Вороновиця, Вінницький район, Вінницька область
Вороновиця — селище міського типу (з 1956 року), центр селищної Ради. Розміщена на підвищеній рівнині поблизу невеличкої річки Воронки, притоки Південного Бугу. До обласного центру— 24 км. Через Вороновицю пролягають автошлях та залізнична лінія. Населення — 6223 чоловіка. Селищній Раді підпорядковане село Сорочин. Селище славиться садами. З півдня до нього підступає великий масив листяного лісу.
Багаті землі, на яких виникло село, були об’єктом нападів завойовників і переходили з рук до рук. Тут в різні часи хазяйнували татари, литовці, турки, поляки2. Про жорстокі бої, що відбувалися в цих місцях, свідчать залишки фортеці, спорудженої у XIV ст., й підземні ходи в самому селищі.
Про походження назви села існує кілька легенд. В одній з них розповідається про жорстоку битву місцевих мешканців з турками. Після бою над полем, встеленим трупами, кружляли зграї вороння. Від слів — ворони в’ються — нібито й пішла назва села. В іншій говориться, що найменування села походить від назви річки Воронки.
Через село пролягав торговий шлях з Вінниці на Брацлав та Балту.
Перша згадка про Вороновицю зустрічається у письмових джерелах за 1545 рік.
Польські пани, які володіли селом, не раз перепродували його, що призводило до посилення закріпачення мешканців. Лише за першу чверть XVII ст. Вороновицю продавали тричі і нею заволоділи Грохольські. Останні тримали її в своїх руках понад двісті років. Поміщикам належало 4 тис. десятин кращих земельних угідь і понад 2,5 тис. десятин лісу, а 1362 селянам припадала лише 961 десятина землі. До того ж, половина дворів залишалася без корів і коней. Село виглядало злиденно. Низенькі селянські хати, криті соломою, були часто без димарів. У них завжди було напівтемно, тісно й непривабливо. Ввечері тут світили скалками. Над селянськими хатами височів триповерховий палац поміщика, споруджений 1625 року руками кріпаків серед великого саду. На фоні дрібних селянських хаток виділялись ще етапний будинок і тюрма.
1748 року Вороновиці надано статус міста. Та розвитку його перешкоджало кріпацтво. За матеріалами інвентаризації, складеної на 1850 рік, до маєтку Грохольського, який об’єднував Вороновицю, Ганщину, Сорочин (тепер це одне село), було приписано чоловіків — 665, жінок — 717. З усіх селянських господарств, що підлягали поміщику, було тяглових — 66, напівтяглових — 142, городників — 35, бобилів — 19, дворових (переважно жінок) — 32.
Більшість селян мала мізерні клаптики землі або й зовсім лишалася безземельною. Протягом року селяни відробляли 162 дні панщини. Працюючи від світання до смеркання, селянин мусив за день виорати 2 морги землі, вижати хліба чи скосити сіна 1 морг, нарубати 1/3 кубічного сажня дров чи виготовити 500 цеглин, обстригти 10 овець і т. д. Селянам не під силу був такий «урок». Завдання переносилося на наступний день, панщина ставала фактично щоденною. Крім того, кожен селянський двір мусив постачати поміщикові натурою прядиво, курей, яйця ще й по 3 крб. 60 коп. грішми. До того ж, треба було сплачувати державні податі, зокрема подушне, утримувати в справності поштові шляхи, супроводжувати військові команди. Всі ці повинності й податки селяни сплачували й виконували за себе, а також за тих, що вибули з общини (померлих, рекрутів, утікачів). Виснажувала праця й на різних підприємствах. У 50-х роках XIX ст. у Вороновицькому маєтку налічувалось 8 млинів, у т. ч. 6 водяних, 2 вітряні, полотняна фабрика з 24 верстатами, пивоварня, винокурня, цегельний завод. У маєтку працювали також наймані майстри — ковалі, ткачі, шевці.
В умовах гострої класової боротьби здійснювалася реформа 1861 року. За уставною грамотою селяни одержали після скасування кріпацтва лише 388 десятин землі, з них 49 десятин зовсім непридатної. Викупні платежі становили понад 68 крб. за десятину. Лише за перші 4 роки селяни Вороновиці заплатили понад 8 тис. карбованців.
Реформа 1861 року прискорила зубожіння села. Кількість господарств, які мали тяглову силу, незабаром зменшилася з 66 до 21. Тим часом кількість «піших» безкінних господарств зросла до 5953.
Розвиток капіталістичних відносин на селі вплинув і на Вороновицю. 1866 року на околиці села спорудили Степанівський цукровий завод, проклали вузькоколійну залізницю. Тоді ж почали працювати ще 4 водяні млини. В селі з’явилися 3 заїжджі двори, поштове відділення, аптека. Єдиний навчальний заклад — двокласне народне училище, щойно відкрите, утримувалося переважно на кошти, зібрані з селян.
Вкрай незадовільним було й медичне обслуговування населення. В організованій 1890 року лікарні працював лише один лікар, подаючи допомогу жителям усього повіту.
