском трудящих Вінницька Рада робітничих і солдатських депутатів ухвалила запровадити на підприємствах міста 8-годинний робочий день, створити народну міліцію.
Керуючись Квітневими тезами В. І. Леніна і рішеннями VII (Квітневої) конференції РСДРП(б), більшовики Вінниці розгорнули широку політичну роботу серед мас. Сюди за дорученням Київського комітету РСДРП(б) прибув М. П. Тарногродський. Тут він очолив більшовицьку організацію. Більшовики виїжджали в Калинівку, Жмеринку та інші місця, де організовували мітинги, збори, роз’яснювали масам, які завдання стоять перед ними у революційній боротьбі, викривали угодовство меншовиків та есерів, українських і єврейських буржуазних націоналістів. Під впливом більшовицької агітації селяни створювали сільські комітети, Ради селянських депутатів, захоплювали поміщицькі і церковні землі, розганяли старі волосні суди.
В боротьбі з реакцією зростали революційні сили Поділля. На бік революції переходили армійські частини. Про підтримку більшовицької політики заявили солдати 15-го запасного піхотного полку — найбільшої військової частини у Вінниці. Про зростання впливу більшовиків на маси яскраво свідчили вибори до міської думи у серпні 1917 року, на яких більшовицький список пройшов першим, зібравши найбільшу кількість голосів.
Трудящі Вінниччини енергійно боролися проти корніловщини. Для роз’яснення справжньої суті контрреволюційних замислів корніловців у військові частини виїжджали більшовики. Було організовано патрулювання революційних солдатів на вокзалі у Вінниці та на околицях міста3. У Гайсині комітет охорони революції, який був під впливом більшовиків, заарештував повітового комісара, його заступника та інших керівників місцевої буржуазної влади.
Після розгрому корніловщини посилився процес більшовизації Рад. Більшовицькою стає і Вінницька Рада робітничих і солдатських депутатів. 15 жовтня під час виборів делегата на II Всеросійський з’їзд Рад Вінницька Рада висловилася за негайну передачу в країні влади Радам. Делегатом на з’їзд було обрано більшовика І. О. Яковлева. Повсюдно посилювався революційний рух на селі. Начальник літинської повітової поліції повідомляв, що протягом тижня з 27 вересня до 2 жовтня в південній частині повіту селяни розгромили поміщицькі економії.
Швидко революціонізувалися частини армії, розташовані на території Поділля. У Мотилеві, де містився штаб 8-ї армії, було створено районний комітет більшовиків, діяльність якого поширювалася на місто, повіт і військові частини. Комітет видавав газету «Красное знамя»1. Солдати брали участь у селянських виступах. Спільно із селянами солдати Волинського полку розгромили маєток поміщика Ренненкампфа в селі Слободі-Носковецькій.
Тимчасовий уряд намагався силою зброї придушити революційний рух. З цією метою в повіти Подільської губернії були направлені військові підрозділи, а Жмеринка, Літин, Ялтушків, Копайгород оголошені на воєнному становищі. Стягуючи козацькі війська до Вінниці, командування Південно-Західного фронту віддало наказ вивести з міста 15-й запасний полк, який виступав за більшовиків.
Але солдати відмовились виконати цей наказ. За рішенням армійських більшовиків вони обрали командиром полку безпартійного поручика І. Зубриліна. 23 жовтня весь полк з оркестром, з червоними прапорами й лозунгами «Вся влада Радам!» пройшов вулицями Вінниці. Населення радісно вітало революційних солдатів. Того ж дня було створено військово-революційний комітет.
26 жовтня 1917 року трудящі Вінниччини з телеграфних повідомлень дізналися про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді і утворення Радянського уряду на чолі з В. І. Леніним. В містах, селах і військових частинах, розташованих на Поділлі, відбулися багатолюдні збори і мітинги, на яких приймалися резолюції про підтримку Радянської влади і готовність зі зброєю в руках відстоювати завоювання соціалістичної революції.
З 28 жовтня протягом двох з половиною днів у Вінниці точилися кровопролитні бої між робітниками і революційними солдатами, з одного боку, та каральними загонами, направленими командуванням Південно-Західного фронту, з другого боку. Після жорстоких боїв повстанці залишили місто.
В ці дні за передачу влади Радам виступали революційні солдати 2-го гвардійського корпусу, яким керували більшовики І. П. Васянін та В. Зенькович. Частини корпусу зайняли Жмеринку і вирушили на допомогу повстанцям Вінниці. 2 листопада контрреволюційні війська спішно залишили Вінницю. До Рад перейшла влада у Літині, Могилеві та інших містах і повітових центрах губернії.
Але закріпитись Радянська влада на Вінниччині не змогла. На перешкоді стала контрреволюційна Центральна рада, яка почала роззброювати революційні військові частини. Під впливом агітації більшовиків, що перейшли на нелегальне становище, народні маси не припиняли боротьби проти контрреволюційних сил. Особливо активних форм вона набрала після 1-го Всеукраїнського з’їзду Рад, у роботі якого брали участь делегати Вінниччини. 24 грудня у Могилів вступили революційні війська. З участю революційних солдатів 2-го корпусу наприкінці грудня була встановлена влада Рад у Жмеринці. 17 січня 1918 року, після вигнання військ Центральної ради, відновлено Радянську владу у Вінниці.