З появою промислових підприємств і розвитком торгівлі зростало населення. Якщо до реформи у Вороновиці налічувалося 169 дворів і 1716 жителів, то 1905 року вже було понад 500 дворів і 3291 житель.
З весни 1869 по осінь 1876 року у Вороновиці в маєтку свого брата жив О. Ф. Можайський, російський конструктор та винахідник. Тут він провів свої перші досліди. О. Ф. Можайський збудував дерев’яний планер з нерухомими крилами, змонтований на чотириколісному візку. Планер прив’язували довгим мотузком до воза. Коли запряжені коні швидко тягли воза, особливо з гори, планер злітав у повітря і рухався за возом. При зменшенні швидкості апарат знижувався і котився на своєму візку.
В кінці XIX і на початку XX ст. процес розшарування селян у Вороновиці посилився. На 1903 рік тут вже було 200 бідняцьких господарств, які зовсім не мали землі. Близько 100 господарств мали менше однієї десятини кожне. Земельний голод і злидні змушували бідноту йти на заробітки в міста, наймитувати в поміщицьких маєтках та в куркулів. Рятуючись від голоду, частина селян вирушила до Казахстану, Сибіру, в степи України. За 1901—1903 рр. з села виїхало 17 родин. У наступні роки кількість переселенців зросла.
Тяжко жилося й робітникам Степанівського цукрозаводу. Робочий день тривав 14—15 годин. Мізерні заробітки скорочувались різними штрафами. Жили робітники у глиняних халупах та землянках. В казармах на одне спальне місце припадало по двоє робітників, які відпочивали позмінно.
Таке становище трудящих вело до загострення класових протиріч на селі.
Вороновиця не лишалася осторонь революційних подій 1905—1907 років. Восени 1905 року застрайкували робітники Степанівського цукрового заводу. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці. На підприємстві розповсюджувалися листівки, в яких повідомлялося про кривавий злочин царизму 9 січня в Петербурзі, про революційні події в країні. Листівки закликали робітників і селян посилювати боротьбу проти самодержавства. Брацлавський повітовий справник доповідав губернським властям, що страйк робітників Степанівського цукрозаводу став загрозливим. Застрайкували й селяни, які працювали в економіях Вороновиці, Сорочина, Зарудинців, Обідного та інших сіл. Селянськими заворушеннями позначені й наступні роки.
Пожвавлення капіталістичних відносин на селі напередодні першої світової війни призвело до посилення експлуатації і дальшого розшарування селян Вороновиці. В цей час сталися певні зрушення в розвитку освіти. Вороновиця вже мала дві однокласні і одну двокласну школи. 1913 року на кошти селян відкрили ремісничу школу, в якій 28 чоловік навчалися ковальського й столярного ремесла.
Звістка про повалення самодержавства надала трудящим нових сил у їх боротьбі. Організаторами її стали бідняки й солдати, що повернулися з фронту. В жовтні 1917 року відбувся збройний виступ. Жителі Вороновиці та прилеглих сіл заарештували і роззброїли начальника місцевої міліції Тимчасового уряду, звільнили з-під арешту слюсаря А. Обливача, якого власті затримали перед цим за вчинений опір. Лише силою карального козацького загону виступ селян було придушено.
Трудящі Вороновиці схвально зустріли Велику Жовтневу соціалістичну революцію і рішення II Всеросійського з’їзду Рад. Надрукований за ініціативою вінницьких більшовиків і доставлений у кількох десятках примірників до села текст Декрету про землю, підписаний Леніним, селяни не випускали з рук. Його читали на мітингах і зборах. Повітовий комісар Центральної ради доповідав своєму начальству, що селяни Вороновиці знаходяться під великим впливом більшовицького з’їзду Рад.
Радянську владу у Вороновиці проголосили в січні 1918 року.
В роки громадянської війни та іноземної інтервенції трудящі села брали участь у партизанському русі проти німецьких загарбників та петлюрівської Директорії. У березні 1919 року Вороновицю визволили від петлюрівців частини 1-ї Української радянської дивізії. Однак після цього село ще не раз зазнавало ворожих нападів. Особливо запеклі бої з петлюрівськими бандами відбувалися тут улітку 1919 року. В січні 1920 року село визволили частини Червоної Армії, підтримані місцевим населенням. Навесні його знову захопили війська буржуазно-поміщицької Польщі й петлюрівці. В червні цього ж року жителі Вороновиці назавжди стали вільними.
До створеного ревкому увійшли: голова В. Малафєєв, члени — 3. Андрійчук, В. Галаганюк, К. Добринчак, К. Кобець, від робітників цукрового заводу — С. Вдовиченко, П. Дзюбанчук і Ситник.
Почалося будівництво нового життя. Ревком видав наказ, за яким всі підприємства, маєтки, ліси й води, що були приватною власністю, переходили у загальний фонд держави і ставали надбанням всього народу.
В центрі уваги ревкому стояли питання політичного виховання трудящих, культурного будівництва, кооперування селян, роботи серед молоді. Трудящі вирішували питання про клуб, бібліотеку, охорону майна, відбувалися вибори делегатів на повітовий селянський з’їзд, розглядалися конфліктні справи.
На мітингу, скликаному ревкомом 18 липня 1920 року, робітники Степанівського цукрового заводу прийняли резолюцію, в якій говорилося: «Ми, робітники і службовці Степанівського цукрового заводу, клянемося, що за першим закликом Радянської влади підемо всі, як один, на боротьбу з внутрішньою розрухою і польськими панами. Хай живе Радянська влада. Хай живе Червона Армія, яка несе свободу трудовому народові!».
Відбудова господарства здійснювалася в складних умовах боротьби з куркульськими бандами. Селянинові доводилося виходити в поле не тільки з плугом, але і з гвинтівкою. Та вороги були безсилі спинити нове життя, бандитів невдовзі знищили.
Трудящі Вороновиці гаряче вітали рішення X з’їзду партії про перехід до нової економічної політики. Вже 1921 року вони одними з перших в повіті виконали продподаток.
Наприкінці 1920 року у Вороновиці був створений сільський комітет незаможних селян. З його ініціативи 1922 року у селі організували 3 кооперативні товариства — два споживчі і пізніше одне сільськогосподарське — «Хлібороб». У відкритій профтехшколі стали готувати слюсарів і теслярів. Розпочали роботу дві загальноосвітні школи, 3 бібліотеки.
При цукровому заводі запрацював клуб. У травні 1923 року у Вороновиці засновано комсомольський осередок. Колишній секретар комсомольського осередку села Ганщини (об’єднане з Вороновицею), нині полковник запасу О. В. Веретинський, у своїх спогадах пише, що сільські комсомольці в ті роки брали участь у створенні сільськогосподарських кооперативів, вели боротьбу з куркулями, проводили виховну роботу серед молоді. 9 червня 1923 року створюється партійна організація (секретар — О. М. Нижник).
За новим адміністративно-територіальним поділом 1923 року Вороновиця стає районним центром. Це сприяло більш швидкому розвитку селища.
У 1923 році відновив роботу Степанівський цукровий завод, який налічував тоді близько 100 робітників, почали працювати млини та інші підприємства.
Зростала трудова й політична активність селян та робітників Вороновиці, міцніли авторитет і керівна роль на виробництві комуністів. Лише за один рік, після ленінського призову, кількість комуністів подвоїлася за рахунок робітників і бідноти.
Багато уваги партійні і радянські організації приділяли кооперуванню села. У квітні 1924 року виникло сільськогосподарське кооперативне товариство «Гурт», воно об’єднувало понад 800 членів з 10 сіл району, у т. ч. і Вороновиці. Товариство постачало селянам насіння, фураж, промтовари, сільськогосподарський реманент, дбало про контрактацію. Воно мало в своєму розпорядженні олійницю, соломорізку, молотарку, прокатний пункт, займалося виробництвом цементних кругів. 10 проц. прибутку товариство відраховувало на школу й культосвітні заходи.
В 1925—1926 рр. у Вороновиці існувало вже вісім кооперативних об’єднань: три споживчі кооперації, дві сільськогосподарські, три промислові артілі.
Водночас з відродженням господарства здійснювалось і культурне будівництво. Вживались заходи до ліквідації неписьменності, діти трудящих пішли до школи. 1924 року у Вороновиці і при Степанівському цукровому заводі працювали З школи, клуб, 2 хати-читальні, 2 пункти ліквідації неписьменності, школа малописьменних, профтехшкола. Останню згодом перетворили в школу механізації, а потім у сільськогосподарський технікум. Тут також функціонували аптека, 2 лікарні, ветдільниця тощо. 1926 року жителі Вороновиці вперше дивилися кіно, а 1927 року — слухали радіо.
1927 року в селі створюються два ТСОЗи, які згодом об’єдналися. Широко розгорнули свою діяльність кооперативні об’єднання — молочне, садово-городнє, буряківниче. До товариства спільного обробітку землі вступили всі члени й кандидати у члени партії та незаможники. У вересні 1929 року ТСОЗ перейшов на статут артілі, яку назвали «Перше серпня». Згодом виникли ще дві артілі. Наприкінці 1930 року майже всі селяни вступили до колгоспів. Значну підтримку хліборобам у створенні й зміцненні колгоспів подавали робітники Степанівського цукрозаводу. Вони організували тракторну бригаду, яка допомагала обробляти поля.
Значну роль у зміцненні колгоспу «Перше серпня» та інших господарств району відіграло створення у 1933 році Вороновицької МТС. Через рік вона вже мала 52 трактори, 37 молотарок, 150 сівалок, 22 двигуни. Вороновицька МТС була однією з передових на Вінниччині. У соціалістичному змаганні механізаторів перед вели тракторна бригада К. Будника, трактористи Т. Ничипорук і М. Полянський, комбайнер К. Петрук.
Для підготовки колгоспних кадрів у Вороновиці відкрили технікум соціалістичного обліку сільського господарства та районну колгоспну школу. В цих навчальних закладах здобували знання бригадири й ланкові та інші працівники колгоспів району.