Одразу після встановлення Радянської влади у Вінниці сюди прибули представники від трудящих Петрограда. 19 лютого 1918 року на засіданні виконавчого комітету Вінницької Ради вони заявили, що «скрізь і всюди організовуються осередки майбутнього соціалістичного ладу, що скрізь і всюди робітники й селяни беруть владу в свої руки»1. Передаючи вітання від петроградського пролетаріату трудящим Вінниці, посланці з центру радили, як розгортати соціалістичне будівництво, налагоджувати на фабриках і заводах виробництво предметів народного споживання, організовувати в селах ремонт сільськогосподарського знаряддя. В лютому цього року влада Рад була встановлена по всій Вінниччині. Розпочалося будівництво нового життя. Створювались нові органи влади. Тоді ж було націоналізовано ряд промислових підприємств, банків. Розгортали роботу школи, створювались нові культурно-освітні заклади. Селяни ділили поміщицьку землю. Для захисту завоювань Жовтня організовувалися загони Червоної гвардії.
Мирне будівництво було короткочасним. Кайзерівська Німеччина розпочала окупацію України. Першими на Вінниччині вступили в бій з ворогом червоногвардійські загони станції Жмеринка. Під натиском переважаючих сил окупантів червоногвардійські загони 8 березня 1918 року залишили Жмеринку. Кайзерівські війська продовжували наступ у глиб країни.
На окупованих землях австро-німецькі інтервенти за допомогою Центральної ради встановили жорстокий колоніальний режим, грабували народне господарство, місцеве населення. Тільки на Вороновицькому, Бершадському та Степанівському цукрових заводах вони реквізували 200 тис. пудів цукру. Окупанти по-звірячому розправлялися з людьми.
Трудящі Поділля, як і всієї Радянської України, не скорилися загарбникам. У містах і селах створювались підпільні організації. У Літинському, Могилівському та інших повітах діяли партизанські загони. Великий загін у Ямпільському повіті нараховував понад 300 чол. Його очолив більшовик Ф. Ю. Криворучко. В кінці липня застрайкували залізничники Жмеринки, Козятина та інших станцій. У серпні вибухло велике повстання в Могилівському повіті. Повстанськими загонами керував І. М. Чебан. Повстанцям співчували солдати 20-го австрійського полку, розташованого у Могилеві. Вони підняли повстання і були розгромлені каральними частинами після 12-годинного запеклого бою. Значна частина повсталих солдатів приєдналася до місцевих партизанських загонів.
Важливу роль у згуртуванні революційних сил відіграла перша Подільська губернська партконференція, яка відбулася нелегально 12 вересня 1918 року в Жмеринці. На ній було обрано губком КП(б)У.
Після перемоги революції в Німеччині почалася масова евакуація окупаційних військ. У цей час посилюється боротьба трудящих проти гетьманщини. Повстанський рух охопив усе Поділля. Активно діяли повстанці у Вінницькому, Літинському та інших повітах. Скориставшись боротьбою народних мас проти уряду гетьмана Скоропадського, петлюрівська Директорія з середини листопада до середини грудня 1918 року прибрала до своїх рук владу на Поділлі. Директорія проводила антинародну, контрреволюційну політику, відновлювала поміщицьке землеволодіння, влаштовувала криваві погроми.
На боротьбу з петлюрівщиною партійні організації спрямували усі революційні сили. 9 січня 1919 року в Жмеринці нелегально відбулася друга губернська партійна конференція. Новообраний губком звернувся до трудящих Поділля із закликом виступити на боротьбу проти Директорії. Губком КП(б)У і губревком створювали в містах і селах підпільні ревкоми, організовували повстанські загони. Готувалося загальне збройне повстання. У ряді населених пунктів влада переходила до рук трудящих.
Масовий повстанський рух створив сприятливі умови для успішного наступу радянських військ. 18 березня полки ї Української радянської дивізії під командуванням М. О. Щорса визволили Вінницю. До кінця березня на всій Вінниччині була відновлена Радянська влада.
На визволеній території розгортали діяльність ревкоми, Ради. Для керівництва народним господарством була утворена Подільська рада народного господарства. Провадилась націоналізація цукрової промисловості. Щоб забезпечити селян ’ сільськогосподарським реманентом, створювались прокатні станції. Надійну допомогу радянським органам у налагодженні нового життя подавали комсомольські організації, які почали засновуватись на Вінниччині у квітні 1919 року.
Влітку над країною нависла нова небезпека. З півдня насувались білогвардійські війська генерала Денікіна. На боротьбу з ними направлялися основні сили Червоної Армії. Тим часом петлюрівські частини на початку липня захопили Кам’янець-Подільський, Жмеринку та інші міста й села Поділля. Але червоноармійські частини під керівництвом народного комісара військових справ УРСР М. І. Подвойського затримали ворога і перейшли в контрнаступ. Швидко були визволені станції Гнівань, Браїлів, Жмеринка.
Наприкінці липня петлюрівські війська за підтримкою польських інтервентів і куркульських банд знову перейшли в наступ. У тяжких оборонних боях під Калинівкою особливо відзначився Вінницький робітничий комуністичний батальйон. Під тиском великих сил денікінців і петлюрівців радянські війська вимушені були тимчасово залишити Поділля. Загони місцевих партизанів влилися в регулярні частини Червоної Армії. Окремим полком 45-ї дивізії став загін І. М. Чебана.
В жовтні 1919 року Червона Армія перейшла в загальний контрнаступ проти денікінців і петлюрівців. У ході успішних наступальних операцій 3 січня 1920 року були визволені Вінниця, Літин, 6 січня — Жмеринка. На території Вінниччини відновилася Радянська влада. В боях за визволення Вінниччини від білогвардійців, націоналістичної контрреволюції, інтервентів активну участь взяли з’єднання Червоної Армії під командуванням видатних полководців Г. І. Котовського, В. М. Примакова, О. Я. Пархоменка, І. П. Уборевича, Й. Е. Якіра, М. О. Щорса.
Найголовнішим завданням трудящих Поділля, як і всієї країни, була ліквідація господарської розрухи. Майже всі підприємства Вінниці та інших міст не працювали. Половина цукрових заводів була повністю зруйнована. Транспорт не діяв. Найбільшого руйнування зазнала залізнична колія на ділянці Вінниця— Жмеринка. Давалася взнаки продовольча й паливна криза. Відсутність необхідних насіннєвих запасів, сільськогосподарського реманенту, спеціалістів та робочої сили затримували освоєння посівних площ. Потрібно було насамперед відновити цукрову промисловість, відремонтувати залізничні колії і мости. На цьому й зосередила свою увагу четверта губернська партійна конференція, яка відбулася 28 лютого 1920 року. Конференція розробила заходи для здійснення земельної програми, продовольчої справи, визначила шляхи зміцнення органів Радянської влади в місті і на селі. В піднесенні трудового ентузіазму народних мас важливу роль відіграли комуністичні суботники та недільники, в яких взяли участь тисячі трудящих. На суботнику, який відбувся 1 лютого 1920 року в Жмеринці, працювало 600 робітників-залізничників. Протягом лютого і березня у Вінниці відбулося 2 суботники і 5 недільників.
У мобілізації селян на виконання господарських завдань велику роль відіграло проведення «тижня селянина».
Поряд з відбудовою промисловості й сільського господарства розгорталося культурне будівництво. Повсюдно відкривалися трудові школи, клуби, хати- читальні, бібліотеки, налагоджувалася робота по ліквідації неписьменності, організовувалися драматичні і музичні гуртки.
Мирне життя трудящих Вінниччини 6 квітня було перерване збройним вторгненням польських інтервентів і петлюрівських військ на Радянську Україну. У Вінниці, Головчинцях, Березівці, Томашполі, Крижополі та в інших місцях були створені загони самооборони, які сміливо вступали в бій проти переважаючого ворога.
Населення краю зазнавало великого лиха від грабіжницької армії панської Польщі. Окупанти по селах забирали продовольство, коней, палили оселі, вбивали людей. В одному тільки селі Головчинцях Літинського повіту 20 червня 1920 року загарбники спалили 586 хат та інших будівель. Вони вбили 138 жителів, серед яких було багато жінок та дітей.
Та польським окупантам не довго довелося хазяйнувати на вінницькій землі. Червона Армія у червні перейшла в контрнаступ. Бої точилися запеклі, ворог чинив відчайдушний опір. В районі Гайсина, який виявився ключем до всієї оборони польських інтервентів і петлюрівців, тільки після кількаденної битви вдалося прорвати фронт. Під час наступу Червоної Армії на ділянці Самгородок—Озерна — Сніжна стояла дощова погода, і просуватися вперед було дуже важко. До того ж, противник відкрив суцільний рушнично-кулеметний і артилерійський вогонь. Але кінармійці ввірвалися в окопи і в рукопашному поєдинку вибили ворога з оборонних позицій і примусили його тікати. В червні Червона Армія визволила Вінниччину від польських інтервентів. Але підтримані панською Польщею, продовжували діяти ще петлюрівські банди. У вересні 1920 року польські війська знову захопили Західне Поділля, частину Літинського і Могилівського повітів. В середині листопада 1920 року Червона Армія остаточно розгромила ворогів.
З глибокою вдячністю ставилися трудящі Вінниччини до своїх визволителів — воїнів Червоної Армії. Вінницька селянська повітова нарада, що відбулася в лютому 1921 року, в постанові висловила «подяку робітникам і селянам Росії і кращим синам України, які зі зброєю в руках поливали своєю кров’ю поля України і очистили [їх] від найманців світової контрреволюції — царського генерала Денікіна, Петлюри та інших банд».